Приятель небіжчика

У понеділок я прокинувся з полегшенням – нарешті настав день, коли щось мало статися. Я сів на кухні – не було ще й восьмої ранку. Запарив чай і сидів, чекав на машину, що її Сергій обіцяв по мене надіслати.

Голосно цокав дзиґар на стіні.

За вікном мжичило.

Тривав мій найнелюбіший місяць – жовтень. Революція тут ні до чого. Я не любив вогкість.

Біля дев’ятої внизу просигналила машина. Я визирнув у вікно і побачив біля свого парадного «дев’ятку». Зрозумів, що це за мною. Швидко одягся й вийшов.

Мовчазний водій років п’ятдесятьох привіз мене до суду. Там уже підійшов Сергій. Сказав: «Стій тут і чекай. Коли усі зайдуть, стоятимеш за дверима, поки не покличуть».

Я кивнув.

Двері суду відкрилися хвилин за тридцять, і звідти висипала під мжичку юрба з неусміхненими обличчями. Одна жінка була підкреслено в чорному. Після цього хтось з’явився у відкритих дверях, зробив жест, і Сергій, а слідом за ним і інші, зайшли. Я зайшов останнім. Зупинився перед дверима до зали засідань.

– Проходьте! – сказала мені дівчина, вбрана під літню секретарку в усе довге й картате сірого кольору.

– Я свідок, – пояснив я. – Мені сказали чекати тут. Вона раптом посміхнулася.

– То якби кримінальна справа, а тут можете заходити – просто сядьте ближче.

Я зайшов і сів на другу лаву біля дверей.

Засідання минуло швидко і для мене безболісно. Щоправда, я встиг збагнути, що дружина Сергія розлучатися не хотіла. Але Сергій на самому початку заявив, що людина, з якою вона його зраджувала, знаходиться в залі і в разі потреби засвідчить. Я довго потім спостерігав, як його дружина нервово бігає очима по рядах присутніх.

Після засідання Сергій підійшов до мене і передав конверт. Вигляд у нього був утомлений, але вдоволений.

– Легко заробив, – сказав він і посміхнувся. Потім, не попрощавшись, відійшов.

Я повернувся додому і перелічив гроші – такої суми в мене досі не було. Тисяча доларів у купюрах по п’ятдесят і по двадцять. Я кілька разів перелічував, розкладав їх по сотнях на столі в кухні, потім знову складав в одну пачку. Тремтіли руки, але, напевно, тремтіли вони з радості. Тепер я був із грошима і міг віддати борги. Щоправда, борги мої були дріб’язкові: за «Кеглевича» у кав’ярні на Брацькій, потім треба чимось потішити Олену-Віку з Хрещатика. І ніби все.

Я витяг з пачки двадцятку, а решту грошей загорнув у кульок, потім у газету і сховав під ванною – адже в моєї дружини, що пішла, є ключі, й залишати такий «сюрприз» для неї я не хотів.

Увечері я вже їхав на Хрещатик. Насамперед просто в метро розміняв долари, потім подався шукати Олену-Віку. Минулого разу я знайшов її на лавці біля кінотеатру «Орбіта». Я двічі пройшов до «Орбіти» й назад, але так і не побачив її. Пачка купонів гріла в кишені долоню правої руки, і я теж зайшов погрітися до кав’ярні-ґриль по той бік від метро. З’їв півкурки, щедро политої кетчупом. Випив сто грамів горілки. Відчув себе достатньо уповільненим і спокійним. І знову пішов гуляти по Хрещатику в пошуках дівчини, з якою було легко в усьому.

Знайшов я її лише біля одинадцятої. Вона виглядала трохи втомленою, але, помітивши мене, зраділа. Ми взяли дві пляшки «Амаретто», кілька шоколадок, шмат салямі й поїхали до мене.

