скачать книгу бесплатно
Легенда про квiтозавра. Правдива казка для дорослих дiтей
Антiн Мухарський
Я давно мрiяв написати казку, яку було б цiкаво читати дiтям та iхнiм батькам. І щоб там неодмiнно були динозаври, iнопланетяни, мiжгалактичнi подорожi, детективнi пригоди та справжне кохання. А ще таку, де всi героi були б упiзнаваними, а сюжет розгортався у нашому чарiвному мiстi саме о тiй порi, коли днiпровськi схили вкривае бузкова пiна, а на старих каштанах запалюються мiльйони свiчок i Киiв стае схожим на справжню казку.
Наскiльки це менi вдалося – вже судити читачевi. Але я дуже старався.
Із побажанням веселого та корисного читання – Антiн Мухарський
Антiн Мухарський
Легенда про квiтозавра
Усiм моiм дiточкам —
Софiйцi, Іванцi, Андрiйчику, Орисi, Іванчику,
присвячуеться
Правдива казка для дорослих дiтей
Частина перша
Дивовижна знахiдка
Глава 1
Знайомтеся: професор Чудлик
Якщо ви нiколи не бували в Киевi, не бачили Софiйського собору, не гуляли Хрещатиком i не пили лимонад у скверику бiля Золотих ворiт, – отже, у вас це все ще попереду. І, якщо ви справдi захочете вiдвiдати наше чарiвне мiсто, то зробiть це неодмiнно в травнi. Адже навiть маленьким дiтям вiдомо, що у травнi, коли розквiтае бузок, а на гiллястих каштанах запалюються мiльйони свiчок, Киiв стае схожим на казку, в якiй вiдбуваються неймовiрнi дива. Ну де ви ще побачите дi-джея, який летить небом у дитячому вiзочку, справжнiх iнопланетян чи волошкового квiтозавра, що, мирно сидячи на лавцi, потайки вiд мами iсть разом iз друзями морозиво? Не вiрите? Приiжджайте самi, знайдiть мене, i я вас обов’язково з ними познайомлю.
Історiя, розказана у цiй книжцi, вiдбулася саме в травнi, коли величезнi кущi бузку на днiпровських схилах вкрила бiла й фiолетова пiна. Їi аромат, змiшуючись iз пахощами розквiтлих на клумбах нарцисiв та тюльпанiв, огорнув мiсто i розлився по вулицях духмяними струменями. Вiн приводив у захват бабусь i дiдусiв, iхнiх дiтей, онукiв i, навiть, правнукiв, якi посмiхалися гарячому сонцю зi своiх пелюшок. Повернулися ластiвки, наповнивши щебетом небо, задзвенiли в руках у квiткарок букетики конвалiй, захлюпалися в Днiпрi жирнi лящi та подусти, i навiть мiлiцiонери на вулицях якось подобрiшали i поблажливо поглядали на жвавих пенсiонерiв, якi перебiгали дорогу в недозволених для цього мiсцях.
Час починати розповiдь.
Отож, жив собi в Киевi один ду-у-же вiдомий професор казковоi заврологii на прiзвище Чудлик. Вiн продовжував знану наукову династiю – адже i його батько, i дiдусь, i навiть прадiдусь також були професорами. Прадiдусь уславився вражаючою знахiдкою: одного разу копав для риболовлi хробакiв у ботанiчному саду i натрапив пiд старезним каштаном на справжне доiсторичне брязкальце, яким матусi-квiтозаврихи забавляли своiх малят, коли тi здiймали галас, вимагаючи чiпсiв та цукровоi вати.
Невже ви не знаете, хто такi волошковi квiтозаври? Тодi я наполегливо раджу вам вiдвiдати лекцiю професора Чудлика, яку той читае щосуботи в республiканському планетарii.
