скачать книгу бесплатно
Вiтер вiйнув пахом дощу, потiм принiс його краплi. Я задрижала – вiд холоду, чи ще вiд чогось. Я раптом чiтко побачила, що бiля нашоi групи, – я, Сагайдак, Березiн, Мiхалич – за нашими спинами, в прозорому похолодiлому повiтрi хтось е – хтось такий само прозорий, як повiтря, але дивовижно густий i тугий, якийсь живий образ дирки, пустоти – антиматерii, коли не антидуху. Я дивилася на це Щось, воно дивилося на мене. Страху не було, але хвилювання трусило мене все сильнiше. Що то? Хто то? Мильгинула безумна думка, що то навiдалася баба Мокрина. Чи Оксанка? Мене колотило, дощ валився вже густими треками, обминаючи те щось щiльне i туге, якого нiхто не зауважив, крiм мене, i Сагайдак розпорядився йти в хату. У хатi я змогла якось опанувати дрож.
…Цей жахливий день скiнчився. Скiнчився нарештi пiсля того, як були складенi та пiдписанi протоколи допиту мене, Бриштгеля (вiн шепнув менi, що незабаром приiде знов i був звезений мiлiцiонерами в мiсто ще для якихось процедур), знiяковiлого Нiмця, який аж нiяк не чекав, що його день пройде таким чином; пiсля того, як мiлiцiонери не пустили до мене Улянку (вона прийшла на Будку, не вiдаючи, що вiдбулося, i вимушена була чекати аж до вечора, бо мiлiцiянти не дозволяли нам нi побачитися, нi поговорити навiть по телефону; я дуже переживала, як вона, у своему станi, перенесе жахливу звiстку; вони з Юрком, ii чоловiком, який також примчався з Добратич, поривалися встатися зi мною на нiч, але я вговорила iх вернутися додому в Добратичi, найперше для того, щоб якось ощадити нерви та зберегти крихке тепер здоров’я сестри), пiсля того, як я, зiбравши всю силу, подзвонила Ксенi i Ядзi, дочкам Оксанки. Приголомшенi дiвчата вже вiдали вiд мiлiцii жахливу новину, були в дорозi з Мiнська додому…
Вина, нерацiональна, але чiтко вiдчутна вина мучила мене… Я невинувата в смертi Оксани – але винувата, бо вона загинула пiсля приiзду до мене… Що за така кара менi, що за таке жахливе покарання: бути без вини винуватою. Колись доця моя, потiм баба Мокрина, тепер от Оксанка… За що я така проклята перед Богом?!
Пiсля тяжкоi розмови з дiвчатами я вийшла на двiр. Стояла тепла синя нiч, м’якша за любов. З гуляки яблунi також м’яко гепнувся на землю велизний кiт комишевого окрасу. Вiн пильно подивився на мене i вiдступив, розчинився в мовчаннi темерови.
Петро казав
Ленка, яка приiхала до мене ранком, мала поганий вигляд: не спала всю нiч. Попросила кави та ще раз все детально розказати, але чашку з кавою навiть до рук не взяла. Слухала.
– Тiло розрiзане на двi частини, Лено, – розказувала я. – Рiвненько. Як у того котенятка. Що то може бути таке? Менi навiть тяжко сказати, як це можна фiзично здiйснити. Чим? Як? А головне, нащо?
Вона пiдняла на мене запаленi безсонням очi.
– Великоi надii на мiлiцiю в мене немае, – протягувала я. – Хоча той Сагайдак подiбний на толкового спецiалiста, але… Я думаю, ми самi маемо розiбратися в цьому. І давай для початку з’iздимо в Страдче.
Ленка хитнула головою.
– Не представляю, как мы сможем «разобраться». Но да, надо ехать в Страдичи. Лучше прямо сейчас. Так ли, иначе, к девочкам надо заехать, – вона пiднесла нарештi кубочок iз кавою до рота, потримала й поставила назад, так i не вiдсьорбнувши. – Собирайся.