Пили, їли, балакали відверто й легко, кожнен про своє. Я розповів про дружину, що пішла, і про кавове минуле. Вона – про свою любов до волі й про ненависть до батьків і брата. Нам було гарно й уночі, і вранці. Довго не хотілося вставати. Потім я все-таки підвівся й приніс їй каву та шоколад. Ми обоє нікуди не поспішали, але в якусь мить виникла павза-втома, і вона, як молода, але все-таки жінка, відчула її й почала збиратися.

– Якщо хочеш, я тобі дзвонитиму, – сказала вона, погладивши рурку, що мирно лежала на старому чорному апараті.

Я радо погодився й написав їй на папірці свій номер.

– Я б на твоєму місці поміняла замок у дверях, – сказала вона, уже виходячи з помешкання.

Знову бралося на ранній осінній вечір. Але тепер у житті з’явився приємний момент чекання – чекання на її дзвінки.

14

Телефон задзвонив уранці. Але телефонувала не Олена. Це був Дмитро з настійною пропозицією завітати до нього ввечері. Знехотя я пообіцяв.

За вікном світило кволе сонце. Було сухо й, мабуть, прохолодно.

Порахувавши купони, що залишилися від двадцятки, я поліз під ванну й витяг наступну двадцятку.

Життя тривало. На сніданок у мене був чай із шоколадкою. Правда, хотілося м’яса. Я знайшов стару господарчу сумку, витрусив її в коридорі на підлогу – востаннє носив у ній картоплю з базару понад місяць тому – потім підмів пісок віником у куток біля дверей.

У найближчому гастрономі я легко витратив решту купонів. Цієї решти вистачило на кіло яловичини, буханець свіжого хліба й пачку кефіру. Уже вдома, додавши до яловичої кісточки знайдені на кухні двійко картоплин і три цибулини, я зварив свій найлегший суп. Зварив і пішов до кімнати. Переглядав старі часописи, чекаючи на появу апетиту. Він з’явився біля третьої, й тоді я із задоволенням з’їв дві тарілки супу, заїдаючи товстим свіжим окрайцем. Знову практично з нічого, з нескладного супу зі шматком хрусткого хліба виникло відчуття щастя.

І настав ранній жовтневий вечір. Прийшов не так, як приходив раніше. Без палаючих вуличних ліхтарів. Тривала чергова кампанія заощадження електрики.

Я їхав на Поділ, до кав’ярні на Брацькій. Просто на Контрактовій площі поміняв долари і знову з теплою пачкою купонів у кишені куртки прямував уздовж трамвайної колії.

З дверей і вікон кав’ярні виливалося на вулицю тьмяне осіннє світло. Разом із світлом долинав із закритих дверей сміх і гомін відвідувачів.

Черги не було, хоча в першій залі всі столики були зайняті. Я зазирнув до другої – там було де примоститися.

Підійшов до стійки, замовив подвійну каву – повну чашку. І нагадав про сто грамів «Кеглевича», відпущених мені в кредит.

– Тебе тут один хлопець розшукував. Начебто твій однокласник… – між іншим сказала «кавниця».

Я кивнув. Потім подумав про те, що «кавниця» не знає мого імені.

– А відкіля ви знаєте, що мене? – запитав я після хвилинної паузи.

– А в нього твоє фото було. Він тепер не в Києві живе, проїздом тут; тож хотів знайти…

Сівши в другій залі з чашкою кави, я збагнув – хто мене шукав. Знайоме почуття німоти нагадало про себе. Затремтіли руки. Я вже забув про все, хоча пройшло лише кілька днів. Відсунувши чашку, я залишив на столі шарф і повернувся до стійки.

– Сто грамів «Кеглевича», – замовив я.

– Сподобалося? – посміхнулася «кавниця». – Тобі цитринового чи динячого? Бери краще динячий – смачніше.

– Гаразд, динячий, – я кивнув. – А який він був з себе, цей однокласник?

– Звичайний, – вона стенула плечима. – Невисокий, у темній шкуратянці. Ти не турбуйся, він тебе знайде. Йому хтось чи адресу твою дав, чи сказав, де тебе шукати…

– А він що, фотографію усім показував?

