скачать книгу бесплатно
Чарiвник краiни Оз
Лiман Френк Баум
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Лiман Френк Баум (1856–1919) – американський письменник, всесвiтньо вiдомий класик дитячоi лiтератури, який створив чарiвну краiну Оз. Його книжки були неодноразово екранiзованi, на казках Баума виросло не одне поколiння дiтей в усьому свiтi.
«Чарiвник краiни Оз» – перша книга серii про героiв цiеi казковоi краiни – вийшла друком 1900 року. В нiй розповiдаеться про те, як одного разу ураган пiдняв хатинку з дiвчинкою Доротi та песиком Тото i закинув у краiну Оз. Доротi дуже хотiла повернутися додому в Канзас, де на неi чекали дядечко Генрi та тiтонька Ем. По дорозi вона зустрiла Опудала, Залiзного Лiсоруба та Лякливого Лева – i вони разом вирушили до чарiвника Оза: Доротi – щоб повернув ii додому, Опудало – за мiзками, Залiзний Лiсоруб – за серцем, Лякливий Лев – за хоробрiстю. А чи здiйсняться iхнi бажання, дiзнаетеся, прочитавши цю веселу, з чудовими малюнками книжку.
Лiман Френк Баум
Чарiвник краiни Оз
Передмова
Протягом столiть фольклор, легенди, мiфи i чарiвнi казки йдуть поруч iз дитинством, бо кожна звичайна дитина вiдчувае здоровий пiдсвiдомий потяг до iсторiй фантастичних, дивних i вiдверто неймовiрних. Крилатi феi з казок братiв Грiмм чи Андерсена принесли дитячим серцям радостi бiльше, нiж будь-якi iншi вигадки людства.
І все ж стародавня казка, що справно служила багатьом поколiнням, тепер вiджила свiй вiк i може вважатися «iсторичною» в бiблiотецi дитячоi лiтератури, бо настав час нового поколiння «чарiвних казок», в яких зникають добре знайомi образи джина, гнома та феi-чарiвницi, так само як i всiлякi страхiтливi подii, вiд яких аж кров холоне, що iх вигадували автори, аби додати, завдяки жаховi, якесь високоморальне повчання. Та сучасна освiта вже включае в себе уроки моралi; отже, сучасна дитина шукае в чарiвнiй казцi лише роз- ваг i з радiстю обходиться без лячних сцен.
Маючи все це на увазi, автор i написав повiсть «Чарiвник краiни Оз» виключно для розваги нинiшнiх дiтлахiв. Цей твiр замислювався як сучасна чарiвна казка, у якiй зберiгаються дива й радiсть i немае мiсця страхiттям та стражданням.
Л. Френк Баум
Глава 1. Ураган
Доротi жила в малiй хатинцi посеред безкраiх прерiй Канзасу. Жила вона разом iз дядечком Генрi, який був звичайнiсiньким фермером, i тiтонькою Ем, дружиною звичайнiсiнького фермера. Дерев’яна хатинка, в якiй вони жили, була маленька, бо деревину доводилося везти здалеку хурами. Невелика хатинка мала чотири стiни, долiвку й дах, якi разом складали одну-едину кiмнату, а в кiмнатi тулилася стара iржава грубка, а ще буфет для посуду, стiл, три чи чотири стiльцi та два лiжка: одне бiльше – для дядечка Генрi та тiтоньки Ем, – в одному кутку, а менше, для Доротi, – в iншому.
У хатинцi зовсiм не було горища, та й льоху теж, якщо не вважати за льох невелику схованку пiд хатиною на випадок урагану, куди всi могли б укритися, якби здiйнявся один iз тих лютих смерчiв, що часом трапляються в цих краях i здатнi змести на своему шляху навiть i бiльший будинок. Тому просто посеред кiмнати була ляда, а пiд лядою – драбина, яка вела вглиб темноi схованки.