Рiвно о 15:00, пiсля сеансу пiзнавальних мультфiльмiв, на кафедру пiднiмаеться усмiхнений, сухорлявий дiдусь у незмiнному бiлому халатi, з-пiд якого визирають картатi штани й начищенi до дзеркального блиску гостроносi черевики. Довге сиве волосся дуже смiшно стирчить з-пiд круглоi оксамитовоi шапочки з вишитою на нiй срiблистими нитками лiтерою «Ч». Однак не поспiшайте смiятися, адже професор – справжнiй генiй, а генii зазвичай трохи дивакуватi.
Пiднявшись на кафедру, Чудлик огляне з-пiд окулярiв зал, мугикне отак: «гм-хм», поворухне вусами i скаже:
– Дорогi друзi, вiтаю вас на науково-казковiй лекцii «Легенди та правда про волошкових квiтозаврiв».
По його словах свiтло в залi почне поволi гаснути. Натомiсть на прямокутному екранi спалахне i постане дивовижна картина: величезна галявина, вкрита квiтковим килимом, оточена густими деревами, посеред якоi на березi рiчки граються i водять хороводи кумеднi iстоти волошкового кольору, суцiльно всипанi ромашками, маргаритками, айстрами, жоржинами та соняхами. І поки ви будете розглядати цю картину, приемний баритон професора Чудлика перенесе вас у далеке минуле:
– Колись, багато мiльйонiв рокiв тому, територiю сучасноi Украiни населяли добрi, простодушнi та веселi iстоти – волошковi квiтозаври. Здебiльшого вони полюбляли мешкати у наймальовничiших мiсцях поблизу рiчок та озер. Рацiон iхнього харчування мiстив пелюстки троянд, дикий мед, пташине молоко та солодку росу. Але понад усе iм подобалося спiвати, гратися й танцювати. Волошковий квiтозавр легко мiг прожити пiвроку без меду i пташиного молока, три мiсяцi без солодкоi роси, але якщо йому три днi забороняли гратися й танцювати, то вiн занедужував i помирав вiд нудьги. Жили волошковi квiтозаври як одна велика родина. Вони не знали, що таке лихо, зло i пiдступнiсть. Однак…
У цьому мiсцi професор клацне пультом i на екранi постане зовсiм iнша картина: випалена земля, зрубанi дерева, висохлi рiчки, чорне камiння та затягнений хмарою диму небокрай.
– Пiсля прибуття на нашу землю iнопланетного десанту на чолi з вiдомим лиходiем та розбiйником Пупир-Хамом волошковi квiтозаври були геть знищенi. Спершу iм заборонили спiвати, потiм танцювати й водити хороводи, натомiсть змусили ходити строем, навчали брехати, лаятися й капостити. Невдовзi всi тварини пересварилися мiж собою i зробилися легкою здобиччю для Пупир-Хама та його поплiчникiв – негiдники вiдловлювали чарiвних звiрiв i вивозили на планету Жлобур, аби шити з iхньоi шкури куртки, сумки й гаманцi, що мали шалений попит серед мiсцевоi модноi публiки. Упродовж декiлькох рокiв численна i весела родина волошкових здорованiв скоротилася до кiлькох дивом уцiлiлих осiб. Вони знайшли собi прихисток у печерах, у найнеприступнiших мiсцях Землi. Йдемо далi…
Професор знову переключить слайд. На екранi – стародавне мiсто.
