скачать книгу бесплатно
– Можна поставити кiлька запитань Вашiй Величностi? – звернувся старий до Короля.
– Запитуй.
– Чи правда, що в Краiнi Оз живуть однi добряки й веселуни?
– Чиста правда.
– Живуть собi розкошуючи й горя не знають?
– Цiлковита правда.
– І немае мiж них нещасних i незадоволених?
– Жодного.
– В такому разi, Ваша Величносте, – мовив вусань, – я беруся за цю справу. Терпiти не можу добрякiв, а вiд веселунiв i щасливчикiв мене просто нудить! Тому я люблю Вашу Величнiсть. Призначайте мене генералом, i я покажу iм справжню злiсть! Обiцяю завоювати i знищити жителiв Озу. Якщо не зможу цього зробити, то готовий стати поживою для голодних семиголових псiв.
– Оце вояка! – зрадiв Король. – Інша розмова! Тебе як звати, Генерале?
– Гуф, Ваша Величносте.
– Прекрасно, Генерале Гуф! Заходь до мене в печеру, обговоримо деталi, – i, вiдвернувшись вiд новоспеченого Головнокомандувача, Король гаркнув на всю печеру:
– Номи-солдати! Вiдтепер i до тих пiр, поки його не розрiжуть на дрiбнi шматочки i не згодують семиголовим псам, ви зобов’язанi коритися Генералу Гуфу. За найменшу провину вас чекае суворе покарання! Розiйдись.
З цими словами Король пiшов з балкона i повернувся в печеру, де його вже чекав Гуф. Генерал-новачок нахабно курив люльку, розвалившись на аметистовому стiльцi та спершись рукою на поручень трону. Дим вiн пускав прямо в обличчя монарху, котрий навiть розгубився вiд такого нахабства. Гуф зовсiм не був дурним i знав, що саме так i слiд поводитися з Королем, iнакше той подумае, нiби вiн боiться. Побачивши Короля, Гуф недбало кинув:
– Ви щось хотiли менi сказати, Ваша Величносте?
– Чи ти не занадто вiльно почуваешся в моiй присутностi? – поцiкавився Король.
– Якраз так, як i треба, – холоднокровно хитнув головою Гуф i пустив кiльце диму, та так влучно, що дим потрапив прямо в нiс Королю й змусив його чхнути. – Бажаете завоювати Смарагдове мiсто? А крiм мене нiхто не в змозi цього зробити, тож i вимагаю люб’язностi, поки не виконаю ваш наказ, а потiм…
– Що потiм? – злорадно поцiкавився Король.
– А потiм, сподiваюся, хоча б iз почуття вдячностi, ви не зробите менi нiчого поганого.
«Сподiвайся, сподiвайся», – буркнув про себе монарх, а вголос запитав:
– А якщо в тебе нiчого не вийде?
– Тодi рiжте мене на шматки, – рiшуче заявив Гуф, – я згоден. Але якщо ви погодите мiй план, ми напевно переможемо. Гадаете, досить того, щоб непомiтно пробратися в Смарагдове мiсто? Так вони одразу викинуть нас звiдти! Тут треба дiяти хитрiстю: спочатку знайдемо могутнiх союзникiв…
– Що ти маеш на увазi?
– Зараз поясню, Королю Роквате. Ви збираетеся напасти на чарiвну краiну. Армii в них, можна сказати, немае, зате у Принцеси Озми, яка править ними, е Чарiвна Паличка, а в iншоi дiвчини, в Доротi, е Чарiвний Пояс, який вона вiдняла у вас, Ваша Величносте. Крiм того, на пiвднi Краiни Оз живе хитромудра Глiнда, яка теж володiе чаклунськими чарами. І ще я чув про якогось Чарiвника, який живе в палацi Озми й теж вмiе творити чудеса. В далекiй Америцi, звiдки вiн родом, люди навiть платили грошi, щоб тiльки глянути на нього! Як бачите, там цiла купа чарiвникiв, i з ними не так-то просто впоратися.
– У мене п’ятдесят тисяч солдатiв! – гордо випнув груди Король.
– Але вони всього лише номи, – уточнив Гуф i, вийнявши з монаршоi кишенi хустку, протер собi чоботи. – Зрозумiло, номи безсмертнi, i загибель iм не загрожуе, але ось iз чарами в них поганенько. З утратою Чарiвного Пояса ви втратили всю свою чарiвну силу, й тепер проти Озми ми безсилi.
Очi Короля налилися кров’ю:
– Мовчати, або пiдеш на корм семиголовим псам!
