скачать книгу бесплатно
Пiдприемницька жилка Зеника в тi першi, напруженi днi проявила себе якнайкраще. Без будь-якоi реклями, бо на рекляму вже не було анi гроша, в «Лябiринтi» проводилося все, що так чи iнакше могло викликати до нового закладу iнтерес, привернути хоч якусь публiку i то за дуже помiрну цiну, а то й безкоштовно. Але вiн також не цурався жодноi нагоди добре закалимити. Вiд дитячих свят-спiваночкiв, до репетицiй i виступiв хорiв, церковних служб, весiль, прийнять, концертiв, виступiв, ну й, звичайно, самих танцiв – усе в «Лябiринтi» проходило якнайкраще.
Важливим надбанням для Зеника виявилася панi Стефця. Один час вони навiть були дуже добрими сусiдами, бо iх як нiкого еднали взаемнi вподобання. Панi Стефця кохалася в гарнiй музицi i обожнювала добрий спiв, а Зеник любив добре попоiсти.
Чи не з самого дитинства панi Стефця пропрацювала куховаркою. Вона пройшла, без перебiльшення, майже всi кухнi Львова. А починала з замарстинiвських кнайп, далi пiшли невеликi пекарнi, цукернi та каварнi, а вже в зрiлому вiцi – поважнi ресторацii, куди панi Стефцю радо запрошували, iнодi й переманювали, бо панi Стефця вважалася однiею з найкращих господинь-кухарок на цiлий Львiв. В силу вiдомих обставин вона як украiнка не могла, та й особливо не прагнула зробити собi кар’еру, хоча всi вiдомi львiвськi шеф-кухарi гонорових ресторацiй залюбки користувалися ii послугами як помiчницi, самi ж пожинали всi лаври талановитих кулiнарiв. Але роки минали. І панi Стефця все частiше почувала себе не в силi жваво i натхненно виконувати свою улюблену роботу так, як то було замолоду. Аж поки цiлком не покинула свою працю i не вiдiйшла на емеритуру. Та ненадовго… Бо тут нi сiло нi впало знову вигулькнув той старий холерник Зеник зi своiм дансингом i з новими iдеями! Щось там вони з паньов Стефцьов мiркували, розважали, сперечалися. Бо панi Стефця одразу ж навiдрiз вiдмовилася повертатися до колишньоi працi – роки вже не тi, та й здоров’я так само, та вислухавши ще i ще раз усi Зениковi аргументи, врештi здалася й пристала на його пропозицii. І та iхня зустрiч завершилася гучним могоричем, аж сусiди дивувалися й заздрили, бо той могорич уже на «мале вiсiле» потягнув. Як виявилося згодом, головним i переконливим аргументом для панi Стефцi була близька вiдстань до того дансингу, який розмiстився недалеко, майже за рогом, i iй не доведеться бозна-куди чалапати своiми хорими ногами.
Небавом, на задньому дворi «Лябiринту», впритул до його глухоi стiни, з’явилася невеличка прибудова, така собi лiтня «домова кухня», де панi Стефця з кiлькома помiчницями випiкала смачне печиво i готувала снiданки «з собою» для робiтникiв, учнiв та академiкiв. Усiм простим людям на тiй дiльницi одразу ж стало зрозумiло, що тота «домова кухня» – то тiлько вивiска, аби замилити очi владi з ii контролюючими органами. Бо академiкiв у тому районi, може, й набереться зо два десятки, але щоби для них аж цiлу «домову кухню» вiдкривати!.. А робiтники?… Та де б то наш робiтник снiданки з «домовоi кухнi» брав! В нього – що, свого дому нема, чи що? Не, за тим крилося таки щось iнче…
Потихеньку асортимент пропонованих страв i напоiв розширювався, аж нарештi веселий дансинг «Лябiринт» набув ще й славу непоганоi ресторацii з чудовою кухнею. Не!.. Той куревський Зеник таки знав, що хотiв, а ще краще знав, що мае для того зробити.
Одного погiдного лiтнього дня, коли лагiдне сонце заливало золотом i теплом весь простiр, а люди повиходили з церков у блаженному, сонливому спокоi i верталися домiв, Зеник, незважаючи на святу недiлю, збирав своiх оркестрантiв, аби тi повправлялися та розiгрiлися перед вечiрнiм виступом на танцях. Музиканти хоча й нарiкали на вимогливiсть Зеника працювати в святу недiлю, та в глибинi душi давно змирилися з таким станом речей. Тим бiльше, що нiхто працю музикантiв у недiлю грiхом не вважав. Та й була у тому якась логiка: коли всi звичайнi люди танцюють, розважаються, музиканти мусять грати, працювати тобто. І добре грати, до курвоi мами!
Тому й розумiли всi ту Зеникову суворiсть пiд час недiльних проб. Бувало, погрожував не на жарт, що позбавить платнi, а то й дасть шпiца пiд зад i вицофае з оркестру до дiдька кожного, хто пропустить хоч одну недiльну виправу, незважаючи на жоднi заслуги. Та й недiля була единим днем, коли вдавалося на повну силу повправлятися зi своiм оркестром. В усi iншi днi оркестрантiв годi було зiбрати, бо гарували по рiжних роботах. А тi, хто ввечерi ще змiг приплентатися на пробу, то хоча й трималися гонорово, все одно виглядали надто втомленими, щоби Зеник мiг вимагати вiд них наснаги й зосередженостi, та ще й перед вечiрнiми танцями, якi закiнчувалися десь аж за пiвнiч.
Зеник тiшився, бо саме тоi недiлi музики з’явилися всi як один, ще й завчасно. Всi виспанi, бадьорi i веселi, готовi до любих творчих подвигiв. Жартували, дурiли, чи просто тинялися по залу, балакаючи мiж собою, чекали тiлько сигналу вiд Зеника. А вiн, у пречудовому настроi, перебираючи якiсь ноти з модними тангами i фокстротами, якiсь листочки з записами нових пiсеньок, думав про те, що коли хлопцi добре вiдпрацюють, треба буде iм виставити фест гонорову вечерю, не таку, як завше.
Аж раптом, за прочиненими дверима складу, на завжди тихiй i спокiйнiй вуличцi почувся незрозумiлий шум, а за ним тупотiння сотень нiг у супроводi гiстеричних, майже божевiльних крикiв. Музиканти в залi враз принишкли, повернули своi здивованi очi до дверей. Що могло статися? Пожежа? Потоп? А чи вiйна, до холери? Та серед всього того хаосу звукiв чiтко вирiзнялося одне слово: «Цепелiн!!! Цепелiн!!!» Музиканти Зеникового оркестру, як по командi, вмить покинули своi iнструменти на стiльцях i поперлися до виходу. Зеник iх нiяк не стримував. Йому й самому стало цiкаво, що ж то могло такого там стрястися.
В яснiй блакитi чистого, у недосяжнiй високостi неба повiльно пропливав надi Львовом довжелезний i величезний дирижабль. Його напiвматова, металiчноi фактури сферична поверхня виблискувала срiблом у променях слiпучого сонця. Дирижабль рухався дуже повiльно, поважно i впевнено, так, що можна було розгледiти на ньому всi найдрiбнiшi деталi.
