скачать книгу бесплатно
Двое гуляйпiльцiв, засмалених вiтрами вивуджених десь кримським чи одеським сонцем, м’язистих, дебелих i суворих. А п’ятий – кубанець з Новоросiйська i разом контрабандист з Батума; але про те нiхто не знае.
Четверо з них iдуть десь аж з Киева разом, iдуть в те золоте ельдорадо, що десь на другiм кiнцi свiту. Чого? А так! Зiйшлися докупи в Киевi, попиячили, вирiшили нагло iхати – i поiхали. Шукати, де лiпше. Кинули роботу, пiдписали контракти на Далекий Схiд, дiстали пiдйомнi, сiли й поiхали. І iдуть… А не сподобаеться – поiдуть назад. Подумаеш – дiла того. КЗОТ вони знають, як молитовник, i не дадуть собi в кашу наплювати.
П’ятий – той, що у френчi й галiфе кольору кави, – пристав у дорозi до веселоi, безжурноi компанii.
Хлопцi пили горiлку, потiм малагу й портвейни, потiм знову горiлку, а в межичасi дудлили пиво i бавились собi, забувши про цiлий свiт i його околицi… І замовляли страви… Поводились як мiльйонери.
– Кельнер! Ще кав’яр!.. Тричi…
– Кельнер! Буженину!..
Кельнер мотаеться, зберiгаючи iндиферентний вигляд. Вiн бачив багато, але цi хлопцi бачили ще бiльше, i нiчим вже iх не здивуеш, анi заворушиш. «Професор» вже був навiть там, де вони оце iдуть, i ще й занадто далi – аж на Чукотцi, бiля самiсiнькоi Аляски, над Берiнговою протокою. Це вiн звабив i своiх колег та й розважав iх тепер веселими розмовами про смiшнi пригоди та рiзнi дивацькi речi.
Розмови й дотепи кружляли навколо того ж, що i в цiлiм експресi.
Кельнер подае буженину. «Професор» бере виделку й нiж i починае ii пиляти. Пиляе довго, наполегливо, терпляче. Пиляе зосереджено, але нiяк не може ii розтяти.
– О! Еврика!!. – виголошуе нарештi вiн захоплено, а далi урочисто i глибокодумно, немов з кафедри: – Еврика!.. Я з цього шматка зроблю собi пiдметки. І наб’ю iх на чоботи. І напишу на них iм’я свое, рiк народження i повну адресу. І пiду по тiй благословеннiй землi… І от з’iсть мене тигр. А з’iсть неодмiнно. З’iсть з кiсточками, але цих пiдметок не подужае! Не втне! О, цих пiдметок не втне!.. Тодi ви iх, друзi, знайдете, i поховаете мене, чи то пак пiдметки, i вип’ете за мое, чи пак за iхне здоров’я… Кельнер! Зубровки!!
Компанiя голосно регоче. Розгублений кельнер подае «зубровку» i нишком хоче забрати сакраментальну буженину, посмiхаючись з-пiд насуплених брiв. Але «професор» чемно i воднораз гаряче й цiлком щиро протестуе:
– Нi-нi! Що ви, що ви? Я заплатив грошi i так злегка не поступлюсь. Це ж матерiал, скажу я вам!.. А патент, прошу я вас!.. Нi-нi…
Майор спiдлоба позирае на компанiю, але на нього вже нiхто не зважае, так нiби його й нема. Вiн кладе газету на стiл i дивиться у вiкно…
– Хлопцi! А бачили сьогоднi БАМЛАГ?… – урвавши смiх i стрiльнувши на майора оком, запитуе котрийсь значуще.
– Бачили… – озиваеться один з гуляйпiльцiв понуро i мов з бочки: – Нав-вiть бували, то пак, присутствовали на парадi сьогоднi… Хто то викинув подушку? Ото буде хлопцям тепло спати!
– Чорт вiзьми, а хтось викинув грамофонну плиту. Навiщо вона, i кому вона знадобиться?…
– А чого ж, мо’, й знадобиться, якщо там, той… – далi шепiт, пауза. І раптом вибух смiху.