– З iсторичних джерел стало вiдомо, що в знаменитiй Олександрiйськiй бiблiотецi зберiгався древнiй манускрипт. У ньому червоним чорнилом на жовтому пергаментi написано, що остання волошкова квiтозавриха Клумба дозволила тодiшнiм мольфарам приспати себе та велике розписне, дуже схоже на писанку яйце на невiдомий термiн. Коли Клумба нарештi прокинеться, з цього яйця вилупиться квiтозаврик на iм’я Бузок, i з його народженням у Всесвiтi настала б нова епоха. Бузкове народження мало принести людям усiеi Землi радiсть, любов та щастя. А дiтям – новi iгри, забавки та розваги. На жаль, цей манускрипт згорiв пiд час пожежi, й до нас дiйшло тiльки усне свiдчення. Проте…
Далi професор Чудлик розповiсть про свого прадiда-професора, який вiдкопав брязкальце, про свого батька-професора, що дiзнався про давнiй манускрипт, а потiм i про своi досягнення в цiй галузi науки. Слайди змiнюватимуть одне одного, а наприкiнцi лекцii професор пiдсумуе:
– Хочеться вiрити, що десь на нашiй планетi у затишнiй печерi мирно спить, пригортаючи до себе розписне яйце, мама Клумба, адже лише легендарнi волошковi квiтозаври здатнi подарувати щиросерднi веселощi, любов та еднання, яких так бракуе нашому свiту.
Потому в залi ввiмкнуть свiтло, чутимуться гучнi овацii, а наш професор вдячно вклонятиметься на всi боки.
Додому Чудлик повертався на своему педальному «Запорожцi», розмальованому червоно-чорним пiд комашку «сонечко». Вiн пiклувався про довкiлля, а тому крутив педалi й усiляко пiдтримував тих, хто замiсть iздити на жадiбних до бензину автiвках, пересувалися на електромобiлях, велосипедах, самокатах, роликах та скейтбордах, звiльняючи нашу прекрасну планету вiд отруйних вихлопних газiв.
Побачити «сонечко» у мiстi й помахати йому рукою вважалося гарною прикметою. У неi вiрили навiть мер Киева i народнi депутати з Верховноi Ради. Тому коли професор проiжджав повз цi солiднi державнi установи, всi, навiть найпихатiшi, державнi мужi вихилялися з вiкон, махаючи професору руками i сподiваючись на краще майбутне.
Видатний учений мешкав у невеличкому будиночку з вежею на територii ботанiчного саду Академii казкових наук. Усi кияни знають це мiсце, що потопае в кущах пiвонiй, бузку i жасмину на високому березi Днiпра. У будиночку е вiтальня, спальня, кабiнет, а також кухня i ванна кiмната. Збоку до нього прибудовано дерев’яну башту, чий стародавнiй годинник мелодiйним боем вiтае кожну нову годину. Невисокi сходинки ведуть на широкий ганок, де вечорами так приемно пити чай з лимоном i свiжою булкою, намащеною маслом та вишневим джемом.
Глава 2
Чарiвнi мрii
Зазвичай перед сном професор любив мрiяти, бо вже давно дiйшов одного важливого наукового висновку: «Мрiяти – корисно для здоров’я!»
У той травневий вечiр, коли над обрiем тiльки-но з’явився золотавий колобок повного мiсяця, Чудлик поставив на газонi крiсло-гойдалку i вмостився у ньому обличчям до Днiпра. Погойдуючись у такт солов’iним спiвам, подумки переносився в тi далекi часи, коли до киiвських берегiв причалювали човни варягiв, а в стольному градi правили грiзнi князi та воеводи.
Трохи праворуч унизу у вечiрньому свiтлi бринiли хрести та зiрки Видубицького монастиря. Бiльш нiж тисячу рокiв тому саме у цьому мiсцi «видибав» на берег золотовусий язичницький бог Перун, що його першi християни скинули у Днiпро пiсля хрещення Русi киiвським князем Володимиром. А отам, за мостом Патона, знаходився прадавнiй рiчковий перевiз, на якому звичайним поромщиком працював засновник нашоi столицi легендарний Кий.
