скачать книгу бесплатно
– Гаразд, досить скиглити, – рiшуче мовила Тереза, – я гадаю найбезпечнiше буде влiзти у задне вiкно, тодi ми вiдразу зможемо потрапити до пiдвалу.
– Я так i знала, що заходити через дверi це не для тебе.
– Менi зараз буде важко пояснювати все господарям, до речi глянь: он вони.
Чоловiк i жiнка середнiх рокiв з респектабельним виглядом пiд ручку не спiшно вийшли на двiр i направилися на сусiдню вулицю.
– Красива пара, – зауважила Олеся.
– Так, але iм не личить цей дiм, – сум вкотре стиснув легенi Терези.
– Вони однi тут живуть?
– Не знаю…
– Тодi, щоб не ризикувати, ввiйдемо через вiкно, щастя, що воно знаходиться так низько.
– Ну це так… А ти думаеш дякувати чому, я у тринадцять рокiв вночi зустрiчалася з мiсцевим хлопцем, аби погуляти пiд мiсяцем?
– Ого, та ти у нас смiлива! – дзвiнкий смiх наповнив надвечiрню тишу.
– Тихiше, а то ще почують.
– Ти права, ну що, лiзьмо?
– Лiзьмо!
Терезi не вперше доводилось заходити до будинку нестандартним способом, тому вона без проблем вiдкрила вiкно та миттю шмигнула всередину. Олеся ж – дитя мiськоi цивiлiзацii – подiбне донинi не практикувала, тому одна ii половина була вимушена сiпатися ззовнi, у той час як iнша безперешкодно досягла цiлi.
– Ти схожа на черв’ячка, що потрапив у халепу.
– Не смiйся – краще допоможи.
Нарештi обидвi потрапили у будинок.
– Здаеться пусто, – мовила Олеся.
– От i добре, але все одно не слiд шумiти.
– Ти ж знаеш, де тут пiдвал?
– А як ти гадаеш? – усмiхнулась Тереза, – ось i сходи.
– Ого, ти серйозно? Такi довгi i такi темнi, якби я була режисером фiльму жахiв, то найкривавiшу зi сцен я б знiмала саме тут.
– І хто це каже, наша безстрашна Олеся? Куди ж подiвся цей вмикач.
– Це каже, наша розумна Олеся, яка знайшла вмикач.
– Щоб ми без тебе робили.
– От i я про це, – задоволено сказала Олеся.
– Та це не пiдвал, це цiлий музей. Звiдки у твоеi бабусi стiльки старовинних масок?
– Саме не знаю, вона завжди розповiдала про них iсторii, але нiколи не вiдкривала: звiдки вони у неi.
– Ну що, я схожа на древнього жерця, – запитала Олеся, надягнувши одну з масок. Обличчя було схоже на морду дракона з пiвколом вигнутими жовтими бровами, золотавим рогом, та видовженими примруженими очима-щiлинами, – ой, боляче! – Олеся миттю скинула маску.
– Що сталося?
– Не знаю, обличчя запекло так, нiби його занурили у саме серце вогнища.
– Краще не примiряй нiчого на себе, бабуся завжди забороняла це робити.
– Щось дивне у цьому пiдвалi… Тобi не здаеться?
– Завжди здавалось, але з бабусею атмосфера була бiльш казковою, анiж моторошною, як зараз.
– Не марнуватимемо часу, давай шукати той амулет, якщо вiн звiсно тут.
– Тут. Я це вiдчуваю…
– Олесю, глянь: це той альбом, вона завжди зберiгала його на он тому столi, а зараз вiн посеред кiмнати на пiдлозi… Взагалi таке вiдчуття нiби тут щось шукали.
– Це не дивно: напевне новим власником було цiкаво дiзнатися, що тут.
Альбом був зi шкiряною бордовою палiтуркою: бабуся любила цей колiр. Вiн зберiгав усю бiографiю Уляни. Вiд дитячих свiтлин, де вона з батьками блукали звивистими дорогами Карпат, свiтлин, де вона, рудоволоса дiвчина-пiдлiток, з красивим хлопцем з дорослими очима бiгае пiнистим берегом Чорного моря, до свiтлин, де вона колише таку довгоочiкувану онуку. Останню свiтлину Тереза досi не зустрiчала, дата говорила, що та була зроблена за два днi до смертi: Уляна стояла тут, у цiй кiмнатi, музеi ii життя, навпроти картини. На зворотi був надпис: «Допоможи драконам».
