скачать книгу бесплатно
– Це Гаррi.
Серйознiсть у голосi швагра змусила Джайлза схопитися з лiжка й негайно вiдчинити дверi.
– Щось сталося?
– Ходiмо зi мною, – сказав Гаррi без пояснень.
Джайлз натягнув халат i пiшов за своiм швагром коридором до його каюти.
– Доброго ранку, сестричко, – привiтався вiн iз Еммою, а Гаррi вручив йому листiвку, сказавши:
– Їi королiвська величнiсть.
– Зрозумiв, – сказав Джайлз пiсля того, як вивчив картку. – Королева-мати не могла прислати квiти. Але якщо вона цього не зробила, тодi хто?
Вiн нахилився й уважнiше оглянув вазу.
– Хто б це не був, вiн мiг би туди напакувати дуже багато семтексу[1 - Семтекс – рiзновид пластиковоi вибухiвки, яку наприкiнцi 1950-х рр. винайшов чеський хiмiк Станiслав Бребера i назвав ii на честь Семтина, передмiстя мiста Пардубiце, де цю речовину виробляють iз 1964 року.].
– Або кiлька пiнт води, – не хотiла вiрити Емма. – Ви впевненi, що е про що турбуватися?
– Якщо це вода, то чому квiти вже зiв’яли? – спитав Джайлз, коли у дверi постукав капiтан Тернбулл та увiйшов до каюти.
– Ви хотiли мене бачити, панi голово?
Емма взялася пояснювати, чому ii чоловiк i брат стоять на колiнах.
– На борту е чотири офiцери SAS, – повiдомив капiтан, зупиняючи тираду жiнки. – Хтось iз них обов’язково зможе вiдповiсти на будь-якi запитання пана Клiфтона.
– Припускаю, що вони опинилися на борту не випадково, – сказав Джайлз. – Не можу повiрити, що всi вони вирiшили провести вiдпустку в Нью-Йорку водночас.
– Вони тут на прохання секретаря Кабiнету Мiнiстрiв, – пояснив капiтан. – Але сер Алан Редмейн мене запевнив, що це лише запобiжний захiд.
– Як завжди, цей чоловiк знае щось, чого не знаемо ми, – зауважив Гаррi.
– Тодi, можливо, саме час дiзнатися, в чому справа.
Капiтан вийшов iз каюти i шпарко пробрався коридором, зупинившись лише тодi, коли дiстався до каюти номер сто дев’ятнадцять. Полковник Скотт-Гопкiнс вiдповiв на стукiт у дверi набагато швидше, нiж Джайлз кiлькома хвилинами ранiше.
– У вашiй командi е експерт iз вибухiвки?
– Сержант Робертс. Вiн служив мiнером у Палестинi.
– Менi вiн потрiбен негайно в каютi голови правлiння.
Полковник не став питати про причини. Вiн побiг коридором, вибрався на великi сходи й побачив там капiтана Гартлi, який саме прямував до нього.
– Я щойно бачив Лаяма Догертi, який виходив iз туалету в салонi першого класу.
– Ти впевнений?
– Авжеж. Вiн увiйшов туди, як ровесник царя Гороха, а вже за двадцять хвилин звiдти вийшов Лаям Догертi. Вiн покрокував униз до каютного класу.
– Це все пояснюе, – зронив Скотт-Гопкiнс, спускаючись лише на крок позаду Гартлi. – Який номер каюти Робертса? – запитав вiн мимохiдь.
– Сiм-чотири-два, – вiдповiв Гартлi, коли вони перелазили через червоний ланцюг, за яким починалися вужчi сходи.
Вояки не зупинялися, доки не дiйшли до сьомоi палуби, а там iз тiнi виступив капрал Кренн.
– Догертi не проходив повз тебе упродовж останнiх кiлькох хвилин?
– Дiдько! – вилаявся Кренн. – Я був певен, що бачив, як той виродок метушився iще на Фоллс-роуд. Вiн зайшов у каюту сiм-нуль-шiсть.
