скачать книгу бесплатно
Пробач, Марцело…
Вiкторiя Андрусiв
Молода журналiстка з Праги мрiе дослiдити власнi коренi, що походять з Украiни.. Вирушивши задля цього до землi, де похованi ii бабуся з дiдусем, вона зустрiчае чоловiка, в якого закохуеться з першого погляду. За дивним збiгом обставин з’ясовуеться, що iсторii двох родин у далекому минулому переплiталися помiж собою. Дiзнавшись про те, що ii наречений належить до кримiнального свiту обидвох держав ( Украiни та Чехii) героiня переживае складнi внутрiшнi протирiччя, однак не знаходить у собi сили розлучитися з коханим. Намагаючись допомогти йому у вирiшеннi конфлiкту з правоохоронцями, новинарка ставить пiд загрозу свiй статус « матерi Терези», здобутий внаслiдок захисту на шпальтах часопису прав украiнських заробiтчан за кордоном. Завдяки екстремальним обставинам жiнка стае певною мiрою спiвучасницею злочинних подiй, однак до останнього бореться за те, аби залишитися поруч з чоловiком, якого так неочiкувано зустрiла у далекому карпатському селi…
Вiкторiя Андрусiв
ПРОБАЧ, МАРЦЕЛО…
Глава 1
НАДИБАНЕЦЬ
– …Не сиди на каменi, застудишся.
Марцела подумала – причулося, адже, прочесавши ледь не увесь цвинтар, нiкого не зустрiла. Перед очима – самi могили, у цьому кутi здебiльшого старi, з вицвiлими табличками на стелах, а подекуди й зовсiм без стели та ознак причетностi комусь… Де- не-де скособоченi хрести вже ледь не лягали поруч з господарями, i Марцелi було безмежно сумно за тими людьми попiд похиленими хрестами, попри те, що iх нiколи не знала.
Блукала помiж дерев у пошуках трьох покарлючених берiзок, поряд з якими, як пояснили люди у селi, лежали ii бабця з дiдом… Берiзок на цвинтарi було багато, й чомусь в основному клишоногих…
Роздряпуючи до кровi руки, Марцела продиралася крiзь терня здичавiлоi ожини i чомусь виходила на те саме мiсце, звiдки розпочинала пошук. Ще трохи, i охопив би цiлковитий розпач, якби раптом на надщербленiм, врослiм у землю надгрiбку перед ii очима, неначе надiсланi самим Богоньком за терплячiсть, не вигулькнули двi свiтлини. Вони були точнiсiнько такими, якi не раз розглядала, вивчаючи мiлiметр за мiлiметром, у сiмейному альбомi. Як отi останнi примудрилися вцiлiти внаслiдок нескiнченних родинних переiздiв, для Марцели залишилося таемницею… Просто збереглися i все – лежали собi спокiйнiсiнько, зафiксованi зiм’ятими куточками матового чорно-бiлого паперу з зубчатими крайками у витятих смужках цупкого альбомного картону. Захищенi вибляклою, але твердою палiтурою, бабця з дiдом дивилися зi свiтлини на онуку, чи то пак не на онуку, а кудись трохи убiк, у далину, як люблять фокусувати погляд фотографи, i тим самим начебто видивлялися, хто ж то там за обрiем часу вiдрiзком у пiвсторiччя придивлятиметься до них з ретельнiстю дослiдника, звiряючи власнi риси з пращурiвськими.
– Ти чуеш чи нi? Не годиться дiвчинi на каменi сидiти. Тобi ще дiтей народжувати…
Марцела подивовано обернулася – хто б це отут, за тисячу кiлометрiв вiд рiдноi домiвки, дбав про ii ще не народжених дiтей? Неподалiк стояв хлопець чи молодий чоловiк (визiрно важко було визначити його вiк). Вбраний був нетипово охайно для сiльськоi мiсцевостi – у стильнi джинси та вiтрiвку. Лишень кросiвки, подiбно до Марцелиних, були вщент замащенi цвинтарною багнюкою. Його великi блакитнi очi прозраджували цiкавiсть. Але це не здивувало – блукаючи селом, Марцела встигла збагнути оту чудернацьку притаманнiсть мiсцевих залучатися геть до всього, що вiдбуваеться навколо.