– Олесю, глянь.
– Що це?
– Не знаю… – задумливо протягнула Тереза.
– «Допоможи Драконам»… Що б це могла означати?
– В останнi днi вона постiйно iх згадувала, але нiчого конкретного не говорила.
– Терезо, менi здаеться, що це не просто фотокартка, це ключ. Можливо пiдказка у цiй картинi, що на свiтлинi?
На картинi зображено безмежне поле вкрите туманом, над ним шумiли чайки, а вдалинi ледь-ледь виднiвся маяк.
– Знаеш, цю картину бабуся отримала в подарунок вiд якогось iталiйця, закоханого у неi, як до цього у фарби та пензлi. Бувало вона задивиться на картину i раз у раз згадуе цього тодi ще парубка. Казала: був вiн Драконом. Одним з тих, якi охороняють всесвiтню мудрiсть. У iхньому свiтi не було кохання, пари створювалися виключно через те, що так було заведено, така традицiя була. Батьки там не вiдчувають любовi до дiтей, виключно – обов’язок виростити iх та пустити у вiльний полiт. Дружби там нема також: турбуватися про iнших нiкому навiть у голову не прийде. Нi, поганими вони не були, просто жили iншим ось i все. Іншi думки володiли iхнiм розумом. А розум у них був.
Вони брали iнформацiю нiзвiдки: знання, якi знаходяться усюди вони вмiли розпiзнавати i брати. Цивiлiзацiя Драконiв досягла небаченого розвитку. Викорiнились, подiбно низькорослiй травi у iхньому свiтi, жадоба, корисливiсть – усе, що зараз править людьми.
Старi Дракони, переступивши порiк десятитисячолiття, ставали прозорими i зникали безвiсти, у той час народжувалося нове поколiння. Цей художник належав до нього. Гармонii, яку так вперто будували предки, вони не цiнували. Спустошенiсть охопила iх, закралися думки про необхiднiсть змiн. Тодi, Всесвiт був не тривким, його матерiя повсякчас давала трiщини, i молодi дракони безперешкодно подорожували простором. Найбiльше iх манила Земля, ця вже майже зруйнована людьми планета. Лише там вони могли вiдчувати. Дружба, захоплення, ненависть, кохання нiде бiльше не торкали iх сердець – лише тут. Дракони були здiбними до мистецтв та наук, тому у своiх земних втiленнях були скульпторами, хiмiками, iнженерами. Бабусi зустрiвся художник. Ти ж знаеш, яка чарiвна вона була… Не одного чоловiка вона зачарувала, але лише одного Дракона. Поруч з людьми Дракони можуть вiдчувати: на певний час вони здобувають душу, те чого iм так не вистачае. Чому цей Дракон зустрiвся саме бабусi, хто зна… Колись вона казала: «Усi подii залишають слiди у Всесвiтi, тому ми завжди пiсля усiх пiлiгримств повертаемось до початку. І я своi шляхи зоставила у Анiмi…»
– Ну i фантазiя у Уляни…
– Це точно.
– Може пiдказка знаходиться на цьому полi…
– Це навряд-чи…
– Сама знаю…
Тереза пiдiйшла до картини, аби краще ii роздивитися
– Яка красива…!
Ступила крок – паркет пiд нею почав скрипiти, доки одна дошка не трiснула.
– Терезо, здаеться тут пiд пiдлогою щось е. Та тут же шкатулка, – Олеся вийняла з-пiд паркету зовсiм маленьку за розмiрами скриньку блiдо-блакитного кольору.
– Вiдривай.
– Це маеш зробити ти.
Тереза узяла знахiдку до рук. Здавалося зараз усе мае стати зрозумiлим. У шкатулцi знаходився круглий камiнь глибокого смарагдового кольору з маленькими вкрапленнями усерединi. Вiн був пiдвiшений на звичайнiй мотузцi, але це не зменшувало його чарiвностi.
– Терезо, може це i е той амулет, про який тобi говорила Уляна?! Можна поглянути?
– Тримай… Так, це напевне вiн. Думаю бiльше нам тут робити нiчого.
– Тодi ходiмо.
Дiвчата вимкнули свiтло i впевнились, що у будинку порожньо. Та, щоб не зраджувати традицiям, вийшли у вiкно, тим паче це додавало ситуацii певноi гостроти.
