скачать книгу бесплатно
Бодай Будка
Наталка Василiвна Бабiна
Роман «Бодай Будка» написаний з властивим Наталцi Бабiнiй, бiлоруськiй i украiнськiй письменницi та журналiстцi, розмахом. Головна героiня роману, письменниця Алка Бобильова, яка розвивае на Берестейщинi корiнну на тих землях украiнську мову, володiе мiстичною здiбнiстю «провалюватися в нори в часi», тобто потрапляти за певних умов у iншi часи. Ця здiбнiсть допомогла iй знайти скарб, завдяки якому вона i придбала Будку – оселю поблизу залiзницi. Вiдтодi починаються таемничi та жахливi подii. Чи зможуть героi роману протистояти безжалiсним антигомам, запобiгти глобальнiй катастрофi, що загрожуе знищенням людства?
Наталка Бабiна
Бодай Будка
Ти думаеш, що правда родить мову? Я думаю, що мова родить правду.
Л. У.
Марii Сергуц та Пелажцi Панасюк – ким би й якими б вони не були.
Придонне життя безголосих
Я довго вагалася вибираючи, як i з чого почати цю iсторiю.
Може, з того моменту, коли я знайшла милу мою Оксану в такому жахливому виглядi?
Або з того найбiльшого в життi, смертного, крижаного жаху, який вiдiймае руки-ноги i який я вiдчувала спостерiгаючи за десантом антигомiв?
Або з тiеi хвилини, коли я раптом прийшла до тями в «матерi мiст руських», знайшовши себе у вiддiлi кадрiв величезноi киiвськоi газети, де я намагалася влаштуватися на роботу, навiть гадки не маючи, як я взагалi сюди потрапила?
Або вiд тiеi секунди – довгоi, безмежно довгоi секунди кохання, яку я й не сподiвалася пережити у своему вже не такому й молодому вiцi?
Нi, знаю. Неймовiрна ця iсторiя, доповiдь iз придонного мулу – з бухти, де з дна час вiд часу пiднiмаються великi бульки, вiд iменi та за дорученням безмовних, доповiдь про корми та приманки, i як не кинутися на гачок – репортаж-замiтка з прологом та епiлогом, з мораллю i з аморальнiстю, шепоти та крики сомiв та йоржiв, диких сазанiв та одомашнених короп’ят, пуголовкiв та тритонiв – неймовiрна ця iсторiя почалася, коли i тому що менi не писався роман.
Вiд цього й стартую.
Отже, одного м’якого, тихого надвечiрка в мiсяцi липнi поточного року…
Не кидай камiння, Боже
…я вiдкинулася вiд компа, зняла окуляри, потерла очi та подивилася за вiдчинене вiкно. З другого поверху чудово виднiеться наш лiс. Бар’яки[1 - Бар’як (дiал.) – сосна.] трошки ворушать гуляччям[2 - Гулячче (дiал.) – гiлля.] стримано-зеленого кольору пiд легким вiтриком; простягаються навколо пiски, покритi сивим iсландським мохом; де-не-де темно-зеленi свiчки ялiвцiв. То нашi Добрати чи старовинне лiсове сiльце, вiд якого тепер залишилося декiлька хат, що оживають лише лiтом – Brest region, Belarus.
А настрiй у мене був кепський.
Я була незадоволена собою i тим текстом, який у мене виходив. Точнiше, не виходив. Текст цей був для мене вельми важливим, менi навiть деколи здавалося, що вiн – головна справа мого життя, взагалi-то досить безтолкового. І ось я його нисе[3 - Нисе (дiал.) – начебто.] видирала iз себе, не було у мене вiдчуття, що вiн ллеться потоком, як чиста вода з колодязного вiдра. Не чiпляе, не протинае, не бере за душу, не б’е пiд дих; я не здатна – гiрко думалося – торкнутися сердець майбутнiх читачiв. Я знов начепила на нiс своi колеса i скерувала позирк на монiтор.
