скачать книгу бесплатно
Вiн широко позiхнув i незграбно подерся на другу полицю. З його появою в купе рознiсся гiркуватий запах пива. Студент сердито глипнув на вусатого сусiда i повернувся обличчям до стiни.
– Лягай, онучку! – мовив до мене дiдик i прошепотiв, показуючи очима нагору: – Заробiтчани, Бога му! Додому повертаються, тому й веселi, як перелiтнi птахи!
Я прилiг, але менi не спалося. Пiд похитування та ритмiчний перестук колiс думав про дiда. Це ж треба: нi разу не бачити свого батька! Навiть не уявляти, яким вiн був. Капець! Не залишилося жодного зображення! Як це боляче – жити з таким вiдсутнiм пазлом у свiдомостi! Виходить, що нiхто не носив дiдуся на плечах, не приносив йому iграшок, не брав iз собою на риболовлю чи на стадiон. Не задирався i не бився з ним у дитинствi, як ми часом з татком. До речi, як там «професор Глюкс»?
Я витягнув смартфон i пiдключився до Інтернету. Зв’язок час вiд часу зникав, але все-таки вдалося скачати нового листа вiд тата.
«Привiт, друзяко!
Як ви там? Вже вирушили до Хуста? Пильнуй за дiдом у два ока, бо вiн мало того, що старенький, а ще й трохи навiжений. Аби вiн тебе не затягнув в якусь халепу! Будь мудрим! Придiляй йому достатньо уваги – не так, як менi!
У Калiфорнii чудова погода. Сьогоднi купалися в басейнi. На щастя, без крокодилiв.
До речi, я тобi забув сказати, що в нашiй групi е та мамзель iз музею Тараса Шевченка. Така кучерява блондинка, що ледь мене без солi не з’iла минулого березня, коли ми намагалися порятувати Тараса Григоровича».
«Овечка Берта!» – згадав я, i перед очима одразу намалювалася заступниця директора у великих окулярах i в пурпуровому довгому приталеному светрi та чорних лосинах. – Ого! Ну й компашка! Разом iз татом – це вибухова сумiш!»
«Ми спочатку трималися одне вiд одного на вiдстанi i принципово не розмовляли, але керiвництво групи було цим невдоволене, – читав я далi. – Сьогоднi плавали з нею поруч i обурювалися таким диктатом начальства. Яке iм дiло до наших особистих антипатiй? Це не е метою нашого стажування. Вона зi мною погодилася. Я перепросив кучерявку за торiшню зухвалу поведiнку. Вона зiзналася, що чекала на вибачення, а мiй синiй записник досi зберiгае в робочому столi.
Схоже, ця панянка не така мегера, як скидаеться на перший погляд. Може, навiть знае, куди зникло те кляте крiсло. Що ти про це думаеш?»
«От хитромудрий Одiссей! – усмiхнувся я. – Татусь уже мае план». І наклацав на смартфонi:
«Вперед, героi! У тебе, щоправда, отакунi шанси! Бо це секс-бомба сповiльненоi дii. Але я триматиму за тебе кулаки! Не фiлонь!
P. S. До речi, це правда, що черепахи можуть дихати через анус? Перевiр про всяк випадок!»
Вiдправивши батьковi схвального листа, я глипнув на дiда, який посопував з напiввiдкритим ротом. Далi вимкнув Інтернет, поклав телефон пiд подушку i скрутився в улюблену позу ембрiона. За кiлька хвилин я спав, склавши долонi пiд щокою. Так мене навчила засинати бабуся, яка приемно куйовдила менi волосся, розповiдаючи вечiрню казочку про котика, пiвника та iнших домашнiх потворок.
Роздiл 3
Прокинувся я пiзно. Зухвале сонце вже било у шибку. За немитим вiкном миготiли пожухлi поля i поодинокi дерева. Дiдусь уже був зiбраний, а його постiль складена. Вiн замислено глипав на рiднi краевиди. На горiшнiй полицi було порожньо. Я задоволено потягнувся.
– О, продер очi нарештi! – усмiхнувся дiд. – А то я вже й чайку не проти попити, а ти спиш, як борсук. Навiть не розчув, коли студент виходив у Мукачевi.
