скачать книгу бесплатно
– Та що ви!.. Раз черви… Ну, i як?!!
– Два пiки!.. Го-го – занiс, мов кошеня…
– Боже мiй… Пас!.. Боже мiй…
Або:
– Ух, ти моя смугаста кiшечко!.. – це коханець до любки, ластячись.
Сусiдка навпроти робить великi очi i пошепки до другоi:
– Добра менi «кiшечка»! Вiд Уралу змiнила четвертого коханця… Це ж тiльки вiд Уралу! А до Владивостока?! Апетит, прости Господи. Смугаста тигрище, а не «кiшечка»!!!
У коридорi пара похiдних коханцiв туляться одне до одного, дивляться у вiкно i мрiють-мрiють:
– Ах, який я щасливий!.. Ми заiдемо десь далеко-да-а-леко в тайгу… І там, в нетрях, серед квiтiв i пралiсу я збудую затишну хатинку… Я ii зроблю такою… такою…
– Обережно, порвеш запонки… Ах-х! Як чудесно… А ти не боiшся тигрiв?…
– Ну-у! Я маю… Я везу двi рушницi «Зарева» i повну валiзу набоiв, ще й бiнокль, ще й компас… Ми будемо дивитися, дивитися…
– Ох-х!.. Який ти… Який ти герой!!
Або:
– Чого ви на мене витрiщились, мов тигр?!
Або:
– А скажiть, будь ласка, в Хабаровську можна ходити по вулицях? Безпечно? Чи е мiлiцiя?!
– Є… А що?
– Та я читала, що ще недавно тигри там гуляли по вулицях i крали людей, ба навiть коней. Чи правда?
– Правда.
– Боже мiй! – i до чоловiка з iстеричною розпукою: – Казала тобi!.. Казала ж!.. Пропадай вiн пропадом той Де-Ве-Ка! Так нi. «Поiдем, поiдем». Пiдйомнi йому!.. За вiддаленiсть йому!.. Мало йому!.. Мало йому!.. Висiдаю! На першiй же станцii висiдаю! Досить з мене твоiх фантазiй! Досить з мене кров пити!..
– Ну, заспокойся… Ну, душечко!.. – потiшав розгублений супруг – якийсь, може, бухгалтер, якоiсь, може, «Союзриби» або «Союззолота». – Ну, ми не поiдемо до Хабаровська, ми поiдемо на… на Сахалiн. Еге ж! Там довкола вода, i та сатана туди не перепливе.
Або: сп’янiлий шукач сильних емоцiй, наслухавшись страшних iсторiй про ведмедiв, що завертають людинi волосся з шкiрою на очi, про тигрiв, що хапають людей по квартирах i навiть «бiля самiсiнького кiнотеатру, iй-бо!», пiсля надцятоi чарки впавши в фiлософський жаль до себе:
– Оттак… Жие-жие чоловiк… І п’е… І було йому добре… Нi, iде, пх-х-хаеться… Гiк… І раптом – нема! О! І нема!.. Якась дурна кiшка буде носити його, як мишу… Кондуктор!!!
……………………………………
Тигри. Страшне божество, смугасте шкiрою, а ще смугастiше репутацiею. Всемогутнiй «Амба», славнiший за самого Арсеньева i екзотичнiший за все на свiтi. Володар дум i об’ект молитовного екстазу та жаху не тiльки в того наiвного Дерсу Узала, а й в цiлого цього екстериторiального свiту.
З тиграми мiг змагатися хiба лише тiльки женьшень. З-помiж усiх тих надзвичайних аксесуарiв потрясаючоi екзотики з тиграми мiг змагатися тiльки женьшень – чудесний корiнець, могутнiй талiсман, мiфiчний i одначе реальний плiд уссурiйського ельдорадо, оточений ореолом всеазiйськоi, нi, всесоюзноi, якщо не всесвiтньоi слави. Навiть папороть, що цвiте в нiч проти Івана Купала по цiлiй европейськiй лiтературi, з усiма скарбами, що вона iх береже, з усiм комплексом легенд i казок, блiдне перед тим магiчним женьшенем.