* * *
Дiдо були страшн?й, але не страшний. Блiде обличчя, рубець вiд удару шаблею, одне око витекло. Дiдо нiколи не голилися, рiдко стриглися, вряди-годи чесали волосся, i вошi вiльно повзали по ньому. Тепер дiдо сидiли на маленькому стiльчику бiля витопленоi пiчки i дивилися в пiч, де доходила каша з проса, а Наталка лежала на припiчку, дивилася то на дiда, а то на телятко. Ранiше то дiдо весь час тiльки лежали на припiчку, вставали рiдко, тiльки-но поiсти, за хату вийти чи коли до бджiл, але коли лiтом померли спочатку тато, а потiм брат, а потiм мама, дiдо встали з печi i стали все робити, а спали тепер на лавцi.
Дiдо гачком поворушили жаринки в печi; жаринки засвистiли, заспiвали, переливчасто спалахнули, окрилися попелом – iм сподобалося, що iх поворушили. З-за жару з печi, з-за диму не чути звичайного глухого дiдового паху – паху староi людини, духу сечi та корови. От дивно, вiд дiда пахне коровою, а вiд телятка – коровиного дитятка – нi. Телятко прекрасне, з цяточкою на лобi, i Наталка дуже радая, що дiдо взяли його на нiч до хати.
Наталка чула, як дiдо казали лiтом млинаревi, що вона, Наталка, його внука, пропаде, як муха в мороз. Вона не розумiла, чого мае пропадати, але трохи з острахом чекала зими. І ось минула Покрова, пройшов Лука, почався пiст, а вчора, на Андрiя, мiцно похолодало i випав снiг. Мухи пропали, але з Наталкою нiц[4 - Нiц (дiал.) – нiчого.] не стало кепського. Тiльки в руки шпари заходять вiд снiгу, ноги мерзнуть, i все. А нiяка хвороба не чiпляеться, нi.
Наталка трохи вспокоiлася. Тим паче тепер е телятко, таке хорошеньке!
А що таке хвороба, i як вона починаеться, вона тепер добре знае. Коли тато останнього разу збиралися гнати плоти, вони пообiцяли, як завжди, Наталцi гостинця з Гданська. Але коли вернулися, нi гостинця, нi навiть зайчикового хлiба не привезли. Тато булi блiдi i одразу лягли. Їх бив кашель, гнало на живiт i вивертало. І за два днi вони стали задихатися – i вмерли. Наталка так плакала, так плакала на могилках, коли iх ховали… а вернулися додому – брат прилiг на лавку i заснув. А прочнувся[5 - Прочнутися (дiал.) – прокинутися.] вiд того, що його трясла лихоманка, а ще вiд того, що матiнку рвало. Наталка потiм якийсь час боялася засинати, бо думала, що й вона захворiе у снi, або прочнеться – а дiдо хворi. Але iх iз дiдом хвороба не взяла. Чому дiдо тодi казали млинаревi, що вона, Наталка, пропаде? Наталка схильна була думати, що дiдо, при всiй своiй мудростi, в цьому все ж помилився.
А взагалi дiдо вельми розумниi. Вони все знають. Добре рахують i Наталку навчили. Колись, коли дiдо ще не робили, а лежали, вони показали братовi Наталки, як пишеться якась така буква – «А», чи що, написали ту букву на снiговi, тiльки Наталка хутко те забула. Тепер деколи думае попросити показати iй ту букву знову, але дiдовi немае коли. Дiдо тодi казали, що, аби читати, треба знати ще багато букв, але дiдо знае «А» – i буде з нього. Точно, вирiшуе Наталка на припiчковi, треба буде попросити дiда показати тую «А» ще раз.
