скачать книгу бесплатно
Тигролови
Іван Багряний
Роман Івана Багряного «Тигролови» (1944) – перший великий твiр письменника, в якому вражаюче правдиво зображено страшну людську трагедiю в часи сталiнських репресiй. Герой роману, як тисячi й тисячi тих, хто потрапив у лабети НКВС, приречений канути у безвiсть, щезнути. Та не такий Григорiй Многогрiшний, нащадок славетного козацького роду, щоби скоритися долi. Його веде вiра у свою силу i правду. Це й допомагае йому вистояти за будь-яких обставин, повернути собi свободу, а разом з нею i життя.
Іван Багряний
Тигролови
Цього
«Рассудком не абнять!
Аршiном- не iзмерiть!»:
…ДАЛЬЛАГ…
…БАМЛАГ…
…СЄВЛАГ…
…КАРЛАГ…
…УСТЬЛАГ…
…МУРЛАГ…
…ПЄЧЛАГ…
…ГУЛАГ!!!-
По цiлiй еСеСеРi.
Нi, це
«Рассудком не абнять!
Аршiном- не iзмерiть!»-
Оцих от радiсних понять
В комунiстичнiй сферi;
Понять про те, як Труд отут
Зробився ж величавий!
Став «делом честi»
І «геройства»,
«Доблестi»
І «Слави!»
* * *
Багнети варти,
Зуби псiв
І зуби сталiнських дротiв,
Льодовi карцери,
й палки,
І емведiвськi п’ястуки,
І матюки,
Бруднi плювки
І власних слiз гiрких
Рiчки…
Іван Багряний. «Антон Бiда – Герой Труда»
Частина перша
Роздiл перший
Дракон
…Вирячивши вогненнi очi, дихаючи полум’ям i димом, потрясаючи ревом пустелi i негра i вогненним хвостом замiтаючи слiд, летiв дракон.
Не з китайських казок i не з пагод Тибету – вiн знявся десь з громохкого центру краiни «чудес», вилетiв з чорного пекла землi людоловiв i гнав над просторами… Над безмежжям Уралу… Через хащi Сибiру… Через грiзний, понурий Байкал… Через дикi кряжi Забайкалля… Через Становий хребет, – звивався над ним межи скель i шпилiв… Високо в небi сiючи iскри й сморiд, летiв i летiв у безмежнiй ночi.
…Палахкотiв над проваллями… Звивався над прiрвами… Пролiтав iз свистом спiраллю над диким бескиддям i нагло зникав десь у надрах землi – занурювався, як вогненноокий хробак, зi скреготом i хряском у груди скелястих гiр, свердлив iх з блискавичною швидкiстю, розсипаючи iскри. Зникав… І раптом вилiтав з-пiд землi далеко, мов пекельна потвора, потрясаючи реготом нiч. Пряв вогненними очима, зойкав несамовито i, вихаючи хвостом, як комета, летiв i летiв…
І розступалися скелi, маючи тiнями. І розбiгалися злякано сосни й смереки, кидаючись урозтiч. Заскочений нагло сохатий (лось) прикипав на галявинi, спаралiзований жахом, а далi зривався й, ламаючи ноги та обдираючи шкiру, гнав скiльки духу у безвiсть.
І гнали у безвiсть луни, мов духи гiрськi, – розлiтались по горах, стрибали в провалля, ховалися в нетрях… За ними летiв дракон.
То не фiктивна потвора з наiвних китайських казок i не легендарний дракон Далай-лами. Нi, то реальний, то едино реальний, справжнiй дракон, найбiльший i найстрашнiший з усiх драконiв. Анi Микита Кожум’яка, анi сам Юрiй Переможець не в силi б його подолати. На сталевих лапах, з вогненним черевом, з залiзною пащею жахкотiв вiн, немов щойно вилетiв з пекла.
Шiстдесят коробок-вагонiв – шiстдесят суглобiв у дракона. Спереду вогненноока голова – велетенський двоокий циклоп – надпотужний паротяг «Й. С.» (Йосиф Сталiн). Ззаду – такий же надпотужний паротяг «Ф. Д.» (Фелiкс Дзержинський). На тендерi прожектор – довгий вогненний хвiст. Бiля кожного вагона – щетина багнетiв. Наiжився ними дракон, мов iжак… Нi, мов дракон! І гнався зi скреготом.
