скачать книгу бесплатно
– Соханичi? – Мама, пригадуючи знайоме прiзвище, присiла на ослiнчик попiд пецом, на якому парувала запахуща поливка, i нарештi ляснула себе по чолi. – Соханичi! Та де бим не знала? То антот Соханич, же у дальньому кутi жив? Тать вiн за нашою мамкою, за твоею бабою, йой як припадав! А як вна ся за твого дiда вiддала, та й вiн ся вженив, айбо всi знали, што не по любовi, а лем так, на зло… Пак ся дiвка iм вродила, айбо вна туй не жие – як побралася, утекла з газдов десь на Чехи, лем слiд простив… А Соханичiв уже давно ние – у iхнiй хижi чужi люди жиють. Чом ся звiдаеш за них?
– Тут така iсторiя… – Іван не знав, розповiдати чи нi, бо ж звiстка миттево розлетиться селом – варто тiльки натякнути. Але не втримався.
– Я онуку iхню на цвинтарi зустрiв… Ходив-iм Стьопку провiдати…
– Як онуку? – Мама з несподiванки аж руками сплеснула. – З неба упала ци вудкидь?
– Не з неба… З Праги приiхала… Маму, каже, вже кiлька рокiв, як поховала. Пообiцяла iй бабину й дiдову могилу вiдвiдати.
– То яка вна?! Ци хоть парадна? – Маму точила цiкавiсть.
– Парадна, мамко… Журналiстков робить…
– А ци говорить по-нашому? – накриваючи синовi на стiл не вгавала.
– Ще й як говорить… Май лiпше, як ми з вами. Грамотна…
– Та ж ти там по Прагах ходиш! У гостi тя не кликала? – У маминих обрамлених зморшками очах змигнув лукавий вогник. – Ци видиш, який свiт тiсний…
– У гостi не кликала, айбо телефон ми лишила, – Іван витягнув з кишенi вiзитiвку й помахав мамi попiд носом.
– Айбо, Іванку, вни там, на Чехах, докусь иншакi, як ми… Нашi дiвки робутнi, май простi, а там – панство…
– Нич там не панство, мамко… Вна – така проста, геби у селi виросла… Та й що за розмова глупа… Ви би мене вже нараз сватали, ге? – наiвшись досхочу, Іван пiдвiвся з-за столу, розцiлував маму у обидвi щоки i, смiючись по-дитячому, пiдлещувався. – Знаете, шо я вам повiм? Докить ся невiста не навучить так варити iсти, як ви, я ii не возьму… Хоть би й з Америки була, не лем з Праги…
– Йой, Іванку, тобi лем фiглi у головi.
… Мама довго ще стояла на воротах, махаючи синовi услiд, а Іван, вправно об’iжджаючи вибоiни просiлковоi дороги, подумки розмiрковував:
– І справдi, свiт тiсний… Колись давно старий Соханич закохався у мою бабцю… Пройшло понад пiвсторiччя, а зв’язок з родиною, яка, здавалося, не залишила по собi жодних слiдiв, раптом вiдновлюеться. Таке випадково не трапляеться…
Глава 4
ЗАНУДА ВАЦЛАВ
– Нарештi! – Забачивши Марцелу, що фурiею влетiла у редакцiю, Вацлав зрадiв. – Я вже було гадав, що ти вирiшила попросити в украiнцiв полiтичного притулку.
Гучно розсмiявшись власному дотепу, прокашлявся, й тут же спохопився – Марцела не смiялася. Їi ставлення до шеф-редактора було мiнливим. Часом глузувала з його напускноi суворостi – добре бо знала, що без неi вiн нi на крок… Часом дратувалася його безглуздими жартами, позбавленими гумору, часом зворушувалася жалюгiдними залицяннями у виглядi дармовоi кави з тiстечком, що означало для нього неабияке марнотратство, позаяк ходив неодруженим «пiдстарком», довiвши власну заощадливiсть до блюзнiрства… Часом навiть шкодувала його, коли, прийшовши вранцi на роботу, ловила його «на гарячому»: iнколи Вацлав потай ночував у редакцii. І тодi, похапцем зiрвавшись з незручноi зачухраноi канапи у приймальнi, пригладжував рукою масне вiдстовбурчене волосся, начебто перепрошував за несвiжий вигляд.