– А скільки тут «усіх» буває? – знову стенула плечима барменша. – Три душі було, він їм і показав. Він і сьогодні заходив, але так просто, кави попити. Сьогодні про тебе не запитував.

Я повернувся до свого столика. Випив динячого «Кеглевича». Сто грамів здалося обмаль, і взяв ще двісті.

Досидівши до закриття, я біля години тинявся Подолом, потім зайшов до Дмитрового кіоску.

– Ну, як ведеться? – запитав він.

– Нормально, – видихнув я.

– Ти ніби штуку впорав, ге? – сказав він, посміхаючись на кутні.

– Так, – я кивнув.

– Клас! На дармовицю! Тож тепер заживеш!

– Угу, – мугикнув я.

– Стривай, ти вже хильнув?

– Небагато.

– А зі мною смикнеш?

Я знову кивнув.

Він дістав горілку. Зачинив двері й запнув вітрини. Налив.

– Тепер ти можеш борг віддати. Я б почекав, але якщо у тебе є бабки, то краще віддай зараз…

Я спробував зосередитися, але в голові висів п’яний туман.

Мабуть, і в очах моїх було нерозуміння. Дмитро гмукнув, випив горілки.

– Ти, видно, чимало втнув сьогодні! Я про бакси, що Кості віддав за твого клієнта, який дружину у тебе умкнув. А взагалі, якщо по-чесному й по-діловому, – ти мені ще десять відсотків із штуки винен. Це ж я тобі улаштував…

Поступово я зрозумів, про що йшлося. Я теж випив горілки і рішуче кивнув.

– Усе віддам, – сказав я. – Завтра. Бабки вдома.

– Мені що, – миролюбно стенув плечима Дмитро. – Можеш завтра, можеш післязавтра. Як тобі зручно буде.

Було ще не пізно, коли мені стало погано, і Дмитро знайшов якогось приватника, котрий згодився відвезти мене додому і навіть допомогти ввійти у власну квартиру. Язик мій уже не провертався, але в очах час від часу з’являлася різкість, і в один із таких моментів я побачив зелену десятку, простягнуту Дмитром водієві.

15

Біля полудня мене збудив телефонний дзвоник.

– Це Костя, – сказав мені молодий голос. – Усе буде гаразд. Я його знайшов.

Я кивнув. Насилу починав розуміти зміст слів крізь туман учорашнього пияцтва, що густо висів у голові.

Уже звучали в рурці короткі гудки, коли я збагнув, що Костя знайшов мене, адже гра, як виявилося, не скінчилася, і навіть коли я не думав про неї, вона тривала.

Після двох чашок кави й холодної ванни я відчув себе краще. Власне, я вже міг спокійно думати про те, що діється. Думав я на кухні. Кілька разів визирав у вікно і розглядав із висоти помешкання фігурки перехожих, вишукуючи серед них молодика в чорній шкуратянці. Але люди внизу йшли в своїх справах, і ніхто не викликав у мене підозри.

Навряд чи, я думав, він з’явиться при денному світлі. І, далебі, не вбиватиме мене на очах юрби. Швидше за все, це буде вечір або ніч; тож удень можна почуватися в безпеці.

Мені вже не хотілося вмирати. Життя тривало, в ньому з’явився маленький і нікому, крім мене, не видимий зміст. З’явилася свобода вибору дій, і те, що я вибрав два тижні тому, мене вже не влаштовувало. Я хотів жити далі.

Заспокоївшись і трохи отямившись, я витяг з-під ванни бакси. Відрахував п’ятсот п’ятдесят для Дмитра – мій борг плюс десять відсотків. Тепер я набагато збіднів, але й на ці гроші можна було якийсь час жити, не замислюючись про майбутнє.

На вулиці знову було сонячно й прохолодно. Дорогою на автобусну зупинку я помітив, що на деревах не залишилося зеленого листя.

У Дмитровому кіоску біля прилавка стояла бабуся в довгому сірому пальті з облізлим коміром. Він їй показував китайський водяний пістолет.

Побачивши мене, Дмитро кивнув.