Наукова уява професора легко малювала картини – одну казковiшу за iншу. Вiн уявляв, як iз-за новобудов лiвого берега летiв на Киiв страхiтливий Змiй Горинич, сiдав у тому мiсцi, де нинi Андрiiвська церква, дихав вогнем i вимагав вiд наляканих киян видати йому на поталу найкрасивiшу дiвчину. Звiсно, мiстяни вiдмовляли i хутко посилали якогось жвавого хлопчину за героем-богатирем, що допiру гуляв у чистiм полi. Богатир на своему конi чимдуж мчав до Киева i виходив на герць зi Змiем. Часто-густо у ролi цього героя-богатиря професор Чудлик уявляв себе. Перемiгши Змiя, вiн би йому голiв не рубив, а просто суворо заборонив би хулiганити й розбiйничати. А ще обов’язково поставив би кiлька запитань. Отакi, наприклад:
«Чи е щось спiльне у Горинича з волошковими квiтозаврами?»
«Ким йому доводиться китайський дракон?»
«Чи, бува, знаменита Нессi з озера гiрськоi Шотландii не е тiткою йому?»
Рiч у тiм, що професор казковоi заврологii вже давно працював над науковим дослiдженням про спiльне походження цих мiфiчних тварин. Але йому бракувало матерiалiв для пiдтвердження своеi гiпотези.
– Добре було б знайти волошкову квiтозавриху i запитати про все це у неi! – примруживши очi, мрiяв професор, солодко потягуючись у крiслi.
Отак, гойдаючись, вiн i не помiтив, як заснув.
Тим часом небо над Киевом затягла велика дощова хмара.
– Будьте обережнi зi своiми мр-р-р-iями! Інколи вони спр-р-р-р-авджуються! – далекими розкатами грому пробуркотiла вона.
Але Чудлик спав безпробудним сном. Не прокинувся вiн i тодi, коли першi краплi впали йому на обличчя, а потiм рясний дощ зашелестiв листям лип та каштанiв, зашумiв у ринвах.
– Жа-х-х-х! – золотою блискавкою розiрвала дощова хмара небо над Киевом.
Вiд цього звуку Чудлик здригнувся i прокинувся. Пiдхопивши крiсло, вiн був побiг до веранди, аж раптом послизнувся на мокрiй травi, упав i покотився униз схилом пагорба.
Глава 3
Дивовижна знахiдка
Професор прийшов до тями у цiлковитiй темрявi. Якийсь час вiн лежав нерухомо, прислухаючись до звукiв. Десь неподалiк iз рiвним промiжком розбивалася крапля. Трохи осторонь чулося чиесь рiвне сопiння.
– Цiкаво, скiльки я пролежав без свiдомостi? – подумав Чудлик i пiднiс до очей годинник. Фосфорнi стрiлки, тьмяно поблискуючи в темрявi, показували о пiв на третю ночi. – І де це я?
Якийсь твердий камiнчик неприемно давив ребра. Пiдвiвшись на лiктi, професор вiдкинув його вбiк, а потiм обмацав мiсце, на якому лежав. Схоже було на солом’яну пiдстилку.
– Хто ж це там сопе?
Усiм вiдомо, що в печерах на високому днiпровському березi живуть не лише добрi гноми, лiсовики та саламандри. Ходять чутки, що тут водиться i нечиста сила. Начебто вона лякае пiзнiх перехожих i водить за нiс стомлених мiлiцiонерiв, ставить пiднiжки лижникам i перевертае санчата в найнебезпечнiших мiсцях. Крiм того, подейкують, що теплими травневими ночами, коли мiсяць уповнi, оте чортовиння набирае сили i боронь боже о цiй порi потрапити до iхнiх лап – залоскочуть до смертi.
Не знаю, що б ви робили у цiй ситуацii: тремтiли б вiд страху, кликали б на допомогу чи просто плакали, але професор Чудлик як справжнiй учений рушив, тобто порачкував, назустрiч невiдомому.
Було страшно. Гострi камiнчики рiзали долонi й колiна. Але, перемагаючи страх i бiль, Чудлик продовжував свiй шлях.
Сопiння чулося все ближче i ближче, i нарештi його оксамитова шапочка буцнулась об щось твердо-м’яке. Це «щось» було значно твердiшим вiд клоунських поролонових носикiв, що продають у цирку, але й набагато м’якшим вiд тугого футбольного м’яча.