– Зiмкнув на хвилю очi i треба ж такому трапитись – задрiмав… Та Марцела добре знала: йому просто не хочеться додому, позаяк там його нiхто не чекае.
Марцелу також нiхто не чекав, але оте нечекання було iнакшим. З того часу, як не стало мами, у iхнiй малесенькiй, ледь не iграшковiй квартирцi у прадавньому кам’яному будинку на Подибродах залишився особливий дух, що не вивiтрюеться роками й притягуе додому… І Марцела привчилася все робити, як мама – прокинувшись уранцi, за першим порухом вiдчиняти кватирку, заварювати у джерзi каву по-турецьки, скрупульозно слiдкуючи, аби та не «втекла», затримуватися перед люстром, пересвiдчуючись, що за нiч не з’явилося пiдступних зморшок, ставати задля гартування пiд прохолодний душ, пiдсмажувати тости… Докупи це все нагадувало певний ритуал, вiд якого отримувала задоволення, i часом ловила себе на думцi, що якби, боронь, Боже, хтось втрутився у ii особисте життя, це принесло би чимало небажаного клопоту…
Марцела витягла з сумочки флешку i переможно потрясла нею у повiтрi просто перед носом у шефа:
– Матерiал з кордону! «Зашрубоване вiкно в Європу»! Аби потрапити звiдти сюди, необхiдно пережити ряд принижень, включно допит митникiв, огляд автiвки та валiзи аж до особистих речей. Нагадуе пропускну фашистську систему у гетто. Зйомки на кордонi без спецiального дозволу заборонено, але поталанило потай вiдзнiмкувати очi жiночки у той час, коли митник бридливо копирсаеться у ii спiднiй бiлизнi.
– Ну, Марцело, ти даеш! Я знав!!! Я вiдчував, що з порожнiми руками ти не повернешся. – Вацлав пiдлабузницьки поплескав ii по плечi. – І коли тiльки встигла?! За кермом писала, чи що?
Марцела не коментуючи увiмкнула комп’ютер.
– Дай менi трохи часу опрацювати матерiал, i завтра даемо на шпальти.
Ох, уже ця Марцела… Вона вiдрiзнялася неабиякою працездатнiстю, за що Вацлав повсякчас захоплювався нею. І навiть украiнська кров, що нуртувала в нiй, не вiдштовхувала, а навпаки пiдкуповувала – поруч з холодними, цинiчними чешками Марцелина турбота про спiввiтчизникiв виглядала зворушливо.
– Марцело… – Вацлав довiрливо нахилився над ii вухом. Вiн був обiзнаний у iстиннiй причинi вiдрядження. Марцела пiдвела голову i вiдсутнiм поглядом уперлася в його вим’яте, як i сорочка, обличчя. – Марцело… Ти знайшла те, чого шукала?
«А вiн попри все непогана людина», – подумала Марцела. – «Принаймнi, йому не байдуже мое особисте…» Погляд ii пом’якшав.
– Знайшла, Вацлаве…
– І що ти при цьому вiдчула? – Йому й справдi було цiкаво. Щоразу дивувався Марцелинiй допитливостi й безвiдмовностi, яка часом виснажувала ii бiльше за ненормований робочий графiк. Раз у раз прислухався до ii приемноi з м’якими шиплячими украiнськоi, якою щось пояснювала дозвонювачам, заспокоювала, радила, i тодi перепитував: «Тобi це все не набридло? Вони висотують з тебе усi соки! Вжеж ти – не мати Тереза!» Шкодував ii по-людськи.
– Я вiдчула, що все роблю правильно, Вацлаве. – Марцелин погляд був упевненим i твердим, мов грецький горiшок. Вiд того погляду Вацлаву хотiлося зменшитися до розмiру того горiшка i заховатися попiд шкарлупку.
…Вечорiло, коли Марцела, нарештi, вимкнула комп’ютер. Очi пекло вiд перенапруги, та вiдчуття внутрiшнього задоволення розтiкалося тiлом. Так бувало завжди, коли тiшилася результатом.
