скачать книгу бесплатно
Потiм дуже повiльно i демонстративно повернувся до пана Роланда спиною i скочив у бiдарку. Зазвичай, коли йому наказували, вiн одразу ж подавав лапу, й тому дiти дивилися на нього зi здивуванням.
– Тiмотi! Що на тебе найшло? – вигукнув Дiк. Тiм опустив вуха i не рушив з мiсця.
– Ви йому не подобаетеся, – сказала Джорджа, дивлячись в очi пановi Роланду. – Це дуже дивно. Зазвичай вiн любить людей. Втiм, можливо, ви не любите собак?
– Мiж iншим – так, не люблю, – визнав пан Роланд. – У дитинствi мене сильно покусав собака, i вiдтодi я нiколи не вiдчував до собак прихильностi. Але гадаю, що з часом Тiм звикне до мене.
Усi посiдали до бiдарки. Було тiснувато. Тiмотi позирав на кiсточки пана Роланда з таким виглядом, нiби залюбки кусьнув би iх. Енн розсмiялася.
– Тiм поводиться дивно, – сказала вона. – Вам пощастило, пане Роланд, що ви не його навчатимете! – Вона посмiхнулася репетиторовi, й той посмiхнувся у вiдповiдь, оголивши дуже бiлi зуби. Очi у нього були такi ж яскраво-блакитнi, як у Джорджi.
Енн вiн сподобався. Дорогою вiн жартував з хлопцями, i вони почали думати, що насправдi дядько Квентiн зробив непоганий вибiр.
Лишень Джорджа мовчала. Вона вiдчувала, що учитель неприязно ставиться до Тiмотi, а Джорджi не мiг подобатися той, хто не переймався симпатiею до Тiмотi з першого погляду. Їй також здалося дуже дивним, що Тiм не дав лапу вихователю. «Вiн розумний пес, – мiркувала вона. – І знае, що пановi Роланду вiн не подобаеться, а тому й не дав йому лапу. Ти не винний, любий Тiме, я б теж не вiталася з тим, кому не подобаюсь!»
По приiздi пана Роланда провели до його кiмнати. Тiтка Феннi спустилася вниз i звернулася до дiтей:
– Ну, вiн здаеться приемним i веселим. Хоча борода молодiй людинi не пасуе.
– Молодий?! – вигукнув Джулiан. – Та вiн страшенно старий. Йому, як мiнiмум, сорок!
Тiтка Феннi розреготалася:
– Вiн вам здаеться таким старим? Ну що ж, старий вiн чи нi, але я упевнена, що вiн до вас ставитиметься добре.
– Тiтко Феннi, невже нам не можна розпочати заняття вже пiсля Рiздва? – стривожено запитав Джулiан.
– Звичайно, не можна! – вiдповiла та. – До Рiздва ще майже тиждень, а ви ж не думаете, що ми запросили пана Роланда приiхати, щоб до кiнця Рiздва нiчого не робити?
Дiти застогнали.
– Ми збиралися зробити якiсь покупки до Рiздва, – сказала Енн.
– Ну, ви зможете це зробити в другiй половинi дня, – вiдповiла тiтка. – Уроки будуть лише вранцi, по три години. Нiкому з вас це не зашкодить!
У цю мить униз зiйшов вихователь, i тiтка Феннi повела його до дядька Квентiна. За деякий час вона повернулася з дуже задоволеним виглядом.
– Пановi Роланду буде цiкаво спiлкуватися з вашим дядьком, – повiдомила вона Джулiану. – Вони поладнають. Пан Роланд нiби добре розумiеться на тому, над чим працюе ваш дядько.
– Сподiваймося, вiн переважно з дядьком i спiлкуватиметься, – тихо мовила Джорджа.
– Ходiмо погуляемо, – запропонував Дiк. – Сьогоднi чудовий день! Тiтко Феннi, сьогоднi вранцi у нас не буде урокiв?
– Звичайно нi, – вiдповiла та. – Почнете завтра. Зараз рушайте гуртом гуляти, бо таких сонячних днiв буде небагато!
– Ходiмо на ферму Кирiн, – сказав Джулiан. – На вигляд це дуже гарна мiсцина. Веди нас, Джорджо.
– Рушаймо! – сказала Джорджа. Вона свиснула Тiмотi, i той пiдстрибом пiдбiг до неi. Уп’ятьох вони вийшли з дому i пiшли алеею, а потiм – через пастiвник нерiвною дорогою, яка вела до ферми на далекому пагорбi.
