скачать книгу бесплатно
– То й що? – поцiкавився Гуф. – Зате зможете вiдчайдушно битися, ви ж це любите!
– Послухай краще, як я спiваю! – нi з того нi з сього бовкнув Вождь i затягнув якусь безглузду пiсню. Генерал не зрозумiв жодного слова, але терпляче вислухав i навiть заплескав у долонi.
– Подобаеться? А що ти нам даси, якщо ми погодимося?
Генерал знав, що цiкавило фанаберiв. Дорогою вiн все обдумав, адже вiдомо: тiльки добрi справи робляться задарма, за злi зазвичай вимагають плату.
– Щойно наш Король отримае назад свiй Чарiвний Пояс, – вiдповiв Гуф, – вiн одразу начаклуе вам справжнi великi голови, тож вам бiльше не доведеться соромитися своiх малесеньких голiвок i тягати на шиi картоннi муляжi.
– А не обдуриш? – засумнiвався Вождь.
– Слово честi!
– Я пораджуся з народом, – поважно мовив Вождь Фанаберiв i гучним криком скликав своiх пiдданих. Почувши про обiцянку генерала, фанабери вiдразу погодилися на пропозицiю номiв. Знайшовся, щоправда, один розумник, який поцiкавився:
– А якщо ми не здобудемо Чарiвний Пояс, що тодi?
Але одноплемiнники кинули його в рiчку, щоб не ставив дурних запитань, i довго веселилися, спостерiгаючи за тим, як текла фарба з його фальшивоi голови.
Один союз було укладено, i Генерал вирушив далi, в пошуках нових союзникiв. Рiч у тiм, що крiм фанаберiв по сусiдству жили й iншi злi створiння, допомогою яких збирався заручитися хитромудрий ном.
VII
Тiтка ем перемагае лева
– А ось i вашi кiмнати, – сказала Доротi, прочиняючи дверi.
Тiтка Ем злякано вiдсахнулася, побачивши розкiшнi меблi та портьери:
– Де тут витерти ноги?
– Не турбуйся, – порадила тiтцi племiнниця, – скоро в тебе будуть новi туфлi. Почувайтеся як удома!
Тiтонька обережно переступила через порiг i з захопленням роззирнулася:
– Куди там нашим канзаським готелям! Але це занадто шикарно для нас? Чи не можна кiмнатку простiше, десь у мансардi?
– Нi, – рiшуче вiдповiла Доротi. – Ви житимете тут. Так розпорядилася Озма. Всi кiмнати в палацi однаковi, простiше ви не знайдете. Не варто вередувати, тiтонько, тут вам не Канзас, тож, будь ласка, звикайте.
– Не так вже й легко на старостi рокiв звикати до розкошi, – важко зiтхнула тiтонька. – Та, видно, така вже наша доля! Що скажеш, Генрi?
– Краще не ставити зайвих запитань, – вiдповiв дядечко, здивовано роззираючись навкруги. – Свого часу я походив свiтом i знаю: на новому мiсцi краще спершу мовчати i придивлятися до всього.
Доротi показала родичам iншi апартаменти, докладно вiдповiдаючи на iхнi запитання. Спочатку вони оглянули вiтальню, вiкна якоi виходили в сад, перед яким були розбитi клумби з трояндами, потiм – двi спальнi – окремо для дядька i для тiтки, мiж ними – ванна кiмната.
У спальнi тiтоньки були ще однi дверi, що вели в гардеробну. Доротi вiдчинила iх, щоб показати найрiзноманiтнiшi костюми, якi придворнi кравцi нашили для тiтки, працюючи всю нiч без перерви. Дядечка теж не обiйшли увагою: тепер вiн мав дев’ять костюмiв, скроених по модi Краiни Жвакунiв: широкi штани до колiн, шовковi панчохи i туфлi з дiамантовими пряжками. До кожного костюма додавався крислатий капелюх, оздоблений по краях дрiбними золотими бубонцями. Крiм того, було кiлька сорочок iз найтоншого полотна, прикрашених мереживами, i кiлька жилетiв iз блискучого шовку.
Перш нiж переодягнутися в новий блакитний костюм, дядько Генрi вирiшив прийняти ванну. До свого нового статусу вiн поставився з холодною розсудливiстю, проте вiд допомоги прислуги навiдрiз вiдмовився.
А тiтонька, охаючи й нiяковiючи, все нiяк не могла опанувати себе. Усе здавалося iй занадто шикарним, усе iй треба було роздивитися, до вього торкнутися. Нарештi, спiльними зусиллями Доротi, Желеi Джемб i ще двох покоiвок тiтоньку вдалося одягнути й причесати, i вона вийшла у вiтальню, де вже походжав дядько Генрi, в усiй красi.
Дядько Генрi не тiльки прийняв ванну, але й привiв у порядок бороду i вуса, й тепер виглядав вельми респектабельно.
– Скажи-но, Доротi, – звернувся вiн до племiнницi, – чи не занадто я вирядився? Тут усi так ходять?
– Усi, крiм Опудала й Косматого чоловiчка, – пояснила дiвчинка. – А, скажiмо, Залiзний Лiсоруб i Тiк-Ток взагалi не одягаються, бо зробленi з залiза. Ось побачиш, всi придворнi одягненi так само, як ти, хiба що дiамантiв на них бiльше.
– Та ти просто франт, Генрi! – вигукнула тiтонька, окинувши чоловiка критичним поглядом.
– Подивися краще на себе, – образився той, – розпустила хвiст, як павич!
– Ти маеш рацiю, – важко зiтхнула тiтонька, – ми невиннi жертви цього, як його…
– Етикету, – пiдказала Доротi.
– Ось-ось! Не думала я, що на старостi доведеться вбиратися по двi години!
– А зараз я покажу вам палац, – усмiхнулася Доротi. – Ходiмо!
І вона провела iх коридорами i залами палацу, представляючи на ходу всiм зустрiчним, а потiм показала своi апартаменти, що розташовувалися неподалiк.
– Отже, все це правда?! – охала тiтонька, розкривши вiд здивування рот. – Значить, чарiвна краiна i справдi iснуе? І це не сон? Але де всi цi дивнi створiння, про якi ти згадувала?
– Справдi, де Опудало? – поцiкавився дядечко.
– Опудало гостюе в Залiзного Лiсоруба, – вiдповiла дiвчинка. – Вiн скоро повернеться, i тодi ви познайомитеся. Впевнена, вiн вам сподобаеться.
– А Чарiвник Смарагдового мiста? – поцiкавилася тiтонька.
– Побачите його за обiдом. Вiн живе тут, у палацi.
– А Джек-Гарбузова голова?
– Джек живе за мiстом, на своему гарбузовому полi. Незабаром поiдемо до нього i заодно вiдвiдаемо професора Ученого Жука. Тiк-Ток з Косматим чоловiчком, напевно, теж прийдуть на обiд. А зараз заглянемо в курник до Бiллини.
І вони вирушили на заднiй двiр, де серед овочевих грядок стояв маленький будиночок. На його ганку грiлася на сонечку жовта курка.
– Доброго ранку, господине! – заплескала вона крилами, побачивши що наближаеться Доротi. – А я тут сиджу, тебе чекаю. Думаю, зайде до мене Доротi, чи нi. Це твоi родичi?
