скачать книгу бесплатно
Зарембський рвучко розвернувся i, пiдiйшовши до Северина, який все ще стояв спантеличений i не мiг зрушити зi свого мiсця, владно показав йому на заскленi дверi виходу з зали. І вже на ходу, як завжди дiловито, своiм металiчним голосом, який наводив панiчний жах на всiх без винятку спiвробiтникiв «Брiстоля», розпитував далi в Северина:
– Чи багато ще знаете вiдомих пiсеньок?
– Та так. Достатньо! – Северин, усе ще гаразд не отямившись, перелякано дрiботiв за паном Зарембським.
– Добре! Ще якi можете назвати?
– Ну, та рiзнi. Треба сiсти, пригадати. Ну, наприклад, ще «Моя кохана кракiв’янко». Потiм «Не забувай нiколи ту весну», «Чи ти чуеш голос мого серця». Ну, i батярських цiлу купу знаю.
– Того не треба! – Директор вiдмахнувся рукою. – То вже нас не цiкавить!
І вони зникають у довгих коридорах ресторацii «Брiстоль».
Северин переминався з ноги на ногу на м’якому ворсi великого i дорогого перського килима, яким було вистелено чи не пiвкабiнету пана Зарембського. Тут вiн почувався дуже нiяково, до того ж похмiлля ще давалося взнаки.
Щойно вони зайшли до кабiнету, як одразу задзеленчав телефон. Директор зняв слухавку, коротко, по-дiловому вiдповiдав i щось занотовував у записнику на столi. А Северин знiчев’я роззирався по кабiнету.
Темнi шкiрянi фотелi по обидва боки директорського столу; дорогий колекцiйний посуд у старовинних рiзьблених та iнкрустованих перламутром креденсах; пальми та фiкуси у масивних вазонах на пiдлозi; вся стеля та панелi стiн вкритi витонченою лiпниною з позолотою, крiм того, стiни вкривали дорогi шовковi шпалери; бронзовi бра, пiдсвiчники у всьому просторi та торшери по кутках кабiнету.
– То ви погоджуетеся заспiвати кiлька пiсень з моiм оркестром? – Северин аж здригнувся вiд несподiвано рiзкого запитання пана Зарембського, який раптом опинився за його спиною. Владний голос вивiв Северина з мелянхолiйноi задуми. – Всього один вечiр! Кiлька пiсень, якi ви назвете. За гонорар можете не хвилюватися. Гонораром залишитеся задоволенi. Отже, ще раз запитую – ви погоджуетеся заспiвати з моiм оркестром?
– Не знаю. Я ще нiколи в життi.
– Отже, погоджуетеся, так? – директор нетерпляче урвав Северина, схиляючи його до потрiбноi вiдповiдi. – Так, чи нi? Кажiть! Всього лише один вечiр. Можна спробувати! Так? То ви погоджуетеся, так?
– Та… нiби… так, – Северин наважився нарештi щось вiдповiсти, бо раптом вiдчув у своему тiлi нездоланну хвилю солодкоi спокуси. «А, до дiдька! Та треба спробувати, раз е така нагода». Але даючи цю згоду, вiн тим нiби сам себе приголомшив, аж йому запаморочилося в головi.
– От i чудово! – без будь-яких емоцiй на обличчi голосно промовив пан Зарембський. – Виступ пiслязавтра, початок о сьомiй годинi. Завтра о дванадцятiй пополуднi ви зустрiнетеся на репетицii з моiм оркестром i пiдберете невеликий репертуар, три-чотири популярних пiснi, якi ви забажаете виконати. А о третiй годинi зустрiнетеся з моiм кравцем. Вiн пiдбере вам вбрання на виступ. Все зрозумiло?
Северин слухав з вiдкритим ротом i баранячим поглядом дивився на пана Зарембського.
– Я повторюю, все зрозумiло? – вже пiдвищеним тоном, нетерпляче перепитав пан Зарембський.
Северин розгублено закивав головою. Директор пiдiйшов до столу з чорними телефонами, зняв з одного слухавку i набрав потрiбний номер.