Правда, не зовсiм ясно, коли це можна зробити. Вiдтодi, як поховали маму, дiдо весь час у роботi та клопотi. Разом з наймитом та наймичкою вдалося зжати поле, звезли капусту та динi i все iнше з городу, перед зимою снiпками переклали стрiху, зробили загату з шипоти[6 - Шипота (дiал.) – опала хвоя сосен.]… А молотили, а дрова рубали та рiзали, а за коровою ходили, за птаством… Раз Наталка бачила, як дiдо билися головою об вушак. То було, коли буланко став падати на переднii ноги. Деколи, зголоднiвши, Наталка просила чогось поiсти, i дiд кричав на неi: «Ненаiда!» або «Насеру тобi в горло!», замахувався лейцями i що там мав у руках. Але Наталка знала, що вранцi або ввечерi дiдо розпалять пiч i зварять страви, тому просто чекала. Ось i зараз чекала на просяну кашу, аж-аж-аж чекала.
Вiдчиняються дверi, i входять баба Раiна з Харсiв, Наталчина баба по мамi Христi. Баба хрестяться та вiтаються:
– Слава Ісусу Христу!
– Навiки слава! – одзиваються дiдо, пiднiмаючи голову.
– Ото взялося на мороз! – кажуть баба Раiна i проходять в хату. – А я вже думала, ця зима буде сирiтською. Аж нi. А у вас ще в печi топиться? – питають нащось, хоча видно ж i так, що топиться.
Наталка насторожилася. Вона не вельми любить свою бабу по матерi. Занадто вона «що то я», так про неi дiдо казали.
Баба зняли кожуха, проходять, покидаючи на глинобитнiй пiдлозi кавалочки снiгу, сiдають на лавку. За вiкном потихеньку розвиднюеться. Зимовий ранок встае над снiгами, зоря розгораеться.
– Ось, свате, принесла вам конопляноi олii, – баба розв’язують клуночок, дiстають невеличкого глечика, – щойно вчора видушили.
Наталка радiе: мабуть, дiдо закрасять олiею просо. А може, й не закрасять.
Дiдо вiдмовляються вiд дарунка, але потiм усе ж переливають олiю в щербатий горщечок. По тому дiстають просо з печi, ставлять на стiл i, таки покрасивши свiжою олiею, запрошують снiдати бабу Раiну та кличуть i Наталку. Тепер баба вiдмовляеться, i навiть два рази, а по тому сiдае до столу, а Наталку два рази кликати не треба. За столом дiдо розпитують бабу, що робиться в Харсах, баба розповiдае, що все Богу дякувати. Що жито змолотили вже, що Федора подарувала церкви нову iкону, яку купила в Яблочинському монастирi, що смолярi харсiвськii велику замову отримали вiд берестейського кагалу, що ii, Раiнина, невiстка народила хлопчика…
– Одпустiте, свате, до мене Наталку. Поки невiстка ходити не може, менi невикрутка, то Наталка буде менi допомагати. І вам легше буде – не треба ii кормити. Як сам собi – то хоч як, де з’iси, де й впроголодь, а за дитиною ж заглядати треба. Їй же шiсть вже е?
Дiдо мовчать, опустивши нечесану голову, а потiм вiдповiдають, по роздумi:
– П’ять. Шiсть зрiвняеться на Благовiщення, на той рiк.
– Ну от, – задоволениi баба Раiна.
Тодi дiдо поглядають на Наталку.
– Не пiду, – каже вона, i сльози стiкають по щоках на пусту вже миску, яку вона пiдсунула пiд себе, щоб вибрати остатки проса пальцем. Вона не хоче в чуже мiсце вiд дiда.
Але ще сонце не пiднялося, а вони з бабою вже йдуть бабиними слiдами до Харсiв. Баба несе невеликий клунок, там тепер пустий глечик та Наталчинi лахи. Наталку вдягли у свитку покiйного брата, рукави задовгii, тому долоням тепло, а ось занадто довгi поли перешкоджають, замiтають снiг, в них пльонтаються ноги. Вiтер, на щастя, дме в спину, так легше йти, але деколи його штурхани такii мiцниi, що Наталцi здаеться: в спину хтось кидае камiння. Вона знае, як то бувае, коли кидають камiння. Колись дiти в Прилуцi кидали камiння в неi та в матiнку, i кричали:
– Вiдьма! Вiдьма!
