скачать книгу бесплатно
Героiчнi канiкули
Олександр Дюлович Гаврош
Машина часуМузей пригод #3
Фантастична повiсть Олександра Гавроша «Героiчнi канiкули» – третя книжка серii «Музей пригод» (двi попереднi – «Музей пригод» та «Врятувати Тараса Шевченка» – вийшли друком у видавництвi «Фолiо»). Веснянi канiкули обернулися для Яся Попадинця неабиякими пригодами, адже вiн вирушив зi своiм дiдусем Лук’яном на Закарпаття – у мiсто Хуст, де той народився i де була похована його мати. Ясiв дiдусь перед смертю вирiшив знайти хоч якусь iнформацiю про свого батька, який загинув ще до його народження. І як же здивувався Ясь, побачивши у Хустському краезнавчому музеi уже знайоме крiсло-гойдалку – загадковий портал перемiщення в часi. І, звичайно ж, метикуватий хлопчина не збирався втрачати свiй шанс побувати у минулому. Цього разу вiн опинився у тому ж Хустi, тiльки 1939 року, коли вирiшувалася доля Закарпатськоi Украiни, зустрiвся зi своею прабабцею Марiчкою, тодi ще 18-рiчною дiвчиною, i таки дiзнався, що його прадiд – сiчовик Іван Лазорик – загинув, захищаючи незалежнiсть Карпатськоi Украiни.
Олександр Гаврош
Героiчнi канiкули
ISBN 978-966-03-8059-2
ISBN 978-966-03-9198-7
© О. Д. Гаврош, 2020
© В. В. Цах, iлюстрацii, 2020
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018
?
Роздiл 1
Я не становлю нi для кого загрози. Окрiм себе. Тому ще раз глибоко видихнув на повнi груди, вiдкрив листа на екранi й перечитав:
«Любий синку! Цей мiсяць показав, наскiльки ти менi дорогий i рiдний. І навiть океан нових вражень не може замiнити твою вiдсутнiсть. Спостерiгаючи неймовiрну Америку, дуже шкодую, що тебе нема поруч. Радiсть вiд побаченого була б у рази бiльшою! Але що поробиш – зараз у тебе навчальний рiк. Тож iншого варiанту нема: треба вчитися, здобувати знання. Але в майбутньому ми неодмiнно сюди приiдемо вдвох. Я тобi обiцяю, а ти знаеш, що твiй татусь завжди тримае слово.
Обiймаю i цiлую твою ясну голiвку!
Вiтання Попадинцю-найстаршому!
Тримайтесь!
Дедi»
Ох уже цей тато! «Професор Глюкс»! Я кинув смартфон на лiжко. Чоловiковi невдовзi стукне п’ятдесятка, а вiн досi кривляеться. Теж менi «Дедi!». Це словечко з’явилося в нього вже в Америцi, куди вiн полетiв на три мiсяцi за програмою обмiну досвiдом. І що вони там курять?
Тато писав щодня коротенькi листи. Раз на кiлька днiв телефонував менi або дiдовi, пiд опiкою якого я тепер перебував. Еге ж, старий Лук’ян на старiсть знадобився не тiльки своiм бджолам. Неждано-негадано дiдуля знову опинився в Киевi, аби три мiсяцi побути бiля единого онучка, якому хоч i виповнилося 13 рокiв, але самого залишати мене на такий тривалий час було «нерозважливо, та й небезпечно». Бо я все ще для них – «дитина у перехiдному вiцi». Святi мiкросхеми!
Безперечно, iснував ще й iнший вихiд для тата: вiдхилити запрошення американського посольства, яке для пiвтора десятка керiвникiв найповажнiших украiнських музеiв органiзувало спецiальнi курси за океаном. Поiздка була суперзаманливою: постiйнi переiзди Америкою, вiдвiдування найбiльших мiст та музеiв, спiлкування з менеджерами та дослiдниками. До того ж, ще й солiднi «кишеньковi». Не використати такий шанс було би повною дурнею.
