скачать книгу бесплатно
– Еге ж, я, – почула вона у вiдповiдь. – Я стогну тут i кличу на допомогу вже бозна-вiдколи, але нiхто не почув мене i не прийшов на допомогу.
– Чим же я можу вам допомогти? – спiвчутливо запитала дiвчинка, зворушена його тужливим голосом.
– Якби ж менi гарненько змастити моi суглоби… Вони так заiржавiли, що анi рукою, анi ногою я поворухнути не можу. Та коли мене як слiд змастити, я знову буду в повному порядку. Маслянку знайдете в хатинi на полицi.
Доротi миттю метнулася до хатини, знайшла маслянку i, хутко повернувшись, захекано спитала:
– Що змащувати?
– Спершу шию, – прорипiв Залiзий Лiсоруб.
Так вона i зробила. Оскiльки шия вкрай заiржавiла, то Опудало пiдпер жерстяну голову руками й обережно покрутив ii туди й сюди, аж поки вона не зарухалася вiльно, i тепер Залiзний Лiсоруб мiг крутити шиею врiзнобiч.
– А тепер, будь ласка, ще й суглоби рук, – попрохав вiн.
Доротi змастила йому суглоби-шарнiри на руках, а Опудало взявся обережно згинати й розгинати руки, аж поки iржа не вiдпала i вони стали як новенькi.
Залiзний Лiсоруб iз полегкiстю зiтхнув, опустив сокиру й приставив ii до дерева.
– Яке щастя! – вигукнув вiн. – Я цю сокиру тримав отак над головою, аж поки не заiржавiв. Який же я радий, що тепер можу опустити руки! Якщо ви й ноги менi змастите, я знову стану таким, як був…
Доротi й Опудало змастили Лiсорубовi суглоби нiг, i вiн знову тепер мiг вiльно рухатись. Тож вiн став щиро дякувати за свiй порятунок (бо, схоже, був дуже чемною людиною i до того ж вдячною).
– Якби не ви – я мiг би простовбичити тут цiлу вiчнiсть, – виголосив вiн. – Тож, безперечно, ви врятували менi життя. Як же ви тут опинилися?
– Ми йдемо до Смарагдового мiста, щоб зустрiтися з Великим Чарiвником Озом, – вiдповiла дiвчинка. – А заночували, схоже, у вашiй хатинi.
– А чому ви хочете зустрiтися з Озом? – запитав Залiзний Лiсоруб.
– Хочу, щоб вiн допомiг менi повернутися додому в Канзас. А Опудало, до слова, вирiшив попросити у нього трошки мiзкiв, – пояснила Доротi.
Залiзний Лiсоруб на якийсь час глибоко замислився, а потiм мовив:
– А як ви вважаете, чи не змiг би Оз надiлити мене серцем?
– Чом би й нi? – вiдповiла Доротi. – Навряд чи йому це важче, нiж подарувати Опудаловi розум.
– Може, й так, – погодився Залiзний Лiсоруб. – Тодi, якщо ви не проти, я б теж приеднався до вашого гурту. Я також пiду з вами до Смарагдового мiста, попрошу Оза допомогти й менi.
– А й справдi, гайда з нами! – щиросердо зрадiв Опудало, а Доротi додала, що буде неабияк рада його товариству. Отож Залiзний Лiсоруб закинув на плече сокиру, i вони гуртом покрокували лiсом, аж поки не вийшли на жовту цегляну дорогу.
Залiзний Лiсоруб попросив Доротi покласти в кошик маслянку:
– Це на випадок, як я ненароком потраплю пiд дощ, – пояснив вiн, – бо можу знову заiржавiти, i тодi маслянка стане в нагодi.
Подорожнiм поталанило, що до iхнього товариства долучився Залiзний Лiсоруб, бо невдовзi вони опинилися в таких хащах, де гiлля так густо i низько сплелося над дорогою, аж геть загородило шлях. Тодi Лiсоруб зняв з плеча сокиру й заходився рубати, та так вправно, що невдовзi прорубав прохiд у суцiльних заростях. І товариство подалося далi.