Було дуже приемно йти пiд променями грудневого сонця. Кроки на замерзлiй стежинi дзвiнко вiдлунювали, а притупленi пазурi Тiма голосно шкрябали по мерзлiй землi, коли пес метлявся туди й сюди, радiючи, що вiн знову разом зi своiми чотирма друзями.
Пiсля довгого переходу через громадський пастiвник дiти пiдiйшли до фермерського будиночка, мiцного i гарного, змурованого з бiлого каменю на схилi пагорба. Джорджа вiдкрила браму й увiйшла до двору. Вона тримала Тiма за нашийник, бо поблизу були двi вiвчарки.
Незабаром з-за сарая почулося човгання. З-за рогу вийшов дiд, якого Джорджа голосно привiтала:
– Добридень, пане Сандерс! Як ся маете?
– О! Та це панночка Джорджа! – усмiхнувся дiд. Джорджа всмiхнулася у вiдповiдь. Їй подобалося, коли ii називали панночкою.
– Це моi кузени! – вигукнула Джорджа. Повернувшись до своiх супутникiв, вона пояснила:
– Вiн глухенький, i доводиться кричати, щоб вiн почув.
– Мене звуть Джулiан, – гучно сказав Джулiан. Іншi також назвали своi iмена. Фермер розпромiнився у вiдповiдь.
– Ходiмо, познайомитеся з господинею, – сказав вiн. – Вона шалено зрадiе усiм вам! Ми знаемо панночку Джорджу змалку, i маму ii знали, коли та була малятком, знали i ii бабусю.
– Отже, ви дуже, дуже старi, – зауважила Енн.
Фермер усмiхнувся до неi.
– Моi роки – мiй скарб, – захихотiв вiн. – То вже заходьте!
Вони увiйшли до великоi теплоi кухнi, де маленька бабуся, непосидюча, як бентамка, поралася по господарству. Вона так само зрадiла дiтям, як i ii чоловiк.
– Отакоi! – вигукнула вона. – Я вже багато мiсяцiв вас не бачила, панночко Джорджо. Я чула, що ви поiхали до школи.
– Так, це правда, – сказала Джорджа. – А зараз приiхала додому на канiкули. Панi Сандерс, можна я спущу Тiмотi з повiдця? Гадаю, вiн доброзичливо поставиться до ваших собак, якщо й вони не огризатимуться.
– Ну, звичайно, пусти його, – вiдгукнулася бабуся. – Вiн чудово бавитиметься у дворi з Беном i Риккi. А що б ви хотiли випити? Гарячого молока? Какао? Кави? У мене е свiже крихке печиво – учора пекла. Призволяйтеся.
– У дружини цього тижня клопоту повна голова, увесь час щось куховарить, – сказав старий фермер, коли господиня задрiботiла до комори. – У нас на це Рiздво гостi.
– Гостi? – перепитала Джорджа здивовано, бо знала, що у старого подружжя своiх дiтей не було. – А хто ж приiде? Я iх знаю?
– Двое художникiв з Лондона! – вiдповiв фермер. – Вони написали нам листа, в якому запитували, чи можуть вони у нас зупинитись на три тижнi на рiздвянi свята. До речi, вони запропонували гарну платню, тож дружина працюе як бджiлка.
– Вони збираються малювати? – запитав Джулiан, який вважав себе художником. – А можна менi буде якось зазирнути до них i поговорити? Я теж непогано малюю. Може, вони менi щось корисне порадять.
– Приходьте у будь-який зручний для вас час, – сказала стара панi Сандерс, готуючи у великому глеку какао. Вона поставила на стiл тацю з дуже апетитним на вигляд крихким печивом, i зголоднiлi дiти допалися до нього.
– Гадаю, двом художникам буде самотньо тут, у загумiнку, на Рiздво, – сказала Джорджа. – А в них тут е знайомi?
– Кажуть, що нема, – вiдповiла панi Сандерс. – Але художники – дивний народ. У нас i ранiше художники зупинялися. Їм, либонь, подобалося блукати на самотi. Гадаю, i цим двом сподобаеться.
– Ще б пак! Ти стiльки смаколикiв готуеш! – докинув ii чоловiк. – Ну гаразд, менi час iти до овець. До побачення, юнацтво! Приходьте ще, не забувайте нас.