Коли Доротi виходила з дому, то навкруги, скiльки сягне око, стелилася безмежна сiра прерiя. І куди не поглянеш – анi деревця, анi хатинки – до самого небокраю оку нi за що зачепитися. Пiд пекучим сонцем орана земля запеклася, всiялася трiщинками, навiть травинки пожухли i тепер були не зеленими, а такого ж попелястого кольору, як i все довкола. Колись дерев’яну хатинку було пофарбовано, та на сонцi фарба взялася пухирями й облущилася, а рештки фарби змили дощi, i тепер хатина виглядала сiрою та непривiтною, як i земля й трава.
Коли тiтонька Ем уперше сюди потрапила, вона була в’юнкою доладною молодицею. Та сонце й вiтер змiнили ii також. Вони загасили веселi iскринки в ii очах, залишивши iм усе той же сiрий i безрадiсний колiр, вивiтрився рум’янець на щоках i червiнь на вустах, i вони теж посiрiли. Вона й сама неначе всохла i вже нiколи не посмiхалася.
Доротi була сиротою i коли вперше приiхала до них, Ем з незвички аж здригалася вiд дитячого смiху. Вона зойкала й хапалася рукою за серце кожного разу, коли чула дзвiнкий дитячий голосок, i тiльки чудувалася, чому тут може радiти маленька дiвчинка.
А дядечковi Генрi й поготiв було не до смiху. Зранку й до вечора вiн працював у потi чола i що таке радiсть – зроду не вiдав. Вiн також був увесь сiрий – вiд довгоi сивоi бороди до запилених шкарубких черевикiв. Вигляд у нього був суворий та невiдрадний, i здебiльшого вiн мовчав.
Єдиною вiдрадою ж для Доротi був Тото. Це вiн не давав iй нудьгувати та скрашував сiрiсть буденщини. На вiдмiну вiд усього iншого, Тото був не сiрий, а чорний. Тото звали песика; у нього були довгi шовковистi кудлi i чорнi, неначе намистинки, оченята, якi кумедно виблискували обабiч потiшного носика-гудзика. З ранку й до вечора Тото мiг гратися, i Доротi гралася з ним – вона гаряче його любила.
Утiм, нинi iм було не до iгор. Дядечко Генрi сидiв на порозi i з тривогою вдивлявся в небо, яке виглядало сьогоднi навiть сiрiше, нiж зазвичай. Доротi стояла в дверях з Тото на руках i також дивилася в небо. Тiтонька Ем мила посуд.
Аж раптом усi почули, як десь далеко з пiвнiчного боку сердито загув вiтер. Дядечко Генрi та Доротi побачили, як генген високою травою пiшли хвилi, провiщаючи ураган. А потiм почувся пронизливий свист у повiтрi, але вже з пiвдня. Вони повернулися в той бiк i побачили, як трава аж забурунилася.
Дядечко Генрi рвучко пiдхопився.
– Емо, насуваеться ураган! – гукнув вiн у глиб хатинки. – Нагляну за худобою. – І вiн похопився до хлiва, – до корiв та коней.
Тiтонька Ем кинула поратись i пiдбiгла до дверей. Визирнула i збагнула, яка небезпека насуваеться.
– Доротi! – гукнула вона на бiгу. – Мерщiй у льох!
Тото вискочив у Доротi з рук i з переляку чкурнув пiд лiжко, дiвчинка кинулася його витягати. Переполохана тiтонька Ем, пiднявши ляду, вже злiзла по драбинi в глиб схованки.
Доротi вдалося впiймати песика, й вона метнулася слiдом за тiтонькою. Та коли вона була вже на пiвшляху до рятiвноi ляди, почувся несамовитий рев вiтру, хатинку трусонуло так, що Доротi покотилася по пiдлозi.
І раптом трапилося от що. Двiчi, а може, й тричi хатинка обернулася навколо себе та повiльно здiйнялася у повiтря. Доротi вiдчула, наче вона пiднiмаеться на повiтрянiй кулi.
Пiвнiчний та пiвденний вiтри зустрiлися саме над хатинкою, i вона опинилася, як то кажуть, в епiцентрi циклону, в його «оцi». Там буревiю зазвичай немае, але потужна круговерть завихрюе все, що всерединi, догори – саме це й трапилося з хатинкою. Вона здiймалася все вище й вище, аж поки не досягла гребеня урагану i там зависла, а тодi ii понесло все далi й далi, як ту пiр’iну, в далеку далечiнь.