– Ти чия будеш? – Хлопець поводився запанiбрата, немов перед ним – дiвчисько iз сусiднього села. – Щось я ранiше тебе тут не бачив…
Марцела пiдвелася з кам’яного надгрiбку i струсила пилюку iз джинсiв.
– А ти чий будеш?
– Ого! Ти, як бач, не мiсцева, раз таке запитуеш…
– Не мiсцева. Тобто, трохи й мiсцева, позаяк… – Марцела зиркнула на свiтлини, з яких ще зовсiм молода всмiхнена жiнка та поважний, з прямокутними, мов у Гiтлера, вусиками, чоловiк дивилися повз неi. – Це – моi бабця й дiдусь.
Хлопець пiдiйшов ближче, намагаючись вичитати викарбуваний попiд свiтлинами напiвстертий напис.
– То ж треба! З тiеi файти у селi вже нiкого не знайдеш…
– Зате я е…
Хлопець з цiкавiстю розглядав молоду жiночку, яка зi спини здалася йому зовсiм юною, однак розважливiсть поведiнки й розмови свiдчила про ii зрiлiсть.
– Це твоя машина отам, просто попiд воротами?
– Моя, – Марцела сполошилася. – А що, комусь заважае? Я вже йду…
– Та нi, на щастя, поповнення сьогоднi тут не передбачаеться… Просто дивлюся – чеськi номери…
– Я з Праги приiхала.
– Ось воно що! А я чую по розмовi – щось не те… Ти розмовляеш украiнською так, як наша вчителька у школi. Ми ii «чикалкою» дражнили, бо вишукана лiтературна украiнська страх як дратувала.
– Ну знаеш… Як на людину, котра вперше вiдвiдала свою етнiчну вотчину, я говорю доволi пристойно…
– То ти вперше в Украiнi?!
– Уяви собi… – Марцела пiдiбрала iз землi наплiчник i, струснувши з нього залишки вологоi трави, зiбралася йти. – Вже кiлька рокiв збиралася приiхати – вiдтодi, як поховала маму, та щоразу щось заважало… Врештi- решт постановила – як не зараз, то нiколи. І справа навiть не в тiм, що пообiцяла мамi. Нi… Сама вiдчувала обов’язок. Навiть не обов’язок, потребу. А в тебе… хто тут?
– Я приятеля вiдвiдав… Вiн менi майже братом був. Недавно уб… загинув… – хлопець осiкся i махнув рукою у напрямку вiддаленоi мiсцини цвинтаря, де пiстрявими вiд пластикових крикливих квiтiв курганами височiли свiжi могили. – Нещасливий випадок…
– Спiвчуваю… – Марцела з цiкавiстю придивлялася до високих насипiв з кольоровими, мов на бразильському карнавалi, вiнками – такого ще не бачила. Вдома небiжчикiв здебiльшого кремували, а цвинтарнi церемонii вiдбувалися стримано, ледь не суворо, як i належало подii.
– Знаеш, у нас iстотно вiдрiзняються звичаi… Я обов’язково приiду ще, але з iншою метою. Хотiлося б усе докладно вивчити, описати, проаналiзувати… Людина мае знати власнi коренi. – Марцела перестрибувала через острiвцi багнюки, потай дивуючись, чому помiж могилками не вимощенi дорiжки, як у них на «гжбiтовi», куди навiдувалась до мами. Недоглянутiсть цвинтаря Марцелу дивувала, але вголос цього не виказувала, аби не уразити випадкового спiвбесiдника. Тим часом чоловiк раз у раз пiдставляв руку, рятуючи вiд хлюпавки.
– То ти – писака? Чи, може, iсторик?
