скачать книгу бесплатно
Вона з секунду вдивлялася в мене.
– Оксана Загородко, – сказала. І в свою чергу запитала. – Ви, може, ii знаете?
– Простите, а вы кто? – вступила в розмову Ленка.
– Я ii подруга. З Луцьку, Наталка. Прiзвище мое Чорнокнижко.
Обличчя Бога, краечком
Я бачила обличчя Бога в силi та славi Його.
Проступало воно, коли снiг нарештi розтавав, i на галявинi перед хатою розцвiтав мох першою бiлою зiрочкою на тоненькому стебельцi, а на чорному вологому полi тiеi ж хвилини розкривалася друга бiла розрiзна шестилепесткова зiрочка мокрицi. І тодi веснiло.
Зауважала, коли дощило, i чистий пiсок заховував слiди дощових потокiв, у цих слiдах проглядалося воно.
Бачила в трьох спiдницях баби Мокрини: гальцi, спiдньоi та спудницi.
Бачила, присiвши «за хатою» у своiх потребах у тi часи, коли.
У кицi, що лежала на ганку, а сонце сiдало, позолотивши краi неба.
Словом, Бога в обличчя познати я можу, тiльки останнiм часом щось давно не доводилося зустрiчати.
У лицi Наталки Чорнокнижко щось таке було: обличчя Бога, краечком.
Тай прiзвище якесь знайоме…
Користь вiд науково-практичних конференцiй
І тому за двi хвилини ми вже разом iхали до Будки – на мiсце гибелi Оксани. Цього настiйливо попросила Наталка, коли ми розповiли iй, що вчора наша подруга таемничо та незрозумiло загинула. Приiжджа сказала, що iй мусово побувати на мiсцi, де вiдбулося вбивство. Нашу розповiдь про вбивство Оксани вона сприйняла не те що спокiйно, але якось без надмiрних емоцiй. Пояснила одразу, що заiхала до Оксанки без попередження, просто тому, що це було по дорозi: верталася з конференцii, яка вiдбувалася тут, на Берестейщинi… Також сказала, що з Оксанкою познайомилася кiлька рокiв тому, також на конференцii, яка проводилася тодi на Волинi.
– То ви так часто участуете в конференцiях? Яких саме? Педагогiчних? Ви, як i Оксанка, також учителька? Колега ii? – поцiкавилася я.
– Так, можна сказати, що ми з Оксаною колеги, – вiдповiла вона. – Але я не вчителька.
– А хто ж ви за фахом?
Спокiйно дивлячись на мене, вона сказала:
– Я вiдьма.
Я не стрималася, кинула косий погляд на Ленку; вона не здвигнула нi одним м’язом обличчя, з непорушнiстю трималася за кермо та дивилася на дорогу.
Наталка злегенька посмiхнулася.
– Гм. Гхм, – я прочистила горло. – То я вибачаюся, значить, ви в якому сенсi колеги з Оксаною? Як учасники конференцiй? А де, до слова, вiте кажете, була ваша конференцiя?
– В селi Огдемер, в Дрогичинському районi, – пояснила Наталка. – Друга науково-практична конференцiя вiдьом Бiлорусi та Украiни. А познайомилися ми з Оксаною торiк, на першiй…
– Вот только сейчас нам один человек уже говорил нечто подобное тому, что сообщили вы, – сухо сказала Ленка. – Что, по его мнению, Оксана связалася з нечистой силой и именно поэтому погибла. А еще раньше что-то подобное говорила мне одна старая женщина…
«Яка стара жiнка? – подумала я. – Менi нiчого такого Ленка не казала».
Вiдсвiт фiолетового шовку палахнув машиною, Наталка вiдкинулася на спинку сидiння:
– Думаю, зараз ми зможемо все з’ясувати на мiсцi, – i пiсля паузи, навздогiн якiйсь своiй жахливiй думцi. – Не дай Боже.
Вийшовши з машини, Наталка зосередилася, спитала, де точно знайшли Оксанку, потiм тихо обiйшла навколо горiшника; затрималася бiля куточка, де розсипом кавалочкiв шовковоi тканини зацвiли фiалки (а вчора ж iх не було; чи то справдi з ii шовку лоскуття? Нi, живi квiтки), потiм спитала, в якiй позi лежала загинута.
– Скажiть, Алло, у вас не було враження, що ii тiло було як би розрiзане?
– Так, тiло справдi було розрiзане, а лежала як би на роверi, наче вмерла, iдучи на ньому. Але звiдкiля ви це знаете?
Наталка, не вiдповiдаючи, пiшла за горiшник; ми за нею. Вона нагнулася над напiвспорохнiлими товщезними стовбурами бар’якiв, що валялися неподалiк.