– День добрий! Попрошу пана Казiмежа до телефону! – І вже за хвилину: – Пане Казiмеж? День добрий! То Зарембський вас турбуе! Так, так. Дякую, дякую. І вам того ж бажаю! Пане Казiмеж, завтра до вас о третiй пополуднi пiдiйде пан, який називаеться Северин. А прiзвище мае… – Пан Зарембський прикрив слухавку долонею i звернувся до Северина: – Кажiть ваше прiзвище, швидше!
– Бабiй! – Збентежено вигукнув Северин.
– Бабiй! Так, Северин Бабiй. Так, то такий собi трохи батяр. Але не варто зайве хвилюватися! Хлопака вихований, чемний i поважний. І менi вiн сьогоднi дуже потрiбний. Отже, до дiла! Пане Казiмеж, дуже вас попрошу пiдiбрати йому вiдповiдне вбрання до виступу. Так, так, вiн вам усе необхiдне сам роз’яснить. Дуже вам дякую, пане Казiмеж! Всього вам найкращого! До побачення! – Пан Зарембський схилився над столом i щось записав на клаптику паперу. – Ось! Тут адреса ателье пана Казiмежа. То бiчна вiд вулицi Копернiка. Сподiваюся, знайдете. Там пiдберете собi все необхiдне до виступу. І чекаю вас завтра. Крiм того, ось, прошу взяти. – І пан Зарембський, витягнувши зi свого об’емного пуляреса пару банкнотiв, простягнув iх Севериновi. – Невеликий завдаток. Бажаю успiхiв! До побачення!
Северин незчувся, як опинився у коридорi. Оце так поворот у його долi! Вiн навiть не мiг повiрити, що все це вiдбувалося саме з ним. Пiслязавтра – виступ на сценi «Брiстоля»! Нi, такого бути не може, до холери! Це щось неймовiрне! Це вiдбуваеться не з ним! Може, вiдмовитися? Втекти? Що його робити? А може, пiти та й напитися? І Северин мимовiльно розсмiявся, крокуючи коридорами «Брiстоля» до виходу.
Цiлiсiнький день, вiд самого ранку аж до моменту свого виходу на сцену, Северин почувався дуже зле. Весь день його нудило, хоча вiн майже нiчого не iв i не пив. Не знаходив собi мiсця, все в нього падало з рук. Ним кидало вiд одноi крайностi в iншу. Раптовi хвилини спокою i байдужостi до всього на свiтi, коли вiн завмирав на мiсцi, впадаючи у незрозумiле закуття, змiнювалися хвилями активноi дiяльностi, коли вiн усе провiряв i перепровiряв по декiлька разiв. А перед тим, уночi, вiн пiдривався з гiстеричним криком, бо йому снилися якiсь жахiття, нiби вiн виходить на сцену, чомусь оперного театру, спiвати, але забув усi слова своiх пiсень!
За кiлька годин перед виступом у «Брiстолi» Северин принiс вiд пана Казiмежа костюм i мешти. Одягнув то все на себе, i нова хвиля проблем накрила його з головою. Костюм виявився незручним, сидiв дуже зле, все в ньому було якесь перекособочене. Мешти тиснули з усiх бокiв, натирали п’ятки. Вiн вирiшив пройтися вулицею, аби освоiтися у тому вбраннi. Та краще би не робив цього! Всю дорогу вiн вiдчував на собi зневажливi, насмiшкуватi погляди львiв’ян. Йому здавалося – всi вони знають, що той клепарiвський батяр, той фраер нiкчемний насмiлився сьогоднi виступати на сценi! І не де-небудь, а в самому «Брiстолi»!
За годину перед виступом Северин з’явився у коридорах ресторану.
Ледве переставляв ноги, його чоло, скронi, шию, та й усе тiло вкривав холодний пiт. Вiн знеможено присiв на м’який стiлець навпроти службових дверей, якi через тiсний, темний коридорчик виводили на сцену. Вiн залишався на тому стiльцi аж до самого свого виступу. Змушений був там сидiти, бо йому весь час кортiло до кльозету. Але вiн туди не йшов, знав, що з цього нiчого не вийде – всi його нутрощi були абсолютно порожнiми. Северин тодi не мiг знати, що стан його був звичним для акторiв-початкiвцiв i називався «мандражем».