За чверть години Ленка зосереджено вела машину шосом до Страдча, чи, як тепер називають це старовинне поселище, до Страдичей; зазвичай вона водить в шумахерськiй такiй манерi, але не сьогоднi. Час вiд часу вона витирала долонею очi та нiс. Сонце вже пiднялося досить високо – ранок скiнчався, – але ще стояла над великими пустими лугами тонка ранiшня димка, огортала в легкi покривала розкиданi там i тут масивнi цилiндри сiна – результати недавньоi косовицi. Безлюднi до крайнеба простори, прекраснi та сумнi… Мое почуття вини, що дратувало мене зi вчорашнього дня, окуклилося й сховалося десь у серединi тiла – але виказала роги внутрiшня гiрка самота. З вiкна машини я дивилася на широкi луги. Самотня стара остатня могiканка серед прекрасних долин, де скошенi травини вже випускають нове листя, нiжне i безмовне. Я так само витерла очi та нiс.
Коли ми пiд’iхали до дому Оксанки у Страдичах, ii дочки, Ксеня та Ядвiга, сидiли на ганку, дивлячись в телефони. Вони не пiдвелися нам назустрiч. Побачивши iх зараз, я знову подумала, що не розумiю молодих, iх побутування, iх мотивацiю, моду, iх сленг. Тайна за сьома печатями iхня уява. Що цi дiвчата виглядали на просторах мережi, якого утiшання? Вони його явно там знаходили, однак я не розумiла, в чому саме.
Як себе з ними поводити, що казати, як вспокоювати? І одна, i друга були вельми красивими, але iх краса не була успадкована вiд Оксани чи Сергiя, вона якась iнша. Я придивлялася: оксамитна нiжна-нiжна шкiра, волосинка до волосинки розчесане волосся… Я на iх дивилася, але не бачила. Якась бiла слiпота затуляе менi очi щодо юнi… Не тiльки зараз. Чи то з-за того, що я сама не маю дитини, чи то вже стареча неприязнь до молодих…
Але, так чи так, тепер на порозi сидять двi дитини, якi щойно згубили[37 - Згубили – тут: втратили. – Прим. ред.] матера[38 - Матера (дiал.) – родовий вiдмiнок вiд слова «мати».]. Ленка, зазвичай бiльше енергiйна i рiшуча, я бачила, також почуваеться непевно. Але, тiльки-но ми увiйшли на подвiр’я, з боку клунi прибув до мiсця зустрiчi амортизатор – Маня Льониха. Неочiкуваний, але надiйний. Сама ii присутнiсть понижае градус трагiзму будь-якоi подii до звичайного життевого клопоту – хай тяжкого, але не виключно непереносного. Вона взагалi така.
Маня Льониха, iнакше Лондон, iнакше Золота Мова, моя колишня сусiдка по Добратичах iз кiлька рокiв тому перебралася до Страдча, де набула хату та вагу в мiсцевiй баптистськiй громадi, для якоi передала дiаманти та грошi – свою долю знайденого нами колись у Добратичах скарбу. Незважаючи на вiк та всякi болячки, про якi Маня любила вичерпно та деталiзовано поговорити, вона зоставалася упертою та говiркою. Ну, як рiчка. Тепер вона спiшила з господарчого двору, маючи в руках два пустих вiдра з-пiд свинячого. Не вспiли ми поздороватися, як Маня проiнформувала нас про актуальний стан речей усебiчно та iз залученням засобiв формальноi логiки. Вона, Маня, вiрите, прийшла сюди сьогоднi зранку, i вчора приходила, тiльки-но iй подзвонила Ярошиха й повiдомила, що Оксанку забили; а позавчора вечором, перед тим, як iхати до тебе, Алко, на новосiлля, саме Маню Оксанка по-сусiдську попросила допомогти з хазяйством: зустрiти та видоiти корову, дати свинюм та гусюм з iндюками, зачинити курника, бо, вiрите, Оксанка сказала, що вельми ж iй хочеться до Алки втрапити, а дiвчата якраз до Мiнська поiхали… І Маня все те зробила, й дуже шкодуе, що не зохмалася[39 - Зохматися (дiал.) – зiбратися.] забiгти до сусiдки ще вчора зранку, бо через те скотина всталася голодною, i так уже верещали, так уже верещали, коли вчора ж, але вже по обiдi, як почула новину про вбивство Оксанки, Маня знову прибiгла на ii подвiр’я. Дiвчата приiхали вчора ввечерi, але ж хiба iм, бiдним, зараз до господарки? Тай загалом хiба молодим тепер скотина на умi? Нi, iм не до того, тим вона, Маня, сьогоднi знов прийшла сюди…
– То що, кажуть, щось Оксанку на дрiбнi шматочки порiзало? Як на фарш? – раптом, без переходу, бухнула вона.