Вона йде за бабою, загрiбаючи снiг полами братовоi свитки. Обернулася – дiдо стояли кiля[7 - Кiля (дiал.) – бiля.] ковороту, дивилися вслiд.
…Тодi вона не знала, що бiльше не побачить дiда живим. І тiльки мнiго[8 - Мнiго (дiал.) – багато.] рокiв по тому вона зрозумiла, для чого насправдi баба Раiна забрала ii тодi до себе.
…Тут шум автомобiля за вiкном вiдволiк мене вiд читання. Некепсько, але все ж це треба переробляти, змiцняти, я мало посилаю – посил мае бути точнiшим, менi не вдаеться передати правду та подробицi життя людей сiмнадцятого сторiччя так, щоб iх сприйняла розпещена легкiстю нашого життя сучасна людина – пiдсумувала я подумки, i моя увага переключилася на двiр. О, Ленка приiхала – Зоря-над-Бугом. Я натиснула «зберегти», колеса з носа – бiля клавiатури, щоб потiм не шукати, i збiгла вниз зустрiчати подругу.
Ленка Зарнiцька – моя давня приятелька, певною мiрою, моя любов i натхнення. Ленка, Оксанка – споконвiчнi нашi подруги. І менi, i моiй сестрi-близнючцi Влянцi вони вже стали рiднiшi за декого з рiдних. Приiзди Ленки – треба признати, з часом вони все рiдшi – для мене завжди свiжий бриз, який класно провiтрюе мозки та раз за разом породжуе в оних свiжi iдеi. Тому я зрадiла та звеселiла. Можливо, i зараз вона наштовхне мене на якусь свiтлу думку, новий образ? Чи е в мене хоча кава?
Кава ще не скiнчилася, i за п’ять хвилин ми з Ленкою, сидячи на ганковi, вже попивали ii з великих залiзних кубкiв, що залишилися ще з часiв мого маленьства.
Пiсля вiкопомноi бурi, яка порушила в наших краях багато чого, зокрема розбурила хату нашоi баби Мокрини в Добратичах, ми iз сестрою вирiшили ii вiдбудувати. Ну як, «ми»? Сестра вирiшила, бо баба Мокрина в спадщину покинула[9 - Покидати – тут: залишати. – Прим. ред.] хату саме iй. І хоча сестра пропонувала в цiй безумовно рiднiй для мене Доми[10 - Дома (дiал.) – дiм, рiдне мiсце.] видiлити кiмнату i для мене, якось я замислилася, чи не варто менi все ж таки жити окремо? Бо, хоча ми iз сестрою близнята, i я справдi дуже близька i з нею, i з ii сiм’ею, але у неi – свое життя, у мене – свое… Чим далiй[11 - Далiй (дiал.) – далi.] живемо, тим густiше розростаються нашi особистi кущi – i в кожноi вони цвiтуть все ж своiм цвiтом i своiм кольором, кожна з нас iз часом усе бiльше по-своему вiдчувае той самий час… Та й баба щось же мала на увазi, коли покидала свою хату тiльки сестрi, а не нам обом… Тому в ту минюту (так, так, минюту – саме так у нас говорять), коли ми, сидячи на ганку вiдновленоi хати в Добратичах, попивали з Ленкою Зорею-над-Бугом каву, я з увагою поставилася до ii повiдомлення, що залiзниця продае Будку.
Було так.
Я якраз доливала з кавника гарячу солодку чорну каву, коли з-за рогу хати вивернувся Степан Петрукiв – землемiр iз Прилука; людина буйноi веселостi та любовi до життя – з якимись своiми землемiрними приладами пiд боком – мусить[12 - Мусить (дiал.) – мабуть.], iшов або на завдання, або, мiркуючи по його стану – хутчiй, iз завдання. Побачивши нас, рiзко скривив траекторiю та пiдiйшов пiд плiт.