Олеся першою опинилася на волi. Тереза ж задивилася на фото теперiшнiх власникiв: типова щаслива родина – мама, тато, дорослий син – посмiхалися бiля новорiчноi ялинки. І тут дверi вiдчинились, на порозi з абсолютно розгубленим виглядом стояв чорнявий хлопець рокiв двадцяти iз струнким гарним тiлом та мокрим волоссям – щойно з душу. Той факт, що новоявлений хазяiн був лише у рушнику, додавав йому вигляду ще бiльшоi недоречностi. Не встиг вiн промовити нi слова, як некликана гостя з товстим альбомом та шкатулкою у руках розсмiялася та чкурнула у вiкно.
– Бiжимо, – мовила Тереза Олесi, яка мала щастя спостерiгати цю нiму сцену. І дiвчата з реготом зникли.
Хлопець, як був у рушнику, вибiгав на двiр i з дивною усмiшкою проводжав неочiкувану незнайомку.
ГЛАВА 5
У краiнi Драконiв зараз лiто, там завжди лiто, там завжди цвiтуть анемони. Де знаходиться ця краiна вам не скаже нiхто, навiть ii жителi. Хоч би тому, що воно цього не знають i, адже розумiють всю безкiнечнiсть простору.
– … Дракони, брати, воiни…! Наше корiння йде в iсторiю, аж до створення свiту та до народження цiнностей у ньому. Наше корiння дало мiцнi пагони, розрiсшись у цiлий Всесвiт. Та зараз наш цвiт уражае розбрат та жадоба. Нашi ранiше вiрнi союзники звернули зi стежки миру та процвiтання i витягнули братнi народи на криваву стежку вiйни. Золотi Дакони! Я закликаю вас усiма силами обороняти Анему. Не пiддаватись пiдступним вигадкам наших непутнiх братiв Червоних Драконiв! Захистимо Анему: не дамо порушитися Всесвiтнiй рiвновазi!..
Бризки вогню виривалися з вуст Клана, коли вiн промовляв до своеi, такоi нечисленноi, аудиторii. Проте тут зiбрались лише тi Дракони, хто пам’ятаючи Уляну, вiрив у Всесвiтнi цiнностi та у силу охоронюваних ними iдеалiв.
– Червонi Дракони повсякчас чинили наругу над нами, цькували нашу iсторiю, глумилися над нашою здатнiстю лiтати, нищили нашi скарби. Маскуючи своi скверни кличем бажання допомоги нам прирiвнятися iхнiй расi. Та жодного слова ними не було сказано про те, що саме ми першими заселили Анему, що ми вмiемо лiтати i тому нам належить право охороняти космiчнi свiтила, тодi як iм дiсталися земнi надра. Усiма силами ми хотiли жити у мирi. Йшли на поступки. Не нищили iхнiх аур у вiдповiдь на руйнацiю наших. Ба нi, iм мало! Вони хочуть захапати наше одвiчне право охороняти небеснi свiтила, аби скористатися iхньою могутнiстю i заволодiти не одним Всесвiтом. Вибору у нас немае, окрiм вiдiбрати силою те, що належить нам поправу, але вiдiбрано також силою… – натхненний мовою Клана, натовп Драконiв ремствував, дихав вогнем.
Тисячолiттями Дракони жили у гармонii з горами, морями, небом та собою. Жили единим неподiльним народом. Доки Великий Струс не сполохав iхньоi гармонii: зовсiм поруч зi свiтом, де вони були господарями, народжувався абсолютно новий, досi невiдомий простiр. Простiр був цей у стократ прекраснiший Анеми: лани, яким краю не видно, океани, якi не кожен Дракон перелетить, i небачене досi море над головою, пiзнiше його назвуть «небом». Повсякчас воно вкривалося пухкими хвилями, якi бiгли, бiгли, як скоро на цiй планетi метушитимуться люди. Бува воно ставало сiро-червоним – тодi уся рослиннiсть вкривалась зранку прозорим щитом, який невдовзi танув. Цей сусiднiй свiт був чимось бiльшим, нiж прекрасним, вiн мав Душу, те чого так не вистачало Драконам… Безмежнi замети снiгу на високих гострих штиках, котрi протикали небо. Блакитнi глибини, якi таiли не одну розумну земну цивiлiзацiю та ще бiльше Всесвiтiв. Пустелi, жилами яких тече пристрасть. Усе це, ба навiть бiльше, було у тим дивнi, новоявленiм просторi. По правдi кажучи, вiн не вiдрiзнявся кардинально вiд Анеми. І навiть коли, пiсля мiльйонiв рокiв спокiйного трiумфу природи та кохання, на ньому з’являться люди, котрi знищать геть усе це торжество, цей свiт завжди манитиме Драконiв тим, що мае Душу…
ГЛАВА 6
Тереза лiниво перебирала ногами на шляху до школи, поглядом, який абсолютно не виражав зацiкавленостi у життi, що вирувало навколо, обводила навколишнi пейзажi. Через тиждень – останнiй день прийому заявок на грант у балетнiй школi в Нью-Йорку.
