скачать книгу бесплатно
– Довгоi дороги вони точно не витримають, Тото, – зiтхнула вона.
А песик заглянув дiвчинцi в обличчя своiми чорними намистинами оченят й помахав хвостиком, нiби пiдтвердив, що добре ii розумiе.
І тут Доротi помiтила на ослонi срiбнi черевички, в яких ранiше хизувалася Вiдьма Сходу.
– Цiкаво, а чи пiдiйдуть вони менi… Як ти гадаеш? Добрi черевички – найнеобхiднiша рiч у дорозi. А цi, схоже, ще довго не зносяться…
Вона скинула своi старi й примiрила новi, срiбнi. Дивина – вони були по нозi, наче на неi шитi!
– Ну що ж, ходiмо, Тото, – сказала дiвчинка i взяла в руки кошик. – Пiдемо до Смарагдового мiста, а там i попросимо Великого Оза повернути нас додому, до Канзасу… Згода?
Доротi замкнула дверi на ключ i дбайливо сховала його в кишеньку сукнi. Отак iз Тото, що пiдтюпцем бiг поруч, Доротi й вирушила в путь.
Звiдси в рiзних напрямках вело кiлька дорiг, та знайти потрiбну на роздорiжжi було просто, адже вона була вибру-у кована жовтою цеглою. І незабаром срiбнi черевички дiвчинки вже жваво цокотiли по жовтiй брукiвцi.
Яскраво сяяло сонечко, щедро спiвали пташки. І Доротi почувалася зовсiм не так, як, здаеться, мала б почуватися маленька дiвчинка, яку вiтром занесло далеко вiд рiдноi домiвки у краi чужi та невiдомi.
Доротi була приемно вражена мальовничими краевидами, що вiдкривалися довкола. Обабiч дороги тяглися охайнi парканчики, пiд колiр блакитного неба, за якими вид-нiлися тучнi лани та усiляка городина. Вочевидь, жвакуни були добрi хлiбороби, от i врожаi у них були багатi. Час вiд часу вздовж дороги траплялися обiйстя, i з осель виходили мешканцi, щоб привiтати Доротi, й низько iй вклонялися, бо всiх облетiла звiстка, що завдяки iй Лихоi Вiдьми вже немае на свiтi – отже, вони тепер вiльнi! Помешкання жва-кунiв мали незвичний вигляд, бо всi хатинки були круглi, а дах пiднiмався високою макiвкою. Всi житла пофарбованi у блакитне, вочевидь, небесна барва була улюбленою з-помiж жителiв краiни Сходу.
Наближався вечiр, коли Доротi вiдчула, що добряче натомилася вiд довгоi дороги, й стала роздумувати, де б заночувати. І тут вона угледiла будинок помiтно бiльший за iншi. На зеленому лужку перед ним вона побачила юрбу людей. Вони веселилися й танцювали. П’ятеро маленьких скрипалiв самозабутньо цигикали на скрипках. Хтось смiявся, хтось спiвав, а збоку довгий стiл аж угинався вiд усiляких ласощiв: соковитих фруктiв та ядряних горiхiв, усiляких пирогiв, кренделiв та iнших рiзних пундикiв.
Присутнi радо привiтали Доротi, запросили до вечерi. Садиба ця належала одному з найзаможнiших жвакунiв. Вiн саме зiбрав усiх сусiдiв та приятелiв – вiдсвяткувати звiльнення вiд ярма Лихоi Вiдьми.
Зголоднiла Доротi ситно повечеряла усмак, пригощав ii сам господар на iм’я Бок. А потiм, сидячи у м’якому крiслi, вона з цiкавiстю спостерiгала за запальними танками жвакунiв.
А Бок, угледiвши на ногах у Доротi срiбнi черевички, не утримався й гречно зауважив:
– Ви, мабуть, велика чарiвниця.
– Чому ви так вважаете? – здивувалася дiвчинка.
– Бо на ногах у вас срiбнi черевички, отже, саме ви здолали Лиху Вiдьму. До того ж на вашiй сукнi бiле тло, а це колiр, який вибирають лише чарiвницi.
– Насправдi моя сукня – картата, себто на бiлому – блакитнi клiтинки, – заперечила Доротi, розгладжуючи бганки на сукнi.
