Пробач, Марцело…

скачать книгу бесплатно


– Ви мене штовхаете на кримiнал. – Пан Словачек спiтнiв вiд напруги i, видобувши з кишенi велику засмальцьовану хустку – носовик, протер нею лису потилицю. Вiн бо добре знав, що жодна чешка на таке не здатна.

– Якби ж то вперше!!! – Марцела розсмiялася так щиро, що напнутiсть мов рукою зняло.

– Скiльки iй рокiв? – Пан Словачек потребував додаткових переконливих аргументiв.

– Пане Словачек, як вам не соромно? – Марцела по-змовницьки пiдморгнула. – Ви ж не коня купуете чи корову. Де гуманний фактор? Але, якщо конче треба, з’ясую.

Марцела набирала гуртожицький номер телефону.

– Панi Яндова, доброго дня. Я перепрошую, ви не могли б зазирнути до копii паспорту Юлiшки? З якого вона року?

Отримавши необхiдну iнформацiю, Марцела переможно сповiстила:

– Сорок два. Добре бо знала, що жiнки похилого вiку користуються попитом менше – фiзична витривалiсть цiнуеться понад усе.

– Пiдтвердження житла матиме?

– Звiсно. Вона вже влаштована до гуртожитку… Далеченько добиратися, щоправда, але згодом пiдшукае собi щось неподалiк.

– Що я маю з вами робити, панi Марцело? – Пан Словачек вдавав, що вагаеться, але насправдi все вирiшив ще на зачатку розмови. Його мiзки, мов несхибний калькулятор, блискавично пiдрахували всi переваги вигiдного гешефту. Перше: по пiвдоби навстоячки працювати й справдi згоджуються виключно украiнки. Друге: не платитиме жодних податкiв за людину, що добровiльно погодилась на нiчний графiк. Трете: оплата працi буде значно меншою, позаяк, йдучи на поступки, влаштовуе ii без вiдповiдних документiв…

Раптом купа тканинових ошмiркiв у кутку ожила. Марцела завмерла. Волосся на головi заворушилося – понад усе на свiтi боялася щурiв. Помiтивши переляк журналiстки, пан Словачек розсмiявся:

= Не лякайтеся, панi Марцело. Це – моя Боннi.

Руда, довга, мов кавалок обтятоi труби, такса з обвислими вухами виповзла з-попiд купи робочого мотлоху. Їi гладенький короткошерстий видовжений тулуб нагадував довершенiстю лискучий дизайн кадилаку. Забачивши улюбленицю, пан Словачек забув на мить про всi гешефти – по смертi дружини Боннi замiняла йому родину i повсякчас перебувала поруч. Очi господаря затягнуло блаженною поволокою ласки.

– Йди но сюди, мiлачку. Давай разом подумаемо, що нам робити з невтомною панi Марцелою… Їi благочиннiсть, що межуе з ризиком, викликае захоплення…

Залюблена розманiжена Боннi ледачо подрiботiла до господаревого крiсла i вмостилася бiля нiг. Поклавши голову на лапи, замружила очi, що свiдчило: Боннi не нервуе. Це – добрий знак.

Пошкрябавши вкотре лисину, пан Словачек ще трохи розмiрковував «для годиться», а далi видихнув iз себе, немов поблажливо поступаючися наполегливому вмовлянню:

– Що ж… Винятково з поваги до вас, панi Марцело… Так i бути… Давайте сюди свою украiнку, подивимося, на що вона здатна… Завтра стане за кравецький стiл.

– Я знала, що ви не вiдмовите, пане Словачек. Ми завжди розумiли одне одного. – Марцела потиснула фабрикантовi руку, глузливо заглянувши йому просто у вiчi – здалося, у передчуттi вигiдного гешефту вони набули ледь зеленкуватого забарвлення вiдтiнку грошових купюр.