Обережно обмацуючи свою знахiдку, професор намагався з’ясувати, з ким саме звела його доля у темнiй печерi. З кожним рухом серце Чудлика калатало все дужче. Страх i обачнiсть потроху поступалися мiсцем ще неясному, але радiсному передчуттю великого наукового вiдкриття. Коли обстеження остаточно завершилося, професор ледь чутно прошепотiв: «Це просто неймовiрно!»
Та результати його «наукового обмацування» свiдчили самi за себе. По-перше, знайдене «щось» мало досить великi заднi лапи, взутi в теплi домашнi капцi. По-друге, його хвiст був довгий i досить вгодований. По-трете, по спинi й хвосту тягнувся роговий гребiнь, подiбний до гребеня iгуан – сучасних спадкоемцiв давнiх динозаврiв. По-четверте: «щось» мало невелику як на таке тiло голову. Ну, i по-п’яте, воно цупкими лапками притискало до грудей округлоi форми предмет, дуже схожий на велике яйце.
Хвилюванню професора не було меж! Аби скоротати час до свiтанку Чудлик улiгся поруч зi своею знахiдкою на солом’янiй пiдстилцi, примостивши голову на кулак.
Вiн зовсiм не хотiв спати! Це вийшло якось само собою. Адже люди похилого вiку iнодi люблять засинати у найнепридатнiших для цього мiсцях – у трамваi, у театрi, або ж на врученнi нагород… – та ще й при цьому голосно хропти…
Однак невдовзi професора розбудило чиесь позiхання i плямкання: «Мц-а, мц-а-а!». Спершу Чудлик просто лежав i дивився на яскраву пляму свiтла перед собою. Сонячний промiнь, пробившись крiзь коренi могутнього каштана, проникав у печеру, щiльно встелену соломою iз розкиданими по нiй коштовними камiнцями – рубiнами, смарагдами, сапфiрами та аметистами. Вiдбиваючись у iхнiх кольорових гранях, промiнь заливав печеру веселим мерехтливим свiтлом.
Аж ось за спиною хтось знову голосно позiхнув, Чудлик обернувся i побачив те, про що мрiяв довгi роки, – у сяйвi кольорових сонячних плям, затишно пiдгорнувши пiд себе соломку, спала мама Клумба, притискаючи до грудей велетенську писанку.
Прадавня легенда про квiтозавра виявилася чистiсiнькою правдою!
Глава 4
Академiя наук
Коли ви приiдете в Киiв i вас повезуть на екскурсiю до ботанiчного саду, екскурсовод неодмiнно розповiсть iсторiю про те, як одного травневого ранку професор Чудлик бiг вулицями мiста i кричав: «Еврика! Еврика!», що в перекладi з давньогрецькоi означае: «Знайшов! Знайшов!» – Я сам був свiдком цiеi знаменноi подii! – додасть екскурсовод наприкiнцi розповiдi.
Але касирка, в якоi ви купуватимете квиток, лише посмiхнеться, почувши це, i скаже:
– Нiчого подiбного. Все було зовсiм не так!
– А як? – запитаете ви.
– Того дня професор як обпечений прибiг сюди i кинувся до телефону. Хатнього телефону вiн не мае, мобiльним не користуеться, тому за потреби телефонуе з нашого апарата.
У цьому мiсцi касирка обов’язково подивиться на себе в маленьке люстерко на столi, поправить зачiску, цикне золотим зубом, вигне дугою чорну брову i продовжить:
– Я запитала в нього: що трапилося? А вiн мовчить, пихкае i тiльки знай собi набирае чийсь номер. А потiм як закричить у слухавку: «Алло, Академiя казкових наук, говорить Чудлик! Сенсацiя: знайдено волошкового квiтозавра!»
Тут касирка заллеться смiхом, вiдiрве квиток i, простягнувши його у вiкно, скаже: «З вас десять гривень».
