скачать книгу бесплатно
Батяр з Клепарова
Андрiй Аркан
Андрiй Аркан (справжне прiзвище Тимчишин; нар. 1964 р.) – украiнський режисер, сценарист, актор, дипломант (2011) та лауреат (2013) мiжнародного лiтературного конкурсу «Коронацiя слова». З 2008 року i до сьогоднi – засновник i керiвник громадськоi органiзацii «Кiновiзiя». Мешкае у Львовi.
Львiвського батяра Северина Бабiя i Марту Брук, дочку вiдомого в мiстi психотерапевта, наприкiнцi 30-х рокiв поеднало захоплення джазом та модними естрадними ритмами. Саме пiсля одного з концертiв розпочинаеться чарiвна iсторiя iхнього кохання з карколомними пригодами у вирi апокалiптичноi доби.
Львiв передвоенний та перших рокiв Другоi свiтовоi вiйни… Кому належало це дивовижне мiсто? Польщi? Радянським, а згодом i нiмецьким окупантам?… Насамперед Львiв завжди належав батярам. Попри будь-якi злигоднi й жахiття часу, вони нiколи не втрачали людськоi подоби та гiдностi. Бо правдивий батяр дуже добре знае, що таке справжня, всеперемагаюча любов, яка сильнiша вiд самоi смертi…
Андрiй Аркан
Батяр з Клепарова
роман-фантазiя в стилi ар-деко
Вiн гуляв i вбивав по-королiвськи. А королева була така прекрасна…
Емiль Золя
1
У безконечнiй тишi безмежного Всесвiту згасали останнi акорди. Оркестр завершив трiумфальне прем’ерне виконання джазовоi композицii. Мелянхолiйна i така млосно-тягуча пауза нараз оповила всю залу, запанувала у ii видимому й невидимому просторi, який мерехтiв у пасмах легкого туману вiд гарячих потокiв потужного освiтлення, людського тепла, папiросного диму та випарiв з кухнi. Тут не обiйшлося й без хитромудрих фокусiв пана Адама. Йому, звичайному електрику, вдалося вмiло поеднати магiю музики з магiею свiтла.
У такi нетривкi митi щастя, яке пронизувало аж до слiз, водночас присипляючи та заспокоюючи душу, багатьом постiйним вiдвiдувачам цього знаного на пiв-Львова закладу Зеника Смаги бажалося лише одного – померти! В ту ж мить покинути грiшну Землю, нiколи бiльше не повертатися до ii вiчних проблем, до думок i балачок про грошi, злиднi i хвороби, до тих нестерпних, тепер уже постiйних репортажiв та розмов про нову, велику вiйну…
Труба Енвера Булфара в загальному звучаннi всього оркестру не розчарувала i нiкого не лишила байдужим. То було несамовите переживання чогось незвiданого, чогось, що нiяк не передаеться словами. І, як ознака доброго дива музики, пiсля завмирання останньоi ноти ще довго тиша панувала у просторi.
Та ось публiка з вiдчутним задоволенням, бо несила було вже тамувати подих, поволi виходила з навислоi паузи. Спочатку полинули поодинокi плескання рук, i вже за кiлька секунд одностайно i бурхливо, зi схвальними вигуками, а подекуди вже й на американський манiр – свистом, зала дякувала оплесками щасливим, усмiхненим музикантам, яким цього разу вдалося проникнути в найпотаемнiшi i найтемнiшi закутки нутра вибагливоi львiвськоi публiки.
Вiд щастя Зеник перебував на сьомому небi. Сьогоднi був його день. Йому випало пережити саме той рiдкiсний момент у життi, про який кажуть, що зорi на небi зiйшлися, i доля подарувала йому хвилини найвищого пiднесення та блаженства.
Нове, дорогоцiнне придбання Зеника Смаги – геть юний трубач, татарин Енвер Булфар. Неймовiрно талановитий, генiальний музикант, унiкальний i своiм хистом, i своею манерою гри, що всi у Львовi, навiть витонченi поцiновувачi джазу, не могли надивуватися: як таке могло статися, як воно могло з’явитися у мiстi, де нiколи не iснувало видатних традицiй джазового музикування, та ще й у татарськiй, мусульманськiй родинi…
Вперше Зеник побачив Енвера досить давно, на виступi в ресторацii «Колiзей», коли юному генiю заледве минуло п’ятнадцять лiт. Гра Енвера настiльки заполонила Зеникову душу, що вiн твердо постановив – за будь-яку цiну переманити молодого трубача до себе.
Енвер, хоча й був ще зовсiм хлопчиськом, та на диво дуже добре знав собi цiну. Мабуть, далася взнаки спадкова пiдприемницька жилка народу, до якого вiн належав, а особливо виховання в його не бiднiй i напрочуд лiберальнiй родинi. Багато родичiв Енвера навчалися у найпрестижнiших унiверситетах Європи, ставали з часом вiдомими юристами, фiнансистами, лiкарями, науковцями. І батьки Енвера крiзь пальцi дивилися на тi його захоплення музикою, а на всi закиди своiх единовiрцiв вiдповiдали: якщо Аллах даруе iхнiй дитинi такi здiбностi, отже, така Його воля! І вони не мають жодного права нi сумнiватися, нi, тим бiльше, змiнювати волю Аллаха! А крiм того, Енвер був наймолодшим у традицiйно чисельнiй татарськiй сiм’i i, звiсно ж, пестунчиком, улюбленцем усiеi родини.