Майор совгаеться, дивиться у вiкно, хмурить брови i не витримуе – посмiхаеться, ледве опановуючи той мовчазний смiх.
«Нехай скалозублять, прахвости. Все одно то тi, що або вже там бували, або кандидати…»
«Професор» мiняе тему:
– Увага, увага! Говорить… – зачинае вiн, як з радiовисильнi: – Говорить…
– Адесса-мама… – вставляе френч кольору кави.
– Так, Одеса-мама…
– А Владивосток – помийна яма…
– А от доiдемо – подивимось. Увага! Хто з вас учив географiю? А iсторiю?… Добре, виходить, що всi вчили. А не вчили, то ще вчитимете, ще й боком вилiзе… Так от, порядком, так би мовити, вишколу, порядком самоосвiти, – розповiм я вам, як Бог сотворив той край, куди ми iдемо. Кельнер, пива!!
І розливаючи пиво в склянки, веселий «професор» авторитетно починае виклад на природничу, географiчну, а разом i на релiгiйну тему, про те, «як Бог сотворив той химерний край», те золоте ельдорадо, куди вони iдуть i що в нiм «сам чорт ногу зломить, поки розшолопае, що й до чого». Отже…
…Вiдомо, що там усе е. Все, що iснуе у цiлiм свiтi, е й там, як у музеi, скажiмо. І тварини, i рослини, i все!.. Нема тiльки бананiв та мавп, якщо не числитися з дослiдами Дарвiна, та крокодилiв, якщо вважати за крокодилiв лише те, що плавае у водi десь там поблизу хеопськоi пiрамiди. А решта – все е. А було так, бачите… Як творив Бог свiт… Хоча владивостоцький турок, що оце розповiдав, приписував цей подвиг Аллаховi, але так уже на цiм свiтi ведеться, що кожен до себе гне i свого генiя попирае. Тож, за турком, чудо те сотворив Аллах. Але правовiрнi безвiрники i так християни зробили свою корективу…
Отже, як творив наш Бог мир, то йшов Вiн iз заходу на схiд i розселяв по землi, де що треба за планом. Як той сiвач, нiс Вiн у мiшку всякоi тварi i всякого насiння до лиха i розтикав по землi, що де приходилось, мов за точно опрацьованим промфiнпланом небесного комунхоза. Там те, а там те… Так Вiн iшов i трудився через усю землю. Ішов i сiяв, iшов i сiяв.
І прийшов Вiн аж у той край, що грець його й зна де. І зупинився Вiн на хребтi Сiхоте-Алiня – гори такi е. Аж бачить – земля вже скiнчилась, а в нього в мiшку ще до лиха всього е!
Дивився, дивився Бог. Вертатись далеко… Так Вiн узяв та й висипав геть усе з мiшка тут.
– Живи тут!..
Ну, вiдтодi i почалось. І поперло. І погнало!
І таке там сотворилось, що люди довго ще ламатимуть голови, як то могло трапитись, прости Господи! То, я вам скажу, край!!!
І нiхто йому не годен дати ради. «Хiба тiльки турки або запорожцi», – мовляв той владивостоцький турок. Чому запорожцi? Тому, каже, що так уже заведено на цiй землi – як десь нема кому дати ради, то запорожцiв туди! Або принаймнi iхнiх нащадкiв. На Кубань? – Запорожцi. На Терек? – Запорожцi. Пiд Петроград? – Запорожцi! І тут – теж… Цар Микола, бач, не був дурень, коли напосiвся на тих дурних «хахлiв». Сам Бог, як творив цей свiт, то мав саме iх на увазi. Вiдтодi так воно вже й ведеться… Будьмо ж!.. А кiнчиться хiба аж на нас. Бо на нас тпрру! – де сядеш, там i злiзеш… Кельнер! Крем-соди!!!
Прослухавши лекцiю, хлопцi запивали ii бiлою; весело цокались, робили додатки до лекцii, вставки, редакцiйнi змiни. Було весело, було безтурботно.