Я навiть побоялася оком повести на дiвчат.
– Що вiте верзете таке, тiтко?! Як язик вам повертаеться?
– А ото Савета Іванкова казала, вона в моргу робить, усе своiми очами бачила, розказувала менi.
– Абищо плете ваша Савета! Нiчого такого не було.
– Треба, щоб школа допомогла поховати, вона ж директорка була, як не як, – переключилася Льониха на iнший аспект. – Коли тiло вiддадуть? Коли ховати будете? – звернулася вона до дiвчат.
– Не знаю, – стрепенула плечима Ксеня. – У мiлiцii сказали, що поки що вiддати не можуть, експертизи якiсь роблять…
– Ну, як там ще буде з похованням, коли така справа, чи захоче ще вiн… – тут Маня осiклася i знов переключилася. – Треба, щоб i сiльсавет допомiг, бо Оксана ж старостою села була. Бачиш, яка доля! Ну, пiду я. Буряки хочу сьогоднi дополоти, третiй раз, – i Маня нарештi удалилася.
Коли спина Манi пропала за плотом, Ленка повернулася до дiвчат.
– Чем вам помочь, девочки? Сейчас, потом, вообще? Не бойтесь просить, не бойтесь говорить.
– Спасибо.
– Вы одни? А где тетя Света, тетя Галя?
– Они хотели приехать, но пока не надо.
– У вас есть деньги?
– Да, спасибо.
– А хозяйство? Помощь нужна?
– Спасибо, тетя Маня пока будет смотреть. Потом решим.
Телефони весь час подавали сигнали, i розмовляючи з Леною, дiвчата поглядали на екран, швидко набирали повiдомлення. Нiгтi iхнiх пальцiв, що хутко бiгали по екранах, були покритi дрiбненькими малюнками, добре роздивитися я iх не могла з-за вiковоi короткозоростi.
Лена поглядiла на мене.
– Ясно, что мы с тетей Аллой не сможем вам заменить маму, но… Мы хотим и будем пробовать это сделать. Мы вас не оставим.
Двi дiвчини дивилися на нас великими сивими очами. Все ж дещо вони вiд матера успадкували. У Оксанки були такi самi.
Сiвши в машину, Ленка проговорила неголосно, вiдповiдаючи на своi думки:
– Не знаю, может, и правда, надо было розгами…
– У них свое життя, Лена, своi манери, свiй час. Ми, мабуть, багато чого вже сприймаемо просто iнакше. Ну, й те, що ми подруги iхньоi мами – для них не причина нас аж так любити…
…Мовчки ми iхали селом, широкою страдецькою вулицею, мимо доладних, добротних домiв та осель. Страдче – село давне, багате, бiльшiсть людей тут баптисти ще з тих часiв, коли цю вiру привезли на початку двадцятого сторiччя з Америки тi, хто iздив туди на роботу; кiлькiсть баптистiв виросла з роками, тепер майже все село не п’е та ходить не до православноi церкви, а на молитовнi збори в дiм пресвiтера.
Тiльки я про це подумала, як Ленка загамувала.