У якусь хвилину Доротi так глибоко замислилася, що й не угледiла, як Опудало вкотре оступився на вибоiнi i гепнувся сторчголов у канаву при дорозi. Йому навiть довелося гукнути на допомогу.
– А чому ви ямки не обходите? – запитав Залiзний Лiсоруб.
– Бо розуму бракуе, – вiдповiв Опудало люб’язно, наче й не сталося нiчого. – Бачте, голова у мене напхана соломою, i саме тому я й крокую до Великого Чарiвника, щоб вiн i менi дав дрiбки розуму.
– Зрозумiло, – кивнув Залiзний Лiсоруб. – Утiм, розум – не найголовнiше у цьому свiтi.
– А у вас вiн е? – поцiкавився Опудало.
– Зараз у мене голова порожня, – скрушно зiтхнув Залiзний Лiсоруб. – Та колись у мене був розум, було й серце, отож я знаю, що таке мати розум i серце. Але зараз я передовсiм обрав би серце.
– А це чому? – вразився Опудало.
– Ось я повiдаю вам свою iсторiю, i ви самi зрозумiете чому.
І поки вони йшли лiсом, Залiзний Лiсоруб розповiв iм ось що:
– Народився я в сiм’i лiсоруба, який заробляв на хлiб тим, що рубав лiс та продавав дрова селянам. Коли я вирiс, то став лiсорубом теж. А коли мiй батько помер, то я узяв на себе всi клопоти про свою стареньку матiр. А коли i ii не стало, то вирiшив я оженитися, щоб не залишатися сам – один як палець.
І була серед селянок одна дiвчина – така вродлива, що я вiдразу ж закохався в неi усiм серцем. Вона ж пообiцяла вийти за мене, коли я зароблю удосталь, аби поставити нову хату для нас. І я заходився щосили бiля роботи. Як на те, дiвчина жила у однiеi староi, яка нiяк не хотiла ii вiдпускати, бо була до того ледача, що хотiла, аби дiвчина доглядала за нею, куховарила для неi та поралася по хазяйству аж до самого ii скону. І пiшла стара карга до Лихоi Вiдьми Сходу, пообiцявши тiй двiйко овець та корову, аби якось завадити нашому весiллю. Вони зговорилися, i Лиха Вiдьма заворожила мою сокиру. І коли одного дня я став до роботи i рубав як навiжений, бо якнайскорiше хотiв побудувати нову хату i привести туди свою кохану, сокира раптом вислизнула у мене з рук i вiдтяла лiву ногу!
Спершу я подумав: от лиха година! – пропав нi за цапову душу! Бо хiба одноногому до снаги рубати лiс? Та потiм вибрався до знайомого коваля, i вiн викував менi залiзну ногу. Нога вийшла хоч куди, i незабаром я до неi вже й звик. Дiзналася про те Лиха Вiдьма, яка, як пам’ятаете, пообiцяла старiй карзi, що я нiколи не одружуся з коханою, i страх як розходилася. І от одного дня, коли я взяв до рук сокиру, вона знов-таки вислизнула у мене з рук i вiдтяла менi вже й праву ногу! Я знову звернувся до коваля, i той зробив менi ще й другу залiзну ногу. А потiм клята сокира вiдрубала менi руки – одну за одною… Та це мене не зупинило, бо коваль викував менi новi руки iз залiза. І тодi Лиха Вiдьма наслала нове закляття на сокиру й та вiдтяпала менi вже голову. Тут, здавалось би, менi й кiнець. На щастя, випадково натрапив на мене знайомий коваль i злагодив менi нову голову iз залiза.