Ось так вони собi розважалися, забувши про все на свiтi i нi на кого не зважаючи. Майор знову занурився в газету i дочитував уже шосту сторiнку, дiйшовши до спортивноi та iншоi всесоюзноi хронiки.
До салон-вагона зайшло двое в гумових плащах, в елегантних хромових чоботях i в узбецьких – таких модних влiтку – тюбетейках. Сiли бiля крайнього столика, вiдкоркували пляшку пива, п’ють. З нудьги блукають очима по салону, придивляються до химерноi люстри, прислухаються до смiху i гомону. Дивляться собi на майора, дивляться собi на веселу компанiю… Перезираються.
Потiм один встае i пiдходить до хлопцiв. Спиняеться напроти того, що у френчi й галiфе кольору кави. Якийсь час пильно вдивляеться в нього, а тодi в тишi, що запанувала на хвильку, виголошуе урочисто:
– Следуйте за мной!..
Юнак у френчi лiниво подивився знизу вгору i спокiйно взявся знову до пляшки:
– Пробачте, ви до мене?
– Так, до вас!
– Я вас слухаю…
– Следуйте за мной! – повторила тюбетейка з притиском, засовуючи руку в кишеню.
– Ого… Чи правильно я вас зрозумiв i чи правильно – чи туди ви втрапили?
– Мовчать! – гримнув нагло гiсть у тюбетейцi.
Другий пiдiйшов i став поруч, посмiхаючись i прудко бiгаючи очима по компанii та по салону.
– Мовчать!.. – повторив перший погрозливо. – Слухать, коли приказують! Ви заарештованi! Следуйте за мной…
– По-перше – я ще не заарештований. По-друге – я не збираюсь поки нiкуди «следовать». А по-трете – то ми ще подивимось, хто i куди буде зараз «следовать»… – Юнак помалу звiвся i, стиснувши щелепи, став, пристукуючи обцасом та спершись на спинку стiльця рукою:
– Слухай-но… Ти… Чи я п’яний, чи ти п’яний? Чи я осел, чи ти… Ану – вашi документи?!! – раптом випалив вiн до обох зразу. – Ордер на арешт?… Будь ласка, ордер на арешт?!!
– Прошу… – І гiсть у тюбетейцi вийняв з кишенi пiстоля й пiднiс його арештованому до носа: – Ось ордер на арешт.
– Браво! – скривився зневажливо юнак. – Але дурню ти! То фальшивий ордер. Такий самий ордер i я маю, прошу, ось… – i одвернувши полу френча, зухвало поляпав рукою по кобурi, що висiла з пiстолем на пасi ззаду.
Вмить його пiдбито пiд руку. Завернуто руки методом джiу-джитсу за спину… Але юнак видерся, поваливши стiльцi i збивши з нiг одного з напасникiв. По короткiй, але завзятiй боротьбi його знову скрутили, роззброiли… Наробили матюкнi i лементу на повен салон-вагон. Переляканi кельнери товпилися в дверях.
У цей час звiвся майор i ступив два кроки:
– В чiм справа, граждане?!
Один з тих, що в тюбетейках, пiдлетiв до майора, виструнчився i вiдрапортував щось пошепки…
В майора полiзли очi на лоба.
– Многогрiшний?!!
– Так… – i подав якiсь шпаргалки, фотосвiтлини. Майор навiть не глянув на те все, одвiвши рукою. Вiн протер очi, постукав долонею по лобi i враз люто крiзь зуби вилаявся. Прошипiв страшну лайку осатанiло. Але опанував себе i спокiйно та суворо до тюбетейки:
– Звiльнiть… Це ж не той, не вiн… Я того знаю особисто… – Пауза. – О, я того добре знаю…
Тюбетейка вагалася. Тодi майор з притиском, але тихо:
– Що вам наказано?! І взагалi раджу бути пильнiшими. Хiба вам повилазило?… Пересвiдчiться в документах, а тодi подасте своему начальниковi рапорт.