Це фантастичне, аж до якогось мiстичного вiдчуття, атракцiйне видовище витягнуло, здавалося, всiх людей з усiх околиць, усiх вулиць. Босоногi, голопузi, немитi i нечесанi дiти, гоноровi панi i панове в ошатних недiльних вбраннях, огряднi господинi з кохлями в руках, у чистих вишитих сорочках i незмiнних, вкритих сiрими плямами фартухах, а за ними вже захмелiлi газди у вишиванках, колоритнi мiсцевi батяри, непробуднi п’яницi та обережнi злодюжки, поважнi священики, ченцi та черницi, евреi в старих зацофаних лапсердаках, товстi мiсцевi шльондри, якi щойно пробудилися пiсля нiчноi змiни, старi i немiчнi калiки, якi, здавалося, розсипалися, iдучи, та iншi подiбнi типи того незвiданого району Пiдзамча в такому розмаiттi, що нiхто би й не сподiвався побачити iх усiх тут разом, таких, якими вони були в своему нелегкому життi. Неможливо було б собi уявити чи навiть здогадатися про iснування такого розмаiття рiзних типiв людей. Але того дня завороженi очi всiх були спрямованi в небо, де все ще пропливало те нiколи не бачене диво технiки понад Львовом. Найбiльше впадала в око хвостова частина дирижабля – криваво-червоного кольору з бiлим кругом посерединi, у якому перевернутим квадратом чорнiла свастика. Всi вже знали приналежнiсть того лiтального апарата, але нiхто не мiг впевнено назвати хоча б якусь одну переконливу причину появи його над Львовом, бо нiде нiхто не чув та й не бачив жодних повiдомлень, що такого-то дня, о такiй-то годинi слiд чекати його.
Пiд черевом дирижабля мiстилася довга, з великими квадратними iлюмiнаторами, кабiна для пiлотiв, а також примiщення для доволi чисельних пасажирiв. Потiм по Львову ширилися чутки, що хтось дуже добре розгледiв i розпiзнав тих пасажирiв, навiть зауважив, як тi посмiхалися й помахували своiми ручками, нiбито вiтаючись. І були то все нiмецькi вiйськовi, у своiх сiрих та чорних мундирах з погонами й вiдзнаками, з червоними пов’язками на рукавах, а цивiльних там майже не було.
Уже наступного дня всi львiвськi газети ряснiли повiдомленнями, а також i львiвське радiо жваво оголошувало про ту сенсацiйну подiю. Виявилося, що то був пробний, експериментальний полiт, спланований владою Новоi Нiмеччини з метою дослiдження можливостей вiдкриття нових лiнiй польотiв дирижаблiв. І одну таку лiнiю передбачали прокласти вiд самого Кенiгсберга, через усю Польщу аж до Бухареста в Румунii, з перспективою опанувати повiтряний простiр ще й далi, аж ген до Іраку та Ірану. Там Нова Нiмеччина нiбито мае намiр розробляти новi поклади нафти. Всi ж бо знають, як сьогоднi Європа вкрай потребуе дешевого пального. Вiдтак новi повiтрянi маршрути наднових моделей дирижаблiв мали б по iдеi забезпечувати швидке перекидання великих партiй iнженерiв i працiвникiв у важкодоступнi нафтовi райони. Та сталося так, що той перший дирижабль, який випадково опинився над самим Львовом, потрапив у дуже несприятливi погоднi умови, тому й довелося змiнити маршрут польоту. Влада Новоi Нiмеччини сподiваеться, що всi мешканцi мiст змогли на власнi очi побачити i захопитися нечуваними темпами економiчного зростання, пересвiдчитися у могутностi промислового потенцiалу Третього Райху, який единий здатен забезпечити економiчне i полiтичне об’еднання Європи, гарантувати всiм жителям соцiальне процвiтання… Подiбнi повiдомлення й репортажi у величезнiй кiлькостi з’являться лише наступного дня. А сьогоднi…
Оркестранти на чолi з Зеником, мов ошелешенi, не дуже вiдрiзняючись вiд захоплених дiтей, якi й далi, не вгаваючи, верещали на всю вулицю: «Цепелiн! Цепелiн!», заворожено бiгли разом з ними за тим лiтаючим чудом. Вiтер куйовдив iхне свiтле волосся, лопотiв у легких складках сорочок, iскрилися захопленим блиском очi, зверненi до неба. А дирижабль, хоча й рухався повiльно та плинно, все набираючи висоту, невпинно вiддалявся i наздогнати його вже було несила.
Нiби за магiчним помахом чарiвноi палички, Зеник зi своiми хлопцями, i не лише вони, а й разом з цiлими юрмами дорослих чоловiкiв, раптом потрапили у свое дитинство i, аж до появи слiз в очах згадували тi щасливi митi, коли вони, ще такими дрiбонькими львiвськими хлопчаками бiгали аж ген за костьол Св. Ельжбети, попри двiрець, через шкарп, попри Левандiвку, до Скнилова на нове летовище, де з замиранням у серцi спостерiгали за тренувальними польотами аеропланiв. І всi тодi мрiяли про небо, про польоти, про таку манливу, цю незвiдану далечiнь… І всi хлопчаки тодi неначе хворiли на одну дуже дивну хворобу – це таке не усвiдомлене i нiчим не пояснюване жагуче бажання вiдiрватися назавжди вiд тоi осоружноi землi i полинути… кудись… туди…
Дирижабль зi свастикою на хвостi все вiддалявся. Зробився, врештi, невиразною сiрою плямою, потiм темним кружечком, цяткою, а вiдтак зник десь далеко, за горизонтом.
Музиканти не на жарт розгомонiлися, обсмоктуючи це небуденне видовище, але Зеник швидко iх отямив:
– Ану вже стулили писки! Що то таке мае бути? Ще нiчого не зроблено, а вже пiвдня – до дупи! Що не видiли?! За вiтром всi побiгли, як подурiли! А музика?! А нашi виправи оркестровi?! А ввечерi ще маемо концерт i танцi! Досить базiкати! До роботи!
Але хлопцi, повернувшись до «Лябiринту», немов показилися, раз по раз переривалися, вiдволiкалися вiд музики, вiд своiх iнструментiв, знову й знову збуджено обговорюючи ту подiю, мимовiльними свiдками якоi стали чи не всi мешканцi мiста. Зеник бiльше не вичитував хлопцiв. Усе одно з несподiваним перельотом того француватого «цепелiна», який виник невiдь звiдки, веселоi забави того вечора не вийде. Всi, хто прийде сьогоднi, будуть далеко вiд музики, вiд виступiв його оркестру, всi перейматимуться лише одним – тим «цепелiном». Зеник навiть подумав про таке, а чи не створити на тiй хвилi якусь нову джазову композицiю з такою актуальною назвою «Цепелiн». Цiлком можливо, що вона сьогоднi прозвучала б i, цiлком можливо, стала б надзвичайно популярною у майбутньому. Знову думки про той клятий дирижабль!.. І, аби вiдволiктися вiд тих, не зовсiм приемних вражень, Зеник мiркував над наступними кроками у формуваннi свого оркестру.