Вiн вийшов. Стара панi Сандерс, пораючись у кухнi, продовжувала балакати з дiтьми. Тiмотi вбiг i вмостився на килимку бiля пiчки.
Раптом вiн угледiв смугасту кiшку, що кралася попiд стiною, шерсть на нiй наiжилася вiд страху перед незнайомим псом. Тiм радiсно гавкнув i кинувся на кiшку. Вона вискочила з кухнi до старого обшитого лиштвою передпокою. Пес – за нею, не звертаючи уваги на суворi оклики Джорджi.
Кiшка спробувала заскочити на старовинний дзигар у передпокоi. Тiм з веселим гавкотом стрибнув слiдом за нею. При цьому вiн ударився боком об полiровану лиштву – i тут сталося щось дивовижне!
Лиштва зникла, а на ii мiсцi в старiй стiнi зяяла темна дiра! Джорджа, яка подалася за Тiмом до передпокою, закричала вiд подиву:
– Дивiться! Панi Сандерс, йдiть сюди, подивiться!
Роздiл 4
Разюче вiдкриття
Почувши крик Джорджi, до передпокою забiгли дiти i панi Сандерс.
– Що сталося? – вигукнув Джулiан. – Що тут коiться?
– Тiм стрибнув на кiшку, схибив i сильно вдарився об стiнну лиштву, – вiдповiла Джорджа. – І ось тут лиштва вивалилася, i в стiнi утворилася дiра – ось дивiться!
– Лиштва з секретом! – збуджено закричав Дiк i зазирнув у дiру. – Овва! А ви знали про цю дiру, панi Сандерс?
– Звичайно, – вiдповiдала старенька. – У будинку багато такоi дивовижi. Коли я обережно полiрую лиштву, намагаюсь зайве не тиснути, бо вона обов’язково зрушить з мiсця.
– А що там, позаду? – запитав Джулiан. Дiра була завширшки з його голову, i коли вiн просунув ii туди, то не побачив нiчого, окрiм темряви. Сама кам’яна стiна знаходилася дюймах у вiсьмох вiд лиштви.
– Дайте свiчку, потрiбна свiчка! – розхвилювалася Енн. – У вас часом немае лiхтарика, панi Сандерс?
– Нi, але е свiчка, якщо хочете. Вона в кухнi на поличцi над камiном.
Енн стрiмголов майнула в кухню. Джулiан засвiтив свiчку i просунув ii в дiру. Іншi навалилися на нього ззаду, намагаючись зазирнути в отвiр.
– Не штовхайтеся, – дратувався Джулiан. – Чекайте своеi черги, дурнята. Дайте спочатку менi подивитися.
Вiн добре роздивлявся, але не бачив нiчого, окрiм темряви i кам’яноi стiни. Тодi передав свiчку Дiку, а потiм i решта подивились. Панi Сандерс давно вже пiшла до кухнi. Для неi ця лиштва – не дивина.
– Вона сказала, що в будинку чимало такоi дивовижi, – зауважила Енн. – А якоi саме? Запитаймо ii.
Вони повернули лиштву на мiсце i пiшли поговорити з панi Сандерс.
– Панi Сандерс, – запитав Джулiан, – а якi ще дива е на фермi Кирiн?
– Нагорi стоiть шафа iз задньою фальшстiнкою, – вiдповiла старенька. – Та заспокойтесь. Запевняю вас, нiчого особливого в цьому немае! А бiля камiна випинаеться великий камiнь, котрий, якщо його пiдняти, вiдчиняе схрон. Гадаю, у давнину людям потрiбнi були гарнi сховки для усякоi всячини.
Дiти майнули до каменю, на який вона вказала. У нього було вставлено залiзне кiльце, яке дозволяло легко потягти його нагору. Пiд ним була виiмка, в якiй помiстилася б скринька. Зараз там було порожньо, але однаково це виглядало дуже захопливо.
– А де шафа? – запитав Джулiан.
– Моi старечi ноги надто втомилися, щоб зранку стрибати по сходах, – сказала фермерка. – Можете подивитися без мене. Сходами вгору, потiм повернiть праворуч, а далi – увiйдiть до других дверей, якi побачите. Шафа – у далекому кутку кiмнати. Вiдкрийте дверцята i намацайте внизу дучку в дерев’янiй поверхнi. Тодi натиснiть дужче, i задня фальшстiнка зсунеться.