Сама його назва – саме те двоскладове слово набуло магiчноi сили i вже вiдмолоджуе старикiв, зроджуючи в них надiю, що ще не все втрачено, змушуе хвилюватись старечi серця, якi вже давно одвикли реагувати на такi собi опуклi бюсти й iншi принади, на малиновий дзвiн острогiв i далебi юнацькi бiцепси; провокуе старих кавалерiв на хлоп’ячi вибрики i донжуанськi пози, а молодих доводить до гарячки, – виснаженi надужиттям по тамбурах i пiвтемних закапелках, вони гарячково маячать тiею хвилиною, коли той чародiйний женьшень буде вже нарештi до iхнiх послуг… І не в силi дочекатись цiеi благословенноi хвилини, тягнуть свою «кiшечку», свою «ципочку», уявивши, ба навiть вiдчувши досить виразно, що той женьшень уже в них вступив i зараз буде робити чудеса…
О Арсеньев!.. Чи думав ти, що станеш отаким-о могутнiм промотором, таким рушiем отакоi-о маси людей, пiдiймаючи i пориваючи iх на надзвичайнi дiла та ще й женучи iх уперед, в ту химерну, казкову краiну? Ось туди, де ти пообморожував ноги й легенi, де ти, врештi, в бiдi та злиднях, серед страхiтливих пригод i азiатських турбот дочасно склав своi бурлацькi, ревматичнi костi.
Чи думав ти, що пiсля смертi станеш таким промотором, таким володарем дум i сердець прекраснооких панянок i iхнiх мамунь та папунь, i одчайдушних шибайголiв, i навiть п’яниць, i навiть бухгалтерiв, i навiть старих гемороiдальних кооператорiв?! Що поженеш iх за тридев’ять земель, за незчисленнi пасма гiр, несходимi простори пустель i нетрiв з родичами та «со чадами» завойовувати, опановувати i посiдати той – вiдкритий тобою – свiт, той опоетизований Клондайк i заразом едем… Так, едем, де росте виноград i клюква, коркове дерево i – якщо вiрити тобi – полярна береза, живе субтропiчний барс i гiмалайський ведмiдь, ще й полярний «урсус арктос» на придачу; шляхетний олень i снiжний горал; тендiтний енот i сестра гiени – росомаха тощо… Край – як гарячкова фантазiя п’яного, як маячiння божевiльного.
Витвiр космiчного жарту, а чи плiд космiчного катаклiзму, а чи то плiд всесвiтнього гумору. Край парадоксiв. Симбiоз субтропiчного раю i сибiрського пекла…
А експрес летiв i летiв, поспiшаючи, приспiвуючи, пританцьовуючи на гладенькiй дорозi.
І летiли, переганяючи його, серця i думи всiх тих екзальтованих конкiстадорiв. Вирушивши з мiсця – десь з Таганки чи з Сухаревки, з-над харкiвськоi Лопанi, з киiвськоi Шулявки, з ленiнградських, одеських та iнших всесоюзних баюр, – видершись з нудьги i прози всесоюзних буднiв i соцзмагання та одтявши все те одним махом бiля двiрця, вони всiли до поiзда найдальшого рейсу i нiби наново почали жити. Наново жити, наново любити i наново прагнути. Гнанi геть з метою i без мети, вони кинулись, як у вир головою, туди, вперед, у невiдоме. І те невiдоме почало вдиратися в iхню свiдомiсть вже з перших же днiв, далi – бiльше, стверджуючи, що вони таки iдуть i таки туди, де все не так, де все iнакше, де зовсiм iнший свiт.