Тим паче що останнiм часом татусь геть занидiв. Вiн навiть перестав робити гiмнастику йогiв i стояти на головi, що практикував iще зi студентських часiв. Друга невдача iз чарiвним крiслом, завдяки якому можна було перемiститися в минуле, зневiрила «дедi». Одне слово, повний гаплик: вiн став звалищем розбитих мрiй. Я вже гадав його на комусь приженити, аби вивести зi ступору.
Щоправда, спочатку ми пробували вiдшукати плетене крiсло з меморiального будинку Шевченка. Носилися Киевом як ошпаренi. Обiйшли десятки майстерень з ремонту меблiв, але там лише знизували плечима. Меблiв з лози нiхто не лагодив. Їх зазвичай одразу викидали на смiтник. Бо дешевше придбати новi, нiж полагодити такий мотлох. З кожним тижнем наш ентузiазм вщухав. І через два мiсяцi активних пошукiв татусь оголосив команду: «Вiдбiй!». Операцiя «Машина часу» безславно провалилася.
Час вiд часу я про всяк випадок зазирав у музей Шевченка, але там у кутку заскленоi веранди на мiсцi плетеного крiсла тепер стояв чорний дерев’яний стiлець з гнутими нiжками i спинкою, на якому, як повiдомляла екскурсовод, Тарас Григорович пив вечорами чай iз друзями. Аферюги! Вочевидь, плетене крiсло-гойдалку вже передали у загребущi руки.
Пробували ми дiзнатися про його долю через третiх людей, але нiчого не виходило. При згадцi про крiсло музейники знизували плечима. Еге ж, було таке, але куди зникло – невiдомо. Мабуть, розвалилося вiд старостi, та й не було воно аж таким раритетом i до Кобзаря не мало жодного стосунку. І подiбне бла-бла-бла…
Татусевi часом здавалося, що все це йому намарилося в якомусь кошмарi. Коли вiн розповiдав знайомим, що особисто бачив Шевченка i навiть хотiв порятувати генiя, всi реготали i поблажливо поплескували його по плечу. Мовляв, життя – бентежне, але ти, старий, тримайся. Знайомий психолог переконував його, що наш мозок здатен сприймати фантазii як реальнiсть. І навiть може плутати iх мiсцями. Недоумки!
І татуньо, можливо, пристав би на цю байду, якби не спiвучасники геройськоi мiсii – завiдувачка музейних фондiв Яна Приймак i я. Товариством анонiмних мандрiвникiв у часi ми подеколи збиралися у татовому кабiнетi й обговорювали двi своi неймовiрнi подорожi, мов найкращi прожитi днi.
Батько заглибився у фахову лiтературу, намагаючись розгадати наукову природу загадкового явища телепортацii. Але вченi про це мовчали. Зате лiтератори щедро описували такi часовi перемiщення й навiть вигадали термiн для «часомандрiвникiв». Коли вiн про нього дiзнався, то ледь не гепнувся з великого шкiряного крiсла перед монiтором. Адже таких прибульцiв в iншi свiти називали «попаданцями»! А наше прiзвище звучало майже так само – «Попадинець». Повний капець!
«Таких дивовижних збiгiв не бувае», – скуб свого бiлявого вусика татусьо, примруживши око. Його рiд походив iз сонячного Закарпаття, чим вiн вельми пишався. І те, що iсторiя визначила саме йому вiдшукати мiжчасовий портал, тепер не виглядало випадковим. А може, це небеснi сили чи космiчнi прибульцi шукають лазiвку в наше минуле, i на iхнiх комп’ютерах висвiтилося прiзвище, яке вони сприйняли буквально? Й навмисне нас на це крiсло направляють? Хтозна, що у них на гадцi.
Татусь подiлився своiми здогадами зi мною, i я визнав iхню слушнiсть. Щось тут справдi пороблено. Вочевидь, що прiзвище «Попадинець» походить вiд «попадати», а не вiд слова «попа».