– Дуже люб’язно з вашого боку, – зазначив Бок, – адже блакитний – то колiр жвакунiв, а бiлий – чаклунiв. Отож вiдразу видно, що ви – чаклунка, але добра…
Що на це сказати, Доротi не знала, бо, здаеться, всi чомусь гадали, що вона чарiвниця, тодi як сама вона твердо знала: вона – звичайнiсiньке дiвча, що його випадково занесло буревiем до цього чужого краю…
Коли Доротi втомилася споглядати веселощi, Бок запросив ii у дiм, де ii вiдвели до затишноi спочивальнi з м’яким лiжечком i блакитними простирадлами, i Доротi спочивала у ньому до самого ранку. А Тото дрiмав поруч, згорнувшись калачиком, на блакитному килимку.
За щедрим снiданком Доротi спостерiгала за малям-жвакуном, яке гралося з Тото. Воно смикало песика за хвостик, гукало та заливалося смiхом, що вельми тiшило й дiвчинку. Тото взагалi викликав великий подив у тутешнiх мешканцiв, вони досi не бачили жодного песика.
– А чи далеко до Смарагдового мiста? – запитала Доротi.
– Хтозна… – насупив брови Бок. – Сам я там нiколи не бував. Людям узагалi краще триматися вiд володiнь Оза подалi, звiсно, якщо у них немае справ до великого чарiвника. Єдине, що менi вiдомо, так це те, що шлях до Смарагдового мiста далекий i знадобиться не один день. У нас тут край багатий та ситний та на своему шляху зустрiнете й iншi краi – непривiтнi й небезпечнi…
Ця звiстка дещо занепокоiла Доротi, але вона добре розумiла, що лише Великий Оз може допомогти iй повернутися додому до Канзасу, i тому твердо вирiшила не падати духом i продовжити мандри.
Вона тепло попрощалася з гостинними господарями та знову вирушила в путь дорогою, брукованою жовтою цеглою. Пройшла вона чимало, але врештi-решт втомилася i сiла перепочити на жердину огорожi. За огорожею, куди сягало око, простягалося кукурудзяне поле, а неподалiк на високiй жердинi виднiлося опудало – розлякувати пташок, охочих до зрiлого зерна.
Доротi пiдперла рукою пiдборiддя i придивилася уважнiше. Головою опудаловi правила велика торбина, щiльно напхана соломою, на якiй хтось намалював очi, нiс та рота – що мало зображати обличчя. На макiвцi було прилаштовано зношеного блакитного капелюха, що, вочевидь, належав якомусь жвакуну, а за тулуб правив лантух, напханий соломою, на який начепили блакитну одежину (у подiбнiй ходили тут усi), тiльки геть зношену та вицвi-лу на сонцi. На ногах були старi шкарбани з блакитними халявками, схожу взувачку тут носили всi чоловiки. А над високим кукурудзинням опудало трималося завдяки жердинi, що пiдпирала його ззаду.
Доротi з цiкавiстю розглядала потiшно розмальовану пику, аж раптом iй здалося, нiби опудало одним оком iй лукаво пiдморгнуло! Спершу вона подумала, що то iй привидiлося, адже в Канзасi вона зроду такого не бачила. Та коли опудало ще й привiтно кивнуло iй головою, вона протерла очi, зiскочила з огорожi й пiдiйшла ближче. Тото вже бiгав колами навкруги опудала i дзвiнко гавкав.
– Добридень! – почувся хриплуватий голос.
– Це ви до мене? – здивувалася дiвчинка.
– Авжеж, – вiдгукнувся Опудало. – Як ся маете?
– Дякую! Цiлком добре, – чемно вiдповiла Доротi. – А як вам ведеться?
– Та не дуже добре, – кисло посмiхнувся Опудало, – бо не надто велика радiсть – стовбичити посеред поля день i нiч та розлякувати нахабне птаство.
– А чому б вам не злiзти на землю? – спитала Доротi.
– І радий був би – та жердина не пускае. От якби ви люб’язно допомогли б менi – я був би вам вельми вдячний.
Доротi пiдняла руки й зсадила Опудала, оскiльки вiн був набитий соломою, тож легкий навiть для дiвчинки.
– Щиро дякую, – сказав Опудало, опинившись на землi. – Почуваюся просто новою людиною!
Доротi було чудно слухати, що солом’яне опудало вмiе розмовляти, i не менш дивно бачити, як воно кланяеться i зараз iде поруч.
– Хто ви i куди прямуете? – запитав Опудало, потягнувшись та позiхнувши.
– Звати мене Доротi, – вiдповiла дiвчинка, – а йду я до Смарагдового мiста попрохати Великого Оза, щоб вiн допомiг менi повернутися додому в Канзас.
– А де це – Смарагдове мiсто? – запитав Опудало. – І хто такий Оз?
– Хiба ви не знаете? – вразилася дiвчинка.