Енвер одразу заломив Зенику таку цiну за свiй перехiд до нього, що той iно присвиснув, закотив своi пукатi очиська до неба i вiдступив. Так тривало чотири роки, поки Енвер не перебродив майже по всiх львiвських ресторацiях, клюбах та дансингах. І всюди його щось не влаштовувало, всюди йому починала грати його гаряча татарська кров. Всюди починалося з незадоволення, продовжувалося напруженням, закiнчувалося шкандальом, розривом i переходом у iнший оркестр.
Зеник усе вичiкував. Вiн дуже добре вiдчував, що конфлiкти Енвера з тими всiма львiвськими фраерами вiд музики пов’язанi не з грошима. Вони для Енвера – не головне. Для Енвера головне – музика. Якось не складалося йому зiгратися з жодною джазовою групою у Львовi так, як би вiн того хотiв… А все тому, що постiйно бракувало до його таланту вiдповiдноi майстерностi, вiдчуття гармонii та ансамблю у грi iнших музикантiв.
Зеник терпляче вичiкував. Добре знав – рано чи пiзно то мусить статися. І цей час настав. Енвер сам прийшов до нього. Стояв на бетоннiй долiвцi його закладу якось невпевнено, похнюплено, у довжелезному, завеликому як на його щуплу фiгурку сiрому плащi, ховаючи руки в глибоких кишенях, i розглядав Зеникiв дансинг, порожню наразi сцену.
Досi Енвера стримувало те, що Зеник був украiнцем i знався з львiвськими батярами, а це могло б спровокувати зайвий iнтерес з боку влади, особливо полiцii. Зеник свято запевнив понадмiру обережного Енвера i навiть заприсягся усiма найтвердiшими батярськими клятвами, що з львiвською владою у нього iдеальнi стосунки, а всi дiльничнi полiцаi у нього в кишенi, пiсля чого юридичнi справи вони владнали i пiдписали папери напрочуд швидко.
І от сьогоднi – особливий день, справжне свято, другi уродини старого Зеника. Вiдбулася прем’ера, перший виступ Енвера Булфара з його новим, повнiстю укомплектованим оркестром! Для Зеника то була найдорожча мить щастя – почути Енверову трубу на своiй сценi зi своiм оркестром! Така то була мить щастя, що йому здалося – бiльше таке не повториться, i в своему життi вiн уже не зможе нiколи нi вiдчути, нi пережити чогось подiбного.
Оплески, свист, схвальнi вигуки не вщухали. Публiка шаленiла вiд непiдробного задоволення, вiд справжньоi насолоди. Ось на авансценi знову з’явився Енвер. Овацii в залi з новою силою пiдiрвали всю публiку. Енвер, розчахнувши руки, тримав у однiй свiй коштовний iнструмент i, нiби обiймаючи кожного з присутнiх, обвiв широким жестом увесь простiр зали й вклонився вдячнiй публiцi. І нiби не вiдпускаючи ту хвилю найвищого захоплення, за невловимим помахом невидимого диригента, оркестр завзято вшкварив латиноамериканську самбу. Всi присутнi в залi зiрвалися з мiсць i, перекидаючи по дорозi стiльцi, повискакували на танцювальний пляц та й поринули в ритми запального, модного танцю.
Про надзвичайну майстернiсть музикантiв Зеникового оркестру слава Львовом ширилася дедалi бiльше. Тривав стiйкий запит на концерти та виступи, вiдповiдно – кишенi тих музикантiв, яким ще вчора крiм жебрацького вуличного музикування, нiчого бiльше не свiтило, наповнювалися дзвiнкими золотiвками. А все то – добрий генiй всiма шанованого пана Зеника! Дай йому Боже довгих i щасливих лiт життя! Достатку i мiцного здоров’я! Щастя й радостi! З роси i з води!!!
І музиканти сповна вiддавалися шаленству музики, чесно вiдпрацьовуючи всi ритми бойових танцiв зулусiв, акорди i такти незнаних нетрiв дикоi Амазонки вкупi з африканськими джунглями та спекотними саванами кратеру Нгоро-Нгоро.
Жвавий танець нарештi скiнчився, вимотавши майже всю енергiю з ошелешених вiдвiдувачiв. Знеможена публiка, кволо аплодуючи, пленталася до своiх мiсць. Всi потребували короткого перепочинку, доброi випивки та закуски.
Ось i сам пан Зеник у дорогому, елегантному свiтлому костюмi з яскравою краваткою-метеликом, задоволено пiднiмався на сцену. Гарно кланявся на всi боки чисельнiй публiцi, пiдносив догори долонi, лагiдно припрошуючи втихомиритися i дозволити йому промовити кiлька слiв. Зеник пiдiйшов до рампи, де на важкому металiчному штативi незграбно стовбичив мiкрофон, що скидався на великого павука-хрестовика, який чатуе на здобич посерединi своеi павутини. Не скидаючи зi свого обличчя посмiшки, Зеник театрально здивовано закотив брови догори й ошелешено розглядав це диво технiки. Потiм прокашлявся. Залою одразу пролунав гучний звук, який викликав серед публiки регiт задоволення.
– О!.. Працюе, до холери! – Радiсно розпочав свою промову Зеник. – Рухаемося в ногу з часом! Маемо теперка i в нашому улюбленому льокалi перший у Львовi мiкрофон! Хе-хе-хе!.. – І Зеник гучно у нього заплескав.