«– Тереза, чорт би тебе узяв, невже ти здасися, навiть не спробувавши!?
– Ти ж розумiеш: за тиждень я не встигну вiдточити танець та зняти вiдео.
– Тереза, ти не з тих, хто так просто вiдступае вiд мрii!
– У мене все одно не вийде, навiть намагатися не стану.
– Якщо ти вiдступишся вiд своеi мрii, я тебе не поважатиму!
– Хто ти? Ти це я, дурепо! І ти робитимеш те, що я тобi накажу.
– Нi, зараз ти скиглиш i не в змозi приймати такi важливi рiшення, тому це робитиму я. Ти прийматимеш участь!
– Замовкни, i так не мае сил! Хто ти така?! Годi мене мучити! Дожилась говорю сама з собою!»
Дорогою до школи Тереза, захоплена жвавою дискусiею зi своею пiдсвiдомiстю/другим я/чи як там називаеться той голос у серединi, який виникае нiзвiдки, коли нам потрiбна порада, i так само у нiкуди зникае, навiть не помiтила, як до неi пiдiйшла Олеся.
– Я кричала на всю вулицю, аби докликатися тебе, ти наче навмисне не чула. Фуух, ледве наздогнала.
– Вибач – не чула.
– Ну що, як ти? Чесно кажучи вигляд у тебе, хоч дiтей лякай… Подруго, пора повертатися до життя!
– Я просто не виспалась… Чесно…
– Ти пам’ятаеш, що дедлайн конкурсу, який ти виграеш, через тиждень? Коли знiматимемо вiдео? – з ентузiазмом запитала Олеся. По всьому було зрозумiло: не дiставши свого дiвчина просто так не вiдступить.
– Я передумала брати участь
– Ти помиляешся, це такий шанс для тебе i я не дозволю тобi його прогавити через твою дурiсть.
– Я не хочу… Тебе це не мае так переймати.
– У тебе е три днi аби вiдрепетирувати танець, у суботу ми знiмаемо. Зустрiнемося о третiй на Вiдьминiй Горi. Якщо не прийдеш – нiколи з тобою не говоритиму бiльше.
Олеся поправила волосся трiшки довше плечей кольору сонячних зайчикiв, яке постiйно норовило заслонити iй очi, i рiшучим кроком попрямувала до лiцею. Тереза i Олеся з дитинства були разом, як справжнi сестри. Жодна з них не згадае, як вони познайомились, але обидвi впевненi, що це надовго. Виросли у одному дворi. Разом пiшли до дитсадка. Потiм до школи. Разом вони ходили на уроки, разом були у школi, разом йшли до школи, розлучившись удень: Тереза йшла на заняття з танцiв, а Олеся на драму, вони разом гуляли ввечерi. Їх свiт був рожевим та безхмарним. У нього вони з радiстю пускали гостей – однокласникiв, сусiдських дiтей, та нiхто не затримувався там надовго. Час йшов, змiнювались пейзажi, люди приiжджали i виiжджали, лише iхня дружба була незмiнною. Нiчого у iхньому маленькому озерi не вiщувало шторму. Та ось один осiннiй вечiр змiнив те, що, здавалося, буде статичним вiчнiсть. Дiвчата, як завжди, зустрiлися увечерi в дворi.
– Привiт, Олесю! – радiсно загукала Тереза i побiгла до подруги по жовтому листю.
– Привiт… – пробурмотiла Олеся.
– У мене е м’яч, пограемо у баскетбол?
– Терезо…