Навколо зависла густа пiтьма, несамовито завивав вiтрисько, але хатинку вже так не гойдало. Тож пiсля першого пориву, коли хатину добряче трусонуло, тепер вона була неначе немовля, яке дбайливо колишуть у колисцi.
А от Тото все це геть не подобалося. Вiн голосно дзявкав i гасав з кутка в куток. Доротi ж принишкла на пiдлозi й думала-гадала: чим усе це скiнчиться? У метушiннi Тото одного разу ледве не провалився у вiдкриту ляду сховища. І вже сягнув туди; i на якусь мить Доротi здалося, що вона його вже втратила назавжди. Та наступноi митi вона помiтила, що з ляди стирчать довгi вуха; бо, як не дивно, пiдйомна сила вiтру не давала йому впасти. Дiвчинка не розгубилася, пiдповзла ближче, втягла песика за вуха досередини i завбачливо зачинила ляду.
Вони зiщулено сидiли отак не знати скiльки. Врештi-решт, Доротi переборола свiй первiсний острах; та все ж iй було не по собi; вiтер вив так, що аж вуха закладало. Спершу вона завмирала вiд жаху: боялася, що хатинка от-от впаде i вона розiб’еться разом з нею. Та година спливала за годиною, а нiчого такого не трапилося. Тож хвилювання потроху вляглося, i вона вирiшила спокiйно чекати, що ж воно буде далi. Зрештою, хиткою пiдлогою вона дiсталася до свого лiжечка i прилягла, а Тото примостився поруч.
І хоч хатинку так само гойдало пiд завивання вiтру, стомлена Доротi заплющила очi i невдовзi уже мiцно спала.
Глава 2. Знайомство зi жвакунами
Прокинулася вона вiд поштовху – такого сильного й раптового, що якби не м’яке лiжечко, то можна було б i забитися. Спросоння вона не одразу второпала, що сталося, а Тото уткнувся своiм холодним носиком iй в обличчя i жалiсно заскавучав. Доротi пiдхопилася у лiжку i помiтила, що хатину бiльше не хитае. У вiкно заглядало яскраве сонечко й заливало всю кiмнату. Вона скочила на пiдлогу, наввипередки з Тото кинулася до дверей i розчахнула iх.
Вiд того, що вiдкрилося очам, дiвчинка аж зойкнула, очi ii покруглiшали. Це ж треба! Буревiй опустив хатинку на землю досить-таки лагiдно, як на буревiй, посеред краiни казковоi краси. Навкруги буяли зеленi луки та садки. Величавi фруктовi дерева ряснiли наливними плодами. То тут, то там милували око бучнi квiтники, а серед дерев та кущiв спiвали та пурхали рiдкоi краси птахи з яскравим пером. Неподалiк у морiжку дзюрчав прозорий ручай, i оте дзюрчання для дiвчинки, що споглядала щодень лише суху прерiю, бринiло чаруючим спiвом.
Милуючись чудовим краевидом, дiвчинка не вiдразу помiтила, що до неi наближаються якiсь незнайомi людцi – таких вона зроду не бачила. Зростом – такi, як Доротi, яка, як на свiй вiк, була досить височенька, а от за вiком вони виглядали значно старшими. Їх було четверо: трое чоловiкiв та жiнка, i всi вони були чудернацьки вдягненi. Уявiть: на головах – гостроверхi капелюхи, а по обводу криси звисали маленькi бубонцi, якi милозвучно подзенькували при ходьбi. Капелюхи чоловiкiв були блакитнi, а у жiночки – бiлий, а ще на нiй була бiла мантiя, яка хвилями опадала з рамен. По ii тлу, як на нiчному небi, були розсипанi зiрочки, якi на сонцi ряхтiли, наче тi дiаманти. Чоловiчки були вбранi в усе блакитне, того ж вiдтiнку, що й капелюхи, а на ногах мали до блиску начищенi чобiтки iз закачаними халявками – теж блакитного кольору. Чоловiчки, як здалося Доротi, були десь такого ж вiку, як i дядечко Генрi, бо двое були з бородами. А от жiночка, поза всяким сумнiвом, була значно старша. Зморшки глибоко поорали ii обличчя, волосся було сиве-сивiсiньке, та й рухалася вона хiба що через силу.