Моцний ляскiт оплескiв, вкупi зi щирим реготом пронiсся по залi, змушуючи публiку пiдтримати той черговий Зеникiв бзик. Ото вже той Зеник бзденькнув! Перший у Львовi мiкрофон! Ха-ха-ха!.. Та який то перший!.. Але хай вже старий тiшиться! Той Зеник вiчно любить фраерство скорчити, як у воду пукнути. Далi оплески в залi супроводжувалися бадьорими вигуками з мiсць.
– Зенку, не кремпуйся! Гони вiци, Зенку! Вiци давай!..
– Вали кавали, Зенку! Кавали вiдпускай!..
Зеник з розумiнням прикрив повiки своiх банькатих очей, закопилив губу i, ствердно кивнувши головою, заспокiйливо замахав пiднятою рукою.
– Цiхо-цiхо!.. Буде, буде!.. Всього нинi буде досить – i вiцiв, i кавалiв!.. Та насамперед для нашоi поважноi публiки в такий феноменальний вечiр буде багато доброi музики i чарiвного спiву! Так, панове?! – І на цiй фразi Зеник рвучко з вказiвним пальцем розвертаеться до музикантiв оркестру, а тi, мов по командi, вмочили пару запальних тактiв у гучному супроводi барабанiв.
Це викликало нову хвилю оплескiв, вигукiв та свисту. Круговий рух долонi – i всi звуки оркестру потрапляють в Зеникiв кулак. Музика вмить змовкае. Постiйнi вiдвiдувачi дансингу тiшаться, мов дiти, вони просто обожнювали цi фраерськi фiнти Зеника i все глибше стверджувалася серед них загальна думка, що з роками до його поважного образу бiльше пасувала роль старого, досвiдченого конферансье. Зеник задоволено оглянув збуджену публiку, знову пiднiс заспокiйливо руки догори.
– Отож, файно-сьмо вiдбули Великоднi свята, та й мусимо трохи ся бавити, бо сам пан Бог так велiв!.. Бо так ся стало i нiц тому не зарадиш, але маемо нинi кiлька уродинникiв! А то е нашi шановнi Михайло Цяпало, Іван-Орест Шиманський та всiма знана, кохана Домна Щур з гоноровоi родини Когутiв! Тож привiтаймо iх всi разом!.. – Зеник першим заплескав бадьоро, вся зала пiднялася зi своiх мiсць i пiдтримала його оплесками. А Зеник вiв далi: – У такий приемний вечiр вартуе презентувати щось свiже. Чи не так, панове? – Зала пiдтримала слова Зеника схвальними вигуками. – А тому, крiм уже чудесноi композицii у виконаннi нашоi новоi зiроньки – Енвера Булфара… Енверчику, вiтаю, найщирiший респект!.. Оплески Енверу!.. Я з величезною радiстю i з не меншою приемнiстю оголошую, що сьогоднi весь вечiр на цiй сценi наш неперевершений, незрiвнянний Северин Бабiй!.. Привiтаймо його, панове!..
Северин майже весь вечiр сидiв у темному кутку зали сам, вiн не скинув свого незмiнного капелюха, а, навпаки, ще глибше натягнув його аж до самого носа, простягнув пiд столом ноги i куняв. Йому було добре. Йому було дуже затишно, а чарiвна музика його просто заколисала, навiявши несподiванi та неймовiрно казковi образи.
Що-що, а ховатися, зникати в будь-якому просторi Северин у життi вмiв найкраще. З раннiх лiт, живучи на вулицях, якi не раз в усi пори року, за будь-якоi погоди ставали йому прихистком, домом, лiжком i, при потребi, криiвкою, вiн дуже добре осягнув те хитре i таке необхiдне для будь-якого батяра ремесло. Та сьогоднi робив це зовсiм не задля фраерського форсу. Перехиливши кiлька чарок доброго коньяку, вiн зробив висновок: «Той Зеник, скурвий син, видко, таки позбувся своiх знаменитих боргiв, вицофався нарештi, старий пердун, з фiнансовоi скрути, коли може собi дозволити пригощати публiку правдивими напоями, а не якоюсь там циганською цьмагою».
Перед тим як закуняти, вiн майже годину спостерiгав за залою, шукаючи поглядом ту загадкову панну, ту чарiвну незнайомку, яку помiтив уже давно. Уперше зауважив ii, коли у дуже доброму гуморi i вiдповiдному градусi шпарив на всю губу батярських пiсеньок, аж уся зала пiдтримувала його п’яним хором. В ту мить крiзь тьмяний серпанок вiн натрапив поглядом на цiкаву незнайомку в коштовному i звабливому вбраннi, яка незворушно вмостилася на стiльцi, закинувши ногу на ногу. Опершись лiктями на край столика, вклала нiжне пiдборiддя на зiгнутi зап’ястя рук з довгими тонкими пальцями, а очi i майже пiвобличчя ховалися пiд широкими крисами елегантного капелюшка. Уздрiвши таке, Северин вiдчув, як його добре лупнуло моцним розрядом струму. Але найбiльше його зачепили витонченi, неймовiрно чуттевi губи незнайомки…
Та треба було догравати на сценi свою батярську роль, доспiвувати останнiй куплет. А незнайомка зникала щоразу непомiтно, так само як i з’являлася. Своiм мистецтвом ховатися вона, очевидно, набагато перевершувала Северина. З того часу всi його думки й бажання, вся його уява були заполоненi мiстичним для нього образом невловимоi незнайомки, яка так несподiвано замешкала у його душi та помислах.