Традицiйний у «Брiстолi» концертно-танцювальний вечiр уже розпочався. Неймовiрно популярний у Львовi старенький гуморист, а заодно й конферансье, пан Здiслав Бялий, заклопотано пройшов коридорчиком на сцену повз Северина, не привiтавшись i навiть не глянувши на нього. Це додатково додало Северину ще кiлька крапель до його й без того пригнiченого настрою. Вiн не помiтив, як у коридорi з’явився пан Зарембський i стежив за його невеселою поведiнкою перед виступом. Самопочуття Северина пану Зарембському дуже не сподобалося.
– З вами все гаразд? – вiн несподiвано пiдступив до нього з запитанням.
– Так-так! Все чудово! Прекрасно! – Северин пiдхопився з мiсця, залопотiв щось тремтячим голосом з вибалушеними очима.
Директор занепокоено оглядав Северина з нiг до голови i вже намiрявся припинити той невдалий експеримент – вiдмiнити його виступ.
Та було надто пiзно!
На сценi бадьоро заграв оркестр, в залi ресторану, який сьогоднi, Зарембському на радiсть, був добре наповнений, пiднялася хвиля бурхливих оплескiв, бо на сценi, з коридору то було добре чутно, з’явився пан Здiслав Бялий зi своiми грайливими, жартiвливими привiтаннями, та свiжими й не зовсiм вiцами.
Вечiр у «Брiстолi» був у розпалi. Концертнi виступи, гумористичнi номери пана Здiслава, та «розривковi», танцювальнi паузи змiнювалися чiтко, все по сценарiю, без жодних накладок. Вечiр тривав чудово, усе проходило як по маслу. Пан Здiслав як конферансье був сьогоднi при фартi i просто витав на хвилях найвищого натхнення. Пан Зарембський, спостерiгаючи за всiм дiйством у своему ресторанi, внутрiшньо невимовно тiшився, але зовнi то нiяк не проявлялося, вiн i далi залишався суворим та зосередженим.
Та ось, пiсля черговоi танцювальноi паузи, коли розпашiла публiка всiдалася на своi мiсця, пан Здiслав оголошуе наступнi концертнi номери. Невеличка заминка – то вiн виймае з внутрiшньоi кишенi картку з iм’ям та прiзвищем нового виконавця, яке вiн за свою багаторiчну дiяльнiсть зустрiчае вперше i яке йому нiчого не говорить. Нарештi вiн розiбрав, тримаючи картку вiд себе на вiддалi, що там було написано: «Отож! Шановна публiко! Привiтаемо нашого нового, молодого дебютанта! На нашiй сценi – Северин Бабiй!»
Жваво залунав музичний програш оркестру. В залi чутно поодинокi оплески.
А на сценi нiхто не з’являеться.
Пан Здiслав чекае, чекае, чекае. Вiн збентежено, з напруженою посмiшкою озираеться по рiзнi сторони сцени: «Пане Бабiй! Ви де? Ми чекаемо! Чекаемо на пана Северина Бабiя». В тишi залу заiнтригована публiка починае перешiптуватися, а подекуди вже залунали смiшки.
Хтось з крайнiх оркестрантiв не витримав i кинувся у коридорчик. У пана Зарембського усе похололо всерединi.
– Бабiй! На сцену! – майже в саме вухо дрiмаючого Северина грiзно гаркнув музикант i помчав назад, на сцену.
Вiд несподiванки Северин гепнувся зi стiльця на пiдлогу, ледве пiднявся на тремтячих ногах i непевною ходою поплентався за тим оркестрантом. У ту мить Северин забув про все на свiтi.
Ось кiлькома вузькими сходинками вiн пiднiмаеться на сцену.