Вiн давно мрiяв побачити й почути на своiй сценi, у супроводi свого оркестру якогось оригiнального музиканта-вiртуоза вкупi з талановитим вокалiстом. Для остаточного сповнення мрiй йому до зарiзу бракувало саме таких двох артистiв. Про молодого, фантастично талановитого трубача, татарина Енвера Булфара, вiн чув уже давно, навiть бував на кiлькох його виступах в «Колiзеi» та «Жоржi». Так, музикантом вiн був першокласним, нiчого не скажеш! Генiй! Але той малий виявився таким гоноровим, що най сховаеться уся та польська шляхта! Перемовини з тим Енвером будуть непростими, дуже непростими. Ну, нiчого! Зеник почекае. Вiн терплячий, i вiн вмiе чекати. Але от де знайти доброго вокалiста?…
І на днях вiн вирiшив завiтати ще й у «Брiстоль».
3
– Севере!.. Севере!.. С-с-севере!.. – дурнувато шепотiли йому кумплi, пiдбурюючи його на якiсь кавали i при цьому пирскали зо смiху. Намагалися так привернути увагу Северина до якоiсь особи, яка в цю мить опинилася на вулицi, де ватага робiтникiв-батярiв перекладала брукiвку.
– С-с-севере!.. Диви, диви!.. С-с-севере!.. – шипiли, сичали по-змiiному вiд захвату i душилися, ледве стримуючи дурнуватий смiшок.
Северин покинув нарештi вперту, норовливу каменюку, яка пручалася несамовито, нiяк не бажаючи лягати туди, куди потрiбно. Вiн розправив своi широкi плечi, розiм’яв iх, хруснувши кiстками, i, залишаючись стояти на колiнах, впираючись мiцними кулаками в пiсок, пiдвiв голову.
По сiрих тротуарних плитках бадьоро цокали високi обцаси. Дорогi жiночi мешти наблизилися до вкляклого, неначе в побожному поклонi, Северина. Гладенькi довгi ноги крокували впевнено i легко. Шибеник-вiтерець бавився вишуканою сукнею з найтоншого шовку, грайливо пiдносячи ii легенькi краi догори перед самим Севериновим носом. Вiн справдi був уже приголомшений i повiльно, перебуваючи в дурнуватому захватi, пiдносив голову догори. Дiвочi ноги були урiвень з головою Северина. Вiтерець, завзято бавлячись краями сукнi, задирав iх усе бiльше, на долю секунди оголюючи вище колiн до божевiлля спокусливi смаглявi жiночi стегна. А далi вкляклий Северин, з вiдкритим вiд здивування ротом, задер голову так, що його знаменитий капелюх мало не злетiв з голови. Ледве встиг притримати його розчепiреною долонею. Намагався прискiпливо, в усiх деталях розгледiти те жiноче диво, яке ото пропливало повз нього. Аж тут край сукнi легенько зачепив Северинове обличчя i з електричним трiском прошарудiв по неголеному пiдборiддi. Цiеi митi все його тiло блискавкою прошило вiдчуття, нiби йому вiдвiсили грайливого, але й вiдчутного ляпаса, який до того ж густо обволiк його носа хмаркою п’янкого, спокусливого аромату, вiд якого запаморочилося в головi. Северин покрутив головою, мов бик, намагаючись розiгнати тi памороки i найпильнiше розгледiти ту, якiй належало звабливе, рiдкiсноi краси тiло, що невпинно вiддалялася вiд нього, приголомшеного i вкрай збентеженого. Доволi високого зросту, тугий вузол густого каштанового волосся зiбраний в сiточку, голову на довгiй шиi прикрашав невеличкий капелюшок з вуаллю, за якою не видно було бiльшоi половини обличчя. Ах, як шкода!.. Мiцна, красива спина, осина талiя i… сiдницi!..
О, цi жiночi сiдницi!..
Северин у ту мить не змiг би пригадати, як би не старався, чи бачив вiн коли-небудь ще таку красу у своему життi! Тi двi спокусливi половинки надзвичайно звабливо переминалися пiд тонкою тканиною та чарiвно рухалися в такт легких i впевнених крокiв. То були справжнi, вишуканi, вилитi з живого божественного матерiалу, iдеально-правильноi грушовидноi форми, з цiкавими западинами та лiнiями, пружнi i мiцнi дiвочi сiдницi. Довершене i неперевершене творiння Природи! Апофеоз жiночоi краси!
Чарiвне видiння загубилося серед нечисленних перехожих, якi аби не випацькатися, оминали ремонтний безлад i незадоволено намагалися чимдуж проскочити повз тих холерних майстрiв, те батярське порiддя.
Северин намагався, простягнувши в надii руку, схопити i зупинити зникаюче диво, але його рука, не втримавши той невловимий образ, безсило опустилася в брудний пiсок. З неймовiрно сумним виразом Северин розвернувся до своiх кумплiв, якi, вже не криючись, дерли лаха, катулялися по пiску, i, пiдiгруючи iм, театрально вхопившись обома долонями за серце та закотивши очi догори, гепнувся спиною на пiсок.
Ще якусь хвилину батяри, полишивши роботу, корчилися зо смiху, Потiм, коли iх попустило, повсiдалися на купи брукiвки i дружно скручували собi цигарки. Северин пiднявся на весь свiй могутнiй зрiст, обтрiпувався вiд пiску.
– Не, хлопаки! Що не кажiт, але то було направду щось несамовите, щось таке, що навiть мене… Мене!.. ошелешило. Рiдкiсне видовище… Що так – то так!
Северин зосереджено стрiпував пилинки зi свого пом’ятого капелюха i долонею розрiвнював укритий темними плямами ворс. Видно було, що вiн усе ще перебував пiд впливом побаченого.
Батяри весело запахкали своiми смердючими цигарками i лукавими поглядами позирали на Северина. Чекали, коли воно почнеться, всi ж страшенно полюбляли слухати тi Севериновi байки про кобiт, бо вже мав iх за свое, таке ще коротке життя стiльки, що iнший за цiле життя не наловив би навiть стiльки риби в Полтвi. Через те всi батяри на тому кiнцi Львова Севериновi заздрили. По-доброму заздрили. Бо на рахунок бабiв, дав йому Бог таку дяку, Северин був першим i неперевершеним, i ще не було серед батярiв такого, який би мав такий дриг i таку силу не те що перегнати, хоча б наздогнати його в тому дiлi.
– Ну, i як тобi тота жидiвочка? Га?… Моцна кобiта, не?… – Першим з батярiв не втримався Ромко, такий самий скурвий син, ласий до бабiв, як ведмiдь до меду, але Северина йому нiяк не переплюнути, як би вiн не пружився.