Але й в iншi днi, коли надворi дощило, коли було зимно та слякiтно на вулицях i публiки в дансингу збиралося небагато, коли серце краяли сумнi думки i душу опановував тужливий настрiй, коли Северин виконував лише лiричнi пiснi, вона з’являлася теж. І хоч як не намагався Северин розгледiти ii у натовпi перед своiм виступом, то все було намарне.
У нових, розкiшних сукнях ця таемнича панна виникала несподiвано серед публiки i завжди вибирала недостатньо освiтлений столик, залишаючись лише тiнню. А густi хвилi туману з вулицi та п’янкого тютюнового диму, розмиваючи ii силует, лише поглиблювали вiдчуття мiстичноi з’яви чарiвноi панни. Ця загадка незнайомки дедалi дужче роздрочувала уяву Северина, бо щойно остання пiсня у його виконаннi добiгала фiналу, як вона несподiвано пiдводилася i, не озираючись, повiльно i грацiйно оминаючи столики, зникала у темрявi коридору.
Северин не мав права уривати на пiвсловi пiсню, не мiг, не уклонившись публiцi, полишити сцену. Йому залишалося завжди безнадiйно спостерiгати за тим невмолимим зникненням незнайомки i проводжати ii осину талiю та пружнi, спокусливi сiдницi поглядом, сповненим невимовного жалю…
Йому так i не вдалося жодного разу хоча б на секунду зазирнути у ii очi, побачити все обличчя. Ось i цього разу вiн намагався помiтити ii серед гостей закладу, прагнучи заговорити, познайомитися… Цей образ невловимоi красунi не мiг його не зацiкавити, адже вона з’являлася лише на його виступах!.. Ця незнайомка його збуджувала, вабила, не давала спокою…
Несподiвано в його кольоровi марення продерлося: «Наш неперевершений, незрiвнян-н-ний Севери-и-ин Ба-а-абi-i-iй!» Залунали оплески, свiтло прожекторiв забiгало по залi, аж поки не упiймало Северина i не застигло. А вiн повiльно пiдвiвся, пружно розправив широкi плечi, скинув i недбало повiсив на спинку вiденського стiльця свою стареньку маринарку. Залишаючись у самiй сорочцi без краватки, в камiзельцi i капелюсi, абияк закатав манжети сорочки. Тодi з руками в кишенях, з виразом шляхетноi нудьги, оглядаючи залу з-пiд крисiв капелюха, пробирався помiж столикiв до сцени. А там, в яскравому слiпучому свiтлi, яке перетворювало публiку на суцiльну темну масу, Северин подарував iй свою безцiнну, чарiвну i таку звабливу для сотень найпалкiших прихильниць усмiшку. Потiм пiдiйшов до мiкрофона, витягнув з кишенi руку i пiдняв догори. І зала принишкла. Залунав його густий i глибокий оксамитовий голос. Вiн дякував публiцi, а вiдтак дякував Енверовi за його фантастичну гру. Та раптом Северин затнувся. Зала напружено завмерла. Тiеi секунди всiм здалося, що iхнiй кумир на сценi настiльки перейнявся i музикою, i грою Енвера, що не може стримати свого розчулення. Публiка отетерiло, не порушуючи мертвоi тишi, зачаровано спостерiгала за Северином, жадiбно всотувала всi його рухи й навiть мовчанку. А той все не мiг вiдiрвати свого погляду вiд столика пiд стiною.
Помилитися вiн не мiг. Це була вона!..
Пауза дещо затягнулася…
Отямившись, Северин промовив:
– Перш нiж запропонувати вам чудовий львiвський романс, я хотiв би запросити на цю сцену всiма нами знаного гумориста Мiська Макальондру!..
З-за одного зi столикiв пiднялося двое хлопакiв i попiд лiктi винесли та поставили твердо на ноги опецькуватого чоловiчка, який усе похитувався. Вони, мабуть, були дуже втiшенi, що нарештi позбулися своеi почесноi мiсii! Сам Северин найняв тих юних батярiв приглядiти пильно за Мiськом i в жоднiм разi не дати йому бiльше нi грама випити аж до самого виступу. Батяри поставилися до цього прохання з глибоким розумiнням, хоча це далося iм дуже непросто, а вiдтак з полегшенням зiтхнули й вiдразу поквапилися до буфету пропивати чесно заробленi Севериновi золотiвки.
Мiсько Макальондра пiд смiх та оплески зали викотився перевальцем на сцену, тримаючи в руках дворучну пилку i смичок. З масною посмiшкою на круглому обличчi вiн розчулено кланявся збуренiй залi. Жестом руки Северин стишив залу, а сам аж сяяв вiд задоволення – дякувати Богу, Мiсько ще перебував у робочому станi.
– Маю надiю, коханий наш Мiську, що гумору нинi буде аж забагато, не?!.. Та мушу всiх здивувати, бо наш любий пан Макальондра з’явився туткай не для гумору. Зараз ми продемонструемо ще один, мало кому вiдомий талант нашого Мiська, який люб’язно погодився пiдтримати мене у виконаннi новоi пiснi. Будь ласка, принесiть стiльчика для пана Макальондри!..