– На что там Золота Мова намекала про похороны, какой такой «вiн» не захочет ее хоронить? Кого имела в виду? – вона глянула на мене i стала розвертатися. – А ну-ка, давай заедем к Петру Федоровичу.
Петро Федорович – це той самий страдецький пресвiтер, який керуе тут баптистською громадою. Один iз тих численних клiентiв Зорi-над-Бугом, який став ii приятелем та другом. Приятелем та другом Зорi стала також велизна сенбернариха, у чому ми переконалися, коли вийшли з автiвки на дворi пресвiтера: вона ледь не перекинула Ленку, так радiсно скакала на неi.
Я оглядiлася. Двiр, по якому сенбернариха, облизавши Ленку, стала весело нарiзувати кругалi, вельми доглянутий i акуратний; на серединi – велика кругла клумба квiтнiе пишними ружами; розложисто червонiе рай-дерево бiля цеглового муру огорожi, трохи далiй – блакитнi ялини разом з жасмином та бузом; побiч – цiлий комплекс спортивних тренажерiв пiд навiсом. Сам Петро Федорович вийшов до нас iз вiдчиненого гаража на двi машини в робочому комбiнезонi, витираючи руки шматкою. Вiн нiчим не нагадував тих баптистських проповiдникiв, яких я бачила в новiтнiх мiських церквах або по телевiзору; усмiшка його подалася щирою, й обличчя не таке аж занадто доглянуте, й волосся трохи скудлачене, в iнтонацiях, коли заговорив, нисе не чулося вiдтiнку фальшу. На Петра Федоровича вiн не тягнув – просто Петро, як вiн i представився, коли Ленка нас знайомила; молодий мужик, спокiйний, без понтiв. Правда, почувши, що Ленка хотiла б розпитати дещо про Оксанку, Петро перестав посмiхатися. Вiн запросив нас у хату, запропонувавши розмiститися у прохолоднiй, iз спущеними жалюзi вiтальнi та трошки почекати. Вiтальня також нiчим не нагадувала, що ii хазяiн «служка культу»: бiлi стiни, бiлений полап[40 - Полап (дiал.) – стеля.] з темними дерев’яними бельками[41 - Белька (дiал.) – балка.], темно-вишневi шкiрянi крiсла, скляний столик – сучасний, модний iнтер’ер… За двi хвилини Петро з’явився в кiмнатi, перевдягнутий в чисту бiлу сорочку та темнi ногавицi хiпстерського узького крою i сiв у крiсло бiля нас.
– Про Оксану Петрiвну хотiли вiте поговорити?
– Да. Ты ведь знаешь, что она… погибла?
Петро кивнув.
– Так вот хотели спросить кое-что… Видишь ли, – почала Ленка, – Золота Мова что-то плела, что ты можеш отказаться ее хоронить… Это так?
– Нi. Я ii поховаю по нашому обрядi, – твердо сказав Петро Федорович. – Я в цьому не вiдмовлю. Я не суддя iй, Бог буде ii судити.
– Ты так говоришь, – зауважила Олена, – словно и вправду знаешь за ней какую-то провинность…
– Не знаю, чи то провина, чи то грiх… Але поховати – поховаю. Вина е й за мною: я старався попередити ii, але, мусить, був не дуже переконливим… Не змiг втримати. От й скiнчилося все так… Але я старався попередити, спробував запобiгти…
– Запобигты – это предотвратить? – уточнила Лена. Петро (вiн мiсцевий уродженець; i сам говорить по-нашому, i збори молитовнi, я вiдала, так веде) кивнув головою. – Предотвратить что?
– Вбивство Оксани Петрiвни.
– Ви натякаете, що Вiте вiдаете причини ii вбивства? Вони для вас не тайна? – сказати, що я була шокована цими його словами – то нiц не сказати.
– Певною мiрою – так, не тайна.
Ми приголомшено дивилися на пресвiтера, чекаючи подальшоi розповiдi, i вiн, пiсля невеличкоi паузи, став розповiдати.