– Жидiвка? Та хiба то була жидiвка? Ай-йди-йди-йди!.. – вiдразу втрутився у Ромковi слова Славко. Майстер був на рiвному мiсцi такi суперечки заводити не на жарт, аж до духопелення. – Севцю, ну скажи йому, бо ти краще то знаеш. То не жидiвка була! Правда?
Северин замрiяно стояв та все вищипував якiсь невидимi порошинки зi свого улюбленого капелюха. Витримавши таемничу паузу, повiльно насунув капелюха на голову майже по самi брови.
– Не знаю… Добре не розгледiв зiсподу.
Батяри дружно зареготали. Северин всiвся помiж ними, а Ромко, який сам уже завiвся, все не спинявся, зачiпав Славка далi.
– Добре! Тодi скажи менi таке-во… Раз ти кажеш, що то була не жидiвка, то хто тогди?…
– Не жидiвка! – впевнено вiдповiв Славко. – Менi так сi видае, що то була румунка…
І батяри загелготали наче гуси:
– Ото придумав! Румунка! Ая! Та румунки нiгди такими не були i не будут нiколи!.. Румунка, хо-хо-хо!..
– Та я мав аж трох румунок! Я iх добре знаю! І скажу вам, що то цiлком могла бути румунка!
– Ая-ая-ая! І де то ти румунок тих мав? Аж трох!.. Хiба-що в своему селi?…
– А в селi що, баби не то саме мают, як кобiти з мiста? Мают! Ще й не таке мают! Я знаю!.. Ще лiпше мают, як тi всi баби з мiста!..
– Хлопцi! Хлопцi! Хлопцi!.. – хрипло обiзвався здалеку, неначе з затуманених гiр, дiд Сильвестр, старий гуцул. Сидiв як древнiй корчуватий пеньок на купi брукiвки. З-пiд вицвiлого старого гуцульського капелюха виглядало довге сиве волосся, блакитнi очi свiтилися вiковiчною мудрiстю i спокоем. – Послухайте мене, старого… Я вже вiк прожив… Отуво-во востатнi своi каменюки докладаю… І вже-м лiпше за вас всiх знаю, що то таке е – баби! І ото вас такво-во туткай слухав, якi то ви бздури несете… не можу надивуватися, якi то ви всi ще дiти… Тому послухайте мене старого, дiти, що я вам вповiм… Не жидiвка то була i не румунка, а гуцу-у-улка!
Раптовий вибух батярського реготу сполохав зграi сонних голубiв, що було примостилися на карнизах i в млявiй безтурботностi згасаючого дня тихо-мирно чистили своi пiр’ячка. Моцний батярський смiх пiдняв iх на крила, i численнi зграi здивованих птиць, окресливши над мiстом кiлька почесних кiл, знову поверталися на карнизи.
Лише один Северин мовчав. Не брав нiякоi участi у тiй палкiй, дурнуватiй батярськiй дискусii, хоча мiг би найбiльше всього розкрити тим матолкам, тим туманам дванайцятим про то, що iх насамперед цiкавило в життi. Але набридло! Тi вiчнi вар’ятськi розмови про одне й те саме! І нiякого просвiтку! Досить!.. Потрiбно щось мiняти в цьому життi!
І дивний образ дiвчини, який щойно промайнув, залишивши на його пiдборiддi вже ледь вiдчутнi слiди спокусливого, незвiданого аромату, а разом з ним якогось зовсiм-зовсiм iншого, таемничого i загадкового життя, свердлив його мозок все бiльше.
– До курвоi мами, а що то мае бути, га?! Чого ви, курва, повсiдалися всi?!. – Раптом нiзвiдки виник пан Ромко, головний керовник тоi француватоi батярськоi банди.
Нарештi пан-майстер повернулися пiсля своеi традицiйноi вiдсидки в кльозетi i грiзним, зденервованим голосочком, з вибалушеними безбарвними оченятами, потрясаючи густими, на пiвобличчя нiцшеанськими вусами, зганяв нечемних батярiв до роботи. А тi, мов переполоханi голубки, ще пирскаючи дорогою смiхом, один поперед одного покотилися до своiх iнструментiв i каменюк. Ось уже знову зацокотiли на тихiй i соннiй вулицi молотки по каменю. А пан Ромко все не вгавали, посилаючи громи та блискавки на тих гнилих неробiв.
– До курвоi мами! Скоро вже файрант на носi, курва, а вони ще нiц не зробили, курва! Дивисi-во, курва, повсiдалисi туткай-во, курва, та й язиками чешут, курва! Як тi баби, курва, з винникiвського базару, курва!.
Пан Ромко Щур були найстаршим майстром з ремонту брукiвки. Низенький i щупленький, мов трiска, з тоненьким голосочком, вiн зате мав моцний дриг, який, мабуть, проявлявся в його знаменитих вусищах, тому й умiв тих усiх лайдакiв у кулацi тримати. Всi львiвськi батяри пана-майстра поважали i прагнули не денервувати зайвий раз, але то чомусь iм нiяк не вдавалося. Бо пан Ромко мали такi страшнi закрепи в кишках, що стали вони вiдомi серед усiх батярiв, хто займався мощенням брукiвки. Бо коли ставалося так, що пана Романа зненацька прихоплювало посеред робочого дня, то хоч-не-хоч, а мусiв зникати десь в найближчому кльозетi щонайменше на пiвгодини, а то й бiльше. Тодi-то й приходила до робiтникiв спокiйна часина на тривалий перекур, коли нi за ними, нi за iхньою роботою нiхто не наглядав. Справдi, дякуючи тим чортовим закрепам, батяри мали нагоду чесати язиками скiльки влiзе.
Северину вдалося нарештi приставити непокiрну каменюку на мiсце так як треба. Взяв до рук крутити iншу, пробував, як би то прилаштувати i ii. «Що то з тим Зеником Смагою вийде? І чи зможе з того всього щось вийти взагалi?» Все розмiрковував про свiй пробний виступ в «Лябiринтi», який невдовзi мав там вiдбутися. Дивно, як то Зеник наважився запросити його та ще й запропонувати йому щось гiдне пiсля такого ганебного провалу в тому чортовому «Брiстолi»? Безробiття, безробiття, все то – вiд безробiття! Ех, не треба було погоджуватися на ту дурнувату мийку в «Брiстолi» взагалi!
Пiд цокiт батярських молоткiв по каменю всi думки перемiшувалися в головi, змiнювалися нараз, хаотично перескакуючи одна поза одну. Та все ж одна думка i один образ залишалися незмiнними: перед очима Северина в такт жвавого цокання високих обцасiв усе рухалися на мiсцi, спокусливо переминаючись, пружнi дiвочi сiдницi.