– Не поспiшайте, Ваша Величносте, – незворушний Гуф спокiйно запустив руку в королiвську табакерку. – Краще пошукаймо союзникiв.
– Яких ще союзникiв i де iх взяти?
– Хiба навколо мало лиходiiв? Переманимо iх на свiй бiк, зберемо всiх разом i нападемо на Озму. Це простiше простого, якщо з розумом взятися за справу. Самим нам не пiд силу справитися з Краiною Оз, але разом iз союзниками ми напевно здобудемо перемогу.
– Молодчина, Гуфе! – Король був явно в захватi вiд iдеi генерала. – Зараз же вирушай на пошуки союзникiв, а я дам розпорядження щодо пiдземного ходу.
– У такому разi я негайно попрямую до вождя Фанаберiв, – заявив новоспечений генерал. – Сподiваюся, ви схвалюете мiй вибiр, Ваша Величносте.
V
Доротi стала принцесою
Почувши про повернення Доротi, всi жителi Смарагдового мiста вiд малого до великого поспiшили до палацу, щоб привiтати дiвчинку, – вона була загальною улюбленицею в Краiнi Оз. Зрозумiло, час вiд часу в Краiну Оз потрапляли й iншi люди з великого зовнiшнього свiту, але всi вони, за одним винятком, приходили сюди разом iз Доротi.
Виняток, як ви вже напевно здогадалися, був лише один – Чарiвник iз Краiни Оз, фокусник з Омахи, який одного разу на потiху публiцi злетiв у небо на повiтрянiй кулi та сильним поривом вiтру був занесений через пустелю у Смарагдове мiсто. Певний час йому вдавалося вводити жителiв мiста в оману, демонструючи своi фокуси, за якi його й прозвали тут Чарiвником. Але незабаром у Краiнi Оз з’явилася Доротi й викрила спритного шахрая.
Однак ошуканець виявився не такою вже й поганою людиною: вiн був добрим i великодушним, а лякав i обманював через те, що сам боявся. Зрештою Доротi полюбила його, а коли, пiсля недовгоi вiдсутностi, Чарiвник повернувся у Краiну Оз, Озма з радiстю зустрiла його й вiдвела йому в палацi розкiшнi апартаменти.
Крiм Чарiвника, в палацi жили ще двi iстоти з зовнiшнього свiту. Я кажу «iстоти», бо однiею з них була людина, Косматий чоловiчок, якого Озма призначила хранителем королiвських запасiв, а другою – жовта курка, на iм’я Бiллина. Тепер вона живе в невеликому будиночку на територii королiвського саду разом зi своiми численними курчатами. І Бiллина, й Косматий чоловiчок – вельми поважнi персони у Краiнi Оз, а також старi друзi Доротi.
Тепер вам зрозумiло, чому дiвчинку тут усi так поважають? Жителi Озу впевненi, що Доротi приносить iм щастя, адже за час своiх вiдвiдин Краiни Оз вона врятувала ii мешканцiв вiд двох злих чарiвниць, якi тримали в страху все населення, а крiм того, привела в Смарагдове мiсто живе городне опудало, яке завдяки iй теж стало загальним улюбленцем. Разом з Опудалом вона визволила з бiди Залiзного Лiсоруба, який iржавiв на самотi в глухому лiсi. Тепер Залiзний Лiсоруб править Краiною Моргунiв, i пiдданi обожнюють свого правителя, бо в нього дуже добре серце.
Яким би це здавалося дивним на перший погляд, але всi цi чудеса Доротi зробила зовсiм не тому, що вона фея або чарiвниця, а просто тому, що вона щира, добра й привiтна дiвчинка. Навiть у нашому свiтi, де немае чарiвникiв, доброта, подiбно до чарiвноi палички, творить дива. Але i в Краiнi Оз цi якостi не втратили своеi сили й принесли милiй Доротi любов i повагу жителiв. Дiвчинка подружилася з усiма, кого зустрiла, i щоразу, коли поверталася в Канзас, друзям було дуже гiрко з нею розлучатися.
Ось чому зараз всi вони поспiшають до палацу, щоб обiйняти ii. Щоправда, нiхто, крiм Озми, ще не знае, що цього разу Доротi повернулася назавжди.
Кого тiльки не було в неi в цей вечiр! І знаменита Механiчна людина Тiк-Ток, який i говорить, i ходить, i навiть думае, якщо, звичайно, його вчасно завести. Приходив також Косматий чоловiчок, старий приятель Доротi. Пришкутильгав Джек-Гарбузова голова, дивне створiння, чие тiло зроблене з жердин, а голова – з гарбуза, з вирiзаною на нiй усмiшкою вiд вуха до вуха. Примчали Лякливий Лев з Голодним Тигром, величезнi звiрi, що колись дуже допомогли дiвчинцi. З’явився i професор Учений Жук, В. П. та Г. О.