– Ясю! До столу! – долинув з кухнi голос дiда, i я виринув iз ранкових медитацiй.
– Уже?
– Уже!
Я почалапав на кухню, де дiд у червоному в квiточках фартусi перевертав з пательнi на тарiлку останнього млинця. Смачно пахло айвовим варенням. Сьогоднi була недiля, тож i снiданок був пишнiший: замiсть обридлоi вiвсянки – млинцi з «лекварем», як казав Попадинець-найстарший. Вiн узагалi вживав чимало дивних словечок, якi привiз iз Закарпаття.
– Ось як би ти пояснив слово «леквар»? – запитав дiд, коли ми всiлися за стiл i почали наминати млинцi, беручи iх iз великоi тарiлки i щедро намащуючи свiтлим варенням.
– Ну… – вiдмахнувся я, жуючи повним ротом. – Не знаю… Якесь дурнувате слово… Румунське чи угорське…
– А от i нi! – запротестував дiд. – Цiлком наше, слов’янське. І складаеться з двох зрозумiлих слiв – «лiк» i «варити». А скорочено – «лiквар» або «леквар», що означае «зварений лiк».
– Ну ти й закрутив, дiдуню! Якi лiки з варення?
– О, дорогенький, який ти ще неук! Малинове варення прописують навiть лiкарi! Запам’ятай: народнi рецепти наймудрiшi, бо перевiренi вiками.
– Леквар… – ще раз усмiхнувся я з дiда. – Токар, слюсар, лiкар, леквар. Тепер я буду так називати тебе, якщо не заперечуеш. До речi, тобi вiтання вiд «професора Глюкса».
– Якого ще Глюкса? – здивувався дiд.
– Американського!
– А-а! – здогадався старий. – І як там мiй единий синочок?
– Крутецько! Спекався мене нарештi.
– Як казала моя баба: i слiпiй курцi зерно трапиться. Висновок: треба вмiти чекати, хлопче!
– Дiду, а яким був тато у дитинствi? Ти його часто сварив?
– По-перше, на Закарпаттi кажуть не «дiду», а «дiдику». Так приемнiше для моiх вух.
– Дiдик… Дiдику… Ха-ха-ха!
– А бабусю називають бабкою… – незворушно продовжував дiд.
– Ха-ха-ха! – далi реготав я. – Оце вже геть смiшно: бабка, мамка, банка, склянка, фiранка…
– Вiдставити!.. Тим паче що твоя бабка слухае нас iз небес! Хай Господь подаруе iй Царство Небесне! – перехрестився старий Лук’ян, звiвши очi на нашу порепану стелю.
Я пам’ятав бабусю туманно. Вона померла, коли менi було сiм рокiв. Пригадував ii лагiднi зморщенi руки, помережанi вузликами жил. Бабця була до пенсii вчителькою украiнськоi мови, тож завжди виправляла мое мовлення. Мабуть, тому татусько говорив вишуканою украiнською, на вiдмiну вiд дiда й мене, що полюбляли словечка, яких не знайдеш у словнику.
З бабусею ми жили утрьох два роки. Мама нас покинула, коли я ще ходив у садок. Еге ж, люди цiкавi, але зрозумiти iх нiяк не вдаеться.
На вихiднi бабця Катерина iздила до чоловiка у село, а в понедiлок поверталася до Киева, аби дати лад нашiй господарцi. Так би тривало й досi, якби вона не занедужала i несподiвано вiдiйшла у кращi свiти тихо й безболiсно, як i жила. Нiхто й не збагнув, з якого дива воно сталося. Жила людина, а тут раз – i нема. Кiнець мiсii. Гру закiнчено, друзяко!
Оскiльки я вже тодi ходив до школи, то батько вирiшив давати собi раду сам, а дiд до нас приiжджав хiба що на великi свята. Зате влiтку я тижнями гостював на селi. Але тепер ситуацiя змiнилася: батько подався на американське стажування, а пасiчник, аби не нудитися вдома, бо ж дочiкував весни, вiдчув себе знову на конi.