…В селi втримати щось в тайнi не просто непросто, а просто неможливо. Домiв небагато, людей немнiжко, а вiдлеглостi великi, а простiр прозорий – завжди хтось побачить, як ти перебiгаеш поле, переходиш кладку, завертаеш з дороги до лiсу… Одного разу ото недавно, наприкiнцi весни, вечором, у час, коли туман лягае на долину, – розповiдав Петро, – вiн вертався машиною з Довгенького Поля, що за Казною, куди iздив зирнути господарським оком на свiй лан. А, ви ж не вiдаете, – пояснив вiн, – Казна – то тамтой лiс на краi села, а Довгеньке Поле – то невеличке поле, дуже добра земля, на якому цей рiк страчуки отримали сотки пiд картоплю. Так ось, пiд вечiр Петро вирiшив з’iздити глянути на свiй лан. Грунтова дорога до Довгенького Поля пролягае через мiлку, але широку рiчечку; дно тут тверде, пiщане, тому зазвичай навiть легковi машини ii легко форсують. Коли iхав туди – так i було, переiхав без проблем, хоча вода стояла досить високо, але як iхав назад, йому це не вдалося: вода трохи залила свiчки. На берiг вибрався, але тут мазда чибирхнула носом i заглухла. Нiц не зробиш, Петро мусив чекати, поки що машина трохи не пiдсохне та не заведеться знову. Вiн не засмутився цьому, а навпаки, якоюсь мiрою навiть зрадiв можливостi спокiйно погуляти коло рiчки: чиста вода тихенько журчала на камiнчиках, надходив спокiйний, ясний вечiр, пташки голосно та хороше славили його, i сам Петро, повними грудьми вдихнувши свiже повiтря, що пахло пахучими травами, у думках уславив Бога – вiн часто так робив. Коли не враховувати хору птаства, було вельми тихо. Самий вiтер, здавалося, втомився i прилiг пiд пишними рокитовими корчами на березi; нi повiву не колихало зеленого гуляччя. Петро проходжувався берегом, вслухуючись у пташинi голоси. Розiбрав: ось зяблик, деряба, мухоловиця мала та, здаеться, сiра, вiльшанка; на пречудовому цьому тлi – кришталеве горло зозулi, упевнений в собi вуткач[42 - Вудкач (дiал.) – одут.]. А то чи не очеретiвка-барсучок у плiтях хмелю, що гiгантською вежею звiшуються з високоi осичини?
…Аж раптом з-за хмелевоi вежi почувся iнший голос. Здалося, людський. Здалося, зойк болю. З осторогою виглянувши з-за заростiв, Петро побачив…
– Вiдаете, е такий вираз «межи допустимого», – перервав вiн сам себе. – Те, що я побачив, виходило за цi межи. Це було поза границями розумiння.
Пресвiтер змовк i опустив голову.
– Да не томи уже, ради Бога, Петро Федорович. Что за черта лысого ты там увидел? – нетерпеливо затребувала Олена.
Петро глянув на неi.
– Тож воно й те, що чорта. Розумiете, я знав тiтку Оксану все життя. Оксана Петрiвна була колись моею вчителькою. Я добре ii вiдав як сусiдку. Я звертався мнiго раз до неi як до старости. Вона приходила на нашi молитовнi збори, хоча й не так регулярно, як би менi хотiлося. Словом, я можу сказати, що добре вiдав характер тiтки Оксани i ii ставлення до життя. Вона завжди була… от у тих рамках. Звичайна жiнка, робила, дiтей ростила. Ну, прийшлося пережити ту iсторiю, вiдбулося нещастя… Але ж…
Петро знов змовк, опустивши голову. Подивився у вiкно, шукаючи слова.
– Ну? – знов приспiшила його Олена.