Мiнялись краевиди, мiнялись настроi; мiнялась флора, люди, обрii… Все вражало новиною, що раз, то чудовiшою. За Уралом вони спостерiгали снiг на вершинах гiр… У Вятцi спостерiгали в натурi той фольклор, що звикли його бачити в столичних крамницях народноi творчостi. І купували його, скiльки хотiли тепер: купували гармонiйки i гармонii, свистiлки i сопiлки, купували вибагливi дрiбнички – дерев’янi, паперовi, глинянi, ликовi, розмальованi, випаленi, рiзьбленi генiем вятськоi росiйськоi цивiлiзацii. І тi дрiбнички, i тi гармонiйки та свистiлки одразу змiнили декоративний i вокальний стиль цiлого, можна сказати, експресу. Стиль европейський зазнав цiлковитоi поразки, переможений стилем вятським. Все в нiм цвiло i пишалося iстинно народним мистецтвом, шедеврами всiх вятських кустпромiв – кошиками, капцями, валiзами, ведмедиками i паяцами, гребiнцями i збаночками, сопiлками i пiвниками, балабайками i найхимернiшими iграшками…
Вокальному европейському стилевi повелося ще гiрше. «Заткнувся» увесь найкласичнiший репертуар, – експрес засвистiв, запищав, зачиргикав як навiжений. Всi тi коники, i сопiлки, i пiвники, i чортики – все те почало дiяти, нiби виповiдаючи оте знамените «догнать i перегнать». А гармонii i гармонiйки ревли так, що витиснули геть румбу i навiть рiдного Дунаевського, роздираючи вуха i душу не тiльки пасажирам, а й станцiйним диспетчерам та кочегарам. Але нiхто тим не переймався – все те нове, небачене, прекрасне своею новиною i екзотикою.
На кожнiй станцii, де тiльки експрес зупинявся, щось було нове, таке, що ще нiхто не бачив з них. Пасажири вибiгали геть з усього поiзда, розхапували всю ту новину, всю ту екзотику i напихали нею експрес. Сiдали i мчали далi. Зi смiхом i жартами, з частушками та з «шiрака страна моя родная», а ще бiльше – просто з виском i галасом.
Бiля Іркутська вони пнулися в вiкна i спiвали давньоi каторжанськоi пiснi, тiеi знаменитоi, що ii знали всi, як гiмн колишньоi царськоi iмперii: «Далеко в стране Іркутскай…»
Бiля Байкалу вони купували омулi… Не менш давнi i не менш легендарнi омулi, що стали одною з перлин всеросiйських гордощiв i що купувати iх тут стало священною традицiею. Поiзд спецiально зупинявся, i все висипало геть… Зупинка та була не на станцii, а так, на самiсiнькому березi справдi химерного моря; колiя проходила пiд скелястими урвищами попри саму воду, роблячи дугу навколо Байкалу в кiлькадесят кiлометрiв. Велетенське озеро, обставлене крутими горами, стелилося геть на десятки миль, як фантастичне люстро в блакитнiй оправi лiсистих кряжiв. Як завжди, експрес зупинявся тут, щоб дати пасажирам розривку – змогу не тiльки подивитися на цей нацiональний скарб, а й вмочити пальцi в нього – в те «священне море» та пошпурляти в нього камiнцi.
Мешканцi експресу метушились, як сарана на озиминi: все те вдихало емоцii, айкало, ойкало, плюскоталось у водi i розкуповувало шпарко омулi – вудженi, варенi й соленi, що iх нанесло сюди тубiльне жiноче населення, либонь, з цiлоi округи – з усiх чотирьох берегiв Байкалу. Омулi були свiжi, омулi були й смердючi, але всiх iх розкуповувано, бо це ж були не звичайнi собi риби-омулi, а священнi риби омулi, – тiеi «омулевоi бочки», либонь, що про неi вiд столiття спiвала цiла романiвська iмперiя, а тепер спiвае цiла «широка страна родная», словом, екзотичнi омулi…
Кондуктор свистiв, i все те разом з омулями пхалося назад до купе, чiплялося за поручнi… Експрес не рушав доти, доки не чiплявся останнiй пасажир. Провiдники всiх своiх знали в обличчя i могли здалеку точно устiйнити, чи вештаеться ще котрийсь по юрбi, а чи сiли всi.
Рушили вiд Байкалу, експрес довго смердiв рибою i дуднiв баргузинським та взагалi прибайкальським чи «про» байкальським фольклором. То шукачi щастя iли омулi, ревли «Славное море, священний Байкал» i розповiдали та вислухували легенди, трагедiйнi i героiчнi iсторii, анекдоти та географiчнi й природознавчi довiдки про те дивне море, в якому вода стоiть вище, нiж у всiх iнших морях, бо:
…«І ото у днi е дiрка. І йде та дiрка аж до Льодового океану. А там, як вiдомо, лiд. Лiд тисне на воду – ну, вода й випирае в дiрку, i пре в Байкал, i пiдiймаеться в морi тiм – у Байкалi… І коли б не височеннi гори, що стоять, бачите, як височенний казан, то море б те геть розiллялося i була б бiда… А в дiрку ту плавають риби i звiрi морськi, так дiркою-дiркою – та й у Байкал… Доказiв?!? Прошу: звiдки тут у цiм казанi взявся сивуч або нерпа?! Ага! Отож! Байкал – межи лiсами непрохiдними, межи горами неприступними i вiд найближчого моря за мiльйон кiлометрiв. Тiльки дiрка!..»