– Авжеж, журналiстка… – всмiхнулася його кмiтливостi.
Незабаром у поле зору потрапив ii рiднесенький «броучек», що пiдпирав цвинтарний паркан – мiнiатюрний червоний «сiтроенчик» – невичерпна тема знущань редакцiйних колег. Властиво, зрадiла, бо здавалося, цвинтарю немае кiнця, i без сторонньоi допомоги довго довелось би блукати у пошуках виходу iз заплутаних могильних лабiринтiв. Поруч з обляпаним багнюкою «жучком» зверхньо красувався чорний неймовiрно чистий (що, враховуючи бездорiжжя, викликало неабиякий подив) iз затемненими вiкнами «мерседес».
– А ти, як бач, серйозна пташка. – Марцела допитливо змiряла супутника поглядом. – З вигляду й не скажеш.
– А як я маю виглядати? – розсмiявся хлопець, вимкнувши не виймаючи з кишенi алярм. – У краватцi, у одностроi, з поважною текою у руцi?
– У нас такi машини мають дуже заможнi люди…
– А у нас такi машини мае кожен, хто бодай трохи крутиться.
– Що означае «крутиться»? – пiдiйшовши до автiвки Марцела вiдмiтила, що на «мерседесi» також чеський номерний знак, i зрадiла. – То ти також… звiдти?!
– Нi. Я просто частенько там буваю… по роботi… – Хлопцевi до вподоби була ii безпосереднiсть та необiзнанiсть, i вiн залюбки пiдiгрував. – А «крутиться» – означае «робить бiзнес», розумiеш?
– А-а-а… То ти – бiзнесмен? Так би й сказав… – Марцела зiтхнула.
Менi треба все життя працювати, аби купити щось подiбне.
Начебто не розчувши останньоi реплiки, хлопець зненацька запропонував:
– Слухай-но! Я частенько буваю у ваших краях! А давай зустрiнемося там! Це буде веселiше, анiж на цвинтарi…
Марцела завагалася – у них бо не заведено отак з ходу пропонувати приятельство. Але хлопець здавався iй настiльки щирим та безпосереднiм, що по хвильцi роздумiв вже порпалась у наплiчнику i, знайшовши нарештi у тiльки iй вiдомих закапелках вiзитiвку, простягнула ii новому знайомому. Розглядаючи картку, вичитував уголос:
– Марцела. Марцела Соханич. Редактор рубрики «Украiнське слово», часопис «Вiсник». Ого! Та ж ти зберегла рiдне прiзвище! Яка ж ти чешка?! Ти – наша!!!
– Ти забув сказати, як тебе звати… – Марцела не сперечалася, iй було приемно почуватися своячкою.
– Й справдi, вибач… Іваном мене звати. Щоправда, вiзитiвки з собою не прихопив. Але я тебе знайду. Обов’язково знайду, Марцело… До зустрiчi…
Хлопець провiв дiвчину до автiвки i, зачинивши за нею дверцята, помахав на прощання рукою. Завiвши двигун, Марцела з приемнiстю для себе вiдмiтила: «Звiсно, ваша… А чия би ще була?…»
Глава 2
ЮЛІШКА
– Марцело, агой! Куди ти, до бiсу, запропастилася?! Казала, що iдеш на два днi, а пропала майже на тиждень!!! – Щойно заiхала за прикордонну рампу, як телефон, наче нюхом вiдчувши близьке повернення додому, пронизливо роздирав митний простiр iстеричним голосом редакцiйного шефа. – З тобою там усе гаразд? Чи та Украiна остаточно тебе полонила, вiдiбравши здоровий глузд?! Якщо завтра тебе не буде на роботi – повний завал!!!
– Вацлаве, я стою на кордонi у черзi. Тут робиться щось неймовiрне. Тотальна евакуацiя населення перед фашистським бомбардуванням…
– Марцело, ти знущаешся? Яка евакуацiя?! Що ти верзеш?!