– Чу, сверкнуло красным светом, ветром дунуло с реки. «Правый сектор, Правый сектор!» – зашептались мужики, – продекламував вiн нам замiсть вiтання, вiдсалютував своiм отим-о землемiрним якимось пристроем та пiшов собi далiй, до дороги. За кiлька секунд ми почули, як брязнули дверцi його машини, яку вiн, видно, покинув за корчем горiшника, там, де наша стара дорога ставала непроiзною, зашумiв мотор, i землемiр вiд’iхав.
Ось тодi-то, провiвши його поглядом, Ленка й сказала:
– А ты слышала, Алла, что Будка продается? Степку увидела, вспомнила. Он рассказывал недавно, что обмерял там участок для оформления документов. Только кто ж ее купит? Возле самой железной дороги, ни удобств, ничего… Хотя, с другой стороны, место хорошее, чистое, поле, речка, лес рядом…
(Необхiдне пояснення. Так, Степан та Ленка, як i багато хто в нас тут, на Берестейщинi, говорять росiйською мовою. Для Ленки вона рiдна, ii мати з батьком приiхали до Берестя з Росii ще в шiстдесятих роках, як молодi спецiалiсти на електроламповий завод, а росiйська мова мого земляка та далекого родича Степана – наслiдок десятилiть масовоi русифiкацii та росiйськомовноi школи. Правда, Ленка говорить зi мною украiнською, коли трохи вип’е i хоче покепкувати з моеi мовноi затятостi, а Степан – коли геть тверезий, i ми говоримо на серйознi теми. Зараз ситуацiя рiвненько протилежна.)
Я задумалася, оцiнюючи переваги та недолiки Будки.
Ось так усе почалося, i саме тому вже мiсяцем пiзнiше…
Кидай зерня повiдомлення
…я йшла колiем i декламувала:
Стоiть гора серед гаю,
Для чого – не знаю.
Скотилася з гори сливкою,
Обернулася дiвкою.
Я, п’ятдесятирiчна, трохи калiчна Алка Бобильова, йду, прикульгую, колiем iз Добратич на Будку, по розпечених лiтнiм свiтилом шпалах, шкандибаю помiж двох нагрiтих ним же рейок. Сьогоднi я вiдчуваю, що час до мене приязний. Наш колiй прокладений ще за царя – i мае приблизно такий самий вигляд, приблизно так само використовуеться. Вранцi та ввечерi котиться по ньому дизель-поiзд сполученням Брест – Влодава (хоча до Влодави, яка опинулася на польському боцi кордону, вiн давно не доходить, доходить тiльки до Томашовки), а близько полудня електровоз протягае невеличкий вантажний потяжок. Доки Добратичi не набули на картах Бiлгеодезii позначку нежил., дiти, якi приiжджали до бабусь на канiкули, обов’язково вибiгали до колiю помахати потягам – i машинiсти обов’язково висвистували iм вiтання навзаем. На дрiбний гравiй колiю напливають з лiсу хвилi порослi молодих бар’якiв, очиткiв, луговоi гвоздики. Пахне смолою шпальною та бар’яковою, чебрецем, гарячим пiском. Бувае, я легко говорю вiршами. Зараз саме така часина. І хоча говорити менi немае з ким, я розмовляю сама з собою, дурiю, веселюся.
Встала, стрепенулася,
Хороше впранулася.
Сiла на загату —
Купила собi хату.
У целофановому пакетi, завернутому в полотняну торбину, що схована в маленьку торбочку, покладену в велику торбу, я несу з собою 20 тисяч доларiв готiвкою. Гешефти та гештальти. Саме стiльки коштуе Будка, яку ото сьогоднi я собi купляю. Будка, любов моя. Перша нерухомiсть, яку набуваю я в своi п’ятдесят для себе, – саме я, саме для себе; бо ранiше або я набувала для когось, або для мене хтось.