– Спати я люблю! – я ще раз розкинув руки i сiв на лiжку. – Сон – це завантаження внутрiшнiх батарейок.
У цей час до купе зайшов смаглявий заробiтчанин iз бiлим рушником на плечi. Його почеркане зморшками лице було ще вологе вiд умивання.
– Але ти спиш, неборе! – поворушив вiн темними вусами до мене. – Бiльше за нас! Будеш мати велику голову, як у коня!
– Сплю добре, бо совiсть чиста! – буркнув я i теж подався вмиватися.
Коли я повернувся, провiдник принiс три склянки чаю у металевих пiдстаканниках.
Дiдусь дiстав пакет з кiлькома вчорашнiми булочками, а заробiтчанин, який назвався Миколою, витягнув з дорожньоi сумки бiлий батон, пiвкiльця ковбаси та варенi яйця, якi тут же заходився лущити.
У дiда за плечима – тридцять рокiв роботи в газетi. А журналiстика – це така холера, що як вчепиться, то вже назавжди. Одним iз професiйних ганджiв газетярiв е втрачене почуття особистих кордонiв. Тому найстарший Попадинець легко встряе в балачки i без зайвоi скромностi про все розпитуе.
Тож невдовзi ми знали про Миколу все: що вiн iде до Тересви, а працюе в Киевi на будiвництвi, i що мае трьох доньок, i що старша вчиться в Ужгородi на платному, а дружина з найменшою сидить у декретi.
– А ви куди подорожуете? – запитав вуйцьо Микола, нарiзаючи ковбасу похiдним розкладним ножиком. – Ачей, у санаторiй вiдпочивати?
– Я, Миколо, твiй земляк. Закарпатець з дiда-прадiда. Але вже пустив корiння на Киiвщинi. І от захотiв ще раз навiдатися на малу батькiвщину, бо вiдчуваю, що сили тануть. Забажалося поглянути на тi мiсця, де босоногим зростав. Може, востанне в життi побачу Хуст. А це мiй единий онучок, – поклав дiд руку на мою голову. – Хочу сам йому показати мiсця мого дитинства.
– Файний хлопчисько! – блиснув золотим зубом Микола. – У мене трое дiвок. Як виростеш, то будеш за зятя!
Я хотiв бовкнути: «Не дiждетесь!», але пiд пильним дiдовим поглядом стримався.
«До речi, як там Лялечка? Щось давно не озивалася», – згадав я i залiз у Фейсбук.
На сторiнцi Яни Приймак красувалась ii нова фотографiя у бiлому легкому пальтечку на ганку Музею раритетiв. Ципа театрально позувала, приклавши пальчик до щоки i звабливо зазираючи в об’ектив. Але не це розгнiвало мене, а те, що вона у статусi написала «в активному пошуку». «От коза!» – назлостився я i став строчити iй приватне повiдомлення.
«Лялячко! Навчись контролювати своi глюки! Те, що кiлька днiв я тобi не пишу, не означае, що я про тебе забув. Ти й далi квiтнеш у моему серцi. Я просто вирушив у геройську мiсiю безмежними просторами дорогоi всiм нам Украiни. Не розчаровуй мене! Тримай хвiст пiстолетом. Навiки твiй Володар темряви».
Наприкiнцi повiдомлення я надiслав iй великий букет пурпурових троянд.
Хуст, попри те, що була лише середина березня, зустрiв нас прозорим сонячним днем. Порiвняно з Киевом тут було куди теплiше. Це невелике 30-тисячне мiстечко розташоване на рiчцi Тиса, що тече ще й через Угорщину та Сербiю i впадае в Дунай. На високiй горi прямо перед нашими очима височiли романтичнi руiни Хустського замку, над якими приемно звеселяв око синьо-жовтий прапор.
На станцii нас зустрiчав дiдiв приятель Сергiй Коваль, ще мiцний чолов’яга з орлиним поглядом i сивими акуратними вусиками. В його постатi вчувалася мiць i статечнiсть, хоча вiк уже наближався до сiмдесяти. Вiн закинув подорожнi торби до своiх стареньких авто i повiз нас одразу до себе.