Тюбетейка зблiдла, витяглась у струнку:
– Наказано звiльнить… Єсть звiльнить! Єсть подати рапорт начальству! – i повернувся до мiсця баталii. Там вони вiдiйшли втрьох набiк, дивились папери, матюкались, виправдуючись перед френчем. Френч обкладав iх понурою, босяцькою лайкою крiзь зуби. Йому повернули пiстоль i обiрваний пас. Обидвi тюбетейки швиденько вислизнули.
– Йолопи!.. – бурмотiв френч, чiпляючи знову пiстоля ззаду i застiбуючи пас. – Ідiоти!.. Не вмiють чисто «работать». Балбеси!.. – І, нi на кого не дивлячись та не попрощавшись, вийшов геть.
Приголомшене товариство якийсь час сидiло мовчки, протверезiвши вiд такоi несподiванки. Дивилися один на одного. Довго не могли прийти до пам’ятi.
– Анум, хлопцi, – це «професор» нарештi, – може, i у вас там у всiх ззаду по ордеру? Анум лишень…
Жарт не вдався. Було нiяково. Пробували ще жартувати, пробували вернути колишнiй прекрасний гумор, отой недавнiй безжурний настрiй, що його так нагло знесло геть. Але нiчого з того не виходило. «По ордеровi», правда, у них бiльше нi в кого не було, але не було й певностi, що пiсля всього тут можна й далi так безпечно гуляти та точити теревенi. «Свiт настав! От свiт, трам-трам-тарарам!!»
Мов на команду, хлопцi звелись, – чотири бравих гульвiси, чотири синьооких пройдисвiти, кремезнi, ви-гартованi вiтрами, негодами та мандрами, злютованi короткою, але мiцною дружбою, що на неi нагло так хтось замiрився; чотири товаришi – шукачi пригод, незнаних краiн i лiпшоi долi!
Налили по повнiй склянцi горiлки. Пiднесли склянки урочисто. Подивилися один на одного з одвертим усмiхом – просто у вiчi, – i випили за одним духом. Розплатилися з кельнером i розiйшлись.
……………………………………
У салон-вагонi залишився сам майор. Вiн ще довго сидiв i пив уже не бордо, пив коньяк. Тер свого чуба, тер скронi i нiяк не мiг загальмувати навали тривожних спогадiв, що враз завирували в ньому, зв’язанi з тим проклятим iменем… Це ж той диявол…
Це ж той, що вiн з ним не годен був дати ради i що стоятиме йому увiччю все життя, либонь.
…Вiн пригадуе ту виняткову епопею перед двома роками – епопею веденого ним слiдства над одним бортмеханiком та авiаконструктором, приятелем лiтуна Чухновського, – над тим зоологiчним нацiоналiстом, над тим дияволом в образi людини.
Брр… Тii очi з кривавими росинками на вiях, – вони стоятимуть перед ним вiчно…
Що вiн з ним не робив!.. Вiн йому виламував ребра в скаженiй лютi. Вiн йому повивертав суглоби… Вiн уже домагався не зiзнань, нi, вiн добивався, щоб той чорт хоч заскавчав i почав ридати та благати його, як то роблять всi… Авжеж! Дивиться виряченими очима – i тiльки. Як каменюка. Спершу зухвало i скажено вiдбивався, вибухав прокльонами й сарказмом, плював в обличчя йому – слiдчому, а потiм лише хекав крiзь зуби i мовчав, розчавлений, але завзятий. Мовчав презирливо… Його вже носили на ряднi, бо негоден був ходити…
Вiн уже конав – але нi пари з уст.
А тi очi, очi!..
Вони йому отруiли спокiй i сон, вони йому отруiли, далебi, все життя. З краплинами кровi на вiях, вони горять на смертельно-блiдому обличчi хворобливим вогнем невимовленоi, безмежноi, тваринячоi зненавистi i дивляться просто в саму душу, пломенiють не клiпаючи… Розп’яли б! Роздерли б!