– Вацлаве, це – не смiшно. Тут щодня так. Для Украiни – звична рiч. Як поталанить, то за кiлька годин вирвусь на той бiк… Аби не гаяти у черзi часу, з людьми потеревеню, зроблю кiлька свiтлин. Привезу цiкавий матерiал для наступного номера. Вважай, це – моя вiдкупна… І враховуй, що до Праги понад вiсiмсот кiлометрiв… тож краще облиш моi нерви у спокоi. Побачимося…
Не встигла закiнчити розмову i взятися за фотокамеру, як телефон знову задзеленчав.
– Що за чортiвня? Невже вони не можуть проiснувати без мене й кiлькох днiв? – схопилася за трубку i, помiтивши, що номер незнайомий, озвалася стриманiше. – Алло. Слухаю.
– Панi Марцело? Доброго дня. Панi Марцело, вибачте, що вам телефоную, ви мене не знаете… Менi ваш номер дали знайомi, а iм ще однi знайомi… Сказали, що ви можете допомогти, якби раптом… Словом… Я з Украiни.
– Я це вже зрозумiла. – Марцелi здавалося, що ось-ось вибухне. Черга на кордонi поволi, але рухалася, i обiцяний шеф-редактору репортаж потрапляв пiд загрозу. – Ви можете коротко? Що трапилося?
– Мене звати Юля, Юлiшка… Я приiхала на роботу до Праги… Чоловiк, що клопотав про вiзу, обiцяв зустрiти мене, поселити й працевлаштувати… Але його наче водою змило… – Жiночка жалiсно хлипала у слухавку. – Взяв удома за вiзу грошi i щез. Я не знаю, що менi робити… Сиджу майже добу на Флоренцi i не маю куди йти…
Марцела залишалася незворушною – такi випадки траплялися не вперше, i те, що чужi люди дозвiдувалися ii координати через кума – брата – свата, також невдивовижу.
– Юлiшко… Менi, звiсно, щиро жаль, що з вами отаке трапилося… Але допомогти вам нiчим не можу. Наразi я знаходжуся не у Празi, а… у вiдрядженнi, ледь не за тисячу кiлометрiв вiд вас…
– Що ж менi робити? – У жiночому голосi вчувався такий розпач, що Марцела не посмiла залишитися байдужою.
– Що я можу порадити? Їдьте додому. І не купуйтеся бiльше на шахраiв. У вас е грошi на зворотнiй квиток?
– Панi Марцело, я не можу додому… У мене там син-калiка… Вiн обгорiв унаслiдок аварii на електростанцii. Щокiлька мiсяцiв потребуе операцii з пересаджування шкiри. – Жiночка та тому кiнцi дроту вже не хлипала, здавалося, вiд безвиходi ii охопило отупiння. – Я його самотужки виховала, й окрiм мене оплачувати лiкування нiкому… Панi Марцело… Якщо я не надсилатиму грошей, вiн помре…
– Господи милосердний!!! Цього ще бракувало… – Немов епiзоди з гостросюжетного серiалу, майнули у Марцелинiй пам’ятi жахливi iсторii, що нанизувались одна на одну чорними намистинками у ланцюжок людських доль… Марцела знала iх чимало, позаяк, будучи единою украiномовною журналiсткою на всю редакцiю, повсякчас мчала кудись по «гарячих дзвiнках»… Їй писали, ii шукали, потребували, на неi покладали сподiвання – час звикнути… Та щоразу, почувши чергове «допоможiть», болiсно пропускала крiзь себе, мов крiзь живий млинок, людськi поневiряння, роздрiбнюючи iх на прискiпливi дослiдження, аналiз, аби порозумiти: ЧОМУ?! За якi грiхи отим людям пороблено? Чи, може, спокутують помилки минулих поколiнь? Пригадала чомусь Івана. Вжеж, не у всiх лихо. Є помiж ними й успiшнi… Що треба робити, аби вижити у тiй занедбанiй, забутiй Богом державi? Шкода, що не залишив iй адреси… Їм бо е про що поговорити…
На тому кiнцi дроту панувала напружена мовчанка. Нiколи не бачена Марцелою жiночка очiкувала допомоги. Не вiд своiх спiввiтчизникiв, а вiд неi, празькоi уродженки з украiнськими коренями, тридцятирiчноi жiнки (дарма, що нагадувала зовнiшнiстю пiдлiтка), яка так i не встигла поклопотати про власне щастя, бо ж переймалася здебiльшого чужими бiдами… Недарма ж вона за метрикою Соханич! І отi свiтлини, з яких бабця з дiдом дивляться повз… Вони не дають iй спокою усi тридцять рокiв. Це ж – ii рiдня, ii Вотчина. І цi люди, нехай голоднi, бiднi й обездоленi, втративши почуття гiдностi – то насправдi ii народ… Вжеж, якби не трафунок, то й вона залишилась би з родиною потойбiч понинi. Життя розпорядилося iнакше…
– Алло, Юлiшко, ви мене чуете?