Хтось когось просив купити
Як не хату, то хоч квiти.
Не квiткiв, а не хатiв
Хтось комуся не купив!
Так чи так, зерня повiдомлення Зорi-над-Бугом впало на плiдний грунт.
«Будка» – це мiсцева жаргонна назва оселi бiля залiзницi. Виникла вона з давнього польського бюрократичного термiна: за Польщею «будками клейовими» називали типове службове житло для сiмей залiзничникiв – будинки, що стояли безпосередньо бiля колii. Одна така «будка колейова» – наша – неподалiк Добратичей, на сiмнадцятому кiлометрi залiзницi Брест – Влодава. Ми називали ii просто Будкою. Кам’яний, побiлений дiм на двi квартири, з господарськими будiвлями у виглядi клунi та обори, з лавками бiля дому та старим садом, де яблунi бiльше подiбнi на дуби, з флiгелем, у якому зберiгався рiзний залiзничний iнвентар.
У часи мого дитинства тут жила «колiйова» Жоська та ii дiти – Тоня та Тарас. Ми з Влянкою бiгали до них щодня, щодня ж Тарас i Тоня прибiгали до нас. Багато що зв’язано в мене з Будкою. Саме на Будцi вперше в життi, в сiм рокiв, я покоштувала горiлку, яка за тридцять рокiв по тому довела мене до алкоголiзму… Тарас тут одного разу врятував менi життя, оборонивши вiд Мухтара. Слiди зубiв цього вовкодава досi в мене на шкурi м’якого, говорячи iнтелiгентно, мiсця… Пiсля сiм’я iхня кудись з’iхала… Де вiте[13 - Вiте (дiал.) – ви.] тепер, Тарас i Тоня?
Хоча цю Будку побудували поляки пiд час санацii, але чула я, що й за царським часом, i навiть ранiше, тут стояла хата, де одвiку жила якась сiм’я, вродi би якоiсь Наталки Чорноi-Книги; але докладно я про це мало знаю; можна буде в Оксанки розпитати.
А взагалi це мiсце здавна називалося Лисячий Хвiст.
Хвiст, хвiст. Я прислухалася до свистючого слова, куштуючи на смак. Слово з iнших часiв; iз часiв, коли дощ iмжив над невеличкiм полем та неосяжним болотом, над тонкою вбитою стежиною, якою iхав-цокав кiнний загiн; з часiв, коли старi люди були завжди розумнiшi за молодих; iз минулого, яке ми стратили – у всiх сенсах цього слова; вiдрубали йому голову, пiдрубали лисовi його хвоста. «Миколо, ти вiдаiш, як клятi москалi на хвiст кажуть? – Нi, а як? – Хво-о-ост».
Н-да уж. А я ще пам’ятаю непiдрубанi тi часи.
Але нехай, пiшли далiй. Для чого вернемося назад.
В тiй норi на горi
Точить лис пазурi.
Пробiгав пiд мостом —
Помахав менi хвостом.
То е лис Микита —
Три рази дупа бита.
Тепер тут кажуть «хвост» та «лiс» – через «i». З Вiкiпедii: «Лис Никита – вымышленный лис из сказки Ивана Франко»… Хто тут пам’ятае тепер про Івана Франка, Тараса Шевченка, про Квiтку, значить, Основ’яненка? Хто чув про експресивного Сосюру? Про Стуса? Про Лесю, що отут-о поруч жила? Немае бiльше нi лиса, нi його хвоста, нi Лисячого Хвоста, а навiть й назва «Будка» доживае. Але це вважаеться нехтовно дрiбним наслiдком величного тектонiчного зрушення. Не знаемо цих, знаемо iнших; не говоримо своею мовою, то говоримо iншою – стiльки й бiди.
Так я мiркувала сама собi, пiдстрибуючи по шпалах.