– Лук’яне Івановичу, ви на скiльки до Хуста? – розпитував наш добровiльний помiчник дорогою, поки ми втiшалися провiнцiйними видочками.
– На кiлька днiв. От в онука канiкули, тож я забажав поеднати приемне з корисним. Хтозна, коли ще сюди навiдаюся.
– Сьогоднi заночуете в мене. А далi буде видно! – безапеляцiйно прорiк Сергiй Коваль i припаркувався у дворi довгого п’ятиповерхового будинку, який зовсiм не нагадував радянськi.
– Угорцi будували, – кивнув вiн на будiвлю. – Радянський Союз iм газ постачав, а вони за це дещо звели у нашому краi. В Ужгородi, наприклад, збудували найбiльший в областi готель «Закарпаття» на дванадцять поверхiв.
Квартира пана Коваля виявилася просторою та зручною. Нам вiдвели задню кiмнату, яка була непрохiдною. А тим часом господарка накрила стiл у вiтальнi, в якiй видiлялася велика книжкова шафа, комп’ютер на кутовому столику та стiна, увiшана родинними фотографiями. Обидвi доньки подружжя Ковалiв мешкали в Ужгородi, тож на пенсii батьки опинилися на самотi i вже довгенько розмiрковували про переiзд до обласного центру. Стримувала iх поки що вiдсутнiсть житла на новому мiсцi.
Ми посiдали у червонi фотелi за журнальний столик, на якому вже парували кнедлики зi свинячими реберцями i тушкованою капустою. Коли господар, або, як тут кажуть, газда, налив у чарочки закарпатського коньяку, дiд пiдвiвся, аби виголосити тост:
– Дорогий друже Сергiю! Якби ти знав, як менi приемно знову вiдчути рiдне повiтря! Я дякую долi за те, що колись звела мене з тобою, i вже тридцять рокiв ми приятелюемо. Здаеться, то був 1987 рiк, коли ми вперше зустрiлися у Хустськiй школi-iнтернатi…
– Так, ви шукали iсторика, який збирае матерiали з Карпатськоi Украiни. Тодi ця тема ще була пiд забороною, i ми розмовляли в шкiльному коридорi майже пошепки. Але досить балачок! Сегединський стигне! – перервав гостя господар, який нiтився, коли його хвалили.
Пiсля випитоi чарки вони загомонiли значно жвавiше, зовсiм забувши про нас iз господинею. Сергiй Коваль, попри те, що не корiнний закарпатець, був вiдомим краезнавцем. Друкувався в часописах, виступав на конференцiях, хоча вийшов на пенсiю як звичайний учитель iсторii. Обирався навiть мiським депутатом.
Дiдусь його розшукав, аби довiдатися про свого батька, про якого знав тiльки, що той загинув пiд час наступу угорцiв у березнi 1939 року. Мати починала схлипувати i витирати сльози, коли про це згадувала. Смерть нареченого стала для неi глибокою травмою. Єдине розповiла, що той був студентом. І син, нiвроку, вдався у нього.
– Ви приiхали дуже вчасно! – гув басом iсторик, розпашiлий вiд коньяку. – Адже у нас якраз розпочинаються святкування ювiлею Карпатськоi Украiни. У музеi вiдкриваеться нова експозицiя, на будiвлi гiмназii встановлюють меморiальну дошку, а в театрi – прем’ера вистави про сiчовикiв.
– Оце пофортунило! – зрадiв дiд. – Ти диви, онучку, яку ми матимемо культурну програму! Це ж треба, як я вгадав iз поiздкою! Як мед, то ще й ложкою!
А я тим часом вже залiз в Інтернет i з’ясовував для себе подробицi iсторичного феномена пiд назвою «Карпатська Украiна». Гм… Отже… Незалежна украiнська держава, створена на територii колишньоi Чехословаччини. Спочатку iснувала як автономiя у Чехословацькiй федерацii – з жовтня 1938 року по березень 1939-го. Як самостiйна держава була проголошена пiсля розпаду Чехословаччини. Втрималася лише три днi – з 14-го по 16 березня, поки не була завойована Угорщиною. Захищали незалежнiсть Карпатськоi Украiни слабо озброенi добровольцi-сiчовики та окремi вояки чехословацькоi армii, яким протистояло в десятки разiв бiльше угорське вiйсько. За рiзним даними, на полi боiв та в подальших репресiях загинуло кiлька тисяч украiнцiв.