– В онучка день народження… – бурмотала бабуся. – А що на пенсію купиш…

– Ну, бери за двісті п’ятдесят тисяч, – сказав нетерпляче Дмитро. – П’ятдесят тисяч я тобі вже скинув!

– Спасибі, спасибі, синку.

Бабуся дістала з кишені пальта носовичок, розгорнула його і, виклавши на скло прилавка пачку десятитисячних, стала повільно їх перекладати й рахувати.

Дмитро закотив очі до стелі, потім глянув на мене.

– Двісті тридцять… – сказала бабуся і відразу похопилася. – У мене ще по тисячі є, тут, десь в іншій кишені…

– Не треба! – майже крикнув Дмитро. – Бери за двісті тридцять!

І він вручив їй водяний пістолет, як колись вручали радянський паспорт тим, хто досяг повноліття.

– Спасибі, спасибі, синку, – бурмотіла бабуся, задкуючи з кіоску.

– Ну, дістала! – зітхнув Дмитро. – Що в тебе?

Я витяг пачку доларів і простягнув йому майже так, як він простягав бабусі водяний пістолет.

– Тут п’ятсот п’ятдесят. З відсотками… – сказав я.

Дмитро знову зітхнув. Йому, видно, не сподобався мій тон.

– Слухай-но, – сказав він. – Ти ще не при тямі, чи що, після вчорашнього? Похмелитися тобі треба. Та й винен ти мені менше.

– Як менше?

Дмитро похитав головою і нормально, по-людськи посміхнувся – мені через цю посмішку відразу стало незручно, хоча я й не розумів, де я схибив.

– Дивись! – сказав Дмитро. – Чотириста п’ятдесят – це борг.

Я кивнув.

– Після цього в тебе залишається п’ятсот п’ятдесят. От із цих грошей десять відсотків, розумієш?

Я стенув плечима.

Дмитро гмукнув.

– Я завжди був проти подвійного оподаткування, – сказав він.

Потім витяг з-під прилавка почату пляшку угорської «Палинки» і дві кришталеві чарки. Розлив.

– Ти що, ображаєшся на мене? – запитав він, дивлячись мені просто в очі.

– Ні. Зі мною щось коїться останнім часом. Вибач.

– Ну, будьмо, – він підняв чарку. – Щоб усе в тебе було гаразд.

Ми випили, і я відчув, як усередині в мене щось почало упорядковуватися, приходити до ладу. Я ніколи ще так виразно не відчував внутрішні зміни, як у цей день.

– Хочеш пораду? – запитав Дмитро. – У тебе тепер є бакси. Треба їх розкручувати. Ти ж не збираєшся завтра вмирати, а щоб жити – завжди потрібні бабки. Розумієш? Є кілька варіантів. Найледачіший з них – віддавати бакси під місячні відсотки. Тільки не в усякі там трасти й фонди – ці дременуть із твоїми баксами через місяць. Є люди, я тебе познайомлю, нормальні люди. Вони беруть у тебе бакси під десять відсотків на місяць, а самі віддають лохам під заставу нерухомості під п’ятнадцять відсотків. Розумієш? Якщо лох платить відсотки, то тобі – десять, а їм – п’ять. Якщо лох не платить, то його хату чи гараж забирають і продають. І тоді тобі однаково десять, а їм двісті. Але – це їхня робота, а ти ні біса не робиш. Сидиш тільки й книжки читаєш. Га?

Я кивнув і пообіцяв подумати.

– Коли ти вже почнеш жити по-людськи? – цілком миролюбно зауважив Дмитро і налив по другій чарці.

Ще до вечора я повернувся додому. Витяг із кишені баксову «решту», отриману від Дмитра, і залишив на кухонному столі. Потім уже роздягся.