– Не знаю. Анiчогiсiнько. Я ж, бачте, набитий соломою, а в кого у головi солома – той клепок не мае, – вiдповiв вiн сумовито.
– Ой, вибачте. Менi прикро це чути…
– А от як ви гадаете, – пожвавiшав Опудало, – може, й менi з вами пiти до Смарагдового мiста? А раптом Великий Оз дасть менi трохи клепок?
– Чого не знаю, того не знаю, – знизала плечима Доротi. – Але у будь-якому разi, якщо ви пiдете зi мною i якщо Оз вам клепок таки дасть – гiрше вiд того вам не стане.
– Це таки правда, – погодився Опудало. – Бачте-но, – довiрився вiн, – хоч я увесь – вiд голови до нiг – набитий соломою, та болю не вiдчуваю. Наступить менi хтось на ногу чи штриконе шпилькою – я цього можу й не помiтити. А от що мене дратуе – то це коли мене вважають дурнем набитим. Як же менi з головою, набитою соломою, без мiзкiв, набратися розуму, як у вас?
– Я вас розумiю, – сказала Доротi, вiдчуваючи щирий жаль до нього. – Що ж, якщо ви пiдете зi мною, то я попрошу Оза допомогти вам, наскiльки це можливо.
– Дякую, – зворушено промовив той.
Отак вони й повернулися на дорогу.
Доротi допомогла Опудаловi перелiзти через огорожу, i вони разом закрокували жовтою цегляною дорогою до Смарагдового мiста.
А Тото вiд нового попутника спершу був не у захватi. Вiн все обнюхував солом’яника – чи не завелися, бодай, у соломi щури, i час вiд часу погрозливо гарчав.
– Не звертайте на нього уваги, – заспокоiла Доротi попутника. – Вiн не кусаеться.
– А я й не боюсь, – обiзвався Опудало. – Навiть якщо i вкусить – солом’яниковi байдуже. Дозвольте, я понесу ваш кошик. Менi зовсiм неважко, адже я не знаю втоми. По секрету скажу вам, – продовжував вiн дорогою, – з-помiж усього на свiтi боюсь я лише одного…
– Невже отого фермера, що вас зробив? – припустила Доротi.
– Нi, – вiдповiв Опудало, – палаючого сiрника!
Глава 4. Через лiс
Через якусь годину дорога стала нiкудишня – самi вибоiни та ковбанi, й Опудало час вiд часу спотикався об уламки цеглин, якi тут стирчали урiзнобiч. Дiйсно, подекуди вимивини на дорозi траплялися такi великi, що Тото доводилося iх перестрибувати, а Доротi – обходити узбiччям. А от щодо Опудала, якому таки бракувало мiзкiв, кожного разу зробивши крок, вiн гепався щосили у баюру. Заби-тися-то не забивався, однак щоразу Доротi доводилося його витягати, ставити на ноги, притiм вiн перший смiявся над своiми невдачами, що спiткали його ледве не на кожному кроцi.
Поодинокi ферми, що коли-не-коли зустрiчалися iм дорогою, були вже далеко не такi доглянутi, як тi, що лишилися позаду. Оселi траплялися все рiдше, а плодових дерев i взагалi обмаль, i чим далi, тим бiльш вiдлюдними й понурими виглядали тутешнi краi.
Опiвднi обiч дороги вони побачили струмок, i Доротi вирiшила перепочити. Із кошика дiстала хлiб i запропонувала першу скибу Опудалу. Але той чемно вiдмовився.
– Я ж бо нiколи не голодний, – сказав вiн, – i в цьому мое щастя, бо рот у мене тiльки намальований, i якщо в ньому зробити дiрку, аби я мiг iсти, то з мене полiзла б солома i я одразу почав би спадати з лиця.
Доротi визнала в цьому слушнiсть, кивнула i з’iла скибку сама, кинувши трохи й песику.
– Розкажiть менi про себе та про тi краi, звiдки вас сюди занесло, – запитав Опудало по обiдi.
І дiвчинка розповiла йому все, що знала про Канзас i про те, яке там усе сiре, додавши, яким вiтром ii занесло до цiеi дивноi краiни Оз.
Опудало уважно вислухав i зауважив:
– Щось я не збагну, з якого дива вам так кортить покинути цю прекрасну краiну, щоб повернутися до того сiрого й посушливого краю, що ви звете Канзас.
– Це тому, що у вас замiсть мiзкiв солома, – пояснила Доротi. – Яким би понурим та сiрим не здавався рiдний край, ми, живi люди, нiзащо не промiняемо його на будь-якi iншi, якими б прекрасними вони не здавалися. Бо немае землi, кращоi за рiдну.