4
Найперше, що врiзалося в пам’ять малого Северина – то були маминi сльози. Йому потiм увесь час здавалося, що мама iншого в своему життi не знала i нiколи не мала, а тiльки сльози й роботу, сльози й роботу. Такою вiн ii запам’ятав собi на все життя. Завжди одна, в убогому напiвпiдвальному помешканнi на Клепаровi, зiгнута над стареньким «Зiнгером». Та швейна машинка була справжнiм спасiнням для усiеi iхньоi невеликоi родини. Северин мав ще старшу сестру Тетяну. Ту швейну машинку начебто принiс його батько, особа ще бiльш таемнича, нiж мама, бо його Северин нiколи в життi не бачив, навiть знимки жодноi не збереглося. А всi його розпитування, вивiдування у мами про батька викликали у неi лише сльози. Малий Северин з усього нелегкого i такого таемничого життя його родини змiг лише розвiдати, що тато був сiчовим стрiльцем, а потiм воював в УГА i загинув за Украiну. Та де його поховали, де його могилонька, так нiколи нiхто й не вiдповiв. Севериновiй мамi вдалося лише дiзнатися, що зустрiв ii коханий чоловiк свiй останнiй час на полi бою десь пiд Вiнницею. Ото й усi вiдомостi про рiдного батька, з якими довелося далi йти по життю малому Северину.
Щойно Северин трохи пiдрiс, його з iншими, такими ж, як i вiн, хлопчаками, хто залишився без батькiв, заходилися виховувати рiдний Клепарiв та львiвськi вулицi, на яких вiн разом зi своiми малими кумплями пропадали цiлими днями. А маму вiн уже бiльше нi про що не розпитував. Набридло постiйно бачити ii сльози. Не хотiв бiльше тривожити. Нехай уже залишаеться наодинцi зi своею бiдою, якщо вона для неi така дорогоцiнна, що не бажае подiлитися жодним словом навiть зi своiми дiтьми. Нехай краще уже оте вiчне торохтiння «Зiнгера», постiйна робота, яка вiдволiкала маму вiд ii тяжких дум. А що Северинова мати була кравчинею першокласною, про те знали й далеко поза рiдним Клепаровом. І замовлень вона мала стiльки, що вже майже не виходила з дому, бо всi замовники йшли до неi самi. А як трошки пiдросла Тетяна i почала куховарити, то вже небавом, якось само собою, перебрала на себе i всю iншу домашню роботу. Тодi мама взагалi не покидала хату, окрiм як вiдвiдин церкви, i нiби пришила себе до тоi швейноi машинки.
Завдяки маминому вмiнню Северин нiколи не бачив тоi бiди, як то бувало з iншими його ровесниками, дiтьми батярських околиць. Вiн завжди був ситим, чистим i доглянутим, i завжди охайно, навiть по-модному добре вбраним. Тому таке вiдчуття неусвiдомленоi потреби носити якщо не дороге, то хоча б чисте, охайне вбрання залишиться назавжди з Северином, якоi б життевоi скрути вiн не зазнавав.
У школi Северин вчився дуже добре. Навiть був найкращим учнем. Всi вчителi були ним дуже задоволенi i покладали на нього великi надii – а раптом йому, хоча б одному з класу, вдасться виборсатися з такого життя. Особливо Северином був задоволений парох мiсцевоi парафii, а все тому, що вiн, коли ще був маленьким Севцьом, сам, без дорослих, прийшов проситися до церковного хору. Парох хоча й був вельми подивований таким проханням малого, все ж таки дозволив йому вiдвiдувати хор, тим бiльше, що в малого виявився iдеальний слух. Малого Северина тягнуло до музики i невдовзi вiн самотужки вивчив нотну грамоту.
Та ось мами не стало. В одну мить життя Северинове змiнилося. Нi, не можна сказати, що воно стало гiршим. Воно просто змiнилося, стало геть iншим.
Його вже зовсiм доросла сестра Тетяна стала повноправною господинею. Тепер уже вона була i швачкою, i прачкою, i куховаркою. Хоча кравчинею вона виявилася не такою жвавою i не такою вправною, як ii мама, все одно, замовлення надходили й далi. Але от Севериновi тепер довелося допомагати сестрi на господарцi. Вiн був змушений покинути школу i поступово звикати до нового життя. Звичайно, вiчно так би не тривало. Ще яких два-три-чотири роки i його сестру як дуже добру господиню, хтось би обов’язково потягнув замiж. Тому й залишалося Севериновi одне – мiркувати, як би то собi знайти якусь роботу. Тут вибiр був невеликим i доволi традицiйним: або ставати гоноровим батяром, коханцем львiвських вулиць, освоiти якесь злодiйське ремесло, а потiм згнити в Бригiдках, або ставати таким собi напiвбатяром, йти перекладати брукiвку i до кiнця життя гибiти на тих львiвських вулицях вже не як коханець, а як справжнiй невiльник.
Замолоду Северин вирiшив випробувати фортуну. І пiшов на львiвськi вулицi опанувати картярське ремесло. Спочатку йому всмiхалося щастя. Вiн вигравав, був завжди при грошах. Та ось стався випадок, за яким починаеться потайна сторiнка Северинового життя. Ще майже пiдлiтком вiн потрапив на два роки до цюпи. Як то могло статися, про те нiхто з його приятелiв нiчого певного сказати не змiг би. Однi казали, що програвся i мав борг, який не змiг вчасно повернути, бо не бажав. Вважав, що його обмахлювали. Зчинилася бiйка, в якiй вiн когось нiбито забив. Іншi казали, що вiн якогось вiдомого шулера злапав за руку на гарячому. А тут набiгли полiцiянти. Видно, що хтось iх попередив, бо шулеру якимсь дивом вдалося втекти. Ще iншi казали, що то не через гру, не через карти i нiяких боргiв за Северином нiколи не водилося, а просто клепарiвськi щось не подiлили з личакiвськими. Северин, звичайно, стояв за клепарiвських. Найдивнiше було те, що сам Северин, коли повернувся з в’язницi таким, до холери, моцним збуем, що його на Клепаровi спочатку нiхто не признав, жодним словом нi за яких обставин не згадував про ту загадкову iсторiю. Нiби нiчого й не було такого у його життi. І щось у нього вивiдати так нiколи нiкому i не вдалося. Та було в тому ще й таке, що всi довкола помiтили разючi змiни, якi сталися з ним за роки, проведенi у цюпi. З веселого, жвавого i допитливого, вiдкритого до всiх i до всього молодого батяра, Северин зробився мовчазним, вiдлюдькуватим, понад мiру задумливим. І що з ним такого в тiй в’язницi могло статися – про це також нiхто не мiг здогадатися. Подейкували, що за тих пару рокiв вiн пройшов добрий унiверситет, показав себе якнайкраще, моцним хлопом, що не буде нi пiд ким ходити, i тим завоював серед усiх шанобливу повагу, навiть авторитет. І через те зiйшовся вiн там з iншими, правдивими авторитетами, чи то циганами, чи то вiрменами, чи то з жидами, якi вже там йому щось нашептали, чогось його навчили.
Так то було, чи нi, але тепер Северин викликав серед свого люду острах, обережнiсть i ще бiльшу повагу, нiж мав ii доти.