Дiйсно. Фантастична i дивовижна земля тут!
Разом iз змiнами у зовнiшнiм, видимiм свiтi дають себе знати i змiни у свiтi внутрiшнiм, зумовленi змiнами в часi. Поiзд йде по паралелях iз заходу на схiд, назустрiч сонцю, i з кожним днем, з кожним географiчним градусом довготи пересуваються ранок, вечiр, нiч – на годину… на двi… на чотири… Бiля Байкалу рiзниця в часi вже на чотири години проти звичного.
Здезорiентованi пасажири вiдчувають, що щось не гаразд, що щось у свiтi чудне дiеться, щось з ними коiться. Вдень хочеться спати, а вночi – iсти. В обiд нерви стають млявi, а вночi нападае ентузiазм. Призвичаенi до певного укладу, вони вiдчувають, що зiйшли з рейок. Створився хаос, – однi вибилися зi сну й з апетиту; не могли вже нi iсти, нi спати, а другi, навпаки, – борюкались, борюкались i вийшли переможцями – спростили свое життя до тiльки iсти i тiльки спати, а iншi й ще краще – могли спати i тiльки спати. Але на загал, абсолютну бiльшiсть опанувало безсоння, тривожний неспокiй, хвороблива експансивнiсть i… в деяких геть-чисто застрайкували шлунки. Особливо потерпали нервовi, чутливi, занепокоенi своiм здоров’ям, – вони мацали своi голови, хвилювалися, ковтали порошки i докучали лiкарям, що, втративши самi спокiй i сон, грали напропале в преферанс, загубивши межу мiж нiччю i днем.
Пересуваеться поiзд, пересуваеться час, пересуваеться життя в експресi, а ще бiльше – настрiй. Попри всi тi, зрештою, смiшнi неприемностi, вiн пiдноситься до найвищого ступеня передсмаку чогось надзвичайного, констатуючи його поступове, але неухильне наближення, недалеке здiйснення мрii. Про те свiдчить кожна хвилина, кожен кiлометр, кожна деталь назовнi. Поiзд iде до мети.
За Байкалом вони спостерiгали екзотичних тубiльцiв: червоношкiрих бурятiв та бурято-монголiв в Улан-Уде; гордих, вiтрами, сонцем i блиском снiгiв засмалених, бронзових якутiв, подiбних до тих джеклондонiвських iндiйцiв, i таких же бронзових, в нацiональнi строi убраних якуток в Читi; тунгузiв з гостровухими псами… Китайцiв… «Гуранiв»…
Поiзд iде Забайкаллям. Розважаючи пасажирiв i пишаючись своею ерудицiею, якийсь професор iсторii – кругленьке пузце, окуляри над волосатою бородавкою i розчепiренi перед носом карти – викладав, як легенду, iсторичну довiдку про перших-найперших каторжникiв Сибiру, про перших-найперших полiтичних засланцiв, що склали тут своi костi, i саме в цiм Забайкаллi, в цiм найсуворiшiм i найпонурiшiм закутку Схiдного Сибiру.
І було iх двое, тих пiонерiв: навiжений протопоп Аввакум… Але цей розкольник був другим. А першим був – бунтар i «iзменнiк» – «малоросiйський» гетьман на ймення Дем’ян Многогрiшний.
Це вони були вiдкривателями i зачинателями тiеi жахливоi сторiнки, першоi сторiнки в епопеi невимовних людських страждань на цiй землi…
За ними пiшли чередою безлiч iнших, бiльших i менших, вiдомих i безiменних каторжникiв… Серед них багато славних, оспiваних до того, а особливо пiсля того, нацiональних героiв цiлоi низки народiв… Брязкаючи кайданами, вони вимощували кiстками це гробовище, цю понуру «юдоль розпачу i слiз людських»…
Професор розповiдав повiльно, помежи «вiстами», але ерудитно i барвисто, як справжнiй професор iсторii взагалi, а Сибiру – зокрема. Вiн розповiдав, власне, про те, про що всi знали бодай з тих тягучих i грiзних, безнадiйних i розпучливих каторжанських пiсень, якi становили колись чи не половину всеросiйського нацiонального пiсенного репертуару, та становлять ще й тепер, i що iх спiвано кожним колись i тепер.