Пан Макальондра нарештi всiвся, прикрив повiки i, одухотворено зосередившись, за якусь мить поважно кивнув Севериновi головою. Той розвернувся до оркестру i подав знак – можна починати. Зала затихла. Пан Макальондра приставив до рiвного краю пилки смичок. Оркестр заграв першi такти лiричноi мелодii i змовк. Пiсля короткоi настроевоi паузи м’яко i нiжно залунала в залi дворучна пилка. Северин з ясним i чистим поглядом захоплено вслухався у тi тендiтнi, неземнi звуки. Оркестр, дочекавшись свого вступу, легко пiдтримав i повiв далi мелодiю лiричноi пiснi.
Довгi, мiцнi пальцi Северина обхопили стояк мiкрофона. Всi жiнки в залi вже вмлiвали. Екзальтованi панянки, якi нiколи не проминали виступiв Северина, стверджували, що крiм його феноменального тембру, його чарiвного спiву, iх насамперед розпалювали тi його жилавi руки, тi витонченi, мiцнi, кощавi пальцi. Вони творили з ними щось несамовите, доводили до цiлковитого екстазу, кидали iх у гарячий пiт, у сльози, робили iх усiх мокрими. А-а-аххх!.. І той голос, i тi його пальцi доводили iх до такого стану, що тi нещаснi панянки заледве себе стримували, аби не кинутися на сцену i не роздерти того чортового Северина на кавальчики!
Пiсля кiлькох вступних тактiв Северин заспiвав, спрямувавши всi хвилi найнiжнiших емоцiй, найчистiших почуттiв у той тьмяний куток зали, де в струменях гарячого повiтря тремтiв ii силует…
Ми нинi стрiнулись знову,
По днях розлуки й туги,
І розпочали розмову,
Яку давно вже вели.
Знаю я, знаю, кохана,
З ким вечорами стоiш,
З ким ходиш квiти збирати,
Про кого мрiеш та сниш.
Завтра я вiзьму револьвер,
І груди своi прострелю,
Дай, мила, уста ружовi,
Дай, заки я ще жию.
2
Викликало сумнiв, чи личило той заклад на Пiдзамчi, вiдкритий у примiщеннi складу збанкрутiлоi ткацькоi фiрми «Соломон Рубiнштейн i син», посеред iнших цехiв i варштатiв, так гучно називати «дансингом». Дехто вважав, що Зеник пiд старiсть геть звар’ював. Ще мало за життя пiд спiдницi рiжнi залазив, то ще йому, на старостi рокiв – дансинг подавай! Бо сам вже ся сунути туда не годен, то хоч си подивит – як то енчi баби ниньки ся перекидают!
Та старий Смага дуже добре знав, що робить. Не так його тi баби турбували, як давня, незгасима пристрасть до живоi музики, до того вулканiчного чорного джазу, до танго, самби i фокстроту. Сам Зеник за свое бурхливе життя перепробував усi можливi музичнi iнструменти i потрохи вмiв грати на кожному. Та якась непояснима пристрасть володiти всiма iнструментами одразу брала у ньому гору. Вiн усе свое життя намагався влаштовувати якiсь концерти, виступи, збирав батярiв грати в джазових оркестрах, сам грав на танцях, весiллях, похоронах, хрестинах, уродинах. Де тiльки не звучала музика на Замарстиновi, Рогатцi чи Клепаровi, кожен, хто раптом шукав Зеника Смагу, смiло мiг йти туди i знайти його там, бо вiн там був.
Зеника любили й шанували, та не всi. Усе свое життя мав вiн одну проблему – своi його не дуже сприймали i все зиркали на нього пiдозрiло через оту дурнувату, як вони гадали, пристрасть, оте захоплення тим бiсiвським, прости Господи, джазом! Отими всiма заокеанськими, чужинецькими музичними витребеньками, що й музикою не назвеш!.. Тьху!.. І все намагалися навернути його на украiнську класику.
Треба сказати, що вся та неймовiрна iсторiя Зеника Смаги, яка фантастичним робом пов’язала його долю з долею ткацькоi фiрми «Соломон Рубiнштейн i син», тягнулася вже дуже давно. Сам Зеник нiколи в життю не змiг би взяти той склад у свою власнiсть, якби не щасливий для Зеника i нещасний для родини Рубiнштейнiв драматичний збiг обставин. Рiч у тiм, що Зеник дуже добре знав единого, безталанного сина Соломона Рубiнштейна Самуiла.
Бiдака Самуiл через нещасливу любов до прекрасноi i недосяжноi Рахiлi почав iнодi вчащати до однiеi дуже славноi i не менш сумнiвноi кнайпи бiля Кракiвського базару. Там вони й познайомилися з Зеником, i якось так дуже швидко заприятелювали, а потiм i подружилися. Та так, що Зеник одразу став найрiднiшим кумплем Самуiла на все життя. Настiльки рiдним, що Зенику не раз доводилося тягнути п’яного Самуiла на своему карку до його помешкання i довго потiм вислуховувати дошкульнi i несправедливi образи, ще й погрози не в мiру злих родичiв Самуiла вiддати Зеника пiд арешт! За що?… Зеник того нiяк не мiг второпати. Вiн же ж добре зробив для Самуся, принiсши його додому.