Цього слiд було чекати – вiн зашпортався i мало не заорав носом по сценi, пролетiв до самоi середини. Лише стояк мiкрофона, за який руками вчепився Северин, втримав його на ногах. Стояк похилився до самоi рампи, мiкрофон рвучко та оглушливо загудiв, немилосердно для нiжних вух завсiдникiв «Брiстоля». Зал дружно вибухнув реготом та незадоволеними вигуками.
Пан Зарембський затулив долонею обличчя.
Северин якось втримався на ногах, поправив мiкрофон, збентежено, з дурнуватою посмiшкою тупцював на мiсцi i, не припиняючи кивати головою на всi боки, обсмикував на собi костюм.
Публiка не припиняла реготати, аплодувати i викрикувати з мiсць щось дотепне та в’iдливе на адресу невдахи-виконавця. Пан Зарембський скреготав зубами, ним трясло, вiн ладен був пошматувати на дрiбнi кавальчики того батяра. Першим отямився конферансье i, нiби нiчого не сталося, знову пiдiйшов до мiкрофону.
– Отож, шановна публiко! Маемо на нашiй сценi Северина Бабiя! Очевидно, перший виступ… хвилювання. І наша така шляхетна заля! То все так впливае… Тож пiдтримаемо оплесками нашого нового виконавця! Прошу!
Зал радiсно зааплодував. Пан Здiслав запропонував жестом Северину стати ближче до мiкрофона i подав знак оркестру – можна починати, а сам непомiтно, в стилi справжнього конферансье, полишив сцену. Музиканти заграли. Северин дочекався свого вступу i…
Очевидно, що вiд надмiрного хвилювання, голос у нього зiрвався i вiн «пустив пiвня».
Знову зала вибухнула реготом, цього разу вже з бурхливими оплесками та ще дошкульнiшими зауваженнями з мiсць, якi ще бiльше розпалювали залу. Пан Зарембський опустив додолу очi, скрушно похитав головою i пiшов зi свого спостережного мiсця до бiчного виходу на сцену.
А Северин уже дещо опанував себе i заспокоiвся. Вiн впевнено пiднiс догори руку, намагаючись заспокоiти залу, вiдкашлявся, прочистив горло i розвернувся до оркестру. Жестом подав знак – ще раз! Грайте ще раз! Починайте знову!
І музиканти – що мали робити? Заграли! Цього разу, дочекавшись свого вступу, Северин заспiвав. Чiтко, правильно i чисто.
І зала завмерла.
Пiд час виконання Северином пiснi пан Здiслав з iншого кiнця сцени побачив на протилежному боцi у вузьких дверях фiгуру пана Зарембського, який подавав йому якiсь знаки. Спочатку вiн тицьнув пальцем на спiваючого Северина, а наступним жестом були схрещенi долонi рук. Пан Здiслав зi свого мiсця легко йому кивнув – вiн усе добре зрозумiв, i пан Зарембський зник у темному коридорi.
Северин доспiвав свою пiсню.
Ще якусь хвилину зала, немов щось одне цiле, мовчала, не знала, як реагувати. Клоунська поведiнка того батяра, яка сьогоднi вельми потiшила всю публiку, якось не спiвпадала з його унiкальним, сильним i чистим голосом, з його оригiнальним спiвом. Шляхетна публiка ще не встигла розiбратися зi своiми почуттями – свiдками чого вони стали? І приймати то чи нi?
А Северин, дочекавшись згасання останньоi ноти, повiльно вклонився завмерлiй залi. Пiсля напруженоi паузи, заскочена таким несподiваним виступом, збентежена публiка нарештi розродилася рiденькими оплесками.
Не можна сказати, що вiдвiдувачi «Брiстоля» того вечора не сприйняли спiвочий талант Северина. Швидше навпаки. В «Брiстолi» завжди збиралася публiка добiрна, яка чудово зналася на всiх тонкощах спiву й була добре знайома з усiма вiдомими виконавцями не лише зi Львова, а й з усiх куточкiв Речi Посполитоi. Такого вокалу, запропонованого дивакуватим батярем, вони ще нiколи не чули. На жаль, те хвилинне сум’яття, коли публiка в «Брiстолi» вагалася – приймати чи не приймати його у своему колi, зiграло не на користь Севериновi. Пан Здiслав Бялий, досвiдчений i вправний конферансье, вмiв гiдно порятувати будь-яку концертну програму з найскладнiших ситуацiй. Ось i цього разу, пiсля завершення Северинового виступу, вiн жваво пiдступив до мiкрофона.