Наблизившись до хатини, на порозi якоi стояла Доротi, чоловiчки затупцяли на мiсцi й почали перешiптуватися, неначе не наважуючись пiдiйти ближче. А от стара жiночка без крихти боязнi пiдiйшла до Доротi, низько вклонилася й приязно мовила:
– Ласкаво просимо до краю Жвакунiв, о найшляхетнiша Чародiйко! Вельми вдячнi тобi, що ти поклала край пануванню Лихоi Вiдьми Сходу й визволила наш народ iз неволi!
Доротi ошелешено слухала слова старенькоi. Чого це та називае ii чародiйкою, та ще й буцiмто вона поклала край владi якоiсь там Вiдьми? Яка ж вона чародiйка? Вона просто звичайнiсiнька дiвчинка, що невiдь-як опинилася за тридев’ять земель вiд рiдного Канзасу, i взагалi вона нiколи не збиралася когось там позбавляти влади!
Але старенька, вочевидь, чекала на вiдповiдь, отож Доротi не без вагань мовила:
– Ви дуже люб’язнi, але, мабуть, сталася якась помилка. Нiчому я край не клала…
– Ну, якщо не ти – то твоя хатинка, – посмiхнулася старенька, – а це, зрештою, те саме. Он бачиш? – мовила вона i показала на рiг хатини. – Ото ж ii ноги стирчать з-пiд колоди…
Доротi глянула i злякано зойкнула. І справдi: неподалiк з-пiд великоi балки, що тримала стiну, стирчали ноги, взутi у срiбнi черевички з гострими носаками.
– Ой лишенько! – Доротi у розпачi сплеснула руками. – Невже хатинка впала просто на неi? Що ж тепер
– А що ж тут поробиш? —знизала плечима старенька.
– Але ж хто вона… була? – спитала Доротi.
– Це була, як я й сказала, Лиха Вiдьма Сходу, – вiдповiла старенька. – Багато рокiв вона тримала край Жвакунiв у покорi, щоб тi працювали на неi вдень, вночi. А от тепер вони вiльнi, i всi дуже вдячнi тобi за твою доброту.
– А жвакуни – це хто? – поцiкавилася Доротi.
– А це й е той самий народ, що проживае на цiй землi, краiнi Сходу, де панувала Лиха Вiдьма.
– А ви теж жвакунка? – спитала дiвчинка.
– Нi, але я iм допомагаю, хоча живу далеко звiдси, в краiнi Пiвночi. Як тiльки жвакуни побачили, що Лихоi Вiдьми вже немае, вони вiдразу ж послали до мене гiнця. І ось я тут. До речi, я теж чаклунка. Чаклунка Пiвночi.
– Та невже? – вихопилося у Доротi. – Справжнiсiнька чаклунка?
– Саме так, – усмiхнулася старенька. – Але затям: я чаклунка не лиха, а добра, тому люди мене поважають. От тiльки чаклунськоi сили менi забракло, аби перемогти Лиху Вiдьму, яка панувала тут, iнакше я давно б уже визволила жвакунiв iз неволi.
– А я чомусь думала, що всi чаклунки – лихi… – мимохiть зiзналася Доротi, трохи сполохана зустрiччю зi справжнiсiнькою чаклункою.
– Е нi, помиляешся. Тут, у краiнi Оз, було всього лише чотири чаклунки. Двi з них – себто Чаклунка Пiвночi й Чаклунка Пiвдня – добрi. І я знаю це напевне, бо е однiею з них, i тут помилки бути не може. А от тi, що зi Сходу й Заходу – тi дiйсно лихi вiдьми. Та отiеi, як сама бачиш, уже немае. І тепер у краiнi Оз лишилася лише одна лиха вiдьма – та, що живе в краiнi Заходу.