Не знали тiльки хiба про того першого пiонера, про того патрiарха каторжанського, того прапракаторжанина, про того гетьмана малоросiйського з химерним, але таким пiдходящим до ролi каторжанського патрiарха прiзвищем. Поза цим багато було вiдоме. Тi-бо кайдани у кожного з них дiнькали i бомкали з дитинства, розповiдаючи про той Сибiр i про це Забайкалля. Лекцiя професора справила враження.
Нiхто тiльки не замислився над тим, як той «iзменнiк», той патрiарх каторжанський так мiцно i так широко проторував шлях на Сибiр для всiх своiх онукiв i правнукiв i тим воiстину заслуговуе на пам’ятник десь тут, серед цих голих кряжiв, серед цих забайкальських пустель…
У вiкнах миготiв, обертаючись, понурий ландшафт, перерiзаний пасмами скелястих гiр. Вiн пропливав обабiч експресу, вiдстрашуючи своею жаскою iсторичною репутацiею.
І ось… Нiби зумисна iлюстрацiя до професоровоi iсторичноi екскурсii, нiби марево, викликане ним з небуття, з’явився додаток до того ландшафту…
Либонь, вони встали з-пiд землi – цiлi тi поколiння каторжникiв, армii iх!.. Вони вишикувалися обабiч колii, вздовж насипу безконечною хмарою i стояли, спершись на кайла, на лопати, на тачки… По колiна у водi i в болотi… У ровах i ямах…
– Ребята!!! Сматрi!!! Бамлаг!!!
Все кинулося до вiкон.
Боже ж мiй!.. Так ось вони!! Справжнi, реальнi, невигаданi i – незчислимi. Як розгадка болючоi i жаскоi таемницi. Як сама таемниця, на яку страшно було дивитись…
А вони стояли безконечними шпалерами, безконечною тичбою – вимученi, виснаженi… В химерних i страшних бамлагiвських одностроях: в ганчiр’яних шапочках-ушанках i в такiм лахмiттi, що здавалося, нiби iх рвали всi собаки всього свiту i трiпали всi сибiрськi й транссибiрськi вiтри та буревii.
Стояли i дивились… Проводжали експрес – мерехтливе чудо небаченого чи давно забутого свiту…
Неголенi… Забрьоханi… З хворобливо запаленими очима… Безконечнi лави людей, списаних геть з життевого реестру, обтиканi патрулями з рушницями i псами…
Однi махали руками. Іншi дивились байдуже, тупо, чекаючи, поки вiн пройде…
І не було iм кiнця, i не було iм краю…
Прокладали шлях, прокладали нову магiстраль, вимощуючи ii своею розпукою, гатили собою прiрви, й баюри, й провалля… А тепер ось стояли як на парадi. Полтавцi… Чернiгiвцi… Херсонцi… Кубанцi… Нащадки Многогрiшного i нащадки того Аввакума вiльнодумного… Каторжники. Тi, що про них потiм будуть розповiдати легенди й спiвати тягучi, понурi пiснi, такi тягучi, як забайкальськi вiтри узимку…
З вiкон експресу нагло починають летiти речi… Спершу вiд паротяга – як сигнал – кiлька пачок махорки. А потiм, мов на команду, з усiх вiкон полетiли: цигарки… плитки шоколаду… цитрини, черевики, шматки хлiба, пакунки, завиненi в папiр… – цiла веремiя найрiзноманiтнiших речей.
Дiти махали ручками i, пiдхопленi стихiйним поривом, загальним психозом, що опанував експрес, викидали квiти… цукерки… гармонiйки… i плескали з ентузiазмом в долонi, i смiялись радiсно.
……………………………………
Люди в бамлагiвських одностроях ожили i кинулись стрiмголов до подарункiв, збираючись купами i топчучи один одного.
Над насипом почалась стрiлянина.