– З понедiлка в тебе починаються канiкули? – запитав дiд, коли ми заходилися голосно сьорбати шипшиновий чай з великих горнят.
– Так. Через карантин iх пересунули на десять днiв ранiше.
– То мушу тебе потiшити, – дiдусь витягнув з кишенi два складених папiрцi i поклав на стiл.
Це були залiзничнi квитки.
– Ура! Ми кудись валимо? – зрадiв я.
– Йо! – кумедно вимовив дiд. – Ми iдемо на iсторичну батькiвщину. Там земля мила, де мати народила.
– Йо! – повторив по-верховинськи я. – А навiщо?
– Мушу закiнчити одну справу перед тим, як податися до бабки у засвiти.
Я уважно глипнув на дiда, потiм – на родинний чорно-бiлий портрет, де вони позували втрьох з трирiчним татусем з переляканими фiзiями у фотосалонi. Це в них такий специфiчний гумор на Закарпаттi. Попри свiй вiк, а найстаршому Попадинцю вже за пару тижнiв мало стукнути вiсiмдесят, вiн виглядав доволi мiцним. Роки наче висушили його, до краiв напнули жовтаву шкiру на вилицюватому обличчi, висока сива чуприна неслухняно куйовдилася, а очi, неспокiйнi й меткi, дивилися твердо. У постатi дiда вчувалася гiрська впертiсть i криця. Мабуть, такими були в старостi запорозькi козаки або карпатськi опришки. Хоча дiд каже, що вони не доживали до сивини.
– І коли ми iдемо? – схопив я квитки.
– Завтра! Живий дух любить рух. Справа не терпить зволiкання.
Роздiл 2
Ми з дiдом сидiли у купе потяга «Киiв – Солотвино» i дивилися, як поволi вiддаляеться перон. За вiкном промайнули обличчя проводжаючих, якi клеiли дурнуватi посмiшки й кiношно махали руцями. Я з цiкавiстю крутив головою навсiбiч, бо не так часто iздив справжнiм потягом. Адже дiд жив пiд Ірпенем, тож до нього добиралися електричкою чи маршруткою. Кiлька разiв ми з татом вiдпочивали на Чорному морi, а от на Закарпаття я iхав уперше.
У дiда там, виявляеться, далека родина, але все це ховалося у таемничому мороцi, який тепер я мав намiр розвiяти.
– Давай, дiдику, колись! – потряс я старого за лiкоть, коли ми постелилися i замовили у провiдника двi склянки чаю. – Ти обiцяв, що все розкажеш у поiздi!
– Ну, все я i сам не знаю… А от дечим можу подiлитися, – кахикнув дiд i подивився знизу на сусiда, який вже прилiг на горiшню полицю i запхав навушники у вуха. Вочевидь, це був студент, бо його дii були вiдпрацьованi до автоматизму. В поiздi вiн почувався як удома. Інший сусiд зверху – важкий чолов’яга у заношеному светрi – подався до приятелiв у кiнець вагона, звiдки доносився збуджений гамiр.
Дiдусь дочекався чаю, витягнув ватрушки, якi ми купили на дорогу, i, крекнувши, почав гучно колотити ложкою об склянку.
– Це не ввiчливо! – зробив я йому зауваження. – Треба розмiшувати цукор так, щоб нiхто не чув.
– Кх… Базiкало! – скривився дiдик. – Не вчи старого кашляти! Ти не бачиш, що я навiть цукру не поклав. – І додав пошепки: – Це я перевiряю, чи нас сусiд не пiдслуховуе.
Я скосив очi на худорлявого юнака, який лежав на верхнiй полицi iз заплющеними очима.
– Вiн уже спить. Хоча у навушниках так гримить музика, що я аж сюди чую.
– Теж, мабуть, тугий на вуха, як i я, – пожартував дiдусь, але раптом посерйознiшав. – Ти ж так не робиш? – тицьнув вiн пальцем на полицю над собою.