– Але ж… – трохи подумавши, мовила Доротi. – Тiтонька Ем якось казали менi, що всi вiдьми перевелися ще багато-багато рокiв тому.
– А хто ота тiтонька Ем? – поцiкавилася старенька.
– Це моя тiтонька, вона живе в Канзасi, себто це край, де живу i я.
Чаклунка Пiвночi, здавалося, трохи замислилась, бо нахилила голову i опустила очi додолу. А потiм знову пiдвела голову й мовила:
– Я не знаю, де ваш Канзас, бо нiколи не чула про таку краiну. А скажи-но менi: Канзас – цивiлiзована сторона?
– Авжеж, – вiдповiла Доротi.
– Отож-бо й воно. У цивiлiзованих краях, як менi вiдомо, не залишилося анi вiдьом, анi чаклунiв, як i чудодiiв та вiдьмакiв. Але, бач, краiна Оз вiд цивiлiзацii далеко, бо ми вiдрiзанi вiд решти свiту. І тому у нас е ще i вiдьми, й чародii.
– А хто такi чародii? – спитала дiвчинка.
– Найвеличнiший iз чародiiв… – понизивши голос до шепоту, вiдповiла Чаклунка, – це – Оз. Вiн могутнiший вiд нас усiх, разом узятих. А живе вiн у Смарагдовому мiстi.
Доротi кортiло порозпитувати ще, та не встигла вона розкрити рота, як жвакуни, що до того мовчки стояли поруч, разом скрикнули, тицяючи пальцями у той бiк, де впокоiлася Лиха Вiдьма.
– Що там таке? – запитала старенька, подивилася i залилася смiхом. Ноги Лихоi Вiдьми наче розтанули в повiтрi, i едине, що вiд неi лишилося, – це срiбнi черевички.
– Не дивно, бо вона була така стара, – пояснила Чаклунка Пiвночi, – що геть висохла на сонцi i навiть порохняви не лишилося. От лиходiйцi й край. А ось срiбнi черевички – вони тепер твоi. Тож узувай iх i носи на здоров’я!
Вона нахилилася, пiдхопила черевички, витрусила iх i простягнула Доротi.
– Лиха Вiдьма Сходу дуже пишалася цими черевичками, – мовив один iз жвакунiв, – бо е в них якась чарiвна сила, але яка саме – нiхто з нас не знае.
Доротi подякувала, занесла черевички в дiм i поставила на стiл. І знову вийшла до жвакунiв.
– Я дуже хочу повернутися додому, до тiтоньки та дядечка… Вони, мабуть, вже з нiг збилися, мене шукаючи. Допоможете, шановнi, знайти дорогу додому?
Жвакуни з чаклункою перезирнули-ся, подивилися на Доротi i водночас захитали головами.
– На сходi – звiдси вже недалеко – починаеться велика пустеля, – пояснив один iз жвакунiв, – але подолати ту пустелю ще нiкому не вдавалося.
– На пiвднi – те ж саме, – втрутився iнший. – Я знаю, бо сам бував у тих краях. То – край Пiвденцiв.
– А менi розповiдали, – повiдав третiй жвакун, – що те ж саме й на заходi. Там живуть моргуни, якими править Лиха Вiдьма Заходу. Вона й тебе зробить невiльницею, якщо потрапиш у ii володiння.
– А пiвнiч – то мiй дiм, – нагадала старенька. – І моя земля теж межуе з тiею самою безмежною пустелею, яка зусiбiч оточуе краiну Оз. Ох, боюся, люба, що доведеться тобi вiкувати тут, з нами.
Почувши це, Доротi почала схлипувати, бо почувалася самотньою серед цих хоч i привiтних, але чужих людей. Їi сльози, схоже, розчулили щиросердих жвакунiв, бо вони вiдразу витягли носовички i також захлипали. Що ж до старенькоi, то вона тимчасом зняла свiй капелюшок, прилаштувала гострим вершечком собi на носа i повагом виголосила: «Раз, два, три». Й вiдразу капелюх перетворився на грифельну дошку, на якiй крейдою великими лiтерами було написано:
ХАЙ ДОРОТІ ЙДЕ ДО СМАРАГДОВОГО МІСТА
Старенька зняла дошку з кiнчика носа, прочитала напис на нiй i спитала:
– Люба, отже, тебе звати Доротi?