Четверо дiтей i Тiмотi стрiмголов побiгли вгору сходами, походьма ласуючи печивом. І справдi вражаючий ранок!
Вони знайшли шафу, вiдкрили дверцята, поставали усi четверо навкарачки i почали намацувати на нижнiй дошцi заглибинку-дучку. Їi знайшла Енн.
– Ось вона! – дiвчинка почала чимдуж тиснути на дучку, але ii пальчики не мали достатньо сили, щоб урухомити механiзм, який вiдсовував стiнку. На допомогу iй прийшов Джулiан.
Нарештi щось рипнуло, i дiти побачили, як задня фальшстiнка вiдсуваеться. За нею вiдкрився простiр, в якому могла вмiститися худорлява людина.
– Чудовий сховок, – зауважив Джулiан. – Тут можна сховатися, i нiхто про це не знатиме.
– Я туди залiзу, а ви мене закрийте, – сказав Дiк. – Буде цiкаво!
Вiн пролiз до сховку, а Джулiан повернув стiнку на мiсце, i Дiк заховався.
– Тiснувато тут! – крикнув Дiк. – І страшенно темно! Випустiть вже мене!
Дiти по черзi залiзали до порожнини за шафою, i щоразу iх там зачиняли. Енн ця розвага не вельми сподобалася.
Потiм вони повернулися до теплоi кухнi.
– Дивовижна у вас шафа, панi Сандерс, – сказав Джулiан. – Як би менi хотiлося жити в такому будинку, в якому стiльки таемниць!
– А можна ще раз прийти погратися в цiй шафi? – запитала Джорджа.
– Нi, боюся, що не можна, панночко Джорджа, – вiдповiла панi Сандерс. – У цiй кiмнатi, де стоiть шафа, зокрема, житимуть два нашi комiрники.
– Шкода, – розчаровано сказав Джулiан. – А ви iм розкажете про вiдсувну задню стiнку, панi Сандерс?
– Навряд чи, – вiдповiла старенька. – Це тiльки вас, малечу, подiбнi речi захоплюють, а двое дорослих джентльменiв нiчого цiкавого в цьому не побачать.
– Цi дорослi – диваки, – сказала вражена Енн. – Я переконана, що i в сто рокiв мене хвилюватимуть розсувнi стiнки та криiвки.
– І мене теж, – погодився з нею Дiк. – Панi Сандерс, можна менi ще разок вийти у передпокiй i подивитися на вiдсувну лиштву? Я вiзьму з собою свiчку.
Дiк i сам не розумiв, чому йому так закортiло подивитися на лиштву ще раз. Просто спливло на думку. Нiхто не схотiв iти з ним, бо ж нiчого, окрiм старого мурування, за лиштвою не було.
Дiк узяв свiчку i пiшов до передпокою. Натис на панель згори, i вона зрушилася. Просунувши всередину свiчку, вiн ще раз уважно вглядiвся в отвiр, що вiдкрився. Не видно було абсолютне нiчого. Дiк витягнув голову назад i просунув до отвору руку якомога далi вздовж стiни. Вiн уже збирався витягнути руку, коли його пальцi намацали в стiнi дiрку.
«Дивно! – подумав Дiк. – Нащо ця дiрка в стiнi?»
Вiн устромив у дiрку великий i вказiвний пальцi й поворушив ними. Усерединi стiни намацав якийсь горбок, схожий на пташине сiдало, i йому вдалося схопити його. Вiн почав водити по ньому пальцями, але нiчого не вiдбувалося. Тодi вiн вхопився за нього мiцнiше й потягнув.
Із стiни випнувся камiнь! Дiк так здивувався, що впустив важкий камiнь, i той загуркотiв на пiдлогу поза лиштвою.
На шум до передпокою збiглися його друзi.
– Що ти тут виробляеш, Дiку? – спитав Джулiан. – Ти нiчого не зламав?
– Нi, – вiдповiв Дiк, обличчя якого порожевiло вiд хвилювання. – Я просунув туди руку i виявив дiрку в одному з каменiв у муруваннi. Вхопився двома пальцями за якусь опуклiсть i потягнув. Камiнь випнувся назовнi, i це так мене вразило, що я його впустив. Вiн впав, i ви почули цей гук.
– Отакоi! – сказав Джулiан, намагаючись вiдiпхнути Дiка вiд отвору. – Дай-но менi поглянути.
