скачать книгу бесплатно
– А це у нас полiцiя, – показав вiн рукою на останню будiвлю лiворуч. – До речi, у 1939 роцi тут теж сидiли полiцаi.
Ми з дiдом глипнули на двоповерховий непоказний бiлий будинок, увитий плющем та диким виноградом. Усi його вiкна були загратованi. У дворi завмерли з десяток розтрощених автiвок, якi звозили сюди пiсля аварiй. Помiж великими платанами притулився стенд «Їх розшукуе полiцiя».
Ми перейшли маленький мiсток, що був перекинутий через упорядковане чехами русло рiчки Хустець, й опинилися перед крутою Замковою горою, яка аж нависала над нами. Тут невеличка дорога розходилася в обидва боки. Лiворуч, як розповiв наш провiдник, вона вела до мiського цвинтаря та замку, а праворуч – до католицького кладовища.
На жаль, погода змiнювалася. Несмiливе березневе сонце сховалося за хмари, принишклий лiс оповився туманом, а з мого рота заклубочилася пара.
– Я хотiв вам для початку показати пам’ятник Миколi Аркасу, якого поховали тут пiд час Карпатськоi Украiни, – запропонував хустянин.
– Чудово! – зрадiв дiдусь. – Я нiколи не був на його могилi.
Ми почали пiдiйматися стежкою, яка круто забирала вгору. Серце загупало в грудях, i я почав хвилюватися за дiда. Але наш екскурсовод мав метке око, тож кожнi двадцять метрiв зупинявся для перепочинку, аби розповiсти нову цiкавинку. Я захоплювався його вольовим обличчям, тонким шляхетним носом з невеликою горбинкою, акуратно пiдстриженим кущиком сивуватих вусикiв, великими окулярами з притемненим склом.
– Уявiть, яка династiя: офiцери, iсторики, композитори! І всi трое – дiд, батько i син – були Миколами Аркасами. У Хустi похований наймолодший – командир полку кiнноти Украiнськоi Народноi Республiки, який неймовiрно любив театр. І опинившись в емiграцii у Чехословаччинi, керував украiнським театром в Ужгородi та Хустi.
Ми стояли перед входом на невеликий, але впорядкований цвинтар. Позаду чiтких рядiв могил пiдносилася католицька капличка з хрестом на гострому бляшаному шпилi. На нiй здалеку прочитувався напис «1877». Тут i досi вiдспiвували небiжчикiв.
– Микола Аркас помер несподiвано у груднi 1938 року. Прийшов додому пiсля репетицii, схопився за груди i впав. Йому було лише 58 рокiв, але серце, зморене постiйними негараздами емiграцiйного життя, не витримало…
Історик перекинув чорну невелику сумку через плече й рiшуче попрямував центральною алеею углиб кладовища. Спереду могили ще були доглянутi, а вже за капличкою покривленi залiзнi та кам’янi хрести свiдчили про запустiння.
– Дiдику, а чому ти нiчого не розповiдаеш? – смикнув я свого старого за руку. – Ти ж теж жив у Хустi!
– О, коли то було! Я мешкав у школi-iнтернатi, з якоi нас практично не вiдпускали. Хiба що мамка приходила до мене пiсля змiни: яблучко принесе чи пряника. Та й за радянського режиму про Карпатську Украiну не дозволяли мовити анi словечка. Тож ми нiчого не вiдали. Тому слухаю зараз побратима Сергiя з великою насолодою.
– Ми прийшли! – задоволено усмiхнувся почутому комплiменту пан Коваль, зупинившись перед чорним мармуровим надгробком з портретом. – Кiлька рокiв я розшукував це мiсце. Уважно вчитувався у репортажi з похорону 1938 року, розпитував очевидцiв i нарештi знайшов могилу, хоч на нiй уже не було нi iменi, нi прiзвища, нi хреста. Для мене досi лишаеться загадкою, чому Аркаса поховали на угорськiй частинi мiського цвинтаря. Кiлька рокiв тому ми встановили тут пам’ятну плиту з подячним написом. Але торiк сталося блюзнiрство.
Сивуватi брови нашого провiдника насупилися, i вiн хвацько поправив свою вояцьку чорну беретку, яка сидiла на його головi як улита. Менi б таку…
– Рiк тому, у нiч з 14-го на 15 березня, перед самим святкуванням рiчницi Карпатськоi Украiни, якась паскуда (не побоюся вжити цього лайливого слова, бо людиною цю сволоту назвати не можу) зруйнувала могильну плиту Миколи Аркаса. Причому розбити мармуровий камiнь було важко, i його розтрощили, вочевидь, кувалдою.
Ми вражено дивилися на плиту, на якiй не було жодноi подряпини.
– Та нi! – перехопив нашi погляди хустський iсторик. – Це вже iнша. Пiсля тiеi наруги ми кинули клич до громадськостi, зiбрали кошти i днями вiдновили пам’ятник.
– Якi ви молодцi! – кинувся обiймати Коваля дiдусь. – А хто ж скоiв цей вандалiзм? Кому заважав пам’ятник театральному режисеровi?
– То ж бо й воно, що тiеi ночi в Хустi були пошкодженi всi меморiальнi знаки героям Карпатськоi Украiни, а iх у мiстi з десяток.