Северин за тi два роки справдi дуже перемiнився. То одне, що вiн став таким вiдлюдькуватим, полюбив самотнiсть i нi з ким тепер кумпанiй не водив, навiть з найвiрнiшими кумплями, що неймовiрно iх засмутило. Северин тепер нiколи не торкався карт, та й до цьмаги став байдужим. Але то не головне. По-справжньому Северин усiх на Клепаровi вельми здивував, коли одразу ж пiсля повернення з ув’язнення раптом подався на роботу i, за прикладом добропорядних батярiв, став навколiшки перед львiвською брукiвкою. Ото була дивина, так дивина! На цiлий Клепарiв! Та й на Левандiвку, Замарстинiв i Личакiв також! В першi днi Севериновоi працi деякi батяри навiть збiгалися, аби на своi власнi очi пересвiдчитися, як той скурвий син, той красень на пiв-Львова, такий моцний хлопака, батяр над батярами звар’ював! Бо вклекнув i кладе брукiвку! А Севериновi то все було якось глибоко до дупи! Мовчки, зосереджено вчився добре класти каменюки i нi на чиi кавали навiть вусом не вiв. І за короткий час батяри покинули з ним дрочитися, дали Севериновi спокiй.
Та бувало, що на нього, мабуть аби не заскнiти, часами щось находило. Вiн знову ставав колишнiм Севцьом i пускався в могутнiй розгул, що аж гудiло пiв-Львова, вiд Левандiвки до Майорiвки. Вiн знову ставав душею компанii, заводiем гучних забав, найкращим спiвцем i танцюристом.
Та до жалю всiх клепарiвських дiвчат i мiсцевих батярiв, тривало таке свято день-два, не довше, пiсля чого Северин знову на тривалий час поринав у свою самотнiсть, знову ставав вiдлюдькуватим, самозаглиблювався i, крiм своеi роботи, вiдсторонювався вiд усього i вiд всiх. Не мiг вiдмовитися хiба що вiд жiночого товариства. Потiк дiвчат, якi не оминали Северинового тiла, якi прагнули йому вiддатися, все не вичерпувався, та ще нiкому не вдалося заполонити його серце навiчно. Була одна, Галька, з якою Северина бачили найчастiше, але iй також мало що вдавалося зробити. А дiвка була така, що по цiлому Львову ще таку пошукати! Скiльки кавалерiв, навiть панiв шляхетних упадало за нею, та все марно, нi на кого й не гляне. Пропадала дiвка, всихала за своiм Северином, все йому вiддала, а тому все мало! Все щось не так, все чогось бракуе.
І жалiли Гальку по цiлому Клепарову – така дiвка гине! Вже й ревнощi намагалася у Северина пробудити – почала для вигляду з iншими зустрiчатися. Та де там! Ще гiрше собi зробила. Не ревнував Северин! Нiяк не ревнував, скурвий син! Дiзнавшись, що Галька зустрiчаеться з iншим, тiльки буркнув байдуже: «Що ж, така моя доля. Я тебе не тримаю. Той твiй кавалер – добрий хлопака, я його знаю, надiйний. Будуй свое щастя, як знаеш. Перешкоджати вам не буду». Та довго так нещасна Галька витримати не змогла. Намагалася повернутися до Северина, але то вже виявилося нелегко. Вiдмахувався вiд Гальки, казав, що совiсть його замучить, не хотiв руйнувати ii щастя. Ледве-ледве якось вдалося бiднiй Гальцi його перепросити. Ненадовго. Бо все з’являлися новi i новi цiкавi дiвки. Але нiхто з них, нi з його близьких друзiв не мiг нi втiшити, нi якось розрадити Северина. Та особливо нiхто й не старався, бо не мав Северин нi бiди, нi горя, нi якоiсь хвороби, а просто був таким дивним. Ходили чутки, що хтось у недiлю, коли пiсля церкви всi поважаючi себе батяри йдуть цьмагу цмулити, випадково проходячи повз помешкання Севера з навстiж вiдчиненими вiкнами, постерiг його там. З чим би ви думали, га? Нiколи не вгадаете! Ану-ану! Не-а, не-а! Навiть i не тужтеся! Постерiг його там у хатi на лiжку одного з книжкою! Ви то собi можете уявити, га? Север книжки читае! Хто б то мiг подумати!
Зрештою, великого вражiння то нi на кого не справило, бо мало хто нинi книжки читае! Знати б ще якi то книжки – ото дiло! Бо якiсь читаночки з «Просвiти» – то одне, а якiсь iншi книжки – то вже зовсiм iнша справа. Аж тут раптом всiх осiнило, чого ж то iхнiй Север став таким дивним пiсля кримiналю. А чи не зайнявся вiн часом полiтикою, га? І чи не е вiн членом пiдпiльноi органiзацii якоi? А може, то вiн так готуе атентат? А може – й одне, i друге, i трете? Нинi всьо може бути. А може, то вiн до секти якоi долучився, га? Та не приведи Господи! Не, щось тут не так, не то. Бо не видно, щоби вiн кудись зникав, кудись ходив. Не, хлопаки, щось тут не так, щось не то.
Такi розмови точилися поза вухами i поза свiдомiстю Северина, й особливо його не зачiпали. Вiн i сам вiдчував у собi якiсь змiни, але пояснити те, що з ним вiдбувалося, не мiг. Вiн би й радий був поговорити про це, але з ким? З тими зварйованими батярами? Та дайте менi спокiй! І Северин сумував на самотi далi. Так, вiн намагався бiльше читати i книжок, i навiть газет. Але як самотужки в тому всьому розiбратися? Чи книжки допоможуть, коли немае поруч тiеi людини, яка б порадила, повела б. А ще розмови у в’язницi з тим Круком. Все не дають йому спокою. Може, й справдi до них пiти, пошукати там пiдтримки? Ех, було б у кого шукати пiдтримки! То все такi самi батяри, як i вiн. Хiба що з мiцнiшим стержнем в задницi, та з таким бiсiвським дригом.
Ет, до дiдька! Северин вiдчував з кожним днем усе гострiше – роки минають, вiн став дорослим, не дурним, моцним хлопом, справжнiм чоловiком, а нiчого в життi не мiняеться, не з’являеться нiчого нового. І Северин сумував. Та сум той не тривав цiлий час. Вiн iнодi розрiджувався i траплялося так, що поставали хвилини, про iснування яких Северин нiколи в життi не зiзнався б. Навiть самому собi. Ото вже справдi, сталося в життi Северина таке, про що вiн точно нi з ким у свiтi не подiлився б жодним словом, за жодних обставин. А то було таке, що Северин iнодi писав вiршi.