– Гартлi, – наказав полковник, прямуючи коридором, – ви з Кренном стежте за Догертi. Переконайтесь, щоб вiн не вийшов iз каюти. Якщо спробуе зробити це, заарештуйте його.
Полковник грюкнув у дверi каюти сiмсот сорок два. Сержанту Робертсу двiчi повторювати не треба було. Вiн вiдчинив дверi за лiченi секунди й привiтав полковника Скотта-Гопкiнса з добрим ранком, нiби командир регулярно будив його посеред ночi, одягнений у пiжаму.
– Прихопи свiй набiр iнструментiв, Робертсе, i йди за мною. Важлива кожна хвилина, – сказав полковник дорогою.
Робертс наздогнав свого командира аж через три сходовi клiтки. Коли вони дiйшли до коридора першого класу, Робертс уже знав, якi саме його навички потрiбнi полковнику. Вiн зайшов до каюти голови правлiння, уважно оглянув вазу i покружляв навколо неi.
– Якщо це бомба, – сказав вiн нарештi, – то велика. Не можу навiть уявити кiлькiсть життiв, якi обiрвуться, якщо ми не знешкодимо це дрантя.
– А ви можете це зробити? – поцiкавився капiтан, його голос звучав напрочуд спокiйно. – Бо моя найперша вiдповiдальнiсть – життя моiх пасажирiв. Менi не потрiбно, щоб цей рейс порiвнювали з iншою катастрофiчною прем’ерною мандрiвкою.
– Не зможу нiчого вдiяти, поки не знайду пульт керування. Вiн мае бути десь на кораблi, – сказав Робертс, – ймовiрно, зовсiм поруч.
– У каютi його вельможностi, така моя ставка, – сказав полковник, – адже тепер ми знаемо, що ii займав бойовик ІРА на iм’я Лаям Догертi.
– Хтось знае, в якiй каютi вiн перебував? – запитав капiтан.
– Номер три, – пiдказав Гаррi, згадуючи стариганя, який занадто швидко пересувався. – Просто по коридору.
Капiтан i сержант вибiгли з кiмнати в коридор, за ними подалися Скотт-Гопкiнс, Гаррi та Джайлз. Капiтан вiдчинив дверi каюти за допомогою унiверсального ключа й вiдступив убiк, щоб пропустити Робертса. Сержант хутко пiдiйшов до великоi валiзи, що стояла посеред кiмнати. Вiн обережно пiдняв вiко й зазирнув досередини.
– Боже, це мае вибухнути за вiсiм хвилин i тридцять дев’ять секунд.
– А чи не можна просто висмикнути один iз них? – запитав капiтан Тернбулл, вказуючи на безлiч рiзнокольорових дротiв.
– Можна, але який iз них, – видихнув Робертс, не дивлячись на капiтана, й спробував роздiлити червоний, чорний, синiй i жовтий дроти. – Я мав справу з такими пристроями ранiше. І завжди е шанс один до чотирьох, але це не той ризик, який я готовий взяти на себе. Я мiг би обмiркувати все, якби опинився сам посеред пустелi, – додав вiн, – але не на кораблi посеред океану, на якому пiд загрозою опинилися сотнi життiв.
– Тодi треба притягнути Догертi сюди, – запропонував капiтан Тарнбулл. – Вiн мае знати, який дрiт рiзати.
– Сумнiваюсь, – сказав Робертс, – пiдозрюю, що Догертi – не мiнер. У них е iще хтось для такоi роботи, i лише Бог знае, де вiн зараз.
– У нас обмаль часу, – нагадав полковник, спостерiгаючи за невпинним рухом секундноi стрiлки. – Сiм хвилин, три, двi, одна…
– Отже, Робертсе, що порадите? – спокiйно запитав капiтан.
– Вам це не сподобаеться, сер, але, враховуючи обставини, можемо зробити лише одне. І навiть тодi залишиться певний ризик, пам’ятаючи, що в нас менше семи хвилин.