– Щиро дякуемо нашому шановному дебютанту! Наважуся висловити спiльну думку, що ми ще не раз почуемо чудовий голос Северина Бабiя на наших концертах! Щиро дякуемо! А зараз на нашiй сценi… Я вже вiдчуваю той захват… ту приемну, солодку нетерплячку, з якою вся шляхетна публiка чекае на нашу незрiвнянну…
І пан Здiслав гучно назвав iм’я вiдомоi спiвачки. Як по командi, залом прокотилася хвиля оплескiв та овацiй. Холодних, зате одностайних. Бо далi все розгортатиметься як завжди прогнозовано, у всiм знайомому руслi, без будь-яких несподiванок.
Оркестр заграв жваву мелодiю. Пан Здiслав впритул пiдступив до здивованого Северина. Вiн залишався на сценi, бо мав доспiвати ще двi пiснi – так вони домовилися з паном Зарембським. Але пан Здiслав з хижою посмiшкою, нашiптуючи: «Йди, йди звiдси! Йди!», все напирав своiм тiлом на знесиленого Северина. І вiн здався без опору, не став нiчого вияснювати, покiрно спустився сходинками вниз i забрався геть зi сцени.
У розкiшному, яскравому з блискiтками естрадному костюмi на сцену вискочила усмiхнена спiвачка. Вона, чи не едина в цiй залi, невимовно радiла й тiшилася з такоi невдачi, такого гучного провалу ii потенцiйного конкурента. Дивним чином саме це додало iй наснаги й натхнення. Їi виступ того вечора пройшов на диво рiвно й чисто, i навiть мав успiх у публiки. Виходило так, що той Северинiв провал, за iронiею долi, посприяв кар’ерi вiдомоi спiвачки i вона мала ще декiлька доволi непоганих концертiв у «Брiстолi» та в iнших розважальних закладах Львова. Таким чином, ii «успiшнi» виступи вiдтягували час. Це було надзвичайно на руку пану Зарембському, який наполегливо вирiшував проблему пошуку нових виконавцiв. І пан Зарембський уже встиг вiдмiтити цей момент.
У коридорi за сценою на Северина чекав стурбований, переляканий кельнер.
– Пан Зарембський бажае негайно бачити вас у своему кабiнетi!
Северин, знесилений i спустошений, поплентався до кабiнету пана Зарембського. Директор мовчки вiдрахував йому виплату за «виступ». Дивно, але вiн розрахувався з Северином сповна, виплативши усю суму, про яку вони домовлялися, i промовив:
– Вбрання i взуття негайно повернути в салон пана Казiмежа! І щоби я вас тут бiльше не бачив! До побачення! У мене сьогоднi ще дуже багато роботи!
Северин без жодного слова згрiб зi стола власника «Брiстоля» всi грошi i мовчки, навiть не попрощавшись з паном Зарембським, повiльно вийшов з його кабiнету.
Вiн понуро крокував коридорами «Брiстоля» до виходу. За стiнами, у залi ресторану лунала музика, чутно було, як грае чудовий оркестр, а вiдома спiвачка натхненно виводила своi куплети. Та всi цi звуки доносилися до нього вже з минулого життя.
– Прошу пана! – почулося за його спиною.
Северин спинився.
До нього пiдiйшов добре вбраний, доглянутий муровий хлоп з округлою, лисуватою головою на крутих плечах, з лагiдним, зичливим поглядом банькатих блакитних очей. Чоловiк, тримаючи в однiй руцi капелюха, пiднiс ii i направив вказiвний палець у бiк Северина.
– Северин Бабiй? – звернувся до нього украiнською мовою, що вiдразу ж насторожило Северина. – А я називаюся Зеновiй Смага, Зеник – по-простому, по-нашому.
