скачать книгу бесплатно
– Я вчитель, – говорить коротко.
– Ага! – смiеться Пiтер.
Лiзе до кишенi, дiстае одну за одною двi пачки цигарок: нерозпечатану, з дешевими мiцними, i почату, з полегшеними, майже без нiкотину. Дешевi ховае назад, натомiсть виймае двi полегшенi, одну простягае Пашi. Паша вiдмовляеться, Пiтер дбайливо ховае зайву сигарету до початоi пачки, а ось iншу недбало пiдхоплюе губами, дiстае з непомiтноi кишенi новеньку «зiппо», великим пальцем лiвоi руки вмiло вiдкидае кришку, пiдпалюе, ховае запальничку назад до кишенi, затягуеться. Вiн так болiсно примружуеться, ловить себе на думцi Паша, нiби самосад курить.
– І де вашi учнi? – питае його Пiтер, випускаючи дим, вiд чого голос його звучить хрипко й довiрливо.
– На канiкулах, – пояснюе Паша.
Пiтер охоче кивае головою.
– Ага, – каже, – на канiкулах. Школу й вигадали заради канiкул, – говорить. – Я на канiкули завжди iздив рибалити зi своiм старим.
– На рiчку? – уточнюе Паша.
– На океан, – говорить Пiтер.
– На який океан?
– На Тихий.
Паша не знае що вiдповiсти.
– Ви куди збирались iхати? – питае Пiтер, не дочекавшись вiдповiдi.
– В мiсто, – Паша нервово соваеться на стiльцi. Пiтер говорить так привiтно, що йому вiдразу ж починаеш не довiряти.
– Ага, – знову тiшиться Пiтер. – Справи?
– Справи, – подумавши, погоджуеться Паша. – Племiнник в iнтернатi. Забрати хочу. На вихiднi.
– У вас тут, бачу, щодня вихiднi.
Паша думае, що краще на це промовчати.
– Мабуть, iншим разом заберу, – додае, помовчавши.
– Ага, – пiдтримуе його Пiтер, – мiсяцi через два.
– Чьо через два? – не розумiе його Паша.
– Ну, поки нова лiнiя фронту встановиться, поки пункт пропуску запустять, – пояснюе Пiтер. – Що ж ви його ранiше не забрали, раз у вас канiкули? Ви що – новин не читаете?
– Не читаю, – чесно зiзнаеться Паша.
– І я не читаю, – зiзнаеться Пiтер. – Я iх пишу, – додае вiн, витримавши дещо закоротку паузу й, розсмiявшись, випускае навсiбiч тютюновий дим.
– І шо робити? – розгублено запитуе Паша. – У нього зi здоров’ям проблеми, боюсь за нього.
– Забирайте його тепер, – радить йому Пiтер, посмiхаючись, – вони ще кiлька днiв будуть звiдти виходити, – показуе вiн на бiйцiв довкола, – iм усiм зараз буде не до вас. У мiстi влада мiняеться. Хто знае, що буде з iнтернатом. Новiй владi, – кивае вiн головою в бiк, де на його думку мае тепер бути нова влада, – не до iнтернатiв. Будуть чистити мiсто пiсля ваших.
Пашi рiже слух оце ось його «пiсля ваших», але вiн стримуеться, не заперечуе.
– Там же стрiляють? – припускае Паша.
– Тим бiльше, – погоджуеться Пiтер. – Тим бiльше. Не хотiв би я канiкули пiд артобстрiлом провести.
Паша гарячково думае. Не вигадуе нiчого кращого, як подзвонити старому. Дiстае «нокiа», набирае.
– І зв’язок теж, мiсяцi через два буде, – коментуе Пiтер. – І то – якщо ваша влада постараеться, – Пiтер знову робить наголос на словi ваша. – До цього не старалась, – додае.
Паша дивиться на екран – покриття справдi немае. Хоча ще вчора вночi все було в нормi.