Менi зоставалося до Будки немнiжко – садиба вже добре була видна. От тiльки перейду невеличкий мiсток над давно пересохлою рiчкою – а там ще метрiв з триста. Я дрiбно перебирала ногами, намагаючись ступати по шпалах. І раптом почула, що хтось плаче – тонко, тихо, як мiг би плакати син Марii Сергуц, героiнi роману, який я пишу.
Я спинилася. Що таке? Оглядiлася. Нiде нiкого. Яркий лiтнiй день, вiтерець колише траву. Раптом хтось покликав мене на iм’я – я здригнулася i знов оглядiлася. Нiде нiкого. То менi почулося, зрозумiла я, – бувае таке, коли в лiтнiй, обов’язково гарячий день, обов’язково на пустiй дорозi раптом чуеш, як хтось кличе тебе на iм’я; кажуть, що то смерть твоя… Гульливий, вiршовий настрiй мiй випарився. Раптом менi показалося, що бiля мене щось якби мигонуло; якийсь рух, якийсь проблиск. Але нi, дiйсно, нiде нiкого. Я стояла якраз бiля мостика; з-пiд його зiтхнуло, потягнуло холодом… Менi чомусь зробилося страшно, але я взяла себе в руки, спустилася в долину i зазирнула пiд мостик. Мостик – то не зовсiм мостик, насправдi то такий забетонований тунель пiд колiем, колись по ньому текла рiчка, а тепер по тунелю могла проiхати, скажiмо, легкова машина чи пройти, не нахиляючись, можна було б, але зараз той тунель був абсолютно пустий, я бачила його наскрiзь. Нiкого й нiчого.
Тиша. Раптом менi подалося, що тиша ховае в собi погрозу, i я хутчiй-хутчiй побiгла на Будку. Внутрiшнiй голос казав, що цей випадок – кепська прикмета, яка вiщуе, що не варто купляти Будку, ще не пiзно вiдмовитися… Але нiяко було перед людьми, з якими домовилася; негарно, так не робиться, буду виглядати дурною.
Мусить, краще б я прислухалася до внутрiшнього голосу.
Хоча, за великим рахунком, це б нiчого не змiнило, скажу я тепер, по всьому.
Що ж, угоду на продаж/купiвлю Будки було укладено та пiдписано, грошi вийнятi з пакетiв, перерахованi та переданi вiчно понурому продавцю, який, щоправда, пiсля цього ненадовго трохи повеселiшав.
Вернувшись додому пiсля цiлком щасливого та нiчим не ускладненого укладання угоди та передачi грошей уже колишнiм господарям, я знову сiла за комп. Слово «хвiст» мене не вiдпускало; так зi мною часто бувае, що якесь цiлком нисе сторонне слово викликае абсолютно незрозумiле натхнення писати i тягне за собою, здавалося б, геть не прив’язанi до нього сюжети.