Пiдняла руки догори, витягнула стрункою стерплi кiнцiвки. Їi крихка хлоп’яча статура здатна була витримати неабиякi фiзичнi навантаження, але отак, скоцюрбившись над робочим столом, висидiти робочий день – це справжня мука. У такi хвилини згадувала про роликовi ковзани, що добрий мiсяць сиротливо валялися у передпокоi. Ще трохи i загубиться надiя почепити iх на ноги i помчати вулицею. Насправдi, вимрiювала iх упродовж кiлькох мiсяцiв – лискучi, з металевими колiщатками, з амортизаторами – щодня, проходячи вранцi повз зачинену крамничку зi спортивними обладунками приспинялася i милувалася ними, наче пiдлiток. І скiльки ж то було гордощiв i неприхованого трiумфу опiсля, коли, вковзнувши у пластик цупкою вовняною шкарпеткою i тримаючись за коване звивисте перилко, що вело сходами «парадного» вниз, до першого поверху, та гупаючи залiзними колiщатками, ввiчливо перепрошувала сусiдок – бабусь, що неодмiнно визирали з-за дверей.
– Пробачте… Сто разiв перепрошую! – Бо ж востанне у пiд’iздi стояв такий грюкiт у сорокових, коли бомбардували Прагу…
– Що, Марцелко, спортуеш?» – перепитували, i Марцела стверджувально, але стримано гойдала головою, бо ж знала напевне – варто зачинитися за нею дверям пiд’iзду, як доброзичливiсть замiниться скепсисом: «Збожеволiла зовсiм. Краще би вiддалася за когось – давно час вийшов…»
І тут Марцела згадала Юлiшку. Як вона могла забути? Обiцяла ж допомогти! Ота митниця, i виснажлива дорога, i настирливий Вацлав, i стаття, на яку чекав випускаючий, вибивали з колii. Марцела вхопилася за стiльниковий телефон i набрала номер гуртожитку.
– Панi Яндова, доброго дня. Марцела турбуе. Панi Яндова, вам вдалося поселити оту украiнку, про яку вчора йшлося? Справдi? Чудово. Я вам дуже вдячна. Скажiть, я можу з нею зв’язатися? Гаразд. Зателефоную через десять хвилин.
Незабаром Марцела почула у слухавцi знайомий вже голос, але цього разу жiночка не панiкувала й не плакала, а розмовляла цiлком виважено й розсудливо.
– Панi Марцело, величезне вам «дякую». Панi Яндова дуже чуйно до мене поставилася, я вже хоч на людину стала схожа – вiдмилася, вiдiспалася, повернула собi здатнiсть розсудливо мислити, врештi-решт… Ви вибачте за мiй розпач учора – я й справдi злякалася, що доведеться повертатися додому. В моему випадку це неприпустимо. Тепер спробую шукати собi роботу.
– Поволенка е? – перебила Марцела.
– Що-що? – не збагнула Юлiшка.
– Поволенка, запитую, е? – повторила Марцела. – Папiр, у котрому зазначено мiсце роботи та iм ’я роботодавця? Вам ii мала вiддати людина, що клопотала про вашу вiзу.
– Нiчого у мене нема, панi Марцело. – Жiнка вкрай розгубилася. – Все, що е – паспорт з вiзою. Нiчого не залишаеться, як спробувати десь «начорно» влаштуватися…
– Цього ще не вистачало… – Марцела й справдi добряче змучилася за останнi днi – у голосi прослизали зазвичай непритаманнi iй нотки роздратування. – Бракувало менi вас iз полiцii визволяти. Гаразд. Побудьте наразi удома. Я щось вигадаю. З панi Яндовою домовлюся про оплату в кiнцi мiсяця без жодного завдатку. Кишеньковi грошi бодай маете?
– Що? – Юлiшка знову впадала у розпач, та так, що частково iнформацiя котилася повз ii схарапуджену подiями свiдомiсть.
– Їсти щось маете, запитую? – голосно, ледь не криком, перепитала Марцела.
– А-а-а… Їсти… – Юлiшка нарештi збагнула. – У мене тут повна сумка з дому напакована – консерви, крупи, всяка всячина… З голоду, словом, не помру.
– Це вже добре. – Марцела тим часом метикувала, що робити далi. – Що ви вмiете робити, Юлiшко?