Шiстдесят суглобiв у дракона – то шiстдесят рудих домовин, i в кожнiй з них повно проглинених жертв, повно живих мертвякiв. Крiзь загратованi дiри дивилися тоскно грона мерехтливих очей, – дивились крiзь темряву десь на утрачений свiт, десь туди, де лишилась краiна, осяяна сонцем, де лишилась Вiтчизна, озвучена смiхом дитинства i юностi рано одтятоi, де лишилася мати… родина… дружина… Мерехтiли грона очей i летiли десь у темряву чорну, у прiрву. Ними натоптане черево вщерть у дракона. І тягне iх циклопiчний «Й. С», i пiдпихае iх демон «Ф. Д.».
В цiлому ж – тое етап, то е «ешелон смертi», – етапний ешелон ОГПУ – НКВД.
Дракон.
І мчить вiн без зупинки, хряскотить залiзними лапами, несе в собi приречених, безнадiйних, змордованих, – хоче замчати iх у безвiсть, щоб не знав нiхто, де i куди, – за тридев’ять земель, на край свiту, мчить iх у небуття. І нема того Кожум’яки… І нiхто-нiхто iх не визволить i вже не врятуе, i нiхто навiть нiчого не знатиме й не почуе про них. Нiч. Чорна, безмежна нiч.
І вiдсахуються смереки, кидаючись врозтiч. А дракон пожирае очима все перед себе i мете услiд вогненним хвостом – фосфорить ним по шпалах, по нетрях, обмацуе слiд за собою, – чи не тiкае хто?
Інодi бахкае пострiл… другий… То вартовому ввижаеться зрада чи втеча, i вiн несамовито, пронизливо кричить i стрiляе навмання у метушливi тiнi смерек i стовпiв.
І хоч нiхто при такому скаженому летi не змiг би зiскочити живий, i хоч нiхто при такiй охоронi та при таких запорах не змiг би видертись геть, але… Вартовий мусить бути пильний, «бдiтельний». То-бо е його «дело честi, дело слави», то-бо його «дело доблестi i геройства».
А може, йому самому страшно, може, йому моторошно на хвостi цiеi диявольськоi комети, i вiн пiдбадьорюе себе пострiлами у чорну зрадливу нiч, в фосфоричнi блиски позаду, в веремiю рухливих тiней i плям.
Утiкають кiлометри – десятки… сотнi… тисячi… Утiкають назад лiси, i пустелi, i пасма гiр, i безлiч рiк та тьмяних озер. Пролiтають з грюкотом мости, семафори, тунелi – все утiкае назад. А дракон все летить i летить – у невiдоме, вперед, у чорну сибiрську нiч, на край свiту. Перетинае меридiани. Описуе гiгантську параболу десь по сорок дев’ятiй паралелi, карбуе ii вогненним приском, гейби комета. Б’е по чорнiй iмлi вогненним хвостом, зiходить iдучим димом та смородом i реве, реве…
Так не ходить жоден експрес, так ходить лише цей етап, цей дивовижний ешелон смертi – спецешелон ОГПУ – НКВД. Вiн – один з багатьох таких ешелонiв; женуть вони отак божевiльним темпом через глуху нiч i крiзь ще глухiший Сибiр, оповитi таемницею… Не просто таемницею, а таемницею державною оповитi вони. Обставленi багнетами, устаткованi прожекторами, женуть вони десь у таемницю ж, непроглядну, як сам Сибiр чи як тая сибiрськая нiч.
Фантастичнi i реальнi, дивовижнi аксесуари нерозшифрованоi жаскоi легенди – таемничоi легенди про зникнення душ.
На окремих пунктах ешелон зупиняеться. На мить, на коротку мить. Тодi по нiм бiжать аргати, бiжать по дахах, перестрибуючи з вагона на вагон, i стукають палками в залiзо – чи не проломлено де?! Чи немае диверсiй?! І так само бiжать аргати по боках ешелону, перестукуючи стiни – чи не зрушена дошка десь?! Чи не замiрився ворог з нутра на державу, закон i порядок, рятуючись вiд того закону втечею?!
Бо ж «дело слави, дело честi», дiло iхньоi «доблестi i геройства» довезти цей етап до призначення – до тiеi прiрви, що десь утворилася i що ii вiд рокiв уже вигачують людськими кiстками та душами i не можуть нiяк загатити.
І тодi ж так само вздовж ешелону пробiгае начальник етапу. Вiн вибiгае десь вiд «Й. С.» i, задерши голову, стурбовано мчить очима вiд вагона до вагона, – чогось шукае. Так вiн довго жене попри низку понурих, герметично закритих, рудих коробок, тих, що кожен з них «на сорок челавек iлi восемь лашадей», i нарештi коло середнього вагона зупиняеться. Вiдсапуеться якусь мить. А тодi, задерши голову до загратованоi дiри, владно гукае в гроно мерехтливих очей i блiдих облич, що поприлипали, мов паперовi, до грат.