«Серед них i мiй прадiд Іван, – зiтхнув я. – Але ми про нього нiчого достеменно не знаемо. Добре, що маемо в родинi професiйних журналiстiв та iсторикiв».
Пiсля щедрого обiду, приправленого мiцними частунками, старечу похилило до сну. Тому вирiшили годинку-двi перепочити, а надвечiр прогулятися на Замкову гору, де на мiському цвинтарi знаходилася могила Марii Попадинець, скромноi медсестри районноi лiкарнi, яка подарувала свiтовi сина-журналiста Лук’яна Івановича, його онука – директора Музею раритетiв Романа Лук’яновича i правнука, школяра киiвськоi елiтноi гiмназii Івана Романовича, себто мене.
Роздiл 4
Пообiднiй вiдпочинок, або, як кажуть iспанцi, сiеста, затяглася. Лежачи поруч на лiжку, дiд зiзнався менi, що завжди любив прилягти на «полудне». Навiть у редакцii мав у своему кабiнетi чотири зiставлених докупи стiльцi, на яких простягав на пiвгодини кiстки. Мовляв, цього достатньо, аби голова знову стала свiжою. І знаменитий англiйський полiтик Черчилль завжди так робив. Я слухав мляву балачку дiда, поки сам не задрiмав.
Коли прокинувся, найстарший Попадинець iз господарем уже роздивлялися у вiтальнi новi книжки про Карпатську Украiну.
– Добре, що iх видано. Але цього насправдi дуже мало! Крихта! Мiзер! Крапля в морi! За тридцять рокiв ми навiть не видали всiх споминiв очевидцiв тих подiй! А архiви? До них нiхто i не приступав! – заводився дiд, розмахуючи грубим томом. – Ми ж навiть досi не маемо перелiку всiх жертв угорськоi агресii!
– Еге ж, поки що вiдомi лише пiвтори сотнi прiзвищ полеглих у першi днi, – погоджувався хустський iсторик.
– Це лише десять вiдсоткiв! Десять! Ганьба нам за таке безпам’ятство! – обурювався дiд. – Ганьба!
Я розумiв причину його гнiву. Але, схоже, вiн хотiв перекласти власну провину за бездiяльнiсть на чужi плечi. Мовляв, це просто в нас такi нездалi й лiнивi дослiдники. Нi, дiдику, ти сам повинен був розiзнати правду про свого батька! Я витягнув з полицi книжку зi списком полеглих. Цiкаво, скiльки серед них Іванiв?
– Так, Сергiю, веди гостей на вечiрнiй променад, iнакше ви тут ще й поб’етесь! – намалювалася на порозi повнява газдиня, панi Надiя, склавши руки в боки. І справдi, березневi днi – короткi, i темнiти починало перед сьомою.
Вийшовши з подвiр’я панельного будинку, ми опинилися на забрукованiй вулицi, що вела до триповерховоi напiвкруглоi будiвлi на розi. Проминувши кiлька дерев’яних яток на iмпровiзованому базарчику, зупинилися перед триповерховою спорудою, на якiй великими лiтерами виднiлося «Хустський краезнавчий музей».
– Зайдемо на хвильку! Я запитаю про завтрашню програму святкувань! – потягнув нас до музею пан Коваль. Вiн був вбраний у джинсовий темно-синiй костюм, а на головi мав ефектну чорну беретку.
Музей ще не зачинили, бо тривали роботи з пiдготовки до завтрашнiх урочистостей. У холi помiж банерами про iсторiю Хустського замку носився верткий чорнявий чоловiчок, голосно розмовляючи по мобiлцi.
– Так, Василю Івановичу! До завтра зробимо! Не хвилюйтесь! Спати не будемо, а експозицiю вiдкриемо вчасно! Даю вам голову навiдрiз! Ви ж мене знаете! Кров з носа! – твердив вiн, привiтно махаючи нам, аби зачекали.
Ми заходилися роздивлятися новенькi стенди про Хустський замок, виконанi трьома мовами: украiнською, угорською та англiйською. Найбiльше мене зацiкавили докладнi плани зруйнованоi фортецi, де були вказанi всi примiщення.