У вiдповiдь Опудало тяжко зiтхнув:
– Авжеж. Менi цього не збагнути. От якби вашi голови були набитi соломою, як моя, ви всi жили б саме тут, у прекрасних краях, а не в Канзасi. Як же пощастило отому Канзасу, що в ньому мешкають люди з мiзками замiсть соломи.
– Може, ви розповiсте про себе, поки у нас пообiднiй спочин?
Опудало прикро глянув на неi i розповiв ось що:
– Я так мало живу на свiтi, що не знаю, що й розповiсти. Мене ж зробили тiльки позавчора. А що було на свiтi ранiш, про те менi невiдомо. На щастя, приладнавши голову, перше, що зробив господар, – намалював менi вуха, тож я мiг чути, що коiться довкола. Господар спитав сусiда, то були першi слова, що я почув у своему життi: «Ну, i як тобi цi вуха?» – «Щось наче одне вище за iнше», – вiдповiв той. «Ет, пусте, – вiдмахнувся фермер. – Вуха, вони вуха й е». І сперечатися з цим не доводилося. «А тепер перейдемо до очей», – господар намалював менi око. І лишень його домалював, я тут же допитливо зиркнув на нього i почав роздивлятися навкруги з великою цiкавiстю, бо це ж, бачте, було мое перше знайомство зi свiтом. «Гарне око! – зауважив сусiд, що спостерiгав за майстром. – Блакитне – найлiпший колiр для очей». – «А зроблю-но я лiве око трохи бiльшим», – докинув майстер. В обидва ока я вже став бачити вдвiчi краще. Потiм вiн намалював менi носа та рота. На це я нiчого не зауважив, бо ще не знав, навiщо менi рот. Потiм на мене чекало рiдкiсне задоволення: менi зробили тулуб, доладна-ли ноги та руки, а коли все це з’еднали з головою, я вiдчув справжню гордiсть, бо вiдчув себе уповнi людиною, як i тi, що мене зробили. «Цей парубiйко розлякае яких завгодно гав, – зауважив фермер. – Вiн дуже хвацько виглядае». – «Викапаний сторож», – визнав сусiд, i я погодився з ними. А фермер узяв мене пiд пахву та й вiднiс на кукурудзяне поле, ще й пiдпер високою жердиною. Отам ви мене й знайшли. А господар з приятелем пiшли собi геть, залишивши мене стирчати серед поля. Я вiдчув себе покинутим. І вже хотiв було податися слiдом. Але клята тичка – ноги моi не сягали землi, i я був приречений коротати свiй вiк на палi. Такому життю не позаздриш, бо нiчого було менi згадувати, адже зробили мене зовсiм недавно. Тiльки гави та iнше птаство навiдувалися до поля, та й тi, побачивши мене, одразу ж летiли геть, приймаючи мене за жвакуна; тiльки це i тiшило мене, бо я вiдчував себе поважною особою.
Так тривало аж до того, як почав над моею головою кружляти старий крук. Огледiвши мене з усiх бокiв, вiн примостився у мене на плечi i просто у вухо каркнув: «Невже той фермер гадав, що я клюну на цю жалюгiдну оману? Будь-який поважний крук вiдразу упiзнае розмальований лантух, набитий соломою». З цими словами вiн примостився на качан, що рiс бiля самих моiх нiг, i заходився дзьобати, неначе мене й немае тут. Незабаром iншi круки теж помiтили, що нiякоi шкоди заподiяти я не можу, тож на поле налетiла цiла зграя. Вiд цього менi стало зовсiм прикро, бо я на власнi очi побачив, що опудало з мене – нiкудишне. І тiльки старий крук заспокiйливо додав: «От якби тобi розум – ти був би не гiрше за iнших людей, а то й навiть кращий за декого. Глузд – то едина рiч, яку варто мати на цiм свiтi, людина ти чи крук». Тож коли всi круки наiвшись вiдлетiли, я згадав його слова i вирiшив будь-що добути собi дещицю розуму. А тут, як на те, з’явилися ви, зняли мене з палi. А з ваших слiв я вiдразу ж зрозумiв, що менi з вами по дорозi -себто до Смарагдового мiста, де Великий Оз i мае дати менi хоч трохи розуму.
– Дуже сподiваюся, – пiдтримала його Доротi, – бо якщо хтось чогось сильно прагне, то вiн досягае мети.
– Я саме з тих, хто сильно прагне, – вiдповiв Опудало. – Бо знаете, яке це надто неприемне вiдчуття: почуватися бевзем.