Щось, десь, колись Северин уже чув про того Зеника Смагу, але особисто не був з ним знайомий.
– Дуже хотiв би з вами познайомитися! – продовжував Зеник. – Маю для вас пару цiкавих пропозицiй.
Хоча Северин у ту хвилину не мав нi настрою, нi жодних бажань, та все ж не вiдхилив знайомство з тим Зеником i байдуже буркнув:
– Та добре.
Десь, приблизно через пiвроку, буденний, непримiтний i в «Лябiринтi» нiким, крiм самого Северина, не помiчений, але доволi несподiваний випадок раптово пiднiс його як у власних очах, так i на недосяжну висоту серед львiвських спiвакiв. Хоча то пiднесення вiдбулося непомiтно, лише у Севериновiй душi, зате незмiрно потiшило його самолюбство. Але таку неочiкувану для себе приемнiсть вiн нiчим i нiкому не виказав.
Якось у день його виступу, пiсля другоi чи третьоi пiснi, пiд час танцювальноi паузи, до нього пiдiйшов хлопчик-посланець. Вiн вручив Северину конверт з листом i поцiкавився, чи чекати йому на вiдповiдь. Заiнтригований Северин здивовано розкрив конверт. На фiрмовому бланку ресторану «Брiстоль», крiм ввiчливого привiтання, було надруковано кiлька лаконiчних фраз: «Чекатиму Вас у своему кабiнетi у будь-який зручний для Вас час. Маю для Вас цiкавi пропозицii». І пiдпис: «Зарембський».
– Хо-хо-хо-о-о! – втiшно промовив Северин, акуратно склав листа, засунув його назад, до конверту i звернувся до хлопчика: – Не буде вiдповiдi! Нiякоi вiдповiдi не буде! Лише, будь ласка, передайте на словах пану Зарембському, що зi мною – все гаразд! Запам’ятаете? Не забудете? Все гаразд!
На сценi знову залунала музика. Посланець чемно вклонився i зник.
5
Чийсь грубий i хриплий голос над самим його вухом змусив Северина зупинитися i вмить протверезiти.
– Ну, що вилупився? Позатикало? Колеги, а жеби-сь ви знали, що як будете подавати спiвочий голос, то будете при тiм глухi на всi вуха! Га-га-га!!!
Регiт, який швидше нагадував бичаче ревiння, що вибухнув за сусiднiм столиком, на мить заглушив загальний гамiр зали. З вiдвiдувачiв нiхто особливо не здивувався i не звернув на то жодноi уваги – такi вибухи реготу не дивина в «Лябiринтi». Але тiльки не для Северина. Для нього тi слова i той смiх були, як удар по карку старою штахетою з iржавими цьвеками!
– Та що ти вилупився, як баран на новi ворота, колего?! Не впiзнав? – Той нарваний штрiх i далi зачiпав Северина, а його п’ятеро нетверезих кумплiв тулилися за маленьким столиком i тужилися, бо мовчки дерли лаха, аж душилися.
Северин дещо вiдхилився назад i напружив свiй погляд. Тiльки тепер в тих збуях вiн упiзнав нарештi ватагу личакiвських батярiв на чолi не з будь-ким, а з самим Орестом Щипом.
Северин ще раз, уже безнадiйно зиркнув у бiк переповненоi, метушливоi та гамiрноi зали, але вже не поривався кудись бiгти. Й без того було видно, що вiн знову, цього разу вже завдяки тим личакiвським засранцям, втратив свою незнайомку. Вона знову зникла i тепер ii вже можна не шукати. А була ж майже на вiдстанi витягнутоi руки!
Северин у вiдчаi намагався зробити ще кiлька крокiв помiж скупчених столикiв й щiльноi публiки. Та всi його зусилля виявилися марними. Вiн приречено зупинився, опустив голову, а потiм повернувся до столикiв з личакiвськими збуями. Наближався до них з дурнуватою посмiшкою, театрально простягнувши руки вперед, експромтом граючи зварйованого слiпого.