– Так.
– Я спробую вам допомогти. Не обiцяю, чуете? Але спробую…Зателефонуйте за кiлька хвилин.
Перервавши розмову, Марцела набрала номер давньоi знайомоi – власницi «окупованого» емiгрантами гуртожитку, з якою колись записувала iнтерв’ю.
– Панi Яндова, доброго дня. Марцела турбуе… Марцела Соханичова. Маю до вас прохання…
Незабаром Марцела стримано, але вдоволено сповiщала новiй знайомiй, котроi нiколи у життi не бачила:
– Я знайшла мiсце, де вас поселять. Як приiду, подумаемо, що з вами робити далi. Записуйте адресу…
Глава 3
СПЛЕТІННЯ ІСТОРІЇ
Марцела не виходила Івановi з голови. То ж треба… Приiхати самотужки у таку далину, до забитого гiрського села, аби знайти поховання не баченоi нiколи рiднi… Не побоятися страхiть, якi приписують Украiнi там, «за бугром»… Вжеж, не раз доводилося чути: «А це правда, що у вас там ведмедi вулицями ходять?» У таких випадках кепкував, мовляв, ведмедi у нас не ходять, а iздять на «хамерах», бо ж вибоiн багато, а оскiльки дороги ще й не освiтлюються, доводиться «хамери» iнкрустувати камiнцями вiд Сваровскi – вони найкраще вiдображають зустрiчне свiтло… Чехи здебiльшого не розумiли украiнського «стьобу» i «для годиться» всмiхалися крiзь зуби…
Заiхавши у село, Іван звернув у провулочок, наприкiнцi якого бовванiв старий монастир. До монастиря притулилася хата, у якiй народився.
Монастир утримував невеличкий сиротинець, i дiтлахи у пошуках ласого шматочка винаймалися по хатах на «господарку». Ледь не у кожнiй родинi iснував шмаркатий пiдопiчний, що залюбки отримував за «лавор» налущеноi кукурудзи та шмат бiленькоi пухкоi булки з «лекварьом».
Не встиг Іван заглушити двигун попiд парканом, як зеленi допитливi очиська вже зазирали крiзь вiкно у розкiшний шкiряний салон.
– Привiт, тезко, як життя-буття? – Івановi був до вподоби цей рудий кирпатий хлопчисько, що нiколи не нарiкав на сирiтське животiння, а натомiсть зi знанням справи бомбардував запитаннями.
– Дядь Вань, а це у вас «хач-бек»? Дядь Вань, а що краще – ручна коробка передач чи автомат? Дядь Вань, а скiльки вона максимально витискае на трасi?