– А тут похованi люди, – сказала, випростувавшись. – Й це кепський знак для нас. Але сила не перебита – i це добрий знак.
– Чому вiте думаете, що тут хтось похований? Яка така сила не перебита?
Пiсля сьогоднiшнiх розмов я вже не знала, хто тут божевiльний: я чи Наталка та такi iншi Петри-пресвiтери. Двадцять перше столiття, холера.
Наталка знов присiла бiля спорохнiлих стовбурiв, доторкнулася старого дерева.
– А ось дивiться: це могильнi колоди, називаються наруби. Донедавна такi часто клали на могилах у наших мiсцях. Бачите, кожна колода – з таким носом, цей нiс у головах мае бути. Як що мiркувати з кiлькостi колод, тут поховано три людини, причому одна – дитина, – Наталка замовчала, задумалась.
– А на друге твое запитання, посестро, – сказала, вернувшись з задумливости; мене зачепило неочiкуване слово теплим почуттям, – а на друге твое запитання так хутко не вiдповiси. Може, десь нам присiсти?
– То давайте до мене? – пропонувала я; нехай я божевiльна, нехай вона божевiльна, але цю розмову треба продовжити. – Вип’емо кави зi свiжим хлiбом.
Невзабавi ми вже сидiли за столом на Будцi, на столi парувала чорна кава, пах хлiб, що не вспiв ще захолонути.
Нi я, нi Ленка, нi навiть Наталка тодi й уявити не могли, що то були наша остатня кава й остатнiй хлiб на довгi часи.
Наталка казала
про такi речi, що не вiрилося.
– Знаю, що не вiриться, – погоджалася вона, – але що я зроблю, коли все так i е, – зрiдьчасу[45 - Зрiдьчасу (дiал.) – зрiдка, деколи.] вона вiдламувала кавалочки вiд скибки, запивала кавою – зголоднiла дорогою. – Просто коли ви менi повiрите, то зможете спробувати щось зробити, якось боронитися, а нi – то… Словом, вислухайте мене, а робiть, як собi знаете.
Чи чули ви про мiсця сили? Не чули? А взагалi вiдаете, що це таке? Ну ясно. Усе ж сучаснi люди дрiмучi невiгласи, незважаючи на всю свою технiчну пиху… Що? Не вiдаете тут, на Брестщинi, що таке невiглас? А. Це слово з лiтературноi украiнськоi мови означае, по-росiйському кажучи, «невежда». Так-от, е такi мiсця на Землi – i ранiше на це звертали бiльше уваги, бо воно того варто – де виходить на поверхню з натрiв якась потуга, створюеться, науковою знову-таки мовою кажучи, якесь поле, а я б своею мовою сказала, що над ними клубляться якiсь хмари, хмаряться чийсь замисли. У таких мiсцях часто вiдбуваються рiзнi неординарнi подii. Деколи добрi, деколи жахливi, але завжди iх неможливо пояснити. Пропадають, – а бувае, навпаки, з’являються незрозумiло звiдкiля – люди, якi нiчого про себе не пам’ятають, вмирають нагло, непояснимо альпiнiсти, бувае, з-пiд землi доносяться неяснi гуки, низьке гудiння, яке викликае нестерпну панiку в усiх, хто його чуе. Там можуть зненацька одужати смертельно хворi чи також зненацька захворiти смертельною хворобою абсолютно до тих пiр здоровi. Тут деколи з’являються НЛО та кораблi-примари, тут, бувае, зустрiчають ангелiв або люддя (це створiння, подiбнi на людей, але не люди), а деколи – бачать…
(…тут я випадково глянула у вiкно й знов побачила тую жiнку, яку здаля бачила на лузi в день переiзду. Але цього разу вона ходила набагато ближче. Знову синьо-зелена сукня спадала аж до долу; цього разу я роздивилася лiпше: рухи гарнi та доладнi – iдеально грацiознi; темнi до середини спинi волосся; невеличкiй овал лиця, бiла шкiра. Задумливо плила вона зеленою травою; вдумливо шукала якесь зiлля – так подалося – час вiд часу знаходила, зривала тихо, клала в кошик…)
– бачать саму Смерть…
(Жiнка на лузi спинилася, глянула – душа моя обмерла, я вiдчула, що блiднiю, i тихий жiночий голос – голос Смертi – зазвучав менi в головi, перекриваючи те, що протягувала говорити Наталка: «Смерть лугом вийде до Буга, до Лисячого Хвоста принесе кошик життя. Смертi не слiд боятися. Всiх приймае Смерть – Смерть-мати, солодкий сон змучених, сита нинаiджаних, обiйми закоханих. Так, я така. Лугом Смерть ходить, дивися на неi без остраху. Втiшно роботу свою робить Смерть, луг красуе. Зiв’яв деревiй – (жiнка нагнулася, зiрвала травичку) – до кошика його, до братiв-деревiiв; кохiлка квитюча не вiдае, навiщо ii зривати – i я не вiдаю, але знаю, що вже час, вже треба… Лотать – це дитина. Калачики, один за одного тримаються, плетуться, – це солдати. Троян, тричi розумний. Моею рукою водить той, хто водить усiм свiтом. Куряча слiпота, до неi маленька березка. Зiлля твоеi баби Мокрини було – звiробiй, а дерево ii – бар’як. А зiлля Оксани я не зривала, нi.)