Хоч як вiн не виправдовувався i не намагався роз’яснити ситуацiю, хоч як не божився, його слова не мали такоi сили. Врештi, шляк трафив Зеника щоразу пояснювати одне й те саме, i вiн у вiдповiдь вже сам погрожував тим бiсовим евреям полiцiею. Бо його вини в тому не було жадноi!.. Гик!.. Вiн не винен, що той Самусь iхнiй п’е. Зеник йому нiколи не наливае! І то всi можуть пiдтвердити… Гик!.. Навпаки, то Самусь сам його постiйно пригощае! І ваш Самусь вже не маленький, щоби за ним постiйно доглядати! І вони, його родичi, ще мають бути вдячнi Зенику… Гик!.. який щоразу допроваджуе iхнього Самуiла додому цiлим, неушкодженим i не пограбованим! Але якщо таке в них ставлення до його доброти, то Зеник… Гик!.. клянеться нiколи бiльше не зв’язуватися з iхнiм коханим Самуiлом, i нехай вiн вiд нього вiдчепиться!.. Назавжди!.. Гик!.. А нi, то тепер Зеник заявить на них у полiцiю!.. І на тому – фертик!.. Честь!.. Гик!..
І Зеник гордо вiдступав у глуху, темну нiч…
Та родичi нещасного Самуiла й самi все дуже добре знали, що Зеник – хлопака чесний, справедливий i щирий, вiддано переймаеться музикою, i що всi слова його про Самуiла – то чистiсiнька правда. Та крiм усього той Зеник вмiв добре тримати свого язика за зубами, а для них то, в такiй делiкатнiй ситуацii, було найцiннiшим. От тiльки не знали вони, що мають чинити зi своiм нещасним Самуiлом. Врештi, так погадавши, вирiшили – нехай! Нехай вже той дивакуватий Зеник приводить чи приносить iхнього Самуiла додому, нiж би то мали робити полiцейськi. І за якийсь час уже Самусь знову розшукував по кнайпах Кракiвського передмiстя свого укоханого Зеника.
Так то тривало доти, поки вся родина Рубiнштейнiв не пересвiдчилася остаточно, що iхнього нещасного родича скосила унiкальна i надзвичайно рiдкiсна для жидiв недуга – алкоголiзм. Та так скосила, що якогось вечора, коли Зеник у родинних справах був десь поза Львовом, Самуiл, перебуваючи у станi глибокого вiдчаю, що не може знайти свого кумпля, невiдомо яким робом опинився на Кульпарковi.
Вся та пригода мала б залишитися в таемницi, але вона зненацька завдала страшного удару по слабкому серцю старого Соломона Рубiнштейна, i той удар був такий моцний, що старий невдовзi помер. А що вiн до нестями любив свого нещасного синочка Самуiльчика, i до останньоi митi надiявся, що той схаменеться, що все у нього ще налагодиться в життi, то й зробив його спадкоемцем усiх своiх статкiв.
Спочатку родина Самуiла намагалися контролювати фiнансовi витрати свого безталанного родича. Та справи фiрми й без того йшли вкрай зле. Багато що залежало тiльки вiд волi власника, i кредитори, вiдчувши цю слабинку, були невблаганними: або – або! Правдою було й те, що фiрма ця, хоча й опинилася в жалюгiдному станi, та все ж на пiдприемницькому ринку ще зберiгала до себе iнтерес, залишаючись i далi ласим шматочком.
Врештi родичам Самуiла якось вдалося заборонити йому без iхньоi згоди порядкувати фiнансами фiрми. Але такий крок лише погiршив загальну ситуацiю. Самуiл почав позичати невiдомо де, невiдомо в кого, роздаючи направо i налiво пiдозрiлi векселi. А потiм вiн шукав свого коханого Зеника, i починалося невеселе свято з присмаком невтiшноi гiркоти за нероздiленим коханням до такоi недосяжноi Рахiлi. Самуiл все розповiдав та все виливав iз себе потоки гiрких слiв та слiз. А Зеник мусив то все слухати i спiвчувати нещасному Самуiлу.
Дiйшло до того, що Самуiл став позичати грошi у Зеника також. Знаючи достеменно всю ту iсторiю з тими позичаннями i передбачаючи, чим то все могло би скiнчитися, Зеник вирiшив сам звернутися до його родичiв з пропозицiею доброчинного гешефту. Нехай уже вiн, Зеник, опiкуватиметься iхнiм Самуiлом, якщо той так прикипiв до нього. Але Зеник хотiв би мати якiсь гарантii, що його грошi й зусилля компенсуються.
Фiрма «Соломон Рубiнштейн i син» одною ногою вже стояла на межi банкрутства i родичi Самуiла вiдчайдушно розробляли плани можливого порятунку. Але й iз Самуiлом треба було щось теж вчинити. Тож пропозицiя Зеника виявилася надзвичайно доречною. Тому Зениковi запропонували пiд заставу отой старий, занедбаний склад, який не використовувався ще за життя старого Соломона.
Радостi Самуiла не було меж! Бо виходило так, що Зеник вiдтепер мовби ставав його компаньйоном. А родичi на якийсь час здихалися клопотiв iз Самуiлом. Вiн щовечора пунктуально з’являвся у супроводi Зеника, нiкого не турбуючи, опинявся у своему лiжку i тихо, мирно засинав.
Невiдомо скiльки б воно ще так тривало, але все частiше Самуiл, з невiдомих причин не зустрiвши свого Зеника по знайомих кнайпах, знову i знову опинявся на Кульпарковi. Врештi опинився вiн у тому закладi остаточно. Бо вже перебував у такому станi, що випускати його серед людей було б небезпечно. Зеник роки два навiдувався до нього, приносив якiсь смаколики. А одного сонячного дня Самуiла не стало – помер вiд туберкульозу.