Про професора, мабуть, варто розповiсти докладнiше. Колись вiн був звичайним жуком й розкошував у теплiй щiлинi. Та щiлина була непроста: вона розмiщувалась у пiдлозi класноi кiмнати, тож жук грунтовно просяк шкiльною премудрiстю, звiдси Г. О. – Глибоко освiчений. Але одного разу, потрапивши пiд лупу, став дуже високим i втiк у такому станi. Звiдси В. П. – Високоповажний. Незабаром збiльшений жук став професором i навiть ректором Королiвського коледжу атлетичних наук Краiни Оз, i все завдяки своему хисту справляти приемне враження i вмiнню солiдно одягатися.
Особливо довго Доротi розмовляла з Чарiвником, який майже облисiв i начебто зсохся, але зберiг свою життерадiснiсть. Досхочу насмакувавшись розмовами зi старими друзями, Доротi вiдправилася до своеi подружки, жовтоi курки Бiллини, щоб подивитися, як ростуть ii курчата.
Песика Тото тут теж зустрiли з почестями, адже вiн – единий пес у всiй Краiнi Оз. А тут, як вiдомо, звiрi можуть розраховувати на повагу нарiвнi з людьми. Може, через те, що поводяться як люди, чого не скажеш про наш свiт, де, навпаки, люди часом поводяться гiрше за звiрiв.
Доротi вiдвели чотири прекраснi кiмнати в палацi, вони так i називалися – «кiмнати Доротi»: затишна вiтальня, гардеробна, спальня i величезна, оздоблена мармуром, ванна кiмната. Завдяки дбайливостi Озми в кiмнатах було все, чого тiльки душа забажае. Королiвськi кравцi не гаяли часу, а заздалегiдь знявши з дiвчинки мiрки, наповнили шафи в гардеробнiй рiзноманiтними нарядами на всi випадки життя.
Доротi вчинила правильно, залишивши старi ситцевi сукенки в канзаському будинку. Куди iм братися до дивовижних творiнь вiртуозних кравцiв! Таких суконь не знайдеш в жодному, навiть найбiльшому магазинi Америки. Доротi вже давно могла б насолоджуватися всiею цiею пишнiстю, аби не дядько Генрi та тiтонька Ем. Не могла ж вона залишити iх напризволяще!
Зате тепер, коли Озма дозволила ii рiдним оселитися в палацi, Доротi просто щаслива, що не тiльки вона одна, але й дядько з тiткою зможуть хоч на старостi рокiв пожити серед такоi розкошi.
Наступного ранку Доротi довелося одягнутися досить вишукано: небесно-блакитного кольору шовкову сукню з перловою облямiвкою доповнювала перлова дiадема у волоссi, i навiть застiбки ii туфель виблискували перлами. Дiвчинка була трохи збентежена таким розкiшним вбранням, але так розпорядилася Озма.
– Вiдтепер, – сказала вона, – ти одягатимешся вiдповiдно до свого нового статусу. Ти – Принцеса, перша дама двору i моя компаньйонка.
Доротi не сперечалася. Чи не все одно? Адже одяг не може змiнити людину, i в ситцевiй сукнi, й у шовковiй сукнi вона все одно залишиться простою й доброю дiвчинкою.
Пiсля снiданку юна правителька запропонувала:
– Саме час перенести твоiх рiдних з Канзасу в Смарагдове мiсто. Тiльки перейдiмо до тронноi зали, вона бiльше пiдходить для прийому поважних гостей.
– Та якi ж вони поважнi? Найпростiшi – так само, як я! – вигукнула Доротi.
– Справдi, як ти! Не забувай, тут ти Принцеса, а вони – родичi Принцеси.
– Йдемо краще на заднiй двiр, там, серед курчат i грядок капусти, iм буде звичнiше, а тут вони зовсiм розгубляться.
– Нi, – рiшуче заперечила Озма, – я повинна зустрiти iх у троннiй залi, це мое останне слово.
Доротi припинила сперечатися. Коли Озма так говорить, краще погодитися.
І подружки попрямували в тронний зал, що мiстився в центрi палацу. Там, пiд високим куполом, стояв золотий королiвський трон, прикрашений такою кiлькiстю коштовностей, що iх вистачило б на дюжину наших ювелiрних крамниць.