Прибита думкою, що я остаточно сходжу з глузду, я перевела очi на Наталку.
– Що цiкаво, назви таких мiсць часто утримують такi слова, як «довгий», «кривий», «хвiст», «закрут», «луковина», «прилука» – щось таке, що тягнеться, вигинаеться… – казала вона.
Голос Наталки знов пропав, заглушений моiми спантеличеними думками.
Смерть?! Смерть!
Це сама Смерть була! На лузi бiля Будки, бiля Лисячого Хвоста.
Хвоста!
Я знов глянула за вiкно – жiнка з лугу зникла.
– Сили добра, але й сили лиха тут найчастiше контактують з родом людським. Вибирають далеко не всiх, показуються не всiм. Думаю, що…
І тут я здалася. Так. Хай. Хай мiсця сили, хай Оксанка вiдьма. Хай з’iжджаю з глузду. Але, Боже, як страшно. Ляк сплiв намисто з дрiбних бiсерних крапель на моему чолi.
– …що Оксана могла стати iх жертвою, маю на увазi, жертвою оцих злих сил. Чому я так вважаю? По-перше, я давно помiчала за нею, що вона була вiдчайдушна, гаряча, деколи – «що то я»… Коли вважала, що то треба – дiяла без огляду… (Я подумки погодилася, зганувши iсторiю з виборами, коли вона проявила неабияку смiливiсть, бувши головою виборчоi комiсii в Страдче та викривши там фальсифiкацii.) Пiд час наших практик я не раз казала iй, що вона необережна, вона ж тiльки пiдсмiхувалася, – говорила далiй Наталка. – І саме з цих мiркувань могла привернути до себе смертельно небезпечну увагу. По-друге, сама ii смерть… Те, як саме i де вона померла – це пiдозрiлим видаеться… Дуже пiдозрiлим… Ну от дивiться… До слова, у вас тут е Інтернет? О, дякую.
Наталка осiдлала нiс окулярами та доволi довго возилася з ноутбуком, який я iй пiдсунула.
– Ось, прошу, подивiться, – вона розвернула екран до нас. – Це наш закритий сайт, iнформацiя з нього не потрапляе у вiдкритий доступ.
Ми побачили кiлька фото знiвечених котiв.
– Мы тоже видели такого кота, и что? Что это доказывает? – з викликом спитала Ленка; вона ще, очевидно, на вiдмiну вiд мене, не змирилася.
– Ах, i ви таке бачили?! Тодi це ще бiльш нерушимо доказуе, що Острах вибиваеться наверх.
– Я сейчас рехнусь, честное слово. Вы не могли бы все-таки взять себя в руки и не говорить дурацкими – извините за грубое слово – запугиваниями и загадками, а объяснить все четко.
– Я ж i стараюся пояснити максимально чiтко! – запалилася i Наталка. – Казок днiв не буде! Свiтлих снiв не буде! Вас чекае кошмар! А може, й нас! – Наталка зiрвала з носа окуляри, блиснули вишневим огнем карi очi; вона, очевидно, також розхвилювалася. – Я багато чого не знаю й сама, зрозумiйте. Але до нас, у нашу органiзацiю вiдьмакiв, поступала останнiм часом iнформацiя про деякi речi, якi свiдчать: близиться щось грiзне, страшне. Оцi коти зарiзанi… Причому повiдомлення про них приходили тiльки з Бiлорусi. Дехто з нас вважае, що так проявляе себе зловорожа для Землi сила. Нiхто точно не вiдае, що вона уявляе з себе, звiдкiль вона: з натрiв Землi, чи з Космосу, чи, може, iз лабораторiй сусiдньоi держави – свiдчення про це дуже обривистi, плутанi та неяснi… Але: коти, смерть Оксани на старому кладовищi, де похованi вiдьмаки – повiрте, там могили саме вiдьмакiв, та й ще з наймогутнiших… Це вже знаки конкретно для вас. Ігнорувати цi знаки не можна.