– Та кажи вже, чоловiче, – вимагав полковник.
– Треба взяти цю машинку, викинути ii за борт i молитися.
Гаррi та Джайлз кинулися до каюти голови правлiння й зупинилися обабiч вази. Було кiлька запитань, якi Емма, тепер уже одягнена, хотiла поставити, але, як i будь-який розумний керiвник, вона знала, коли краще помовчати.
– Акуратно пiднiмiть ii, – порадив Робертс. – Ставтеся до неi, як до миски, наповненоi окропом.
Гаррi з Джайлзом присiли, наче якiсь два важкоатлети, повiльно пiдняли важку вазу зi столу й пiдхопили ii. Коли вже були певнi й добре все усвiдомили, повiльно почали просуватися до вiдчинених дверей. Скотт-Гопкiнс i Робертс швидко усували будь-якi перешкоди на iхньому шляху.
– Йдiть за мною! – закликав капiтан, коли двое чоловiкiв вийшли в коридор i повiльно рушили до великих сходiв.
Гаррi не мiг повiрити, що ваза може виявитися такою важкою. Потiм згадав велетня, який занiс ii до каюти. Недарма ж вiн не чекав на чайовi. Зараз, мабуть, уже повертаеться до Белфаста або сидить бiля радiоприймача, щоб почути новини про долю «Бекiнгема» i скiльки пасажирiв загинуло.
Щойно вони досягли парадних сходiв, Гаррi узявся рахувати вголос кожну сходинку, яку вони минали. Через шiстнадцять крокiв вiн перестав тамувати подих, а капiтан та полковник розчахнули перед ними дверi, що виходили на сонячну терасу, гордiсть i радiсть Емми.
– Треба пройти якнайдалi на корму, – сказав капiтан. – Це дасть нам бiльше шансiв уникнути якихось ушкоджень корпусу.
Гаррi це не переконало.
– Не хвилюйтеся, вже недалеко.
«Чи недалеко не означае задалеко?» – подумав Гаррi, який з превеликим задоволенням жбурнув би вазу за борт. Але вголос вiн нiчого не сказав, просуваючись дюйм за дюймом до корми.
– Я знаю, що ти вiдчуваеш, – пiдтримав його Джайлз, наче читаючи думки свого швагра.
Вони продовжили свiй черепашачий рух повз басейн, тенiсний корт на палубi та шезлонги, акуратно вишикуванi для поснулих гостей, котрi з’являться пiзнiше того ранку. Гаррi намагався не думати, скiльки часу iм iще лишилося…
– Двi хвилини, – безпомiчно оголосив сержант Робертс, зиркаючи на годинник.
Куточком ока Гаррi мiг бачити поруччя на кормi корабля. До нього залишалося усього кiлька крокiв, але вiн знав, що це немов пiдкорення Евересту: останнi кiлька футiв – найповiльнiшi.
– П’ятдесят секунд, – промовив Робертс, коли вони зупинилися бiля поруччя.
– Пригадуеш, як ми кинули Фiшера в рiчку наприкiнцi триместра? – озвався Джайлз.
– Таке неможливо забути.
– Тож на рахунок три кидаймо цю гидоту в океан i позбудемося ii раз i назавжди, – сказав Джайлз.
– Один… – обое чоловiкiв спробували розмахнулися, але це вдалося лише на кiлька дюймiв, – два… – iще на кiлька, – три… – як зумiли, а потiм що було сили, яка ще лишилася в iхнiх тiлах, вони пiдкинули вазу в повiтря, i вона пролетiла над поруччям.
Коли вантаж падав, Гаррi був упевнений, що той приземлиться на палубу або у кращому разi натрапить на поруччя, але вiн минув iх за кiлька дюймiв i впав у море зi слабким плюскотом. Джайлз переможно звiв руки вгору i вигукнув:
– Алiлуя!
За кiлька секунд бомба вибухнула, жбурнувши iх обох на палубу.