Не збагнувши тонкоi iронii, пан Словачек довго тряс Марцелину долоньку, примовляючи:

– Тiльки ж нiкому нi слова… Та що вам казати… Ви ж бо самi усе знаете. З розумною жiнкою приемно мати справу…

Глава 7

СВІТЛЯЧОК НАДІЇ

Юлiшка нетерпляче очiкувала Марцелиного дзвiнка. Однак Марцела вирiшила не телефонувати – натомiсть, вийшовши з кабiнету пана Словачека i оговтавшись вiд знайомства з Боннi, втиснулася у свiй мiнiатюрний червоний «броучек» i подалася просто до гуртожитку панi Яндовоi. Годилося бодай побачити людину, за яку клопотала впродовж кiлькох днiв. Юлiшка вешталася поруч приймальнi на першому поверсi, очiкуючи рятiвного дзвiнка. Не знаючи жiнку на вигляд, Марцела пройшла повз неi.

Делiкатно постукала у дверi керуючоi гуртожитком i, отримавши дозвiл, прослизнула до кабiнету.

– Доброго дня, панi Яндова. Рада вас бачити. Де я можу знайти свою пiдопiчну?

– Ось же вона. – Панi Яндова вказала рукою на вiкно навпроти вiдчинених дверей. Спинаючись на пiдвiконня, дрiбненька, ледь не iграшкова жiночка спостерiгала крiзь скло, як юрба пiдлiткiв, перегукуючись помiж собою чужою, але трохи таки схожою до рiдноi мовою, гонить спортивним майданчиком м’яч. Жiночка здавалася майже прозорою, однак ота крихкiсть була iнакшою, анiж Марцелина, з шармом. Вiд жiнки вiяло виснаженням та стражданнями.

«Як же вона витримае нiчний графiк, та ще й у пiвдоби», – встигла подумати Марцела. Тим часом, почувши за спиною грюкiт дверей, жiночка вiдвернулася вiд вiкна, i Марцела знову здивувалася. Десятки, сотнi очей супроводжували ii журналiстську дiяльнiсть у прагненнi знайти порозумiння, однак такий глибинний погляд траплявся рiдко. Стiльки жалю й безвиходi було в тих очах, що Марцела мимоволi вiдступила на крок назад. Щось пiдказало Юлiшцi, що це – саме та людина, дзвiнка котроi чекае.

– Панi Марцела? – очi засвiтилися, наче раптово увiмкнулася жарiвка. – Я думала, ви зателефонуете, а ви ще й приiхали… Панi Марцело, я не знаю, як вiддячуватимуся за ваше добро.

Марцела не потребувала жодноi подяки. Вона дивилась на виснажену жiнку-дитину з запаленими сподiванням вогниками-очицями i вкотре розумiла: все-все, що робить для цих людей – правильно. І не тому, що бабця з дiдом лежать в украiнськiй землi, нi… Була би вона фiлiппiнкою, чи португалкою, чи афроамериканкою – байдуже… Марцела робила би те саме, позаяк неприкаяною не мае права почуватися жодна людина у свiтi…

Незабаром обидвi жiнки сидiли в гуртожицькiй iдальнi i «запанiбрата», наче зналися безлiч рокiв, обговорювали план наступних дiй. Обидвi випромiнювали тепло…

– Я вам, Юлинко, ось що скажу. – Марцелi здавалося, що розмовляе з сестрою, про яку частенько мрiяла, однак нiколи не мала. – У вашому випадку треба чiплятися за будь-яку пропозицiю. Хоч я розумiю, що працювати вночi – нелегко, та ще й з вашою… статурою…

– Облиште… – заспокоювала жiночка. – Я звикла. Вдома навiть у двi змiни доводилося батрачити… І все було би добре, якби фабрику у райцентрi не лiквiдували…

– Хiба вам не виплачують соцiалку? А як же бiржа працi?

– Потiшна ви, Марцелко… Ми живемо у глухому селi. Аби добратися щодня на реестрацiю до райцентру й назад, треба витратити бiльше грошей, анiж отi мiзернi державнi подачки…

– Ну добре, про це опiсля… Зараз усе, що вiд вас вимагаеться – сумлiнно ставитися до роботи i прислуховуватися до всього, що казатиме пан Словачек. Наразi ваша доля – у його руках. Проблем зi спiлкуванням не буде – вiн десь з ваших краiв… Та й з украiнками вже мав справу. Людина вiн трохи чудернацька, однак, те, що обiцяе, виконуе… Наразi вам треба зробити бодай якiсь документи, аби легалiзуватися на роботi. Пан Словачек мае зв’язки, але поки не виходиться «жiвностяк», будьте вкрай обережною. Полiцiя виписуе такi покути, що не розрахуетеся до кiнця життя… Я попрошу панi Яндову про необхiднi папери. Інше зробить шеф. Єдина незручнiсть – добиратися далеченько. Та й полiцiя контролюе гуртожитки також… Ху-у-х… – Марцела метикувала, чи не забула щось сказати. Тим часом Юлiшка боязно, аби не уразити, попросила:

– Панi Марцелко… Як ваша ласка, я розрахуюся за весь ваш клопiт, щойно отримаю першу платню… Інакше, самi розумiете – позичала на вiзу ледь не у всього села, аби тiльки виiхати…

Марцела одразу навiть не збагнула, про що йдеться. І коли почуте нарештi дiйшло до свiдомостi, незлiсно обурилася:

– Затямте собi, Юлинко… Часом люди роблять певнi речi виключно… з… з… ну… як би вам пояснити… не очiкуючи гонорарiв… Просто роблять, i крапка… Я маю де заробляти грошi… На вiдмiну вiд Украiни, наша держава про нас дбае. Але це – не ваша провина.

Згадавши про роботу, Марцела пiдхопилася. – Ну все… Менi час до редакцii. Шеф вже мабуть бiснiе… – І, раптово щось пригадавши, на останок перепитала: – Перепрошую, але… що трапилося з вашим сином?

Юлiшка не очiкувала запитання. Їi очi миттю набухли вологою, як земляний грунт по весняному паводку. Опустила погляд додолу – засоромилася.

– Мiй син у аварiю потрапив на електровишцi… Струмом його вдарило. Три роки там працював – з того часу, як школу закiнчив, i нiчого… А тут ось взяло i… вдарило… Лiнiю електропередач лагодив. Вiсiмдесят вiдсоткiв шкiри згорiло… – Юлiшка не могла далi говорити – судома напнула горло i забрала мову.

Марцелi стало нiяково за нетактовнiсть.

– Вибачте, Юлинко… Я не хотiла… Але я впевнена – у вас все буде добре. Ось побачите. Я це вiдчуваю – маю певнi телепатичнi здiбностi… Все. Бувайте… Ага. Ледь не забула… Не соромтеся попросити у пана Словачека завдаток i обов’язково купiть собi чеську телефонну карточку. Бо менi здаеться, своiми телефонними дзвiнками панi Яндову ми вже замучили…

Глава 8

ПІЛЬГИ АВТОРИТЕТІВ

Чорний «мерседес» iз затонованими непрозирними вiкнами заiхав на територiю державноi митницi. Скло повiльно опустилося, i виструнчений прикордонник на рампi вiдрапортував: «Маю честь!» Іван поблажливо всмiхнувся – служивий родом iз його села, i поштивiше вiтав хiба що начальника митницi.

– Вiльно, брате. – Пiдсмiюючись дав команду i, висунувшись iз вiкна, поплескав його по плечi. – Ти вдома коли востанне був?

– Та вже й не пам’ятаю, брате. – Ця служба зовсiм замучила…

– Кидай ти оцю службу. У лiсi цiеi осенi стiльки грибiв, що нiмцi за кордон вагонами вивозять… Люди зносять до заготконтори, отримують вiд закупiвельникiв двадцять п’ять рублiв за кiло бiлих, i знову до лiсу. Обдиралiвка, звiсно, але хоч зиму впроголодь не проживатимуть… А ти тут без толку бовванiеш…

Клаповухий довiрливий прикордонник, не збагнувши, що над ним кепкують, виправдовувався.

– Та я би залюбки… Але сезон закiнчиться, а далi що? Палець смоктати?

– А далi до мене на роботу… вiльнонайомним… Або… Зброеносцем, правда, Жорику? – Іван повернувся углиб салону, де, вольгiтно розвалившись на прохолоднiй шкiрi, ловили гав Жорик зi Славчиком.

– А я тодi що буду робити? – Лiниво потягнувся друзяка. – Ти хочеш крiсло з-попiд мене вибити?

Хлопцi розреготалися.