– Йой! Куго я виджу! Ку-у-урва тi маць бу-у-ула! Яке то щисьте вас туткай-во всiх видiти, кулегi! Ану, дай-но спробую, хто ту е? Йой! Та туткай однi рiднi батяри!
Северин хiхiкав, божевiльно дивився кудись вбiк, чи вгору, ляпав долонями личакiвських батярiв по головах, крутив iм вуха, щипав i тарбав iх за щоки, носи, пiдборiддя, плямкав пальцем по iхнiх губах.
Личакiвськi збуi спершу невимовно тiшилися з такого Северинового моцного кавалу. Реготали, жартiвливо й грайливо вiдбивалися вiд його рук, навiть пiдiгрували. Але щодалi, тим бiльше тi його жарти трималися на межi. Пробираючись так по головах батярiв мiж iхнiми столиками, Северин затримав своi руки на плечах самого Ореста Щипа – Орка Щипавки, як його помiж собою називали всi личакiвськi. Вiн единий з-помiж своеi батярськоi компанii навiть не посмiхнувся. Вiн мовчки, похмуро i незадоволено спостерiгав за всiма Севериновими цирками. Невисокий на зрiст, непримiтний i невиразний, вiн був надзвичайно жорстоким та безжальним, справжньою грозою усього Личакова i вважався старшим понад усiма личакiвськими збуями-батярами.
– А ту хто е? Ану-ану, дай-но впiзнаю, хто то такий!
Несподiвано рвучко Северин пiдняв за плечi Орка з-за столика.
Всi личакiвськi батяри за сусiднiми столиками принишкли, мовчки спостерiгали, чим то все скiнчиться, i напружено-дурнувато посмiхалися. Але й за багатьма iншими столиками в залi уважно стежили, що там той Северин витворяе. А вiн, незважаючи нi на що, захоплено грав далi зварйованого слiпого, дивився кудись вбiк, а руками обмацував плечi та голову Орка.
– Йой! А хто ту е? Хто ту такий? Йой! Щось нiяк не впiзнаю! Йой, а шо то таке? Хто ту такий? Гi-i-i! Йой! Ледве впiзнав-ем! Га-га-га! Та то е той шпиндель личакiвський!
І Северин грубо провiв вiдкритою долонею з розчепiреними пальцями по обличчю Орка, вiд чола до самого пiдборiддя.
А то вже була страшна образа, настiльки страшна, що за львiвським батярським кодексом в життю нiколи i нiкому не прощалася, хто б не посмiв таке вчинити. Личакiвськi пiдiрвалися зi своi мiсць. Зала затихла i на секунду завмерла вiд гуркоту перекинутих столикiв та незрозумiлих крикiв. У ту ж мить, як по командi, чоловiки з публiки гуртом кинулися розбороняти розлючених батярiв. Бо якби того не зробили, сталась би велика бiда.
Той раптовий спалах лютi мiж Северином i личакiвськими у примiщеннi «Лябiринту» вдалося загасити одразу ж. Щойно ватажок личакiвських, грiзний Орест Щип, якого боялися i поважали всi львiвськi батяри, грубо вiдштовхнув Северина, усi довкола вже були напоготовi, бо дуже добре знали можливий розвиток сценарiю «дружньоi» зустрiчi мiж клепарiвськими та будь-якими iншими батярами, особливо личакiвськими, його кульмiнацiю i фiнал, тобто чим усе могло скiнчитися.
І самого Северина, i клепарiвських, i личакiвських вмить з усiх бокiв обступили моцнi хлопи з постiйних завсiдникiв «Лябiринту» i вiдсунули по рiзних кутках. А то вже називалося – ситуацiя! Щойно градус розмови мiж батярами наближався до критичного ступеню, стурбований Зеник занепокоено замахав руками до свого оркестру з вимогою негайно грати щось гучне, бадьоре i жваве!
Батяри, грiзно вiдмахуючись вiд чемних та поважних клiентiв «Лябiринту», якi все намагалися заспокоiти, урезонити iх, неохоче, та все ж повiльно розiйшлися по своiх мiсцях.
Та ненадовго.