У залi вже зiбралося чимало придворних дам i кавалерiв у блискучих вiд дiамантiв костюмах. Озма, з Чарiвним Поясом навколо талii, присiла на трон, а Доротi влаштувалася бiля ii нiг. По обидва боки трону сидiли величезнi звiрi – Лякливий Лев i Голодний Тигр. Високо пiд куполом, на балконi, оркестр грав веселий марш, два яскраво освiтленi фонтани в центрi залу дзюрчали i переливалися всiма барвами веселки, розповсюджуючи навколо себе аромат троянд i бузку.
– Ти готова, Доротi? – запитала правителька.
– Я – так, – вiдповiла дiвчинка. – Але не знаю, чи готовi дядько з тiткою.
– Це не мае значення, – оголосила Озма. – В дорогу iм збиратися не треба, все потрiбне вони отримають тут, а чим ранiше вони почнуть нове життя, тим краще для них. А ось i вони!
І справдi, поки Озма говорила, перед троном постали дядько Генрi й тiтка Ем! Якби придворнi дами i кавалери були не так добре вихованi, вони покотилися б зi смiху, дивлячись на тiтоньку. На нiй були ляпанцi дядечка Генрi на босу ногу, стара вицвiла ситцева сукня, пiдтикана з бокiв i вилинялий блакитний фартух. Доповнювала образ копиця розпатланого сивого волосся на головi. В однiй руцi вона тримала рушник, у другiй – потрiскану глиняну миску.
А що вже казати про дядечка! Ще мить тому вiн прямував у корiвник, тож на ньому був старий солом’яний капелюх, картата сорочка – без краватки i без комiра, i синiй комбiнезон, заправлений у старi стоптанi чоботи.
– Ось тобi й маеш! – вигукнув дядько Генрi, злегка оговтавшись i озирнувшись довкруж.
– Схоже на сон! – злякано видихнула тiтонька Ем, але тут ii погляд впав на Доротi. – Генрi! Глянь-но! Чи не наша це дiвчинка?
– Гей, бережись! – схопив ii за руку дядько Генрi. – Дикi звiрi, хай iм грець!
Але тут Доротi стрибнула iм назустрiч, обхопила тiтоньку за шию, розцiлувала дядечка, взяла iх за руки й пiдвела до трону, примовляючи по дорозi:
– Не бiйтеся, ви в Краiнi Оз i залишитеся тут назавжди. Вам нема про що тепер турбуватися. А ось i моя подружка, Принцеса Озма. Подякуйте iй за все це.
– Дорога Озмо, – продовжила Доротi, пiдiйшовши до Принцеси, – ось дядько Генрi, а це – тiтка Ем. Вони вдячнi тобi за дозвiл жити у Краiнi Оз.
Тiтонька спробувала було пригладити волосся, але руки ii були зайнятi, й вона нiчого iншого не придумала, як тiльки заховати пiд фартух миску з рушником. Дядько Генрi, як годиться джентльменовi, зняв капелюха i вiд хвилювання м’яв його в руках.
Але хвилюватися було зовсiм нiчого! Озма жваво зiскочила з трона, пiдбiгла до гостей i так чарiвно усмiхнулася, що вони вiдразу ж забули про своi страхи.
– Вiтаю вас у Краiнi Оз! Я перенесла вас сюди на прохання моеi подруги, Принцеси Доротi. Сподiваюся, новий будинок вам сподобаеться, – тут Принцеса Озма повернулася до придворних дам i кавалерiв, якi поки що мовчки за всiм спостерiгали. – Познайомтесь, це близькi родичi Доротi, дядько Генрi й тiтка Ем. Вiдтепер вони житимуть з нами. Мене потiшить, якщо ви тепло зустрiнете iх i разом зi мною зробите так, щоб iхне життя тут було веселим i безтурботним.
Пiсля слiв Принцеси придворнi низько вклонилися старому фермеру i його дружинi, а тi вiдкланялися iм у вiдповiдь.
– А тепер, – продовжила Озма, знову звертаючись до гостей, – Доротi проведе вас у вашi апартаменти. Сподiваюся, вони вам сподобаються. А пiсля цього запрошую вас до мене на обiд.
Щойно Доротi зi своiми родичами вийшла з тронного залу, тiтонька схопила племiнницю за рукав i зашепотiла:
– Дитинко! Як же так? Це не сон? Як ми тут опинилися?
– Хоч би попередила, – дорiкнув Доротi дядько, – я б недiльний костюм одягнув.
– Прийдемо у вашi кiмнати, я все поясню, – пообiцяла Доротi. – Вам страшенно пощастило! І менi теж! Я така щаслива, що ми знову разом!