– Так, Доротi, – зголосилася дiвчинка, пiдвiвши очi й витираючи сльози.
– Тодi твiй шлях до Смарагдового мiста. Можливо, Оз тобi й допоможе.
– А де це мiсто? – запитала Доротi.
– У самiсiнькому осердi краiни. І править там Оз, Великий Чарiвник. Я тобi про нього вже казала.
– А вiн – добра людина? – запитала дiвчинка занепокоено.
– Вiн добрий чарiвник, а чи добра вiн людина – я тобi не скажу, бо нiколи його не бачила.
– А як туди дiстатися? – запитала Доротi.
– Доведеться тобi йти пiшки. Це довга дорога, подекуди приемна, але часом тяжка й небезпечна. Але я задiю все, що вмiю, аби убезпечити тебе вiд лиха.
– А ви зi мною не пiдете? – благально мовила дiвчинка, яка вже вбачала в старенькiй свого единого друга.
– На жаль, це неможливо, – вiдказала та. – Єдине, що я можу зробити, – це подарувати тобi свiй поцiлунок. І нiхто вiдтепер не посмiе скривдити ту, що на нiй – печать поцiлунку Чародiйки Пiвночi!
Вона наблизилася й нiжно поцiлувала Доротi в чоло. І там, де ii вуста торкнулися лоба, залишився круглий сяйливий слiд (про що Доротi дiзналася лише згодом).
– Шлях до Смарагдового мiста брукований жовтою цеглою, – мовила наостанок
Чародiйка, – тож ти не заблукаеш. А коли зустрiнешся з Великим Озом, то не бiйся його, а повiдай свою iсторiю i попроси допомоги.
А тепер прощавай, моя люба.
Усi трое жвакунiв низько вклонилися Доротi й побажали щасливоi дороги. На тому вони й пiшли i невдовзi зникли у зеленi дерев. А Чародiйка приязно кивнула, тричi обернулася на лiвiй нозi i раптом щезла з очей, чим неабияк здивувала маленького Тото, який ще довго гавкав iй услiд, хоча досi навiть загарчати боявся. А от Доротi, яка знала, що перед нею – чарiвниця, чогось подiбного й очiкувала i тому анiтрохи не здивувалася.
Глава 3. Як Доротi опудала врятувала Опудала
Щойно Доротi лишилася на самотi, як вiдчула, що зголоднiла. В буфетi вона знайшла хлiбину, одрiзала окраець i намазала вершковим маслом. Подiлившись поживою з Тото, вона взяла цебро й попрямувала до ручаю i там наповнила вiдро кришталево-чистою водою. А Тото тим часом гасав мiж деревами i гавкав на пташок. Доротi пiшла його забрати i натрапила на диковинне дерево, з вiття якого звисали соковитi плоди. Для доброго снiданку тiльки iх i бракувало, тож Доротi набрала повну пелену.
Уже у хатинi вони з Тото напилися досхочу прохолодноi джерельноi води, i дiвчинка заходилася лаштуватися у довгу путь до Смарагдового мiста.
Окрiм платтячка, що було на нiй, у Доротi була ще одна сукенка, яка висiла на кiлочку поруч з ii лiжком, i, на щастя, вона була випрана. То була картата бавовняна сукня в бiлу та блакитну клiтинку, i хоча трохи й полиняла вiд прання, та все ще була чепурненька. Доротi, ретельно умившись, одягла свiжу сукню, а на голову – рожевий капелюшок вiд сонця, а стрiчки зав’язала пiд пiдборiддям. А ще взяла кошик, поклала туди пiвхлiбини й накрила згори бiлою серветкою. Потiм подивилася на ноги – лишенько, якi ж у неi старi й зношенi черевики…