Мені тепер треба було боятися темряви. Це я вже розумів. У ситуації, котру я сам же й створив, був якийсь прикрий гумор. Через випадковість я продовжую жити, але за мною триває мною самим організоване полювання. І я не знаю, як його скасувати. Та й чи можна скасувати? Чи можна розповісти Дмитрові про все? Тоді, може, він сам доплатить Кості чи комусь, щоб довели справу до кінця, бо виходить, що я його дурив з коханцем дружини, дурив Костю, грав із ними, як із шаховими фігурами. Ні, треба знаходити інший вихід чи просто затягувати гру та в такий спосіб продовжувати день у день своє життя. Але й це мені не подобалося. Хоча тепер я дорожив кожним днем свого життя.

На вулиці вечоріло. Мені кортіло поїхати на Хрещатик, знайти Олену й привезти її додому. Але більше хотілося жити, і я просто сів у крісло біля телефону й почав чекати на її дзвінок.

Вона й справді подзвонила приблизно за півгодини. І навіть погодилася приїхати, тільки попросила зустріти її біля виходу з метро. Я пообіцяв, і лише потім, коли вже рурка лежала на апараті й до зустрічі залишалося півгодини, подумав, як легко я дав цю обіцянку. Мабуть, діяла ще інерція відчуття безпеки життя. Ще й була вона така сильна, що, навіть одягаючись, я не відчував страху перед виходом на вечірню вулицю, де мене за будь-яким деревом чи рогом міг чекати парубок у чорній шкірянці.

Але, вже йдучи до автобусної зупинки, я цей страх відчував шкірою. І вуха вловлювали найзвичайнісінькі вечірні шуми з якоюсь підкресленою підозрою до них. Якісь двісті метрів від парадного до автобусної зупинки позбавили мене енергії, й чоло зросило потом, ніби я не пройшов цю відстань, а насилу пробіг. В автобусі я відсапнув. До метро було десять хвилин їзди.

Повертаючи підруч з Оленою з автобусної зупинки додому, я почувався впевненіше. Іти вдвох було не так страшно.

Усю ніч ми кохалися з перервами на розмови в темряві. У цій темряві мені було дуже затишно, навіть коли ми обоє мовчки лежали, пригорнувшись одне до одного.

– А ти зі мною побрався б? – запитала раптом Олена з іронією в голосі.

– Ні, – відповів я. – Я б тебе краще удочерив.

– Тоді б тебе посадили, – засміялась Олена.

І її дзвінкий сміх, ледве приглушений темрявою, звучав солодко й заспокійливо.

Я довго думав уже проти ранку, коли вона дитинно скрутилася калачиком і мирно спала, – думав про причину повернення до мене самовпевненості в ті миті, коли Олена була поруч. Напевно, я сприймав її як своєрідного янгола-оборонця або суміш цього янгола з охоронцем. Її добре почуття боронило мене, створювало навколо мене якийсь захисний невидимий шар. Ніби вона була моєю біосферою. Видко, вона почувала те саме щодо мене.

– Янгол-оборонець… – прошепотів я і всміхнувся. Це сполучення мені сподобалося, воно поєднувало в собі добро і захист, добро й силу.

Я простягнув до неї руки, попри її сонні протести пригорнув до себе й обійняв. І заснув, почуваючись у повній безпеці.

16

Удень, залишившись на самоті, я знову й цілком поважно замислився про свою безпеку. Щоб думки працювали конкретніше, вийшов і купив у кіоску в гастрономі свіжу газету об’яв. Знайшов розділ «Послуги». Там, серед десятків сантехніків і укладачів паркету, я знайшов дві охоронні фірми. Рука потяглася до слухавки. Я набрав перший номер.

– Алло, фірма «Топсан», – проспівав приємний жіночий голос.

– Перепрошую, – плутано почав я. – Мені може знадобитися охоронець… Що для цього треба?

– Ви можете під’їхати до нас, і ми з вами укладемо договір.

– А скільки це буде коштувати?

– У нас різні розцінки: залежно від конкретних охоронних послуг. Починаючи від п’ятдесяти доларів.

– На місяць?

– На день, – поправила мене жінка.

Я подякував їй і поклав рурку на місце. Не було рації платити п’ятдесят доларів на день за власну охорону – вистачило б днів на сім, а потім?