– Вони спецiально глушать, – пояснюе Пiтер, – щоби вашi, – показуе довкола, – не знали, яка ситуацiя. Нiхто нiчого не знае, нiхто нiкому не довiряе. Середнi вiки, – додае вiн i старанно бичкуе наполовину докурену сигарету в зробленiй iз порожньоi пивноi банки попiльничцi. – Ви не iсторiю викладаете? – прискiпливо дивиться на Пашу.
– Нi, – вiдповiдае Паша, – не iсторiю.
– Правильно, – хвалить його чомусь Пiтер, – у вашiй краiнi iсторiю вчити – як рибу ловити: нiколи не знаеш, що витягнеш. Хоча менi подобаеться ця ваша любов до iсторii, – говорить Пiтер, дiстае нову сигарету, знову клацае «зiппо», знову пускае в стелю дим, – правильно-правильно, розбирайтесь, копайтесь, молодцi. Що би я вам порадив, – продовжуе Пiтер, вiдкинувшись на спинку стiльця й затиснувши сигарету двома пальцями, i Паша слухае його, аж зауважуе, як до зали ввалюеться четверо вiйськових, i обличчя в них особливо темнi, а рухи важкi й нервовi, й очi в них червонi вiд злостi та диму, окидають поглядом примiщення й чiтко, безпомилково, вiдразу вираховують помiж бiйцiв двох цивiльних – Пашу й Пiтера – i рушають у iхнiй бiк, невблаганно оминаючи столи. І за столами раптом помiчають цей рух, i розмови стихають, усi дивляться вслiд цим чотирьом, що сунуть до iхнього столу, всi завмерли й напружились, лише Пiтер так захопився розповiддю, що нiчого не зауважуе, сидить спиною до всiх, розглядае Пашу за пасмами диму й говорить iз такими серйозними паузами, нiби сам дослуховуеться до власного голосу. – Я б вам радив обережно поводитися з iсторiею. Історiя, знаете, така штука… – вiн замовкае на мить, добираючи в головi щось мудре, i раптом зауважуе загальну тишу, i дивиться на Пашу пильно-пильно, i Паша не може зрозумiти, що вiн вiд нього хоче, аж тут до нього доходить, що вiн – Пiтер – дивиться в його окуляри, дивиться й бачить там вiддзеркалення тих чотирьох, що нависають у нього за спиною, i на якусь мить панiка пробiгае його обличчям, нервово сiпаеться кутик вуст, i вена на шиi здригаеться вiд судомного бажання обернутися, проте Пiтер умiло бере себе в руки й затягуеться, щоправда дещо нервово, але затягуеться, акуратно випускае в повiтря дим i завершуе, – яку нiхто не мае права у вас вiдiбрати!
– Хто такi? – говорить йому просто в потилицю перший. Паша злякано розглядае його берцi – з розбитими носаками, з налиплою торiшньою травою, – так само розбитi наколiнники, важкi боковi кишенi, наповненi чимось гострим i залiзним, акаем, який вiн тримае на руках, мов немовля, що нiяк не засне, розгрузку з кiлькома запасними рiжками, ошмаття кольорового скотчу на рукавах, а головне – нiж, що стримить зi спецiальноi кишенi в районi серця, з чорним рукiв’ям i глибокими на ньому зарубками. Паша мимоволi починае перераховувати цi зарубки, але боець повторюе:
– Хто такi?
Другий i третiй стають обабiч, аби перекрити можливi шляхи втечi. Хоча яка втеча? – думае Паша у вiдчаi. – Яка втеча? Четвертий визирае першому з-за плеча та дивиться з такою пiдозрою, що Паша аж здiймае окуляри, нiбито щоб iх протерти, а насправдi – щоб усього цього не бачити. А ось Пiтер озираеться на голос iз безтурботною посмiшкою:
– Преса, – говорить вiн i запихае руку в глибоку кишеню, очевидно, за посвiдченням, i всi четверо вмить напружуються, але Пiтер уже виймае руку й простягае iм необхiднi папери. – Все гаразд, – намагаеться говорити легко й просто, – преса. Ось посвiдчення.