Якось, тиняючись мiстом у пошуках будь-якоi поденноi роботи, трафилася Северину одна дивна оказiя, яка вплинула на все його наступне життя. Вiд свого доброго кумпля, фест мурового батяра з Замарстинова, вiн дiзнався, що з’явилося мiсце мийника посуду в «Брiстолi». Робота, що не кажiть, аж нiяк не пасувала гоноровому батяревi з Клепарова! Але одне те, що був то поважний, найгоноровiший у всьому мiстi ресторан «Брiстоль», а там – дуже добрий, знаний на весь Львiв джазовий оркестр з найкращими солiстами, Северин, отримавши таку пропозицiю, ще якусь мить мнявся, як горича бульба в ротi, бо не знав, чи вдасться йому стерпiти всi тi дошкульнi жарти (а вони, без сумнiву, з’являться обов’язково!) всiх знайомих батярiв, коли тi раптом розвiдають, яку то працю собi надибав гоноровий Север. Але спокуса наближення до музики доброго оркестру вкупi з чудовим спiвом взяла гору, i Северин дав згоду на ту працю. Зрештою, не конче ii аж так афiшувати – ну й що з того, що мийник посуду! То хiба не робота? Та на початках доведеться якось шифруватися, ховатися, а потiм, потiм вiн кожному бузю вмить заткае, як хтось почне занадто дрочитися i лаха дерти з нього.
Але не так сталося, як бажалося. Виявилося, що основне, найбiльше миття посуду в тiй брiстольськiй посудомийнi вiдбувалося саме у вечiрнiй час, власне тодi, коли на сценi великого залу ресторацii вiдбувалися виступи оркестру зi спiваками.
Пробиваючись крiзь нестерпний гуркiт кухнi з невгаваючим брязкотом посуду, постiйними криками та лайками зденервованих кухарiв та кельнерiв, шумом i плюскотом води в задушливих випарах, все ж долiтали до чутливих Северинових вух чудовi джазовi пасажi зiграного музичного ансамблю, iнодi перериваючись гучними оплесками залу, знову лунали чистi акорди та спiви вишуканими голосами популярних, добре знайомих, чи вперше виконуваних прем’ерних пiсеньок.
У такi хвилини Северин забував про роботу, намагаючись вловити i запам’ятати музичнi фрази, такти, звучання акордiв та хоча б кiлька слiв з новоi пiснi у виконаннi чарiвного голосу. Тодi й отримував Север порцiю дошкульних та в’iдливих слiв вiд товстого i лисого пана Бронека, наглядача по кухнi, в незмiнному чорному фраку i бiлих рукавичках, який одразу ж незлюбив того впертого батяра i цiлий час гострив на нього зуба. Северин незадоволено повертався до клятого миття, вже вкотре вирiшуючи кидати ту працю. Ото тiлько ще пару днiв – i всьо! Всьо! До холери! До дiдька! До курвоi мами з такою працею!
Але сталося так, що Северин випадково розвiдав, що вранцi, коли зазвичай не було такоi нагальноi роботи, через коридори кухнi можна було проникнути нагору до великоi, порожньоi в такий раннiй час зали, де на сценi вiдбувалися проби оркестру та сольних виступiв, розучування нових, модних пiсеньок. Якщо обережно пробратися, то там, в закапелку за колоною, у напiвтемрявi, можна було спокiйно насолоджуватися доброю музикою i спiвом, залишаючись якийсь час непомiченим. Ех, шкода тiлько, що то були не виступи, а вправи, якi перiодично переривалися, аби потiм знову заграти з того самого мiсця.
Так минали днi, а Северин i далi залишався мийником посуду в «Брiстолi», i, зцiпивши зуби, зносив усе дошкульнiшi зачiпки пана Бронека. Северин уже знав, що пан Бронек доводився якимсь далеким родичем власнику «Брiстоля» пану Зарембському. І мабуть через той родинний зв’язок вони й мали такi подiбнi, тяжкi характери. Про важку вдачу натури пана Зарембського слава ходила по цiлому Львову. Хоча його заклад був завжди в iдеальному станi i нiколи не мав жодних нарiкань вiд заможних клiентiв, але от з обслуговуючим персоналом та особливо з артистами пан Зарембський постiйно мав неабиякi проблеми. І хоча те мiсце було надто привабливе – вiдоме, гучне й грошовите, рiдко хто мiг ужитися, чи бодай якось порозумiтися з тим нестерпним характером власника ресторацii «Брiстоль».
Ось настав такий час, коли й Северин, не витримавши, врештi, крикiв i принизливих знущань пана Бронека, теж вирiшив полишити ту нещасну мийку в тепер чортовому для нього «Брiстолi»! Але перед тим як забратися звiдти остаточно, Северин розробляв план. Вiн мав дiзнатися, де мешкае пан Бронко, i коли той буде в доброму гуморi вертатися домiв, а таке траплялося доволi часто, непомiтно пiдстерегти його та й вiддячити за всi образи. І вiддячити добре так, смачно, по-батярськи, аби пан Бронек до остатку свого життя запам’ятав – як то воно е, коли так необачно вiдкривати свою криву варгу на того, хто до такого нiяк не надаеться – на львiвського батяра! Вiд такого пляну Северину стало легше на душi, i в останнi днi працi на мийцi, коли вiн тiльки-но чекав слушноi нагоди, аби здiйснити своi намiри, жодноi уваги на крики Бронека вже не звертав.
Якогось ранку, ще добре не виспаний, зморений пiсля бучноi батярськоi забави з моцним перепоем, Северин сидiв на своему мiсцi за колоною, спостерiгаючи за пробами оркестру, якi все не клеiлися. Та й не могли склеiтися. Бо якраз пробувалася нова виконавиця, яка володiла не дуже привабливим, не дуже чистим голосом, до того ж мала деякi проблеми i зi слухом, i з вiдчуттям ритму. А славилася вона на весь Львiв насамперед своiми непомiрними амбiцiями, крутим гонором i препаскудним, гiстеричним характером. Така ii завищена самооцiнка пояснювалася дуже просто – вона мала надзвичайно впливових i дуже багатих покровителiв, якi з незрозумiлих причин були пристрасними, палкими прихильниками ii надто суперечливого артистичного таланту.
І того дня репетицiя вiдомого оркестру ресторацii «Брiстоль» нагадувала якусь нiкчемну, жалюгiдну самопародiю, жорстоку карикатуру на самих себе. А все тому, що гонорова спiвачка мало того, що вибрала репертуар пiсеньок, якi iй зовсiм не пасували, бо в основному велися вiд чоловiчоi особи, так вона ще всю дорогу чiплялася до музикантiв оркестру, крила iх усiх на всi заставки, обзивала львiвськими вар’ятами, батярами, селюками i весiльними лабухами, звинувачуючи iх у невмiннi грати в тi моменти, коли сама ж не потрапляла нi в тональнiсть, нi в такт, нi в ритм. Оркестранти то все наразi терпiли, але не знали, скiльки ще воно могло так протривати.