– Взагалi-то я за фахом кравчиня. Але робити умiю все – прибирати, на полi поратись, iсти готувати, худобу доглядати, хворих виходжувати чи дiтей бавити (при згадцi про дiтей голос на тому кiнцi дроту помiтно потеплiв). Та що вам казати – все те, що залюбки робить кожна украiнська жiнка…
– Знаете що, Юлiшко… – перебила перелiк Марцела. – У мене е один знайомий – власник невеличкоi приватноi фабрики… Спробую з ним переговорити. Може, щось i вийде… Але це вже завтра. У нас не заведено турбувати поза робочим часом. Будьте на телефонi у панi Яндовоi завтра о десятiй. Все. До зв’язку…
Глава 5
ВІРНИЙ ЖОРИК
Повернувшись до мiста, де впродовж кiлькох рокiв винаймав невеличку квартиру, Іван найперше зателефонував приятелевi.
– Жорику, привiт, брате… Треба зустрiтися, тема е. Чекаю тебе за годинку у «Ф’юженi». – Не встигав вимикати телефон, як дзвiнки сипалися один за одним.
– Ванiчка, привiт… Як ся маеш? – Солодкавий масний дiвочий голосок наче вилизував трубку. – Що увечерi робиш? Як – на рахунок зустрiтися? Я сумую за тобою…
– Хто це? – обрубував на пiвсловi, бо ж отим Таням-Светам-Машам, що отруювали його приватний простiр настирними дзвiнками, не мiг дати ради.
– Ну ти даеш, зайчику. – Цукровий голос потойбiч не ображався на труднощi з iдентифiкацiею. – Ти забув, як ми зависали у «Колiбрi» того тижня?
– Але я тобi номера, здаеться, не давав, – цинiчно зауважив Іван, ледь утримуючись вiд грубощiв.
– Авжеж… Твiй дружбан менi сам його у телефонну пам’ять i записав… Хвилювався, що останнiй коктейль вже недоречний i завадить менi запам’ятати… Та я твiй номер запам’ятала би навiть будучи, боронь Боже, непритомною.
– Слухай, щось тобi пораджу. – До таких дзвiнкiв Іван звик – респектабельний вигляд та вiдповiдна автiвка робили свою справу – неповнолiтки вiшались йому на кирк, мов дешевi коралi з паперових безвартiсних намистинок. – Не перенапружуй своi мiзки зайвою iнформацiею. Викинь ii з голови i зiтри з телефонноi пам’ятi… Па-па.
Іван вимикав телефон, але дзвiнки турбували знову й знову.
– Іване, агов. Ти коли iдеш на Чехи? – Цього разу голос належав двоюрiдному брату. Іван його любив i шанував. У Славчика – двiйко дiтей i дружина-iнвалiд.
– Чому запитуеш? – Івановий голос набув теплого вiдтiнку. – До Європи тягне, чи щось привезти треба?
– Я би з тобою скочив, може би, щось накосили трохи… Мар’янка стогне, що лiки iй треба, одна конвалюта на три сотнi тягне… Де взяти? Хiба красти пiду…
– Наступного тижня виiду. Кiнець мiсяця – час виплат. Все як при совдепi – получка за графiком, – розсмiявся Іван. – Не журися, брате, купимо твоiй Мар’нi лiкiв. Ще й малим цукрикiв на решту. Я дам знати, коли виiжджаемо.
Телефон не вгавав. На дротi – Мiтяй, що пiдторговував нелегальною зброею.
– Ваню, привiт. Ти у мiстi? Заiдь, зиркни на залiзяку, що замовляв… Увечерi буду вдома…
– Гаразд. Попiд вечiр гляну. Така, як я просив?
– Аякже ж!!! Маленька, важкенька… Марки «Шарк», у простонароддi «шарик». Дев’ятий калiбр. Все, як книжка пише…
– Ну-ну, ти обережнiше по телефону… Детально при зустрiчi.
Домовившись про надибанку з приятелем Жориком, за годинку Іван сидiв у безлюднiй затишнiй кав’яренцi на околицi мiста i обговорював подробицi запланованого вiдрядження.
– Їдемо цього разу утрьох… Вiзьмемо з собою Славчика-братуху… – Іван потягував улюблену каву-латте у той час, як зосереджений кельнер бовтав за шинквасом для Жорика молочний коктейль.
– Браткiв не беремо? – перепитав Жорик зi знанням справи.
– Зайвих ротiв нам не треба… Та й отих дуркiв небезпечно на такi справи брати – того разу ледь ноги винесли.
– Ти маеш на увазi Льову з Сивухою? – перепитав майже пошепки Жорик, поглипуючи на кельнера, що снував нечутно, мов тiнь – знав бо: людей цього гатунку краще не дратувати.