Перший бере посвiдчення й, не зазирнувши, передае його за спину, четвертому. Ганс, каже, перевiр. Ганс бере й уважно водить червоними перемерзлими пальцями з чорною землею пiд нiгтями вздовж рядкiв. Пiтер, посмiхаючись, простягае руку, мовляв, давай, давай назад, у нас тут цiкава розмова, не заважайте. І Ганс, завагавшись, уже тягне до нього руку з документами. Втiм, затримуе рух, i ще раз дивиться в папери.
– Ти коли кордон перетнув? – питае несподiвано.
– Мiсяць тому, – говорить Пiтер, витримавши паузу.
– Угу, – не надто вiрить йому Ганс. – Я тебе тут з осенi пасу.
– Та ладно, – з викликом вiдповiдае йому Пiтер.
– Да я тобi кажу, – з таким само викликом говорить Ганс, вiддаючи Пiтерове посвiдчення першому. Той мовчки дивиться на Пiтера.
– Послухайте, – каже Пiтер, пiдiймаючись, вiд чого всi четверо знову напружуються. – Восени я тут теж був. Ось паспорт, там усi штампи.
Вiн дiстае паспорт i совае першому. Перший мовчки передае паспорт за спину, сам не зводить iз Пiтера очей. Той намагаеться заспокоiтись, лiзе до кишенi, вiд чого всi вкотре напружуються, i дiстае сигарети.
– Курити будете? – питае, перебiгаючи очима вiд одного до iншого.
Але всi мовчать. А Ганс, погортавши паспорт, простягае першому, нахиляеться й говорить щось йому на вухо. Перший кивае та вiддае документи Пiтеру.
– Так а в чому проблема? – питае Пiтер з удаваним занепокоенням.
Перший вiйськовий довго мовчить, дивлячись на Пiтера, а коли той не витримуе та вiдводить очi, говорить:
– Проблема в тому, – говорить, – що хтось стукае. Тобто передае данi. І схоже, що це хтось iз цивiльних.
– Чому з цивiльних? – посмiхаеться Пiтер.
– Тому, що всiх iнших ми знаемо, – вiдповiдае йому вiйськовий. – Хтось стукае. Ти не знаеш хто? – питае вiн раптом Пiтера.
І тут вони всi вчотирьох беруть Пiтера в коло. Той полотнiе.
– Нi, – говорить, – не знаю.
– Точно? – перепитуе його вiйськовий.
– Точно, – не вагаючись, вiдповiдае Пiтер.
– Ну ладно, – говорить на це вiйськовий. – Можеш iти, – каже вiн Пiтеру й раптом повертаеться до Пашi. – Тепер ти.
Паша розгублено чiпляе на носа окуляри й порпаеться в кишенях, знаходить паспорт, вiддае його першому. Але вiдчувае, що цього недостатньо, що треба якось запевнити iх, мовляв, усе гаразд, жодних проблем iз ним, Пашею, нема.
– Я з ним, – говорить вiн гарячково, повертаючись у бiк Пiтера.
І раптом зауважуе, що Пiтера вже немае, що той устиг зникнути, розчинитися в повiтрi, забувши на столi непочату пачку мiцних сигарет.
+
Паша сидить у просторiй холоднiй кiмнатi з комп’ютером i чорним сейфом – очевидно, в бухгалтерii. Вивiски вiн не розгледiв: Ганс провiв його сходами нагору, пiдштовхнув у сирi сутiнки коридору, легко, проте наполегливо, щоби вiн навiть не думав опиратися. Хоча вiн i так не думав – пройшов темним коридором, майже наослiп, зреагував на команду за спиною, спинився. Ганс пiдiйшов до дверей, спробував вiдчинити, дверна ручка в його долонi зламано скрипнула, дверi не пiддалися. Тодi вiн надавив на них плечем i тут-таки ввалився до порожньоi кiмнати. Зайшов, скептично оглянув замкнений сейф, чiпати не став.