* * *
Ще не забулося бароко, ще простягало своi хвилястi хвости вiньеток iз таемничоi чорноти часiв, ще тьмяно пам’ятався езуiтський барочний театр у Кобринi зi своiми студiозусами-акторами, але в Берестi вже панував росiйський паралельний та перпендикулярний класицизм, недоречнi вали Берестейськоi фортецi вже облягли стародавнiй Бересть, берестейськi дами-опiкунки переставали носити турнюри. А жiнки з Дивинова перестали носити намiтки, коли генерали та коноводи Першоi свiтовоi зрушили сельчан з мiсця i запроторили в Батайськ. Бiженство. Така тактика росiйськоi армii: покидати нiмцям голу й пусту землю. У Батайську, серед степу, бiля Дону, намiток вже не носили або й не бачили нигди[14 - Нигди (дiал.) – нiколи.], i дивиновичанки за майже чотири роки, врештi-решт, також перейшли там на хустки. Вокзал у Берестi вже лiт iз п’ятьдесят, як був побудований, i саме на нього вернулися з бiженства дивиновичане в аномально теплому лютому, а може, на початку також незвикло теплого березня 1919 року. Їхали в товарних вагонах, везли з собою, хто розумнiший, царськi золотi червонцi, хто трохи легкодумний – паперовi керенки, а хто, як-от Сергучиха та Панасючка, дiтей, якi народилися серед кубанського степу, на родючому чорноземi, та й ще в один день – на Благовiщення. Першою на перон Брестського вокзалу зiскочила Домна Сергуц, ii подруга, Марфа Панасюк, подала iй спочатку сповиту ii доньку, Маню, а потiм i свiй рiдний скруток – Пелагiю, а по тому вибралася з вагона й сама. Пiсля довгоi тряськоi iзди колiем стояти на твердiй землi було незвично, здавалося – все ще iдеш, i тебе погойдуе… Марфа забрала у Домни свою дочку, молодi жiнки оглядiлися. Велизний[15 - Велизний (дiал.) – величезний.] перон був заповнений людьми. Тут були селяни не тiльки з Дивинова, але i з iнших сiл Берестейщини. Чоловiки Домни та Марфи побiгли ще ранiше на привокзальний майдан, наймати коней з возами – доiхати до Дивинова: взагалi-то, всi пожитки двох родин могли б помiститися навiть в один вiз, правда, тодi чоловiкам прийшлося б iти кiля них, але зараз, серед тлуму, здавалося проблематичним знайти навiть одного хурмана…
Голоси людей, якi проходили мимо, якi стояли купками, якi смiялися та кричали, змiшувалися, розпадалися, крутилися в невеличких смерчиках – пiднiмалися вверх, до Бога, мабуть.
Іди-но… Стiй-но… Метушня та остовпiння.
Невеличкий старий Марко, за вуличним прiзвищем Три Сокiри, знявши шапку, хрестився на чотири боки свiту.
Його старенька сусiдка Савета притискала до грудей луб’яну коробку, також хрестилася, кланялася, не звертаючи увагу нi на що, аж поки внук, хлопчик рокiв десяти, вiд незвичноi обстановки раптом не кинувся кудись бiгти.
– А куди тебе холера несе? – перехiд вiд божественного на повсякденне вiдбувся миттьово. – Стiй, куди! – i шмидко[16 - Шмидко (дiал.) – швидко.], як молода, кинулася навперейми i перехопила.
– Слава тобi, Ісусе Христе! – старенька знову кланяеться, поки ii сiм’я вигружае з вагона манатки.
Тут нiкого не зустрiчали: не було кому. Тут всi верталися. Довга дорога була позаду, майже п’ять рокiв вимушеного бiженства… І хоча нi Домка, нi Марфа нигди не були ранiй[17 - Ранiй (дiал.) – ранiше.] у Берестi – коли вигнали в бiженство, то спочатку йшли пiшком, а вже потiм, здавши владам скотину, що вона спочатку йшла разом з людьми, – в Бобруйську вже посiдали в вагони, – хоча нигди вони не були в Берестi, зараз, на цьому перонi з тильного боку вокзалу, де виростали пiрамiди з мiшкiв, скринь, сундукiв, до них обох якось разом прийшло вiдчування: вдома. Тепер дорога вже ляже полотном; тепер усе буде добре: вони вдома. Напруга перебитого бiженством життя, тяжкiсть жити в чужому краю, страх смертi – занадто часто дивиновичани ховали своiх своякiв у неглибоких могилах бiля дороги, занадто часто виносили з вагонiв мертвi тiла на станцiях, занадто мнiго iх всталося на могилках Батайська, страх згубити первинцiв, череда змiн влад, непевнiсть, – i те, що це все врештi скiнчилося, що вирвана i та вiдвезена аж за край свiту калина хутко знову буде посаджена у своему-своiсiнькому садковi та знову пустить корiння – зрушенi вiд всього цього, молодi куми мiцно обнялися та поцiлувалися.