Я зітхнув. Сів у кріслі зручніше і просто взявся переглядати газетні об’яви. Об’яви виявилися гарним заспокійливим засобом: коли я їх читав, виникало відчуття зовсім нормального життя – хтось будував будинки й дачі, інший розводив нутрій, третій розводив рідкісні троянди і пропонував їхнє насіння поштою всім бажаючим. І навіть у розділі «Самотні серця» усі були гарні, непитущі й некурящі та шукали собі таких же. Світ вимальовувався настільки ідеальним, що праглося бути його вічним жителем.

Познайомившись з бажаннями людей купити те, чого в них немає, або продати те, що є, я раптом надибав об’яву зовсім іншого характеру, що виламувалася із загального бюрґерського контексту.

«За велику винагороду готовий виконувати доручення, пов’язані з ризиком для життя». Замість телефону була подана тільки адреса: Ірпінь, вулиця Радянська, 87.

Уже наступного ранку в стоячому брудному вагоні електрички я приїхав до Ірпеня. Швидко знайшов Радянську вулицю і пішов по ній, позираючи на номери будинків.

Хвилин за десять я зупинився перед хвірткою, на якій висів потрібний мені номер. Будинок виявися глибоко у дворі, за старим недоглянутим садком. Будинок теж був старий і недоглянутий. Обійшовши його, знайшов вхідні бляховані двері. Постукав.

За хвилину в будинку зчинивсь якийсь шум. Щось скляне впало й покотилося по дерев’яній підлозі. За дверима залунали кроки.

– Хто? – запитав хрипкий чоловічий голос.

– За об’явою.

Двері відкрилися, й з прорізу визирнуло набрякле неголене обличчя дядька років сорока з гаком. Він вдихнув свіжого вуличного повітря і якось підбадьорився.

– Заходь! – сказав. А сам повернувся й пішов у будинок.

Я зачинив за собою двері на засувку і пішов слідом за ним.

У кімнаті стояв затхлий запах. Усі поверхні були вкриті мереживами. На стінці висів парний фотопортрет старих.

– Ну? – запитав мене хазяїн, що вже вмостився за вкритий такою ж мережаною білою скатертиною стіл.

Я підійшов, простягнув йому руку. Сказав: «Толя».

– Іван, – відказав він. – Ну?

Його нукання починало мене дратувати. Але я вирішив стримуватися й відразу перейти до справи.

– Мене хочуть убити, – сказав я.

Він гмукнув.

Мені здалося, що в дурнішій ситуації, за винятком, мабуть, тільки теперішньої, я ще не бував. Я підвівся з-за столу, щоб розвернутися й піти.

– Ти чого? – здивовано прохрипів Іван. – Я ж тебе слухаю…

– Давай-но краще я тебе послухаю, – запропонував я; добре, що настрій погіршився, і в такому настрої легко бути брутальним.

– А що тобі розповісти?

– Розкажи про себе, що ти можеш робити.

– Я усе можу… Я в армії прапором був, в Афгані… Я вже вантажі супроводжував, машини з Німеччини переганяв, у порахунках бував…

Цікаво, що його хрипкий голос дуже пасував його зовнішності і навіть одягу, якого, щоправда, на ньому майже не було – лише тільняшка й динамівські спортивні штани з двома білими лампасинами.

– А ти втямив, що я сказав?

– Так, – вираз Іванового обличчя був уже поважним і діловим. – Утямив. Можу взятися.

– За скільки?

Іван пожував губи, зміряв поглядом мене, мій одяг – видно, рахував, скільки з мене можна заправити.

– Ну, якщо без підстрахування… п’ятсот зелених.

– Багато, – сказав я.

– Ну, чотириста… – прохрипів він, дивлячись мені просто в очі.

– Можу триста п’ятдесят, – запропонував я голосом украй втомленої людини.

Торгуватися я навчився на приватниках, що підвозили мене від метро до будинку.

– Гаразд, – погодився Іван. – Розповідай.

Я не втомлював його всією передісторією. Навпаки, сказав йому, що то давні порахунки, які вирішив зі мною звести один колишній партнер по справах. Описав його зі слів барменші.