2
Кевiн Раффертi увiмкнув табличку «Вiльний», як тiльки побачив, що Мартiнес виходить зi своеi оселi на Ітон-сквер. Наказ був чiткий: якщо клiент спробуе чкурнути, доведеться визнати, що вiн не мае намiру виплачувати другий транш, який заборгував за вибух на «Бекiнгемi», тож його доведеться покарати належним чином.
Цi дii санкцiонував районний командир ІРА в Белфастi. Єдиною змiною, з якою вiн погодився, було те, що Кевiн сам може обрати, кого iз двох синiв дона Педро Мартiнеса можна прибрати. Однак i Дiего, i Луiс уже накивали п’ятами до Аргентини i, вочевидь, не мали намiру повертатися до Англii, тож дон Педро залишився единим кандидатом на роль жертви.
– Хiтроу, – наказав Мартiнес, сiдаючи в таксi.
Раффертi виiхав iз Ітон-сквер i поiхав по Слоун-стрит у бiк мосту Баттерсi, iгноруючи галасливi протести на задньому сидiннi. О четвертiй ранку, коли дощ iще перiщив, вiн проминув лише десяток автомобiлiв, перш нiж опинився на мосту. За кiлька хвилин вiн загальмував бiля безлюдного складу в Ламбетi. Коли переконався, що навколо нiкого немае, вибрався з таксi, хутко вiдiмкнув iржаву колодку на вхiдних дверях будiвлi й заiхав досередини. Розвернув таксi так, аби було готове до швидкоi втечi, щойно роботу буде виконано.
Раффертi замкнув дверi й запалив голу, вкриту пилом жарiвку, що звисала з балки посеред кiмнати. Дiстав пiстолет iз внутрiшньоi кишенi й повернувся до автiвки. Хоча вiн був удвiчi молодший за Мартiнеса й удвiчi дужчий, усе ж не мiг дозволити собi ризикувати. Коли чоловiк вважае, що ось-ось помре, адреналiн зашкалюе, жертва може перетворитися на надлюдину i чинити неабиякий опiр, прагнучи вижити. Крiм цього, Раффертi пiдозрював, що Мартiнес уже не вперше стояв на порозi смертi. Але цього разу це вже буде без варiантiв.
Вiн вiдчинив заднi дверцята автiвки й махнув Мартiнесу револьвером, наказуючи вийти.
– Це грошi, якi я мав вам вiддати, – сказав чоловiк, пiдiймаючи торбу. – Ви сподiвалися заскочити мене в Хiтроу, чи не так?
Якби там була вся сума, Раффертi знав, що йому доведеться зберегти клiенту життя.
– Двiстi п’ятдесят тисяч фунтiв?
– Нi, але тут бiльше двадцяти трьох тисяч. Це перший внесок, ви ж розумiете. Решта – вдома i якщо ми туди повернемося…
Водiй знав, що будинок на Ітон-сквер, разом iз усiма iншими активами дона Педро, вже належав банку. Мартiнес явно сподiвався дiстатися до летовища до того, як ІРА дiзнаеться, що вiн не мае намiру виконувати свою частину угоди.
Раффертi пiдхопив торбу й закинув ii на задне сидiння автiвки. Вiн вирiшив зробити смерть Мартiнеса довшою, нiж планувалося. Зрештою, йому все одно було нiчого робити упродовж наступноi години.
Вiн махнув зброею у бiк дерев’яного ослiнчика, що стояв прямо пiд жарiвкою. Вiн уже був замацьканий засохлою кров’ю вiд попереднiх страт. Ірландець сильно штовхнув свою жертву, i ще до того як дон Педро змiг вiдреагувати, зв’язав йому руки за спиною, цю процедуру вiн виконував уже не раз. Опiсля зв’язав разом ноги Мартiнеса й спинився, щоб помилуватися своею роботою.
