Приятель небіжчика

Знову відкрилися двері кав’ярні, але я вже не зазнав такого переляку, як уперше.

Повернувся Іван. Сів навпроти.

– Каву будеш? – запитав я.

– Ні. Ходімо!

– Зараз, доп’ю…

Іван терпляче чекав. А я не хотів допивати каву одним ковтком.

Коли ми вийшли з кав’ярні, Іван повів мене у двір сусіднього будинку. У цьому закинутому дворі лежав каркас «жигулів», за ним – смітник, а далі, за смітником, стояв виселений триповерховий будинок, що вже й не сподівався на капремонт. Самі лише зовнішні стіни, а усередині – купи балок, цеглин і перегородок, що обсипалися.

Тут Іван зупинився.

– Слухай, – сказав він. – Ми будемо тепер щовечора з п’ятої й до закриття в кав’ярні. За різними столиками. Якщо він з’явиться, ти виходиш і йдеш ніби відлити. Сюди, у це місце між смітником і будинком. Він виходить за тобою, я – за ним. Втямив?

Я кивнув.

– І ще. Відразу на місці – повний розрахунок, щоб я тебе вже не бачив. Носи бабки із собою.

Ця ідея, як, утім, і сам план, мені не подобалися, але було видно, що сперечатися з Іваном нема рації. Тепер він командував і, здавалося, знав, що треба робити, краще за мене.

– Коли почнемо? – запитав я.

– Сьогодні. Нащо зволікати? Зайвий раз на електричці трястися! О п’ятій вечора – в кав’ярні.

Я поїхав додому. Прийняв ванну і пообідав. Приліг відпочити.

Лежав і думав про вечір. Про цю ловитву «на живця». У самому виразі була відверта неповага до «живця», тобто до мене. Я був чимось дрібним, ніби хробачком, на який хотіли піймати велику рибу.

Час минав повільно.

О четвертій я вийшов із будинку. Вже сутеніло.

Моє місце в кав’ярні виявилося зайнятим. Я узяв свою звичайну подвійну половинку і сів за ближній до стійки бару столик.

Краєм ока помітив Івана. Він сидів біля входу. Перед ним на столі стояла склянка і відкрита пляшка пива.

«На роботі не п’ю», – згадав я його ранкову фразу.

Охопивши поглядом першу залу, я зрозумів, що Кості тут нема.

Після другої подвійної половинки в роті згіркло. А до закриття залишалася ще година. Було нудно сидіти й нічого не робити. Я узяв сто грамів «Кеглевича». Тепер сиділося легше. Дрібні ковтки динної горілки миттю притлумили гіркоту кави в роті. Час минав трохи швидше.

Біля сьомої «кавниця» взялася вигетькувати відвідувачів.

Ми з Іваном виявилися останніми.

– Йди у бік метро, – прошепотів мені Іван у дверях. Я пішов. Вечірня темрява огортала вулицю. Мої черевики відлунювали на асфальті, і як я не намагався, а тихіше йти не виходило.

Повернув ліворуч і пішов уздовж білого муру Могилянської академії. Попереду, за п’ятдесят метрів, починалася Контрактова площа, освітлена і ліхтарями, і пливкими вогнями автомобільних фар.

Іван наздогнав мене вже біля входу до метро.

– Завтра о п’ятій там же, – сказав він і пірнув у підземний перехід.

18

Ішов третій вечір ловитви «на живця». «Живець» на цей час вже притомився. У роті гіркло на сам вигляд кави. Власне, каву я вже не пив – вирішив зробити перерву, під час якої пив міцніші трунки. Так і чекати було легше, і якесь розслаблення огортало.

Автоматично я «фотографував» кожного, хто входив до кав’ярні. Зо два рази траплялися хлопці, за описом схожі на Костю. Один раз я навіть лаштувався вийти у двір, але той, кого я прийняв за Костю, взяв у Валі пляшку горілки й пішов до другої зали. За півгодини його, зовсім зачмеленого, уже виводили з кав’ярні два чолов’яги пролетарського вигляду, й теж напідпитку.

За двадцять сьома до кав’ярні ввійшов ще один хлопець у шкірянці. Він на мить зупинився на порозі, озирнувся й пройшов до стійки.

У цей час дві жінки, що сиділи навпроти мене, підвелися й вийшли. Я занервував, скоса глянув в інший кут кав’ярні, де зі своїм пивом сидів Іван. Він уловив мій погляд і пограв пальцями по столі.

Малинін доспівав свою пісню, й касета закінчилася. У виниклій павзі з вулиці долинув гук дощу.

«Тільки цього бракувало», – подумав я. Парасольки в мене із собою не було.

– Закінчуйте! – оголосила «кавниця» перед тим, як поставити Шуфутинського.

Останній відвідувач, що увійшов, сів навпроти мене. Він поставив чашечку кави на стіл перед собою і, немов граючись, повернув її за ручку навколо осі. На його шкірянці не було крапель. Видко, дощ тільки-но почався.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Переклад з російської Леся Герасимчука

© Л. А. Герасимчук, переклад українською, 2003