Зарембський змушений був погодитися на проби тiеi артистки зi своiм оркестром i – подiя у Львовi нечувана! – особисто благально, мало не стаючи на колiна, попросив своiх музикантiв порозумiтися з тiею, прости Господи, спiвачкою! i виконувати, по можливостi, всi ii вимоги, всi ii захцянки, i не звертати, заради найсолодшого серця Ісусового, не звертати жодноi уваги на тi ii дурнуватi доколупування. А вiдтак спробувати звести все докупи, бо…
Бо раптом, за кiлька днiв перед тим, Зарембський нарештi втямив, що опинився на краю прiрви, ганебного провалу, за яким би ланцюжком потягнувся невпинний вiдтiк клiентiв, а це неминуче привело б до фiнансових проблем i, врештi, краху всього пiдприемства. Зарембський раптом усвiдомив, що вже нiхто з вiдомих чи просто добрих львiвських артистiв уже не прагнув мати з ним жодних справ. І все то через його дурнувату вдачу. А не стане у Зарембського спiвакiв – розпадеться його знаменитий оркестр. Давнi клiенти, звиклi до веселого проводження часу за доброю вечерею, почнуть оминати його заклад, зарплати доведеться всiм знизити, а тому вправнi кухарi, адмiнiстратори, досвiдченi старi кельнери зачнуть шукати iншу роботу. О Господи Ісусе! До чого так може дiйти?! Пресвята Дiво Марiе! Янголи-хоронителi! Згляньтеся! Помилуйте! Позбавте нещасного вiд усього лихого, усiх напастей, вiд бiд i злиднiв. І Зарембський ревно молився.
Справа виглядала так, що ота вiдома львiвська артистка тепер була чи не единою надiею, соломинкою для потопаючого, ще якийсь час втриматися на поверхнi, заки вдасться щось вигадати. Запросити кого-небудь з iнших мiст було б найпевнiшим. Та для цього потрiбен час, якого у Зарембського вже не було.
Коли та спiвачка знову, вже вкотре, не втрафила в потрiбну ноту популярноi пiсеньки про такого собi львiвського фацета, який з букетом бiлих троянд чекае на кохану, та так i не дочекавшись коханоi, минае його життя, розiмлiлий вiд теплого повiтря, вкрай захмелiлий Северин, якому набридло вже, ховаючись за колоною, ледве себе стримувати i тихо дерти лаха з того всього, врештi не витримав.
– Я перепрошую, панове! – Кiлька стрiмких крокiв i Северин опиняеться на естрадi. – Ще раз всiх перепрошую! Але тота пiсенька лине з душi глибоко нещасного чоловiка. Чоловiка, який безнадiйно кохае.
Спiвачку з переляку вiдразу зацiпило i надовго вiдняло голос. Вона гучно гикнула i, керуючись якимсь могутнiм iнстинктом самозбереження, невпинно гикаючи, непомiтно зникла зi сцени.
Вiд такоi несподiваноi Севериновоi з’яви музиканти сполошилися, як пташки, почали незадоволено перешiптуватися мiж собою: «Що?! Що вiн ту робит?! Та то якийсь батяр! Що вiн собi дозволяе? Де полiцiя?»
Та той, такий зловiсний шепiт незадоволення, здавалося, лише пiдбадьорював Северина i, незважаючи нi на що, пiднесено вiв далi.
– Вам тут слiд взяти на пiвтону нижче i не так швидко. І вiдразу всьо стане на своi мiсця! Зара я вам покажу, як то ся спiвае!
І, не зважаючи на наростаюче обурення ошелешених музикантiв, Северин почав спiвати той куплет, який перед тим ну нiяк не вдавався. Раптом весь великий порожнiй зал ресторацii до найпотаемнiших закуткiв i закапелкiв наповнився лагiдним i таким щемливим звучанням рiдкiсного лiричного тембру. Цей неправдоподiбно чистий, оксамитовий, сильний голос Северина вмить змусив усiх музикантiв змовкнути i повернутися на своi мiсця. Северин спiвав далi, а на обличчях музикантiв мимовiльно з’являлися теплi посмiшки. Северин вже збирався завершити свое виконання на цьому одному куплетi, але зачарованi його спiвом оркестранти, не змовляючись, раптом заграли музичний програш перед наступним куплетом.
І Северин спiвав далi, вже у супроводi оркестру. В ту ж мить всi вiдразу вiдчули, що неочiкувано для всiх – ось воно, сталося! Пiсня зазвучала, заграла нарештi всiма своiми барвами! Таке iдеально чисте, досконале, гармонiйне поеднання музики i спiву раптом вiдбулося з ходу, без будь-яких проб! І то було щось неймовiрне, щось феноменальне!
Пiсля завершення такого неочiкуваного для всiх iдеального виконання зал ресторацii з усiма оркестрантами поринув у блаженну тишу, яка тривала, здавалося, цiлу вiчнiсть. Розiрвав цю тишу сам Северин. Хмiльнi випари, якi було вляглися пiд час виконання пiснi, по-новому заграли в його головi, до нього знову повернувся грайливий батярський настрiй i гумор.
– Всiм велике i щире «дякую»! – Северин уклонився порожньому залу i, розвернувшись до оркестрантiв, посмiхнувся: – І вам, панове чудовi музиканти, красно дякую за приемно проведенi хвилини! – По-блазенськи, найширше розвiвши руки в сторони, вклонившись оркестрантам до самоi землi, Северин випрямився, всмiхнувся та з вигуком: «Ех!» зiскочив зi сцени. А за тим глибоко, по-батярськи засунувши руки в кишенi своiх старих зацофаних споднiв, попростував до виходу.
– Одну хвилинку! – раптом на весь зал рознiсся грiзний голос пана Зарембського. Виявляеться, вiн, теж непомiчений нiким, десь з-за колони весь цей час спостерiгав i за репетицiею спiвачки, i за всiм тим, що вiдбувалося потiм. Всiх у залi зацiпило – ой, що то зараз почнеться! Та Зарембський на диво спокiйно i мирно провадив далi: – Я це вам, вам кажу. Як вас на ймення, прошу пана?
Вiн звертався чiтко до Северина, якого й спинив своiм окликом, але той все оглядався розгублено по залу, шукаючи якусь iншу особу, бо ще не усвiдомлював до кiнця, що то саме до нього звертаеться сам власник «Брiстоля», який раптом виник тут, наче чорт iз табакерки.
– П-перпрошую, п-пане, але я нiчого такого н-не вчинив, н-не заподiяв, – залопотiв не на жарт перестрашений Северин.
– А я вас нi в чому не звинувачую! Навпаки! То ви назвете, нарештi, свое iм’я? – Зарембський вже з нетерплячкою перервав жалюгiднi Севериновi виправдовування.
– Северин! – вiдповiв спокiйно, нарештi взявши себе в руки, i чогось гордо задер голову догори.
– Отже, Северин? Чудово! Таке справжне козацьке iм’я! Хе-хе! Пане Северине, прошу до мого кабiнету. Матиму до вас одну пильну справу. А ви, панове оркестранти, продовжуйте з нашою неперевершеною. А де ж вона? – Директор приставив дашком долоню над очима, визираючи в потемках зали спiвачку. – Ага! Ось ви де! Чого це ви там ховаетесь? Будь ласка, продовжуйте репетицiю. Вам доведеться ще багато попрацювати з нашими музикантами. А пiсля закiнчення виправи я з вами теж хотiв би мати розмову в своему кабiнетi. Продовжуйте, панове, продовжуйте!