Тепер Раффертi зважував, скiльки ще часу дозволити жертвi пожити. Єдине обмеження в часi – йому треба встигнути в Хiтроу, щоб сiсти на ранковий рейс до Белфаста. Вiн зиркнув на годинник. Йому завжди подобалося бачити цей погляд на обличчi жертви, яка сподiваеться, що все ж iснуе якийсь шанс вижити.
Ірландець повернувся в таксi, розстебнув блискавку на торбi Мартiнеса й порахував пачки нових п’ятифунтових банкнот. Принаймнi вiн сказав правду про суму, навiть якщо iще бракувало бiльше двохсот двадцяти шести тисяч фунтiв стерлiнгiв. Застебнув блискавку й зачинив торбу у багажнику. Зрештою, Мартiнесу цi грошi бiльше не знадобляться.
Наказ командира був чiтким: пiсля того як роботу буде виконано, тiло необхiдно залишити на складi, тодi ним займеться iнший оперативник. Єдине, що потрiбно вiд Раффертi, це зателефонувати та повiдомити: «Пакет готовий до транспортування». Пiсля цього треба доiхати до аеропорту, залишити таксi з грiшми на найвищому рiвнi автостоянки. Інший оперативник забере й автiвку, i готiвку.
Раффертi повернувся до дона Педро, який не спускав ока зi свого ката. Якби йому надали вибiр, Раффертi спершу вистрiлив би жертвi в живiт, а потiм кiлька хвилин чекав, поки вщухнуть зойки, перш нiж вистрiлити вдруге – в пах. Волання, можливо, могло стати iще гучнiшим, тодi вiн нарештi вставить револьвер у рота. Споглядав би у вiчi своеi жертви кiлька секунд, а потiм, без попередження, натиснув би на гачок. Але це означало б три пострiли. Один можуть не помiтити, але три, безперечно, привернуть увагу глупоi ночi. Тож доведеться виконати наказ командира. Один пострiл i нiякого лементу.
Водiй усмiхнувся дону Педро, який iз надiею звiв погляд, поки не побачив, як зброя наближаеться до його рота.
– Розтули, – звелiв Раффертi, немов якийсь привiтний стоматолог, вмовляючий малюка.
Спiльним серед усiх його жертв було цокотiння зубiв.
Мартiнес пручався i в нерiвнiй боротьбi проковтнув один зi своiх переднiх зубiв. Пiт заливав м’ясистi складки шкiри на обличчi. Довелося зачекати ще кiлька секунд, перш нiж натиснути на спусковий гачок, але все, що почув, було сухе клацання.
Дехто непритомнiв, дехто просто зневiрювався, а iншi ворохобилися, коли усвiдомлювали, що досi живi. Тих, хто непритомнiв, Раффертi ненавидiв. Це означало, що йому доведеться чекати, поки вони очуняють, перш нiж розпочати весь процес заново. Але Мартiнес залишився при тямi.
Коли Раффертi дiставав пiстолет, то порiвнював свою роботу зi смиканням жил – жертви часто всмiхалися, вирiшивши, що найгiрше вже позаду. Але коли вiн знову крутонув барабан, дон Педро вже не сумнiвався, що помре.
Залишалося тiльки питання, коли це станеться. Де i як, уже було вирiшено. Раффертi завжди розчаровувало, коли йому вдавалося порiшити жертву з одного пострiлу. Його особистий рекорд склав дев’ять спроб, але в середньому це було близько чотирьох-п’яти. Не те щоб йому залежало на статистицi. Вiн знову встромив дуло в рот Мартiнесу й вiдступив на крок назад. Дуже не хотiлося заляпатися кров’ю. Аргентинець був настiльки нерозумним, що знову став чинити опiр, через що втратив ще один зуб, цього разу золотий. Раффертi сховав його до кишенi, перш нiж удруге натиснути на спусковий гачок, але й цього разу прозвучало лише сухе клацання. Вiн витягнув револьвер iз надiею вибити ще один зуб, ну, хоча б пiв зуба.