Все рухоме i нерухоме майно фiрми «Соломон Рубiнштейн i син» було продано за борги. Новi власники спробували забрати у Зеника склад, але той навiдрiз вiдмовився просто так вiддавати склад i поставив питання руба: або повертають йому витраченi на покiйного Самуiла грошi i фiнансово компенсують увесь змарнований на нього час i зусилля, або вiдмовляються вiд претензiй на те примiщення.
Зеник Смага – то був ще той батяр! Зовнi такий добрий, лагiдний, привiтний, що й хробака не образить, вiн тим своiм виглядом багатьох уводив в оману. Кому здавалося, що з нього можна шнурки вити – ага, якраз!.. Внутрiшньо Зеник Смага був хлоп твердий, як мур! І коли надумав домогтися свого, ставав непоступливим як бик, затятим i таким, що краще цофнутися йому з дороги на бiк!
Так i сталося. Родичi спробували судитися, але програли, i Зеник несподiвано став повноправним власником омрiяного примiщення складу. Нарештi його пiдприемницький дух заграв усiма фантастичними ритмами та акордами. Зеник знайшов свою нiшу, в якiй мiг розкрутитися його талант на всю потужнiсть. Матiнка Природа щедро обдарувала Зеника чудовими органiзацiйними здiбностями. І якби ж то Зенику бiльше пофортунило в життi, i дав би йому Бог вродитися не тут, а, скажiмо, в Італii, Нiмеччинi або у Францii, то став би там наш Зеник успiшним музичним продюсером, або ж особистим iмпресарiо якоi-небудь свiтовоi знаменитостi, власником музичних студiй, концертних зал, симфонiчних оркестрiв, музичних театрiв. Бо весь його музичний талант витав саме у цiй, такiй не дуже шанованiй у колi митцiв пiдприемницькiй сферi.
Всi, хто знався з Зеником, помiчав його особливу, аж до якоiсь манiакальностi потребу мати свiй власний джазовий оркестр. Отож, спочатку добрi чутки, цiкавий поговiр, а потiм i слава про Зеника, як найкращого органiзатора дворових оркестрiв, рознеслася чи не на весь Львiв. Зеник надзвичайно любив ту свою пристрасть, вiддавався iй по вiнця i нiколи не жалiвся на брак запросин грати на рiзних дефiлядах. Тому нiколи й не жалiвся на брак грошей. Єдине, що стримувало його у тiй дiяльностi – то постiйна вiдсутнiсть свого примiщення як для репетицiй, так i для виступiв. Бо оренда витягувала з нього такi грубi грошi, що Зеник, бувало, лишався з нiчим. Саме в такi митi його й можна було зустрiти i п’яним, i злим, i… готовим на все!..
Але нарештi доля йому усмiхнулася, склад вдалося вiдвоювати, пiдписати усi папери, i Львiв облетiла новина: на Пiдзамчi незабаром вiдкриеться новий розважальний заклад з капiтальним, просторим пляцом. Того дня Зеник першим дiлом помчав до церкви Св. Юра i вiддав на храм усi грошi, якi мав при собi. Поставив з десяток найгрубших свiчок за всiх, кого в ту мить згадав, включно з Самуiлом i його родичами. Потiм ревно висповiдався i попросив благословення у святих отцiв на богоугодну справу.
З чистою, як крапля води з карпатського джерела, душею, в легкому i безтiлесному станi, не чуючи пiд ногами землi, полетiв Зеник далi творити своi великi справи.
Найбiльше його турбували двi речi: вiдсутнiсть доброго джазового оркестру i вдалоi назви для нового закладу. Вже все перебрав, що було влучного, що було гучного, такого, що могло б одразу привабити потрiбну публiку, багато публiки… Нiщо не пiдходило! Врештi, стомившись, вирiшив Зеник обмежити свое коло пошукiв на модних слiвцях, назвах, iменах, пов’язаних з античною, грецькою та римською мiфологiею. Яких тiльки порадникiв вiн не мав! Чого тiльки вiн не почув! Все не те!.. Голова пухла, в очах темнiло, у вухах шумiло, а назви як не було, так i немае, i не годен було знайти…
У вiдчаi Зеник плюнув на ту безнадiйну справу i вирiшив: перша лiпша назва, яка тут прозвучить, i стане офiцiйною назвою цього закладу. Так уже склалося, що в життi Зениковi часто фортунило. У дверях складу, щедро залитих сонячним промiнням, з’явився невисокий темний силует у старомодному «мельонику». Несподiваним гостем виявився давнiй кумпель Зеника, моцний батяр з Личакова, гуморист Мiсько Макальондра.
Зеник був i безмежно втiшений, що бачить таку рiдну душу, i не радий особливо – в залi ще тривав ремонт, було не прибрано, тому й мусив через ту знамениту галицьку делiкатнiсть, замiсть привiтання, голосно про це нагадати.
– До холери, Мiську! А ти чого си припер?! Хiба не видиш, що ще нiц не зроблено i не прибрано, до холери! Га-га-га!.. Хосьда, я тi обнiмлю i поцiлую в чоло, скурвий ти сину! Вважай на свою маринарку бо я маю руки, випацьканi в розчинi…
Вони розреготалися i обнялися, як брати.