– А кого ще? Справжнi дебiли… З людьми треба лагiдно бесiдувати, а тi зброю повитягували, мов навiженi. Фiльмiв пригодницьких надивилися, от i дуркують… Ми з тобою – люди iнтелiгентнi, вирiшуватимемо питання спокiйно, без шуму… – Жорик всмiхнувся Івановому дотепу, а той продовжував: – Славчика залюбки вiзьму – той не нарваний. У нього дiти вдома, жiнка хвора… Треба допомогти йому копiйку заробити. Вiн узагалi молодець. Коли брав ii, знав, що зi здоров’ям не все гаразд. Та це його не спинило, навпаки… – Іван замислився. – Ось ти… Узяв би хвору жiнку? – допитливо подивився на Жорика.
– … Не знаю… Нiколи над цим не думав. Але… Це ж – клопiт на все життя…
– Ну ось, бачиш? – протестувавши приятеля, Іван полегшено зiтхнув – той бодай не лукавив. – А Славчик, дiзнавшись про ii хворобу, сказав: «Тепер тим бiльше хочу ii взяти. Бо як не я, то нiхто про неi не попiклуеться. Отаке-то…
Увечерi, заiхавши до знайомого i розрахувавшись за замовлену заздалегiдь важкеньку, але мiнiатюрну «iграшку» дев’ятого калiбру, що у кишенi здавалась цiлком непомiтною («якраз те, що треба… виключно задля власноi безпеки…»), Іван, нарештi, потрапив додому.
Винайнята квартирка була невеличкою й затишною – недоцiльним видавалося витрачатися на тимчасовi комфортнi апартаменти у той час, коли Іван штурмував будiвництво власного будинку…
На чималому кавалку землi неподалiк вiд мiста день за днем зводилися мури Івановоi мрii… Спостерiгаючи, як ота мрiя крок за кроком утiлюеться у життя, Іван не раз уявляв собi, як з верхнього поверху доноситимуться дитячi голоси, а розкiшними покоями ступатиме жiноча витончена нiжка… Щоправда, образ жiнки, котрiй належатиме нiжка, був доволi розмитим. Варто було Івановi кимось захопитися, як за нетривалий час починав нудьгувати у донедавна приемному товариствi, i вiдтодi не знав, як делiкатно влаштувати «вiдчiпну», аби не уразити i не картатися докорами совiстi. Тому виробив у собi звичку нiкому нiчого не обiцяти, позаяк за обiцянки треба вiдповiдати… Натомiсть, користав жiночу стать, допоки милувала око й тiло, а як нi – витирав iз пам’ятi, власноi й телефонноi водночас.
Увiмкнув телевiзор, зазирнув у холодильник i, зауваживши пустку, замовив по телефону пiццу. Отаке воно – холостяцьке життя, пiдсмiювався сам над собою, адже, правду кажучи, оте життя було йому до вподоби… Спортзал, друзяки, дороги, машини, мандрiвки, ризик, вседозволенiсть… Та й не кожна дружина прийме його таким, яким е… Хiба що (усмiхнувся власному припущенню, що скидалося бiльше на кепкування iз самого себе)… знайти собi близьку духом поплiчницю – як отi Боннi та Клайд у фiльмi… Таке трапляеться лишень в кiно. А у життi?
Пригадав усi насурмованi рум’янами обличчя, схожi на хижацькi пазурi нiгтi, гламурнi, розцяцькованi дешевими камiнцями перебиранки, отупiлi, позбавленi змiсту погляди, що повсякчас юрмилися навколо у пошуках спотвореного власним розумiнням щастя… Боже мiй!!! Яке ж то все жалюгiдне й легкодоступне… Не такого йому треба у життi, цiлком не такого.