– Хух! – нарештi закiнчив телефонну розмову експресивний брюнет i пiдiйшов до нас. – Вибачте! Дiстали вже всi! Очiкуемо завтра приiзд найвищого начальства, то самi розумiете, все горить!
Поручкавшись, Сергiй Коваль представив нас як киiвських родичiв загиблого сiчовика, що приiхали на святкування Карпатськоi Украiни.
– Чудово! – глипнув директор музею на годинник. – П’ятнадцять хвилин я можу вам придiлити! Ходiмо!
Вiн рiшуче кинувся уперед темним коридором. У найближчiй кiмнатi крiзь прочиненi дверi було видно, як чiпляють до стiн високi банери з iнформацiею про Карпатську Украiну. Я йшов останнiм i зазирнув досередини. Схоже, роботи тут справдi на всю нiч, бо поки що оформили лише одну стiну.
Директор провiв нас до свого кабiнету, який ховався аж наприкiнцi коридора.
– Сiдайте! – кивнув вiн на стiльцi пiд вiкном, а сам сiв за широкий стiл з комп’ютером.
– Ми хотiли уточнити завтрашнiй порядок святкувань! – мнув у руцi чорну беретку Сергiй Коваль.
– Завтра… завтра… завтра… – рився у паперах на столi директор. Вiн справляв враження занадто суетноi людини. – До речi, ось вам карта Хуста. Може, знадобиться. Це подарунок вiд мене!
– Чудово! – аж пiдскочив дiдусь. Вiн любив яснiсть i визначенiсть у всьому. Тому одразу ii розгорнув i став шукати мiсцезнаходження музею.
– Тойво… – затнувся директор, кумедно звiвши вгору густi чорнi брови. – Ану, хлопчику, причини дверi… З нагоди вiдвiдин таких шанованих гостей пропоную це вiдзначити по-закарпатськи, – директор спритно дiстав iз шухляди столу маленьку пляшчину червонястого кольору.
– Це наливка з моiх порiчок.
Дорослi збуджено загомонiли, задоволено киваючи головами, але менi це одразу стало нецiкавим.
«Фiгляр, – придивлявся я до директора. – У нього завал на роботi, а вiн знаходить час на “гостинки”, як тут кажуть».
Знiчев’я я оглянув полицю з книжками, далi мiй погляд уперся в пiдсобку, що знаходилася за спиною директора. Користуючись тим, що той був зайнятий розливанням у келишки домашнього трунку, я просунув голову у прочиненi дверi. У напiвтемрявi побачив на пiдлозi гiпсовий бюст. Зарамлена свiтлина двох вусатих вуйкiв лежала на комп’ютерному крiслi з перехнябленою спинкою. У кутку стара велика мапа накрила щось габаритне.
«Який розгардiяш!» – похитав я головою i вже хотiв повернутися до компанii, що пiсля чаркування дiлила плитку шоколаду. Аж раптом мiй погляд вихопив з-пiд карти плетене бильце. Вiд передчуття в мене перехопило подих. Цього не може бути! Нi, це виглядало би занадто фантастично. Тут? У задрипаному Хустi? А може, дива бувають? Я ввiмкнув свiтло в коморi й не вагаючись протиснувся всередину, стягуючи мапу додолу. Так i е: передi мною погойдувалося плетене крiсло-качалка, подiбне до тих, якi я вже бачив у Музеi раритетiв i в меморiальному будинку Тараса Шевченка.
– А де Ясь? – згадав зненацька дiдусь, i всi кинулися на розшуки.
– Осьдечки! – задоволено мовив директор музею, вiдчиняючи дверi за моею спиною. – Еге ж, тутка у нас зберiгаеться дещо з наших фондiв. Не все вдаеться виставити. Площi, знаете, малувато.
– Це, здаеться, бюст Августина Волошина, президента Карпатськоi Украiни! – мовив дiдуньо, поправляючи окуляри.
– А це портрети братiв Бращайкiв, – узяв у руки фото пiд склом Сергiй Коваль. – Вони жили в Хустi у ту трагiчну добу. Я вам покажу iхнiй модерний будинок.