– Ти менi скажи такво-во, кулего… – почав Мiсько, вправно скручуючи си цигар та алiгансько накладаючи зi срiбного пуделка тютюн на клаптик папiросного паперу, потiм смачно його наслинив i облизав. Затим зосереджено встромив той цигар в свiй знаменитий бурштиновий мундштук, який перед тим добряче продув, видобуваючи з нього рвучкi i голоснi звуки качиного крякання. За тими звуками всi на Личаковi знали, де в ту мить можна шукати Мiська Макальондру. То його дуже тiшило, бо вiн надзвичайно пишався тим мундштуком. Другого такого по цiлiм Личаковi нiхто не мав, та й на Замарстиновi так само. Тож припаливши цигар i спалений сiрник встромивши назад до пачки, Мiсько сховав сiрники разом зi срiбним пуделком з тютюном у бiчну кишеньку камiзельки, з якоi звисав масивний, хитро сплетений срiбний ланцюжок кишенькового дзигарика i, випустивши густу хмарку смердючого диму, повагом провадив далi.
– Скажи менi такво-во, кулего. От я, старий батяр, знаю той Львiв, як своiх сiм пальцiв, облазив кожду вуличку вздовж i впоперек не раз i не два, але нинi стiлько мусiв по тих лябiринтах налазитися, заки-м тебе туткай здибав… i твою хавiру. – Мiсько змовк. Зробив кiлька обережних крокiв досередини, смачно пахкаючи цигарем, i зачудовано оглядав усе примiщення. – Чи ти не боiшси, що не матимеш клiентiв, га?… До курвоi мами, ал-л-ле то е пляц!!! От-то, холера! Що пляц – то пляц! І той-во, я – то таке, я Львiв добре знаю… Та й нащо менi той дансинг си здав, до дупи, на старости рокiв, не? Хе-хе! Але от, молодь, котра гiрше Львiв знае, то як бути? Ну, i чи ти не боiшси, що твiй заклад нiхто не знайде в тiм лябiринтi, га?
– Як-як?… Як ти сказав?… Лябiринт?
– То е такi закапелки, де тебе ся блуд чiпае. І як зайдеш раз… а вийти вже не зможеш, бо дороги назад нема, а е тiлько безконечнi такi блукання…
– Ну, Мiську, тебе сам Бог послав до мене нинi! Ти ото блудив, але знайшов-таки дорогу сюда, до мене. Так i публiка до мене прийде! А я ото блудив-блудив i таки виблудив на ясне сонечко! Маю назву! Нарештi! «Лябiринт»! Незле, га, до холери?! Дансинг «Лябiринт»! Ну, нарештi! – Зеник ще i ще раз повторював те слово, яке вже стало назвою, смакуючи його на всi боки. – Звучить, га?! Мiську, мушу тобi вiддячити! За назву! Зара йдем до ресторацii на мое конто! Виставляю могорич! А ще мушу тобi сказати, я вже сам йшов тебе десь шукати, але то таки пан Бог сам послав тебе до мене нинi! Маю до тебе одну дуже делiкатну справу.
Так з’явився у Львовi дансинг «Лябiринт». Вiдразу той розважальний заклад справдi не мав такоi популярностi, як про те мрiяв Зеник. Та й самi, дуже добрi загалом музиканти нового, недавно створеного Зеником оркестру, чекали чогось бiльшого. Зiбрати нову джаз-банду йому вдалося на диво легко i вiдносно швидко. Зрештою, труду багато Зенику не довелося докладати, бо всi вiдомi йому добрi музиканти тiльки того й чекали, коли Зеник iм свисне.
Зеник першим дiлом вiдразу зладив усiм одинаковi, приемного свiтлого вальору двобортнi маринарки з блищичими гудзиками, одинаковi краватки-метелики, всi мали одинаковi темнi споднi з гострими кантами i чорнi, напуцованi до блиску мешти. І на всi тi убори пiшли останнi, позиченi Зеником грошi. Все! Тепер Зенику позичати вже не було в кого, не було де i не було як. Тепер додатковi позички виглядали б доволi пiдозрiло, бо якраз невпинно пiдходив час потрохи вiддавати ранiше позиченi грошi. А новий оркестр вже не вперше грав у великiй i майже порожнiй залi. Вся нечисленна публiка з мiсцевих батярiв та iхнiх кобiт почувалися в такому просторi ще якось нiяково i наразi збиралися тут швидше з цiкавостi, нiж з чiтким, усвiдомленим бажанням добре вiдпружитися i весело збавити час.
Та Зеник анi секунди не хнюпив носа, не втрачав бадьоростi, все повторював: «Нiчо, нiчо, нiчо!.. Все ще в нас буде! Буде!.. Все ще заграе! По тому лябiринту треба ще трохи поблукати, поблудити, перш нiж мати те, що хочеш! Граем, граем, хлопаки! Не сумуемо! Граем!!! Жваво, бадьоро!»
І тими словами, i своею поведiнкою Зеник справдi запалював своiх музикантiв, змушував iх краще зiгратися, вiдточувати свою майстернiсть. І всi плекали в своiй душi непохитну надiю, всi твердо вiрили, що Зеник добре знае, що вiн говорить, що вiн робить, а найкраще знае, що вiн хоче i куди всiх мае вести. І жодного дня, окрiм постiв, «Лябiринт» не припиняв своеi роботи.