– Нi, – збрехав я, хоча часто саме так засинав у навушниках. – Я ж не дурбецало в кедах.
– Йо, свинство починаеться з дитинства, – ковтнув дiдик чаю. – То слухай! Як ти знаеш, я народився на Закарпаттi. І навiть маю ще родину у Тячiвському районi. Це, до речi, найбiльший сiльський район Украiни, там проживае двiстi тисяч людей.
– Ого!
– В селi Калини мешкала моя мати.
– Так, а батько твiй, себто мiй прадiд Іван, загинув на фронтi пiд час Другоi свiтовоi вiйни, – похвалився я знаннями родинного дерева. Тато менi про це iнодi згадуе, коли часом перебере на черговiй презентацii в музеi i завалить додому в ностальгiйному настроi.
– Який ти в нас мудрагель! – задоволено посмiхнувся дiдусь i, вiдщипнуши крихту булочки, пожував. – Свого батька я нi разу не бачив. Бо я народився, коли його вже поховали.
– То ми iдемо на його могилу? – схопився я на рiвнi. – Героi не вмирають! Слава нацii! Смерть ворогам!
– Нi, не на могилу, – старий одразу спохмурнiв. – На жаль, я не знаю, де вiн похований. Навiть, соромно зiзнатися, не вiдаю, ким вiн був? Який iз себе? Чим займався?
– Ти якийсь геть темний… Вiн хiба не одружився з твоею мамою?
– У тому-то й рiч. Вони тiльки планували побратися. Не знали навiть про вагiтнiсть.
– О, це вже я десь бачив в якомусь мексиканському серiалi! Як тобi не соромно дурити дитину?
– Життя таке складне, що й чорт ногу звихне! Це тiльки у кiно завжди гепi-енд. Усi ми – недосконалi. І ти, i я… Аби здоров’я, а грiхи будуть!
– То ти справдi нiчого не знаеш про свого тата? – у мене закляк мозок. – Але ж це тупо! Чому ж ти не розкопав про нього всю iнформацiю? Ти ж стiльки рокiв газетярем працював! Давай заб’емо одразу в Гугл: «Іван Попадинець». Якого вiн року народження? – почав я швидко клацати на смартфонi.
– Попадинець – це мамине прiзвище. А батькове вона менi не сказала. Якщо й знала… Отако!..
– Оце прикол! – аж присiв я. – Нiчого собi зашифрувалися!
– Вiдомо, що вiн був Іваном, бо так мене записали по батьковi у хресному листi.
– А де вони познайомилися?
– У Хустi, у 1939 роцi. В часи Карпатськоi Украiни. Перед смертю мама зiзналася, що була сiчовичкою. І подарувала менi цю фотку, – дiдусь витягнув зi свого записника, який завжди носив iз собою, невеличку пожовклу свiтлину, загорнуту в целофан. На нiй були зображенi двi усмiхненi подружки у сiчовицьких шапках, що нагадували мазепинки.
– Ось бабця! – показав я пальцем на вищу дiвчину зi свiтлою косою – у мундирi, що пасував iй до лиця.
– Вона! – забрав вiд мене фото дiдусь i замрiяно на нього подивився. – Красуня яка, а бачиш, особисте життя не склалося. Замiж так i не вийшла. Спочатку ставила на ноги мене. А як молодiсть минула, то вже кому була потрiбна з дитиною? Все життя пропрацювала медсестрою у Хустськiй лiкарнi. Я кликав ii до себе на Киiвщину, але вона не захотiла. Верховинцi – чуднi люди: не хочуть мiняти своi гори нi на якi зваби. Де родились, там i згодились.
На цi слова якраз повернувся в купе чорнявий чолов’яга з помiтним пузцем. Вiн стягнув через голову чорний светр, пропахлий тютюном, й усмiхнувся до мене блискучими темними очима.
– Що, легiню? – засяяв в його ротi золотий зуб. – Йдемо спатки? До Хуста далеко!