– Добре, – кивнула дiвчинка. – Тодi – у путь. – І передала кошик Опудаловi.
Тепер вже вздовж дороги не було жодного паркану, а земля навкруги була неораною та недоглянутою. А надвечiр вони дiсталися великого лiсу, в якому дерева були такi великi й росли так густо, що iх гiлки нависали просто над дорогою iз жовтоi цегли. У лiсi було темно, наче вночi, бо крiзь вiття не пробивалося сонце. Та це не зупинило мандрiвникiв, i вони смiливо увiйшли в лiс.
– Якщо дорога веде в лiс, – зауважив Опудало, – то вона з лiсу ж i виводить, бо на тому кiнцi дороги на нас чекае Смарагдове мiсто, i ми зi свого шляху не звернемо.
– Це кожному зрозумiло, – кивнула Доротi.
– Авжеж, ось чому i я це розумiю, – вiдповiв Опудало, – аби на те, щоб це зрозумiти, був потрiбен розум, то я б цього збагнути не змiг.
За якусь годину вже смеркло, i вони йшли, що не крок спотикаючись. У сутiнках Доротi взагалi нiчого не бачила, а ось Тото бачив, бо деякi собаки i в темнотi бачать. Опудало ж оголосив, що вночi бачить так само добре, як i вдень. Тому дiвчинка пiдхопила його пiд руку i тепер, хоч i наослiп, але якось простувала далi.
– Як побачите хатину чи якесь затишне мiсце, де можна стати на нiч, – попросила дiвчинка, – то дайте знати, гаразд? Бо що не кажiть, а в темрявi подорожувати втiхи мало.
Незабаром Опудало зупинився.
– Справа вiд дороги бачу житло, – повiдомив вiн. – Рублена хатка, вкрита гiллям. Спробуемо щастя?
– Так, – вiдповiла дiвчинка, – бо я вже ледве ноги пересуваю.
Отож Опудало провiв ii помiж дерев до хатки, Доротi зайшла всередину i в кутку натрапила на купу сухого листя. Вона вiдразу ж упала туди i, пересвiдчившись, що Тото поруч, провалилася в сон. Опудало ж, який не знав, що таке втома, став собi в iншому кутку, терпляче чекаючи, поки настане ранок.
Глава 5. Порятунок Залiзного Лiсоруба
Коли Доротi прокинулася, сонячне промiння пробивалося крiзь густе гiлля, а Тото давно вже весело гасав довкола, ганяючи пташок та бiлочок. Дiвчинка пiдвелася й озирнулася: Опудало все ще терпляче стояв у кутку, чекаючи на неi.
– Треба нам пошукати, чи нема де води, – звернулася Доротi до нього.
– А вода вам для чого?
– По-перше, щоб умитися, бо я вся в пилюцi, а по-друге – напитися, а то без води сухий хлiб в горлянцi застрягне.
– Либонь, людям з плотi дуже марудно, – замислено мовив Опудало. – Треба спати, а ще й пити… А втiм, розумом користатись – варте таких клопотiв.
Вийшовши з хатки, вони никали лiсом, аж поки не натрапили на струмок iз джерельною водою. Доротi напилася, вмилася та поснiдала. Тепер у кошику лишався тiльки окраець паляницi, i Доротi зрадiла нишком, що хоч Опудало обходиться без iжi, бо хлiба вистачить для неi i Тото заледве на один день.
Коли вони вже попоiли i можна було знову повертати на жовту цегляну дорогу, раптом звiдкiлясь неподалiк пролунав здавлений стогiн, аж Доротi налякано стрепенулася.
– Що це? – боязко запитала вона в Опудала.
– Звiдки менi знати, – озвався той, – але, якщо хочете, можемо пiти подивитися.
І тут знов почувся новий стогiн, долинав вiн, здавалося, десь iз глушини, але зовсiм поруч. Вони пiшли туди, але, не ступивши й кiлькох крокiв, Доротi помiтила, як щось зблиснуло в кущах, де крiзь листя прохоплювався промiнь сонця. Вона кинулась туди i раптом, скрикнувши, завмерла наче вкопана.
Одне з високих дерев було надрубане, i бiля нього iз сокирою над головою, стояв чоловiк… iз жерстi! Голова його, руки й ноги були на шарнiрах-суглобах, приеднанi до тулуба, але стояв вiн цiлковито нерухомо, немов не мiг поворухнутися.
Поки Доротi з Опудалом вражено розглядали його, Тото сердито гавкнув i куснув його за залiзну ногу, та тут же й од-скочив, шкреботнувши зубами.
– Це ви стогнали? – запитала Доротi.