Коли у комiрчинi опинилися ми вчотирьох, одразу стало затiсно. Ми ледь не вiдтоптували один одному ноги.
– Тебе, хлопче, мабуть, зацiкавила ця розкiшна карта Чехословаччини 1938 року, – потягнув на себе директор стару, ледь не напiвстiни, мапу. – Рiч у тiм, що одну таку ми повiсили в експозицii. А це, виходить, дублiкат. Тому й бережемо ii тутечки як зiницю ока.
«Видно, як бережете», – з iронiею вишкiрився я, але запитав про iнше:
– А це плетене крiсло у вас звiдки?
– Крiсло? Яке? Ось це?.. – здивувався директор. – Навiть не знаю… Воно стояло в кабiнетi наших працiвникiв. Але поламалося, чи вони придбали новi стiльцi, вже не пригадую. Давно його слiд викинути, але руки весь час не доходять. Роботи, знаете, по горло. Якщо вас цiкавлять меблi з лози, то iх тут виготовляють неподалiк – у селi Іза. Це п’ять кiлометрiв звiдси. Там навiть плетенi дивани е.
– Володимире Васильовичу, гляньте, чи добре ми повiсили тi два банери, – зазирнув до директорського кабiнету молодик у синьому робочому комбiнезонi з довгою викруткою в руках.
– Усе, любi моi, мушу бiгти! – театрально приклав руки до грудей директор i випровадив нас iз пiдсобки. – Завтра iз задоволенням вiдповiм на вашi запитання! І продовжимо наше приемне знайомство. Обiцяю!
Дiди гаряче прощалися з гостинним музейником, плескаючи один одного по плечах, а я стояв як укопаний. Нiчого собi виклик чи, радше, вибрик долi! Це ж треба проiхати тисячу кiлометрiв, аби тут знайти те, що загубив у Киевi… Але стоп, треба спочатку прийти до тями. Може, й справдi це звичайнiсiньке продавлене крiсельце, яких сотнi плетуть в Ізi з притисянськоi лози. Спочатку його треба перевiрити, а далi вже будувати наполеонiвськi плани. У будь-якому разi поiздка на Закарпаття одразу набула гостренького присмаку пригоди. Вечiр перестав здаватися нудним.
– Ми не встигнемо на цвинтар! – спохопився дiдусь i потягнув мене за собою. Ми ще раз поручкалися з директором на схiдцях музею (уже вкотре – втрете, вчетверте?) i нарештi попрямували на таемничу Замкову гору, яка пiдносилася прямо перед нами.
Роздiл 5
Бiля триповерхового сiрого напiвкруглого будинку, увiнчаного аж трьома прапорами (Украiни, Євросоюзу та, вочевидь, мiсцевим), ми зупинилися.
– Перед нами головна споруда Карпатськоi Украiни – будинок уряду. Саме тут, на другому поверсi, ось там, бiля балкона, – показав правицею iсторик угору, – знаходився кабiнет Августина Волошина, спочатку прем’ер-мiнiстра, а в останнi два днi – президента. Я вже неодноразово наполягав, аби на будiвлi встановили меморiальну дошку. Але поки що, як бачите, тут нема жодноi згадки про найвизначнiшу подiю в iсторii Хуста.
Сергiй Коваль пiднявся схiдцями до великих скляних дверей.
– Гляньте, яке тут чудове мiсце для пам’ятноi таблички! – поклав вiн руку на сiру стiну. Згори над ним блимав електронний годинник, який показував дату, час i температуру повiтря. На iншiй стiнi висiла вивiска «Хустська мiська рада».
– Цiкава будiвля, – зауважив дiд. – Імпозантна. Модерна.
– О, так! – пiдхопив його думку пан Коваль. – Вона була збудована чехами в 1937 роцi. Тож коли наступного року уряд Карпатськоi Украiни евакуювався з Ужгорода, його вже чекала тут нова сучасна будiвля.
Історик розповiдав нам, не збавляючи кроку. Тепер ми прогулювалися брукованою короткою вуличкою вiд мiськоi ради до Замковоi гори. Праворуч виднiвся чудовий мiський парк з дорiжками для пробiжок.