І, нiби на знак протесту, хтось ошалiло викидав з вiкна експресу все, що трапилося пiд руку: подушку, калошi, грамофонну плиту, простирадло, жмут грошей…
Пiдхопленi вiтром, летiли вони i крутились над поiздом, наче голуби на Іорданi, розполоханi стрiляниною.
А в купе, упавши ниць на канапу, хтось заходився буйним плачем, вибухнув нестримним приглушеним риданням.
Грошi ще довго кружляли в повiтрi i летiли слiдом за експресом. А шерегам не було краю. Вони мов з-пiд землi вставали назустрiч i вже махали руками мовчки, махали, махали, мiшаючись в невиразний сiрий туман.
Експрес летiв божевiльно, нестримно.
І так само нестримно текли в когось сльози в замкненому, м’якому купе вагона.
Це теж екзотика…
Але те промайнуло, як марево, i лише на хвилинку затьмарило настрiй у мешканцiв експресу. Новi враження, що далi, то цiкавiшi, що далi, то екзотичнiшi, вiдсунули те марево геть i стерли. Нiби його й не було. Так, далебi i не було. Лишилося десь там, разом iз Забайкаллям, а назустрiч бiгли iншi дива, iншi мiсця i ландшафти, незнанi, небаченi, неспiзнанi.
За гуркотiнням i чорнотою тунелiв враз било в очi слiпуче сонце, розгортались дивнi панорами, аж-но тяглася рука до гальма «Вестингауза» – до тiеi аварiйноi ручки, щоб зiрвати пломбу i нагло спинити експрес: «Зупинити тут!» – І пiти, побiгти туди…
Знову тунелi…
Потiм експрес влiтав у нiч, як у суцiльний тунель, i, запалавши вогнями та опустивши фiранки, летiв у фантазiю. Гойдаючись пiд звуки патефонних танго i фокстротiв, гомонячи, вiдступаючи, люблячи й мрiючи, мрiючи, мрiючи… – летiв, миготiв десь у казку.
Творив ii i стремiв у неi, гублячи межу мiж дiйсним i фiкцiею, мiж фактами та iх iнтерпретацiею. Гуготiв у неi i був уже ii часткою – часткою свiту пригод, того царства Арсеньева, того царства Дерсу-Узала i Амба.
* * *
В салон-вагонi було ясно i затишно. В стелi крутились вiяла, оберталися нечутно по горизонталi, творючи лагiдний вiтер.
На снiжно-бiлих столиках в такт поiздовi видзвонювали малиновим дзвоном пляшки: червоне «Бордо» i пиво, коньяк i лiкери, i золотоверховi портвейни – стоять вони купками, не вiдкоркованi, посерединi бiлих обрусiв i гомонять срiбно. Перегукуються з колесами. Ваблять до себе, чарують. Вклоняються нiжно одна до одноi i до гостей.
«Розкрийте, розкрийте нас! Берiть!..» – i смiються, гомонять, пританцьовують.
Обабiч пляшок стоять склянi вази з помаранчами, цукерками, плитками шоколаду, пастилою, тiстечками, – мерехтять, випромiнюючи з бокiв веселку i снопи промiння.
Запопадливi кельнери в чорних убраннях, з бiлими рушниками через руку, стоять на чатi. Готовi кинутися на один порух брови, угадуючи наперед кожне бажання клiента…
Стiльки вигод! Стiльки трункiв! Стiльки розкошiв!..
Далебi це едине мiсце у цiлiй тiй фантастичнiй «шостiй частинi свiту», де можна зустрiти щось подiбне. Стiльки фасону, стiльки шляхетства i багатств i стiльки пiклування про людину.
Це лише тут, у цiй екстериторiальнiй державi – у цiм експресi. Тут-бо своi закони, своi звичаi i свiй режим. Це-бо окремий свiт. Тут-бо iнодi бувають чужинцi – якiсь дипломати, мiнiстри чи гостi з далеких заморських краiн.
Весело видзвонюють пляшки, i мрiйно вихляють вiяла. З обвiшаноi скляними призмами люстри ллеться химерне мерехтливе свiтло, – то призми гойдаються, трiпотять, як сережки, i витворюють свiтляний веселковий танок, випромiнюють спектри…
А у вiкнах бiжать вечоровi силуети, бiжать двома безконечними стрiчками: фiалково-рожевi краевиди, бiлi вершини гiр, облямованi в колiр iндиго долини, фантастичнi силуети дерев, блокпостiв, будiвель… Гейби два безконечнi кiнофiльми.