– Я думав було, що здолав-таки Лиху Вiдьму, бо працював ще бiльше, анiж досi. Та я й уявити собi не мiг усiеi пiдступностi моеi ненависницi. Лиха Вiдьма вигадала-таки злi чари, щоб занапастити мое кохання. І от одного дня вислизнула сокира у мене з рук i розрубала мене навпiл. Та порятував мене з бiди все той же коваль, який зробив менi новий тулуб iз залiза i все припасував за допомогою залiзних шарнiрiв замiсть суглобiв. І тепер я мiг не боятися своеi сокири. Одна бiда: едине, чого не змiг викувати коваль, – це серце. А без серця я забув свое кохання до прекрасноi жвакунки, i менi стало вже байдуже – вийде вона за мене чи нi. Гадаю, вона ще й досi живе у староi карги i, може, дожидаеться, коли я за нею прийду.
– Тепер я увесь сяяв на сонцi i навiть пишався цим. І сокира була менi цiлком до снаги. Єдине, чого менi варто було остерiгатися, то це iржi. Отож у мене в хатинi завжди була напоготовi маслянка з оливою, щоби змащувати залiзнi суглоби, як у тому з’явиться потреба.
Та якось я подався до лiсу, не змастивши попередньо суглоби, i потрапив пiд сильну зливу. Не встиг я навiть збагнути, яка жахлива небезпека чатуе на мене, як моi суглоби заiржавiли i я укляк на мiсцi. Саме тут ви мене й знайшли вже рiк по тому. Це – жорстоке випробування: цiлий рiк я простояв як укопаний, от i думав-гадав про всяку всячину i дiйшов висновку, що найбiльшим нещастям було втратити серце, бо коли я кохав, то був найщасливiшою людиною у свiтi. А той, хто не мае серця, кохати нездатен. Ось чому я прагну попросити у Великого Чарiвника Оза дати менi нове серце. І якщо у мене воно буде, я повернуся до коханоi й одружуся з нею!
Затамувавши подих, Доротi й Опудало слухали iсторiю Залiзного Лiсоруба i збагнули, чому вiн так гаряче пориваеться за новим серцем.
– А я все одно, – мовив Опудало, – проситиму розум, а не серце, бо коли немае розуму – нiяк не збагнеш, що з тим серцем дiяти…
– Нi, таки попрошу серце, – стояв на своему Залiзний Лiсоруб. – Бо сам по собi розум ще нiкого не зробив щасливим. А якщо нема щастя – то нащо тодi й жити на свiтi…
Доротi на це нiчого не сказала, бо хто з ii нових друзiв мае слушнiсть – вона не знала, а едине, чого прагнула сама, – це повернутися додому, до Канзасу i тiтоньки Ем. До того ж ii тривожило, що iм з Тото хлiба залишилося лише на один зубок. Вони ж iз Тото не були анi залiзнi, анi солом’янi i без iжi обiйтися не могли.
Глава 6. Зустрiч iз Лякливим Левом
Отак Доротi та ii супутники йшли та йшли дрiмучим лiсом. І хоча крокували вони тiею самою дорогою iз жовтоi цегли, та зараз шлях був подекуди завалений сухим гiллям та опалим листям, тож iти було украй незручно.
У цьому глухому закутку лiсу майже не чутно було пташиного спiву, бо пташки люблять вiдкритий простiр, де вдосталь сонця. Натомiсть час вiд часу з лiсовоi хащi доносився лютий рик якогось хижого звiра. Й вiд цього рику в дiвчинки шалено калатало серце, бо вона не знала, що то за звiр. А от Тото здогадувався i тому тулився до ii нiг i навiть не смiв у вiдповiдь гавкнути.
– Чи довго нам ще йти цим лiсом? – запитала дiвчинка у Залiзного Лiсоруба.