– А ти на пiдвищення пiдеш, моiм замом будеш… Уяви собi, як це круто – замiсник головного бандита району! – Іван аж причмокнув вiд задоволення – так вiдверто, хоч i жартома, оголошувати власний статус дозволяв собi мало хто. Позаду «мерседеса» почувся шурхiт колiс – пiдкотила ще одна автiвка. Прикордонник блискавично змiнив посмiшку на регламентовану суворiсть i голосно перепитав:

– Отож, хлопцi, запитую: «Щось заборонене везете? Грошi, зброя, наркотики? Як нi, то проiжджайте, не затримуйте чергу».

– Не соромно тобi таке запитувати? Хiба по нас не видно, що ми – люди iнтелiгентнi? Зброю i наркотики бачили виключно по телевiзору…

І знову регiт… Об’iхавши чергу додатковою смугою для VIP-осiб, Іван пригальмував машину бiля непозiрноi пластиковоi будки i простягнув паспорти у роззявлене вiконечко для митного контролю. За кiлька хвилин паспорти опинилися знову в Іванових руках, i «вiкно до Європи» люб’язно розчахнулося.

У кiнцi нейтральноi зони також бовванiла рампа. Невидимий порух чарiвноi палички змусив ii плавно пiднятися догори. Сприймаючи все за належне, Іван залишався незворушним. Тiльки двоюрiдний брат Славчик, скоцюрбившись на слизькому, мов у кабiнетi дантиста, шкiряному сидiннi, здивовано коментував: «Ти i справдi крутий, брате…»

На словацькому боцi картина майже нiчим не вiдрiзнялася.

– Агой, камарате! – пухкенький, коротенький, але твердий i збитий, мов по дощi грибочок, словацький митник приязно тиснув Івановi руку. Їхнi села знаходились зовсiм поруч, тiльки по рiзнi боки кордону, тож почувалися також земляками.

– Агой, Мiлоше, як ся маеш? – Іван полюбляв потрапляти на його змiну, бо ж вiд кругленького з дитячим обличчям словака вiяло домашнiм теплом. Колись iхнi бабцi й дiдусi сусiдували – село у село, i на свята ходили одне до одного в гостi. По вiйнi добра половина Мiлошових тiток i вуйкiв раптово опинилася у рiзних свiтах.

– Добре, Йончi, дiк…

– Коли заглянеш до нас у гостi?

– Та вже хiба на В’яноце… – Митник «для годиться» перегорнув украiнськi паспорти i вiднiс на комп’ютерну реестрацiю.

– Такого добрячиська рiдко серед друтарiв зустрiнеш, – Іван тим часом вийняв з гаманця купюру i склав у декiлька раз до мiкроскопiчного розмiру.

Повернувшись до машини з паспортами, Мiлош i не зчувся, як папiрець опинився у його руцi. Не встиг щось сказати, як Іван перебив:

– Бувай, Мiлоше… До В’яноце не так вже й далеко… Не забудь купити своiм спиногризам дарчекiв на свято…

Розгублений «пончик», забувши про чергу, затиснув у кулаку зiм’ятий папiрець у той час, як чорний, натертий до лиску «мерседес» покидав митний простiр.

Вiд’iхавши на безпечну вiдстань, Іван пригальмував на узбiччi. Розщiбнув пас безпеки i вийшов з машини. Кишеня його штанiв ледь помiтно вiдстовбурчувалась i, запхавши туди руку, напорпав небезпечну забавку. На превеликий братовий подив повертiв ii у руцi i, не роздумовуючи, закинув у «бардачок». Нiме запитання у переляканих Славчикових очах вимагало пояснення.

– А що, якби знайшли?!

– Не будь наiвним, брате. Таких, як ми, не обшуковують… Обшуковують тих, що попiд спiдницю кiлька пачок «Мальборо» ховають. Оце для них – справжня контрабанда… А це хiба контрабанда? Це так… Дитяча забавка.

Та Славчик не заспокоювався i очiкував детальнiшого пояснення.

– Це, припустимо, зрозумiло… Але навiщо нам ота забавка? Невже не можна iнакше?

– Не дрейф, це нам – нi до чого… Один приятель у Празi просив роздобути. А я ось забув переховати… Сиджу в машинi i думаю – що менi так помiж ногами тисне? Начебто й митники – не жiночоi статi… А то, виявляеться, звичайнiсiньке залiзо!!!