– Вона лежала посеред великоi поляни. Нага. Як не дико це звучить, але, пам’ятаю, я ще мимовiльно вiдзначив для себе, що тiло ii красиве, мiцне, здивувався навiть – все ж вiк уже немалий… Очi заплющенi. Я подумав був: мертва, без пам’ятi, спить? Не вспiв зрозумiти, як раптом тiло ii стало пiднiматися над травою. Я не брешу й не видумляю. Вона, все в такому ж лежачому станi, пiднялася на висоту з метра пiвтора й раптом тiло завертiлося, як стрiлка годинника, палахнуло червоним огнем. Вона закричала, скорчилася вiд болю. Огонь погас, тiло, на якому полум’я не покинуло слiдiв, знов опустилося на траву. Знаете, я завжди думав, що вираз «протерти очi» – то такий фразеологiзм, переносне значення. Але ж тут зловив себе на тому, що тру очi. Я сам собi не вiрив. Вщипнув себе за руку – потiм там синяк був – коли побачив, що нiби з нiчого, з повiтря матерiалiзувалися химернi чорнi тварини. Не, не тварини – творiння. Істоти. Я навiть не можу iх описати точно. Вони не мали чiтких форм, вони мiнялися, як клуби диму. Оксанине тiло знов пiднялося над землею, творiння стали хороводом кружити в повiтрi навколо, раз по раз приникаючи до тiла, як би пили з нього щось, вона кричала, як вiд болю… Цей примарний, жахливий хоровод пiднявся високо в небо та пропав. Усе це вiдбулося за кiлька хвилин. А я ще кiлька хвилин стояв абсолютно ошелешений. Коли прийшов у себе, зрозумiв, що навколо абсолютно тихо. Мертво тихо. Птаство, яке до того спiвало таким повноголосим хором – мовчить. Усi до одноi пташки мовчать.
Петро знов змовк.
– Пане Петре, – сказала я як можна бiльш м’яко. – Вiте не гнiвайтеся, будь ласка, а вам нiколи не доводилося звертатися до психiатра?
Чоловiк посмiхнувся без всякоi веселостi.
– Панi Алло, невже вiте не вiрите в надзвичайне? Ваше життя складалося так, що вiте з ним не зутикалися? – я вже вiдкрила рота, щоб вiдповiсти в термiнах матерiалiзму та наукового атеiзму, але прикусила язика.
Петро зауважив цю запинку.
– А, ось бачите, й вiте не заперечуете, що е сили, про якi ми мало вiдаемо… Але дещо все ж вiдаемо. Що до мене, то контактувати з ними – певною мiрою моя спецiальнiсть… Але, знаете, я й сам був на гранi того, щоб вважати все це бредом, результатом перевтомлення, а то й хвороби. Приходила менi така думка, коли без сну ворочався тою нiччю. А ще я згадав, що колись-колись оте мiсце бiля рiчки, де я побачив цей кошмар, називалося Калатiвка, або Нечиста Калатiвка… А назавтра пiшов до тiтки Оксани.
Я не дiйшов до ii дому, ми зустрiлися на вулицi. Вона кудись спiшила, iхала ровером, але пристала, коли я попросив ii зупинитися.
– Що ти хочеш, Петручику дорогенький? – спитала вона.
Мене здивувало це надзвичай ласкаве, якесь не притаманне iй звернення, а також те, що вона мала вигляд дуже радiсний, була якоюсь натхненою, аж свiтилася. Я не став ходити навколо i спитав навпрост:
– Я бачив вас учора в лiсi коло Довгенького Поля… У Нечистiй Калатiвцi… Що то було?
Вона рiзко перемiнилася, як шматкою провели по обличчi та стерли сяйво.
– Не питайся про це, – вiдрiзала. – Не питайся. І не згадуй, забудь, коли хочеш жити.
– Але…
– Бувай здоровий, – обiрвала вона, та помкнулася iхати далiй.
Пробуючи втримати, я взяв ii за руку; вона шарпонулася, рукав задерся, i я побачив, що вся рука в синцях, як збита…
Петро змовк. Встав з дивана, пройшовся до вiкна, назад.