– Про Чудлика розповiдала? – поцiкавиться у воротах вусатий дядечко з пов’язкою «контролер» на рукавi.
– Ага! – кивнете ви, вiддаючи йому квиток.
– Це я перший дiзнався про те, що професор знайшов квiтозавра. І зовсiм вiн не бiгав дзвонити до касирки, i не кричав: «Еврика, еврика!», а просто пiдiйшов до мене i попросив закурити.
– Так професор же не курить?
– Правильно, не курить, – погодиться з вами контролер, – але того дня закурив «на нервной почве»! Їй-бо, не брешу!
А потiм, гуляючи алеями ботанiчного саду, ви обов’язково замислитеся: «Хто ж iз них правий?»
Так от, я насправдi знаю, як усе було!
Знайшовши Клумбу iз яйцем, професор передусiм дiстав з кишенi олiвець i блокнот, замалював ii сплячу, зазначив точний час знахiдки i поставив свiй пiдпис. Тiльки пiсля цього вiн зважився залишити печеру – сонячний промiнь, пробиваючись пiд землю, вказував йому шлях.
Опинившись назовнi, Чудлик помчав до своеi автiвки-«сонечка», сiв у неi i натиснув на педалi з такою силою, що вона стартувала з мiсця, мов той гоночний карт.
Бiля Бессарабського ринку машину зупинив старший сержант патрульноi служби Микола Гедзь.
– Порушуете, пане Чудлику, майже сто кiлометрiв на годину! – суворо сказав вiн, помахуючи смугастим кийком.
Але коли професор розповiв йому про свою знахiдку, старший сержант увiмкнув на патрульному автомобiлi сирену супроводження i за пiвтори хвилини домчав «сонечко» до будинку Академii казкових наук.
– Краiна мае пишатися такими людьми, як ви! – сказав професоровi на прощання, взявши пiд козирок.
Новина про те, що Чудлик знайшов у ботанiчному саду волошкового квiтозавра, вмить облетiла цитадель вiтчизняноi науки. Величезний будинок перетворився на розтривожений вулик. «Де вiн? Як вiн? Що вiн?» – бiгали коридорами професори, хапаючись за голови. «Це ж незбагненно!» – вигукували вони, здiймаючи руки, i, смикаючи один одного за гудзики, питали: «А ви подробицi знаете?»
Подробиць не знав нiхто. Однi казали, нiбито Чудлик знайшов квiтозавра в капустi, iншi запевняли, що його принiс лелека, третi стверджували, що професор провалився в каналiзацiю i там його вкусив жовтогарячий пацюк. Коли ж вiн за ним погнався, то потрапив у палац мишачого короля, який подарував йому квiтозавра. Майстри версiй та гiпотез продукували iх сотнями. І жодна не вiдповiдала дiйсностi.
Тим часом Чудлик зачинився в кабiнетi начальника Академii казкових наук академiка Хитренка i мав з ним тривалу й серйозну розмову.
Слiд зазначити, що академiк Хитренко був дуже обережною людиною i зазвичай, перш нiж ухвалити серйозне рiшення, обов’язково радився зi своiм начальством. Проте нинi вiн був найголовнiшим науковим начальником i радитися не мав з ким, тому вiдверто нервував.
– А може – ну його, почекаемо, – вкрадливо говорив Хитренко до Чудлика. – Та й кому це зараз треба? Грошей на науку видiляють дуже мало i що накажете робити з цим квiтозавром? Чим годувати, де розмiщувати? Адже прикладiв у свiтi не було… На кого нам рiвнятися?
– Навiщо ж на когось рiвнятися?! – гарячкував професор. – Довiртеся менi! Про квiтозаврiв я знаю все!
– Так-то воно так, – цокав язиком Хитренко, – та нам би хоч якийсь приклад iз закордонноi практики… Чи приiхали б люди, навчили…
– Так навiщо ж учити, коли ми самi все вмiемо й усе можемо!
– Так то воно так, але б краще пiдстрахуватися.