– Та ви що! І таке блюзнiрство коiться у Незалежнiй Украiнi! Боже мiй! До чого ми дожили? – не вгавав дiд. – Слабкого нiхто не боiться!
– А спiймали цих злочинцiв? – втрутився у розмову я.
– Тим-то й ба, що нi. Полiцiя лише руками розвела. Мовляв, Хуст – мiсто тихе, спокiйне, всi одне одного знають. Такого вандалiзму ранiше не траплялося. Правоохоронцi виявилися не готовими до масовоi публiчноi наруги.
Ми одразу загомонiли, перебиваючи одне одного, i дiйшли спiльноi думки, що тут дiяла цiла зграя. Бо ж за нiч треба було встигнути заляпати фарбою меморiальнi дошки в рiзних куточках мiста, розбити стелу на цвинтарi й кам’яний хрест на могилi сiчовикiв, обiрвати святковий банер для туристiв.
Дiдусь був просто ошелешений. Хто тут мiг вчиняти такi нахабнi антиукраiнськi акцii?
– Стривайте! Сьогоднi ж 13 березня! – спохопився вiн. – Ви не боiтеся, що вандали знову вiзьмуться за свое напередоднi рiчницi Карпатськоi Украiни?
– Не тiльки не боюся, але й пiдготувався до цього! – загадково усмiхнувся Сергiй Коваль. – Не хотiв вам казати, але вночi я про всяк випадок хочу прогулятися цвинтарем та центром мiста.
– Чудова iдея! – схопив його за правицю дiдусь i почав ii нервово трясти. – Я йду з вами! Навiть не заперечуйте! Вам обов’язково потрiбен напарник! Двое бiльше можуть, як один. До того ж злочинцi спробують на вас напасти. Вони можуть бути озброенi.
– Панове! – озвався я. – Як собi хочете, але я не вповноважений залишати дiдуся самого. У мене сувора iнструкцiя вiд батька: вiд дiда нi на крок.
Старий приречено розвiв руками.
– А скiльки тобi рокiв, легiнику? – покуйовдив мого чуба iсторик.
– Чотирнадцять, пане отамане! – трохи прибрехав я. – І я вже вмiю за себе постояти!
– Тодi приймаемо до нашого козацького гурту! Тим паче що Бог трiйцю любить!
– Ура! – загукав дiдусь. – Із дiтей люди бувають!
Вiн, напевно, зрадiв найбiльше.
– Украiнцi гукають не «урря», а «слава!», – виправив його Коваль.
– Слава! – упiвголоса мовив дiд i озирнувся.
Ми засмiялися i вирiшили йти додому, аби повечеряти й добряче вiдпочити перед нiчним чергуванням. До могили прабабцi Марii надумали сходити вночi. Тим бiльше що дiдусь у таку пiзню пору туди нiколи не навiдувався. А хто матiр забувае, того Бог карае! Йо!
Роздiл 6
Поки господиня накладала на стiл печену бульбу iз засмаженою домашньою ковбаскою, яку на Закарпаттi називають «пикницею», я вже встиг прочитати листа вiд Яни.
«Ясю-кохасю! Спочатку пiдрости, аби менi не соромно було прогулятися з тобою пiд ручку. А то ще люди подумають, що ти – мiй молодший братик. Але, на жаль, це не так. Інакше менi свiтить ув’язнення за зваблення неповнолiтнiх. А я маю дещо iншi плани на найближчий перiод. Тому адью мон амур, або, кажучи по-нашому, – котись ковбаскою!
Цiлую твiй гарячий вiд палких фантазiй лобик! Твоя надалi «в активному пошуку» самодостатня фемiна».
«От випендрьоха! Звiдки вона про ковбасу знае?» – вилаявся я стиха i негайно погуглив слово «фемiна». «Донька Єви, жiнка», – прочитав в електронному словнику. «Подумаеш, десять рокiв рiзницi, а воно кирпу гне! Нiчого, прийде ще коза до воза сiно iсти!» – згадав я ефектне чорне каре Яни, зеленi сяючi оченята та бiле, як папiр, матове личко. Вона була для мене iдеалом жiночоi краси.
Я голосно зiтхнув i накинувся на пiдрум’янену запашну копчену пикницю. Їi божественний смак трохи пiдняв мiй настрiй. «Нiчого-нiчого! Коли Ясь здiйснить свiй подвиг, усi дiвчата будуть бiля його нiг. Але в останнiй момент я пробачу цю гордячку Яну, утру ii сльози на нiжних щоках i дам iй останнiй шанс».
За столом тим часом розпалилася дискусiя, хто ж мiг учиняти наругу над пам’ятними мiсцями Карпатськоi Украiни. Оскiльки робилося все вночi, а полiцiя так нiкого i не спiймала, за чаем спiльно дiйшли думки, що це мав бути хтось iз мiсцевих, який добре знае Хуст i вмiе швидко й непомiтно по ньому пересуватися. Версiя побутового вандалiзму захмелiлою молоддю вiдкидалася. Адже осквернили всi мiсця водночас, та ще й напередоднi урочистостей. Отже, йдеться про сплановану полiтичну провокацiю.