– Вона поiхала, нiчого бiльше не сказавши. А менi зганувся[43 - Зганутися (дiал.) – згадатися.] ще випадок, який вiдбувся, може, за два тижнi ранiше. У нас у селi е хлопчина глухонiмий, Василько звати, рокiв сiм йому. Шов вiн вулицею, i його збила машина, на моiх очах це було. Мiцно збила, переiхала просто, крiм того, вiн вдарився головою в камiнь… Я пiдбiг до нього – вiн не дихав. «Хутка»[44 - «Хутка» – «швидка». – Прим. ред.] й справдi хутко приiхала – але лiкарi нiц уже не могли зробити… Аж поки до мiсця аварii не прибiгла Оксана Петрiвна. Я бачив, як це було: лiкарi намагалися оживити дитину, результату нуль. Тiтка стояла бiля них, в очах жах… Такий жах, що навiть дивно: я розумiю, нещасний випадок, хлопчину шкода, шок, але жах в ii очах був якийсь несумiрний, надмiрний, занадто його було… Раптом вона начебто рiшилася на щось, кивнула сама собi, вiдiйшла у бiк, побiлiла як полотно, щось прошептала, очi заплющивши… Ще бiльше зблiднiла, раптом змокрiла, як хлющ… І Василько поворушився. Доктор потiм менi сказав, що в життi не бачив нiчого подiбного. Фактично хлопчик воскрес. Я вiдаю, я знаю – це зробила вона.
– И… и что же это все значит, по-твоему? – спитала Ленка.
– Це значить, що тiтка Оксана спiзналася з нечистою силою.
– Пане Петре, – знову заперечила я. – Вiте кажете, вона оживила хлопчика. Ну, повiрити тяжко, однак нехай. Але ж то, коли й магiя, то бiла. Це ж добра справа. Хiба нечиста сила робить добро?
– В тактичних метах – так. Так часто бувае: ловлять на гачок саме можливiстю робити добро, а потiм…
– А что потом? Все-таки это мне странно и непонятно. Для чего бы кому-то – пусть даже назовем этого кого-то нечистой силой – вдруг понадобилась наша Оксана? Для какого такого дела? Что такого она должна была совершить? Имеешь соображения на сей счет?
– Души ловлять. Споконвiку так.
– Души, говоришь… Ну пусть так. А тело ее, по-твоему, тоже нечистые силы разрезали?
– Я не знаю, що вiдбулося. Однак впевнений: це мае зв’язок з тим, що я бачив. Ми не вiдаемо промислу, але логiка тут е. Страшна логiка страшноi сили.
…Ми верталися на Будку, розумiючи в справi загибелi Оксани нi на щiпку бiльше, чим до розмови. Версiя втручання нечистоi сили не була для мене аж такою неприймальною, я могла допустити, що ця пресловута сила е i дiе, але до чого, до чого тут Оксанка?
У таких думках я зауважила, що Ленка гамуе на зупинцi бiля невеличкоi крами тоi самоi нашоi знайомоi фермершi, яка мiститься на перехрестi, там, де вiд шосу вiдходить сiльська вулиця. Вона хотiла купити хлiба, який завжди був тут вельми смачним. Ми купили по буханцi – вони виявилися ще теплими, – вийшли з крамнички та направилися до машини.
Дорога до машини в цьому випадку стала для нас дорогою до розгадки, бо саме в цей час на зупинцi спинився рейсовий автобус.
З нього вийшла тiльки одна жiнка.
Вiтер одразу пiдхопив летучий темно-червоний шовк ii одягу; повна, смуглява, красива; на головi накручений бузково-фiолетовий тюрбан; вишневi очi безстрашнi.
Вона пiдхопила торбину на колечках, яку iй подали iз салону, та оглядiлася. Було видно, що мiсце iй невiдоме, що вона вперше тут.
– Перепрошую, – звернулася вона до нас. – Це ж Страдче? А де тут вулиця Пiддубники? В який бiк йти треба?
– Отуди, – показала я. Та по якомусь навiянню спиталася. – А хто вам на Пiддубниках треба?