– Я б хоч поголився, – продовжував дядько Генрi.
– А я б причесалася, – вторила йому тiтонька. – Мое волосся жахливо виглядае.
– Дурницi! – заспокоiла iх Доротi. – Буде ще час причепуритися. Тепер вам не доведеться гнути спини зрання до смеркання.
– Як же так?! – в один голос вигукнули дядько з тiткою.
– А ось так! Адже ви в чарiвнiй краiнi, i не в гостях, а назавжди!
VI
Гуф вiдвiдуе фанаберiв
Новоспечений Генерал армii номiв прекрасно розумiв, що в разi невдачi його чекае неминуча загибель, проте старому лиходiевi так кортiло помститися всiм жителям Краiни Оз за iхню доброту, що вiн зовсiм не думав про небезпеку. Чинити лихо було його улюбленим заняттям, тож вiн сподiвався за допомогою хитрощiв i обману домогтися свого, але задля обережностi вирiшив не перти напролом, а грунтовно пiдготуватися до атаки на такого серйозного противника, як Озма.
Гори, пiд якими розкинулося Пiдземне Царство, лежали на пiвночi Земель Надвечiр’я, а сама Земля Надвечiр’я – вiдразу за Згубною Пустелею, на заходi вiд Краiни Оз. Король Номiв задумав прорити пiдземний хiд не тiльки пiд пустелею, а й пiд Краiною Моргунiв, до самого Смарагдового мiста, щоб Моргуни не помiтили навали i не попередили Озму, зiпсувавши всю справу. Король мрiяв заскочити жителiв Смарагдового мiста зненацька, поневолити iх, а потiм розправитися з iншими мешканцями краiни.
І ось вже тисячi номiв-землекопiв день i нiч риють пiдземний тунель. Працюють швидко – адже номи звикли жити пiд землею.
А генерал Гуф тим часом сам-один вiдправився до фанаберiв. Фанабери – дивовижний народ. Живуть вони в горах, неподалiк вiд Земель Надвечiр’я. Тiла у них величезнi, м’язистi, сильнi, а ось голови – малюсiнькi, наче круглий набалдашник парасольки чи палички. Зрозумiло, в таких мiнiатюрних голiвках мiсця для мiзкiв майже не залишаеться, i, щоб приховати цю ганебну обставину, фанабери, якi були вельми стурбованi своею зовнiшнiстю, вирiшили зробити собi фальшивi голови.
Така голова зазвичай виготовлялася з картону i одягалася поверх справжньоi. Замiсть волосся наклеювали овечу вовну, забарвлену в найнесподiванiшi кольори: рожевий, зелений, бузковий, а то i в кiлька кольорiв одночасно. Обличчя кожен фанабер розфарбовував на власний смак. Тож, очевидно, через цю жахливу строкатiсть iх i прозвали фанаберами, тобто «химерними», «ексцентричними».
Вождь Фанаберiв очолив краiну не тому, що був розумнiший за iнших, а тiльки завдяки своiй безогляднiй жорстокостi. Та й загалом фанабери мали погану репутацiю в казковому свiтi. Їх вважали невиправними задираками й забiяками, тож намагалися з ними не зв’язуватися. Сильнi, але дурнi, фанабери, зчинивши бiйку, нiяк не могли зупинитися, навiть тодi, коли перемогою вже не пахло. Подiбно до iнших казкових iстот, вбити фанаберiв було неможливо, хiба що поранити.
Генерал Гуф покладав великi надii на тупу впертiсть цих iстот, тому насамперед i попрямував до них. Вождь жив у простiй, скромнiй хатинi, на дверях якоi була намальована його розфарбована мордяка: сине волосся, кирпатий нiс, зубаста паща на пiв обличчя i величезнi зеленi очi-блюдця. Якщо придивитися, на пiдборiддi можна було помiтити двi дiрочки – саме через них i дивився Вождь своiми справжнiми очима, коли одягав фальшиву голову. Привiтавшись, Генерал одразу пояснив причину свого вiзиту:
– Жителi Краiни Оз вiдiбрали Чарiвний Пояс нашого Короля. Ми, номи, збираемося помститися iм за це, рознести в пух i прах всю iхню чарiвну краiну. У такiй справi без вашоi допомоги не обiйтися.
– Бiйка буде? – насамперед поцiкавився Вождь.
– Звичайно!
Вiдповiдь припала вождю до душi, вiн навiть пiдстрибнув вiд радостi, при цьому фальшива голова помiтно з’iхала набiк. Щоправда, поправивши голову, Вождь зазначив:
– Але ж нам Озма нiчого поганого не зробила.