У салон-вагонi майже порожньо. Вже нема тих аматорiв пива i вин i веселих гутiрок, що виповнювали його вiд перших днiв. В декого вже спорожнiли кишенi, бо всi цi розкошi коштують грошi; iншi вдалися до преферансу i смалять до одурiння десь там, по купе; iншi романсують, саме цiлуються десь у присмерку коридорiв i тамбурiв; iншi накручують румбу…
Лише кiлька людей посiдають цей затишок.
Бiля крайнього столика при вiкнi сидить бравий майор – чорнобривий, з м’ясистим носом, вiком понад тридцять лiт, – майор ОГПУ – НКВД. Зсунув синiй кашкет на потилицю, розстебнув комiр i попивае червоне бордо, тримае склянку бiля уст, а очi втопив у газету, поставивши ii сторч. Смокче бордо i читае-смокче «Правду», студiюе промову вождя, виголошену на черговому з’iздi ВКП(б). Інодi виймае олiвець i щось пiдкреслюе, посмiхаеться захоплено, потiм глибокодумно морщить брови, сьорбае бордо i пасе далi вугляними очима по шпальтах газети. Майор виглядае, як саме втiлення могутностi, сили i гонору своеi «пролетарськоi» держави. В цiлiм експресi не тримаеться нiхто так гiдно, так незалежно i гордовито, ба навiть трохи презирливо, з таемничою мiною i незрiвнянним почуттям вищостi.
Його не зворушують нiякi екзотики, нiякi найексцентричнiшi iсторii, ба навiть тигри. Вiн не те бачив. Не те знае. І не те може. Такого полювання, якого вiн сам е i був майстром, не зрiвняти нi з яким iншим. Коли б усi тi аматори знали, де те диво, де та легендарна легенда… Диво – це вiн! І легенда – це вiн! Тут – пiд блискучою унiформою – схованi такi речi, що перед ними поблiдли б сам Арсеньев зi своiм придуркуватим Дерсу-Узала, i навiть всi тигри, i навiть у них – у цих останнiх – стало б волосся дуба.
І не по екзотику iде вiн. Вiн iде на iнше полювання. Дiставши нове призначення, високу посаду десь там, у чорта на запiчку, вiн iде перебирати ii, як звичайний обов’язок. Вiн дисциплiнований i точний, i не схильний вдаватись у дрiбницi. Тим часом не марнуе часу на теревенi: п’е отак собi бордо i студiюе промову вождя.
В другiм кiнцi салон-вагона веселий гомiн – дзвiн чарок, жартiвливi промови i регiт. Там розташувалась весела компанiя. Зсунули два столи докупи, заставили iх батареями пляшок, чарками й тарелями i розсiлись уп’ятьох… Дудлять i регочуть… П’ять пройдисвiтiв-скалозубiв, п’ять молодих безжурних шибайголiв, п’ять камарадiв. Отих, типових у цiй краiнi, молодих людей – «героiв нашого часу», що iх так рясно стало, що iх нiщо нiде не втримае, що вiчно лiтають з мiсця на мiсце, добре заробляючи, а ще лiпше розтринькуючи та скалозублячи; скалозублячи геть з усього… Цi теж такi – прожигателi життя й кишень; може, квалiфiкованi iнженери, а може, й квалiфiкованi лiтуни, а може, те й друге разом. Тi самi, що лiтають по цiлiй цiй «шостiй частинi свiту», по цiм велетенськiм людськiм полiгонi, i нiде не можуть нагрiти собi мiсця i що, якби могли, полетiли б геть ще й по всiх iнших свiтах, та не можуть вилетiти.
Один з них – в пенсне i крагах, ще й в модних англiйських бриджах. Його всi величають, не то жартома, не то серйозно, «професором». Другий – у френчi й галiфе кольору кави, елегантний та, напевно, одчайдушний, – бiльше за всiх i зухвалiше вiд усiх регочеться та сипле приперченими словами. Лише iнодi раптом уривае, хмурить брови i пiдозрiло позирае навколо спiдлоба.