Знову озвався набридливий телефон. Хлопчина на службовому моторолерi привiз пiццу – його улюблену, загорнуту вареником «кальцоне-фарчiту». Іван вiдрахував сором’язливому кур’еровi «чайовi», пiсля чого моторолер весело потарахкотiв далi. Понюхав вмiстиме коробки (пiсля маминих смаколикiв не спокусився) i вiдклав до ранку…
Увiмкнувши в телефонi беззвучний режим, вийняв з кишенi небезпечну забавку i, з задоволенням повертiвши у руках, заховав у шухляду… Особливоi потреби носити зброю не мав, хiба надавала перед друзями респекту… Роздягнувшись, почимчикував до лазнички i незабаром чистенько вимитий уже лягав у лiжко… На сьогоднi – достатньо. Набридли дзвiнки, переговори, мотуляння мiстом, i селом, i цвинтарем… Як на один день – забагато…
Згадав про цвинтар – i у пам’ятi вигулькнула Марцела… Дивна жiнка, зовсiм не схожа на мiсцевих, хоч i доводив мамi протилежне. Придивляючись до неi шляхом до автiвки, вiдмiтив, що вже не юна, хоч на зачатку видалася майже пiдлiтком. І справа навiть не у ледь помiтнiй сiтинцi мiмiчних зморщечок у куточку ока, нi… Змiстовнiсть розмови, глибiнь думки, виваженiсть i якась незбагненно проста мудрiсть. Наче прожила на цьому свiтi рокiв сто… Та й справдi, що тут такого? Не вбачала нiчого героiчного у власному вчинку: просто сiла до майже iграшкового «жучка» – малолiтражки, що витискае на трасi щонайбiльше дев’яносто, i подалася за тридев’ять земель провiдати бабчину могилку… Все так просто насправдi, але ж, до бiсу, зачiпае за живе…
Іван схопився з лiжка i подався до вузенького, мов купе у потягу, передпокою. Покопирсавшись у кишенi куртки, полегшено зiтхнув – вiзитiвка була на мiсцi. Витягнувши з iншоi кишенi гаманець, дбайливо заховав ii у безпечний вiдсiк – боронь Боже загубити… І вже незабаром посопував у лiжку – рiвно й виважено, глибоко й непробудно, як i годиться пiсля насиченого дня. Сни йому чомусь нiколи не снилися…
Глава 6
ФАБРИКАНТ ПАН СЛОВАЧЕК
Наступного дня вранцi, замiсть того, аби вирушити на роботу, Марцела поспiшала на околицю мiста, до невеличкоi швацькоi фабрики, де поруч iз чешками не раз прилаштовувалися украiнки.
У кабiнетi директора пана Словачека панував цiлковитий гармидер: теки з паперами, зразки тканин, нерозпакованi коробки з нитками та фурнiтурою… Все це нагадувало закулiсну гардеробну примхливоi театральноi «примадонни», услiд за якою все летить шкереберть.
Марцела озиралася навколо, прицiлюючись, де би присiсти. Змахнувши зi стiльця шкiрянi ошмiрки – витинанки, пан Словачек вибачався за робочий безлад. Марцела не зважала – давнiшi вiдвiдини нiчим не вiдрiзнялися вiд сьогоднiшнiх.
– Пане Словачек, маю до вас справу, – почала без вступу. Пан Словачек цiнував ii фахову звичку висловлюватися чiтко та без передмов.
– Я навiть здогадуюсь, яку. – Кiлька Марцелиних опiкунок пройшли через його «провозовню». Родом пан Словачек був з невеличкого гiрського мiстечка Меджилаборце неподалiк вiд словацько-украiнського кордону, тож украiнцiв сприймав за вбогих, однак своякiв.
– Однак, цього разу маленька зачiпка. – Марцела помiтила, як пан Словачек зайорзав у крiслi – зачiпок вiн не любив. – Окрiм одноразовоi вiзи у паспортi моя пiдопiчна не мае жодних паперiв. Годилося б виходити «жiвностяк».
– Але, панi Марцело… – Попри миролюбнiсть iскорка занепокоення у фабрикантових жовтавих, майже безбарвних очах не заховалася вiд Марцелиноi спостережливостi. – Це триватиме кiлька мiсяцiв… Де я переховуватиму ii весь цей час? Ви ж знаете – полiцiя вiднедавна зовсiм знавiснiла, перевiрки за перевiрками…
– Пане Словачек, вона може працювати у пiсляробочий час, коли жодна полiцiя не ходить, i цех буцiмто зачинено… – Марцела надто добре знала тонкощi подiбного працевлаштування, тому сперечатися з нею було доволi важко. І, аби цiлком добити переконливими аргументами, додала:
– Скажiть, багато чешок згоднi працювати ночами та ще й по дванадцять годин на добу за пiвцiни?