– То що, він у кав’ярні на тебе чекав, виходить? – задумливо закивав Іван. – Авжеж. Добре. Аванс буде?

Я заперечно крутнув головою.

Це його не вельми засмутило.

Він сидів, погладжував рукою свою неголену праву щоку і думав.

Хвилин за п’ять його худе обличчя ще дужче витяглося, він задумливо зсунув брови, подивився на стелю. Поліз рукою під тільник, почухав ліву ключицю.

– Усе ясно, – прохрипів він.

– Що? – запитав його я.

– На живця треба.

– На якого?

– Ну, ти йому потрібний? Виходить, на тебе його й брати треба…

Логіка в його словах була, але зміст мені не подобався.

– Розумієш, якщо він десь сидить і причаївся, то на мене він не вийде; я для нього – аніщо. А на тебе він вийде. Ти йому потрібний.

– А якщо він устигне?

– Це моя турбота, – урвав мене Іван. – План готовий. Завтра покажеш цю кав’ярню, й на місці усе вирішимо.

Ми домовилися зустрітися на Подолі об одинадцятій ранку й на цьому розсталися.

17

Іван, попри свою зовнішність і місце проживання, виявився пунктуальним. Рівно об одинадцятій він підійшов до мене. Сам я міг його й не впізнати: одягнений вів був у джинси й зелену пухову куртку, що робила його грубшим. Навіть його обличчя виглядало свіжим, може, через поголеність.

– Ну? – спитав він замість вітання.

Я кивнув.

І ми пішли на Брацьку.

Кав’ярня щойно відчинилась, і «кавниця» попросила почекати хвилин десять, поки нагріється кавоварка.

– Може, по сто грамів тим часом? – запропонувала вона.

– На роботі не п’ю, – відрубав Іван.

Я присів за «свій» кутовий столик. Іван пройшов у другу залу, повернувся. Сів поруч.

– Угу, – пробурчав собі під ніс.

Потім подивився на мене.

– Я незабаром повернуся, – сказав він і вийшов.

Я залишився один у кав’ярні. «Кавниця» пішла у внутрішні лабіринти. Неголосно гула, нагріваючись, кавоварка.

Двері на вулицю були зачинені. У цій тиші й сам я намагався тихіше дихати.

Раптом розчинилися двері; я втиснувся в стіну – і до кав’ярні зазирнув пикатий чолов’яга у брудній бежевій куртці та з в’язаною чорною шапчиною на голові.

– Валю! – гукнув він.

«Кавниця» випливла з підсобки.

– Тобі горілку завозити сьогодні?

– Ні, ще є. Привези ящик «Амаретто».

Чолов’яга кивнув і вийшов.

«Кавниця» перевірила кавоварку.

– Тобі подвійну? – запитала мене.

– Так.

– А приятелеві твоєму?

Я стенув плечима.

– Прийде, тоді вже…

Я взяв із стійки свою каву.

Тиша дратувала. Я почувався напружено, і ця напруга сковувала мої м’язи, мої руки, моє обличчя, немов наставало обмороження.

Над чашкою диміла пара.

Чогось тут бракувало. Не було того, що я не любив, але до чого звик, бо це щось було складником кав’ярні, як водень є необхідною складовою частиною води. Нарешті я зрозумів, що це.

– Валю! – вперше гукнув я «кавницю» на ім’я.

Дивно, що протягом стількох років вона була для мене безіменною.

– Валю! Постав музику!

– Шуфутинського? – запитала вона зовсім по-домашньому.

– А що ще є?

Вона нахилилася до магнітофона. Я почув, як вона взяла кілька касет.

– Алеґрова, – читала вона, не піднімаючись над стійкою. – Альона Апіна, Кіркоров, брати Гадюкіни…

Набір був дуже патріотичним. Я вибрав Апіну. Мені подобалося її телевізійне ластовиння.

– Тільки не дуже голосно, – попросив я.

– «Два кружальця ковбаси…» – завела співачка, й мені відлягло.

Я надпив ковток кави. Відлягло.