Іван потай пiдсмiювався над дитячою всеобiзнанiстю – добре бо знав, з якого джерела черпаеться iнформацiя. Всi купованi ним часописи про новинки автомобiльного життя за збiгом термiну актуальностi перекочовували до маленького Іванка попiд залiзне казенне лiжко. Іншим хлопчакам було до скарбу зась – у обидва ока берiг дорогоцiнну спадщину. І варто було комусь iз зухвальства на те зазiхнути, як негайно мав розмову з великим Іваном – непохитним авторитетом усього села. От i зараз, покуйовдивши малечi палаючого чуба, Іван перепитав:
– Як у тебе там? Все гаразд? Нiхто не ображае?
– Ну що ви, дядь Вань!!! Хто би наважився? – Хлопець задирливо постукав носаком завеликоi, але фiрмовоi кросiвки, що також дiсталася у спадок вiд великого Івана, по колесi машини. – Тьху-тьху… Всi ж знають, що у мене – «криша»!
– «Криша» кришою, а ти сам маеш вчитися себе боронити. Не завжди дядя Ваня пiд боком буде. Матиму час – покажу тобi кiлька потаемних прийомчикiв самозахисту, так i бути… А наразi… – напорпав у кишенi джинсiв цiлу жменю дрiб’язку i пересипав у дитячу довiрливо вивернуту долоньку. – На газдiвствi був сьогоднi? Допомагав?
– Дядь Вань, ображаете… Йдiть додому, мама вам розповiсть, скiльки всього я переробив…
– То чого стоiш? Гайда за цукерками!
Малого наче вiтром здуло, а Іван попрямував углиб подвiр’я. Мама розвiшувала на линвах випрану бiлизну й, забачивши сина, радiсно витирала руки фартухом.
– Йой, Іванку, дубрi, жесь приiхав.
– Мамо, я вам скiльки разiв казав – не райбайте у потоцi. – Вiд бiлизни пахло крижаною свiжiстю, протiчною водою, та аж нiяк не пральним порошком. – Я вам для чого машинку-автомат купив? Пак жалiетеся, же поперек болить.
– Айбо я, Іванку, пак не годна спати, коли од постелi хiмiйов смердить…
– Ви, мамко, такое, геби у минулому столiттi жиете. Весь свiт райбать у машинцi, а ви – у потоцi…
– Хай хоч у позаминулому, а я, Іванку, буду робити так, як моя мамка та й баба робили… І можеш ти хоть шо менi казати. Я тя другое хотiла зазвiдати… Вже би час вино здоймати… Я натiгуватися на лазивi уже не годна, а твiй «заместiтель» ще замалий тому всьому раду дати. Але позирай – за пару недiль заморозки будуть, то най би вже у бочках бродило…
– Муй «заместiтель» понiсся за «чупа-чупсом», – розсмiявся Іван. – А з вином порадимо… Я винайму когось у селi вам на пiдмогу.
– Ти свого «заместiтеля» далi балуеш? – Мама взяла порожнiй лавор, витрусила з нього краплi протiчноi води i рушила до хати. – Тобi, Іванку, давно час настав своiх дiтей бавити, а не сиротинських… Хто то видiв, аби хлоповi на носi – тридцятка, а вiн сам собi газдуе… Ади, у твоiх однокласникiв уже по трое коплакiв селом гонять.
– Ага… І вiтер жебом гуляе… – Івана дратували отi нескiнченнi маминi розмови про женячку. – Я, мамко, скiльки не приiду, ви все лем про едно… Не хочу я, як антотi сараки, дiтей наплодити, а пак пустити iх по жебрах. Я хочу жону посадити у файний мотор, привезти до парадноi хижi, оби чулася ге принцеса…
– Поки ти, Іване, на тоту парадну хижу заробиш, то й зiстарiешся… – зiтхала. – А я би вже онукiв сокотила… Шкода, же няньо на тiм свiтi тото видить, царство йому небесное…
– Скоро, мамко, скоро вже всьо буде. – Іван знав, що, пригадавши батька-небiжчика, мама заведеться надовго. У таких випадках намагався перевести розмову у iнше русло. – Послухайте лем, шо хотiвiм ся зазвiдати… Ци зналисьте тоту файту Соханичiв?