– Многогрiшний!!
Обличчя зникають. Гроно мерехтливих крапок розсипаеться. Натомiсть з’являеться одна пара таких же самих, з глибини вагона наближаеться до грат, а голос понуро, нiби з могили, вiдповiдае:
– Я…
– Звать?!
Пауза. І повiльно, тяжко й так само понуро:
– Григорiй!..
Начальник якусь мить мовчки вдивляеться в двi мерехтливi цятки. Потiм, заспокоений, обертаеться i йде назад.
Двi цятки наближаються до грат i миготять, проводжаючи. Блiде обличчя прикипае до залiза. А голос, виходячи десь з нутра, десь з пекельного клекоту серця, вибухае крiзь зцiпленi зуби:
– Бережеш-ш-ш?! С-с-собака!..
І знову люто, розпачливо:
– Бережеш-ш-ш?!?
Другий голос десь з глибини вагона глухо, насмiшкувато:
– Оттак!.. Ти, браток, як генерал! Великоi честi доскочив. Сам великий начальник не iсть i не спить – все прибiгае з поклоном…
Третiй понурий голос, потiшаючи:
– Нiчого… Одбудеш всi своi двадцять п’ять – станеш маршалом. Ех-х!.. – i раптом вибухае зливою страшних, нестерпних прокльонiв – у закон, у свiт, пекло i в самiсiньке небо…
Ешелон зриваеться i летить далi.
В грюкотi колiс зринае пiсня, важка, бурлацька. І наростае, наростае…
Вона починаеться з одного голосу – з того голосу, що говорив: «Я… Григорiй!..» Понурий i глибокий, вiн починае пiсню, нiби вiддираючи стьожку вiд серця:
«Та забiлiли снiжки… Забiлiли бiлi… Ще йдiбровонька…»
Кiнчаючи рядок, мелодiя завмирае, губиться в грохотi колiс, ось-ось загубиться. Тодi другий голос, як побратим, враз пiдхоплюе ii, мiцно, дерзко:
«Ще й дiбровонька!..»
І разом з першим на повнi груди:
«Та й заболiло тiло бурлацькее бiле… ще й голiвонька…»
Два голоси – два друзi. До них долучаеться третiй. Пiсня б’еться, як птах у домовинi. А далi, вириваючись геть з тiеi домовини, з того черева драконового, покриваючи грюкiт i вищання колiс, тая пiсня в три голоси здiймаеться на крила, вилiтае назовнi i летить слiдом, шугае i б’е крильми над спиною дракона.
Вартовий оскаженiло б’е кольбою в стiну вагона:
– Адставiть песнi!!!
І гатить кольбою рушницi щосили, пересипае грюкiт фантастичною лайкою:
– Ад-стт-а-вi-i-iть!!
«…Ще й голiвонька… та нiхто не заплаче по бiлому тiлу…»
Вартовий перестае бити у стiнку, не в силi обiрвати пiсню. Мелодiя все бiльше стае потужною, кипить, вируе…
Поiзд летить зi скреготом i гулом, i, може, то не пiсня вже, може, то йому в цiм вирi скреготу i шалу мерещиться вже колись чуте, а може, колись i самим спiване; може, то поiзд свистить i гуде, може, грюкотять i клекочуть колеса; може, то вiтер сибiрський гуде стоголосо… Вартовий обiйняв рушницю i так стоiть, важко спершись спиною об стiнку…
«Та тiльки заплаче, тiльки заридае товариш його… товариш його…»
Хмари iдучого диму лоскочуть нiздрi, душать за горло; диявольським реготом реве «Й. С».
«Ой, брате мiй, брате, – товаришу рiдний… може, я й умру… Може, я й умру…»
Повiнь незмiряноi туги, чи гнiву, а чи понурого смутку… В’еться та пiсня над драконом, стелиться над горами, б’е крилом пiд колесами. А вiн ii рiже, вiн ii чавить, вiн ii роздирае на шмаття, замiтае рештки вогненним хвостом i летить, летить.
А за ним тягнуться двi кривавi, двi безконечнi смужки – миготять, вилискують… Двi жилки висотанi з пiснi, нi, з серця висотанi, – простяглися аж ген-ген i тягнуться слiдом. З вiтчизни втраченоi тягнуться слiдом за тим серцем, висотуються з нього, набряклi кров’ю; напнулись до безкраю i нiяк не можуть урватись.
«…Може, я й умру… може, я й умру… Та зроби ж менi, брате, товаришу рiдний, зклен-древа труну…»