У-у, прокляття!.. Оката гримуча змiя!!! Вiн бив межи тi очi, намагаючись iх геть повибивати. Вiн уже хотiв був iх повиштрикувати, та не подужав сам, бо той диявол мав голiафську силу, навiть пiдпливлий кров’ю, навiть в ряднi ношений. Перше вони могли повалити його лише вчотирьох, але виштрикувати очi при свiдках… Та й не вистачало в нього на те нервiв. Нi таки! Треба було iх повиштрикувати! Бо ось так дивитимуться все життя… Дивитимуться…
Це ж вiн сказав був напочатку:
«Я тебе переслiдуватиму все твое життя. І всi ми, що тут пройшли… Ми тебе переслiдуватимемо все життя i проводжатимемо тебе до могили, – тисячi нас замучених, закатованих…
Ти лягатимеш спати – i не зможеш заснути: ми кричатимемо й ревтимемо отак…
Ти матимеш коханку – i не матимеш з нею щастя: ти ii цiлуватимеш, як злодiй, i не здiбний будеш нею оволодiти, – ми кричатимемо, й ревтимемо, i скавулiтимемо…
Ти голубитимеш дружину – i раптом будеш схоплюватися, як божевiльний, вiд нашого лементу…
Ти матимеш дiти, але не матимеш радостi, – з дитячих очей дивитимемось ми. Дивитимусь Я! І ти втiкатимеш од них геть… І нiде ти вiд нас не втечеш…
Ти зустрiчатимеш немовля свое, що з’являтиметься на свiт, а ми кричатимемо, кричатимемо…»
«Диявол! Чаклун!.. Сволоч!..» Майор рипiв зубами. Може, вiд зайвого хмелю, а може, вiд нервового тремтiння, що йшло, як мороз, поза шкiрою. То знайоме йому, вiдколи вiн попсував собi нерви на тiй роботi… Наливав коньяк тремтячою рукою i жлуктав. А асоцiацii напирали, як вода крiзь прорвану греблю.
…Наврочив диявол! Пiсля того мовби наврочив. Вiн пригадуе тi задушливi безсоннi ночi, що тiльки йому одному вiдомi. І маячiння в них… Це в нього, що мав нерви, як мотузки, – i маячiння… Вiн боявся, нарештi, сам спати – й одружився. А одружившись, утiкав геть на люди, боявся ночувати вдома…
А особливо, як той манiяк утiк з божевiльнi, куди його було запроторено внаслiдок доконаного над ним слiдства. Не дочекався й трибуналу – збожеволiв; i то було приемно – то був би кiнець. І вiн, майор (а тодiшнiй слiдчий), мав би собi спокiй: з божевiльнi-бо е лише один вихiд – у могилу.
Так нi – втiк! Той манiяк втiк!.. Вiн був зовсiм не божевiльний.
Потiм його спiймано. І знову вiн – майор уже – вiв слiдство; сам напросився. Хоч i був уже великим начальником, але цю справу взяв сам до своiх рук, бо вiдчував, що поки той житиме на свiтi, вiн не матиме спокою. Тож мусiв довести його до точки. І от – трибунал приварив!.. Нарештi приварив, припечатав!! Здавалось, тепер уже крапка.
І на тобi – маеш!.. Це ж вiн утiк десь тут, де i його доля кидае…
Майор наливав i пив, i повертався думками знову i знову до тих перших днiв знайомства з цим манiяком… В головi, i без того захмелiлiй, гуло, а з чарки – з чарки на нього позирало вже не червоне бордо i не коньяк…
Раз йому здалось, що то кров. Вiн вилив ii геть за вiкно i поставив чарку. Дивився в неi, мовби в очi. В очi, що, загораючись все бiльше, наближались до нього з краплинками кровi на вiях… Запаленi страшною, невгасимою, нелюдською ненавистю… Очi замордованоi, розчавленоi, але не переможеноi жертви…
Майор трутив стiл i звiвся, похитуючись.
– Рахунок!!
……………………………………
Експрес мчав i мчав.
М’яко погойдуючись, вiз екзальтованих шукачiв щастя, вiз нетерплячих своiх пасажирiв туди, в невiдомий, але недалекий вже, омрiяний край, – в царство Дерсу-Узала i Амба.