– Не знаю, – вiдповiв той, – бо сам я у Смарагдовому мiстi нiколи не бував. Але тато мiй, коли я був ще зовсiм хлопча, туди ходив i навiть розповiдав, що шлях той неблизький i небезпечний, хоча неподалiк вiд мiста, де мешкае Оз, край небаченоi краси. Та менi, поки зi мною маслянка, нiчого не страшно. Опудаловi теж нiщо не заподiе шкоди, а вам i поготiв боятися нема чого. Адже у вас на чолi – вiдбиток цiлунку Доброi Чаклунки, а вiн неодмiнно убереже вас вiд усякого лиха.
– А як же Тото? – вигукнула дiвчинка стривожено. – Що захистить його?
– Хто ж iще, як не ми самi у разi небезпеки, – вiдповiв Залiзний Лiсоруб.
При цих його словах iз лiсу долетiло страшенне ревiння, ще мить – i на дорогу вистрибнув велетенський Лев.
Один удар лапою – й Опудало покотився шкереберть до самого узбiччя, а потiм гострi пазурi вчепилися в Залiзного Лiсоруба i хоча помiтного слiду не залишили, та вiд цього удару Залiзний Лiсоруб ' упав i вкляк на мiсцi.
А от малий Тото, зiткнувшись з ворогом вiч-на-вiч, з гавкотом напосiвся на хижого звiра, що загрозливо вiдкрив пащу. І саме цiеi митi iз боязнi за любого песика Доротi кинулася вперед i з усiеi сили довбонула Лева по носовi:
– Ану геть вiд Тото! Як вам не соромно – такий здоровезний, а кидаеться на маленького.
– Та я ж не кусав його… – промимрив Лев, потираючи носа.
– Але ж спробували! – вiдрiзала вона. – Ви просто боягуз – от ви хто!
– Та я й сам це знаю… – похнюпився Лев. – І завжди це знав.
Але ж чим тут зарадиш?
– Чого не знаю – того не знаю! – розвела руками Доро-тi. – Але ж як вам не соромно було бити й без того набите створiння, оте бiдолашне Опудало!
– Як? Набите? – здивувався Лев, дивлячись, як Доротi пiднiмала Опудала на ноги й обтрушувала зусiбiч.
– Авжеж, – буркнула Доротi спересердя.
– Ось чому вiн так покотився… Я навiть здивувався. Який легкий! А воно ось що… – зауважив Лев. – А той, iнший, вiн теж чимось набитий?
– Та нi! – вiдмахнулася Доротi, допомагаючи Залiзному Лiсорубу звестися на ноги. – Вiн залiзний.
– Ось чому я ледве не затупив об нього пазурi! – нарештi второпав Лев. – Коли я дряпав оте залiзо, у мене аж мурашки по спинi побiгли. А це що за звiрятко, яке ви так захищаете?
– Це мiй песик Тото.
– А вiн що – теж залiзний чи просто набитий? – нiби мiж iншим поцiкавився Лев.
– Не те й не iнше – вiн той… складаеться з м’яса… – пояснила, як змогла, дiвчинка.
– Он воно як! Така дрiбна тваринка – i така хоробра! Нiкому i в голову не могло б прийти – пiдняти лапу на таку маленьку iстоту, хiба що останньому боягузу, як я, – сумно погодився Лев.
– А чом ви такий боягуз? – здивовано запитала Доротi в Лева, який зростом був з коня, не менше.
– Це – велика загадка, – вiдповiв той. – Такий уже я вдався. Іншi мешканцi цього лiсу вважають мене найхоробрiшим у цьому лiсi просто тому, що Лев мае бути царем усiх звiрiв. Я дуже рано зрозумiв, що досить менi гаркнути як слiд – i все живе кидаеться вiд мене навтьоки. Навiть люди (зiзнаюсь, яких я страх як боюся), й тi тiкають без оглядки, ледве я рикну на них. Якби слон, тигр чи ведмiдь вступили зi мною в двобiй, я б сам дременув геть… такий уже я жалюгiдний боягуз!.. Але, на щастя, почувши мое гарчання, всi самi втiкають вiд мене. Я й сам би втiк.
