Інтернат

скачать книгу бесплатно

Інтернат
Сергiй Жадан

…Одного разу, прокинувшись, ти бачиш за вiкном вогонь. Ти його не розпалював. Але гасити його доведеться й тобi… …Сiчень 2015 року. Донбас. Паша, вчитель однiеi зi шкiл, спостерiгае, як лiнiя фронту неухильно наближаеться до його дому. Стаеться так, що вiн змушений цю лiнiю перетнути. Щоби потiм повернутись назад. І для цього йому щонайменше потрiбно визначитись, на чиему боцi його дiм…

Сергiй Жадан

Інтернат

Роман

УДК 821.161.2-31

Ж 15

Сергiй Жадан

Інтернат [Текст]: роман / Сергiй Жадан. – Чернiвцi: Меридiан Черновiц, 2017. – 336 с.

ISBN 978-966-97679-0-5

…Одного разу, прокинувшись, ти бачиш за вiкном вогонь. Ти його не розпалював. Але гасити його доведеться й тобi…

…Сiчень 2015 року. Донбас. Паша, вчитель однiеi зi шкiл, спостерiгае, як лiнiя фронту неухильно наближаеться до його дому. Стаеться так, що вiн змушений цю лiнiю перетнути. Щоби потiм повернутись назад. І для цього йому щонайменше потрiбно визначитись, на чиему боцi його дiм…

УДК 821.161.2-31

Ж 15

Видання здiйснено на замовлення Мiжнародноi лiтературноi корпорацii Meridian Czernowitz

ISBN 978-966-97679-0-5

Сергiй Жадан © текст, 2017

Меридiан Черновiц © 2017

Олена Гудима © обкладинка, 2017

Усi права застережено

Інтернат

– Поiдь, забери його, – кричить старий.

– Їi син, – вiдгукуеться Паша у вiдповiдь, – хай сама забирае.

– Вiн твiй племiнник, – нагадуе старий.

– І шо?

– Вiн мiй онук.

І все це, не вимикаючи телевiзора. Телевiзор вiн не вимикае навiть уночi. Вiн у них, наче вiчний вогонь: горить не так для втiхи живих, як у пам’ять про померлих. Старий дивиться прогноз погоди, нiби там мають згадати його iм’я. Коли прогноз закiнчуеться, якийсь час сидить, мовби не вiрить почутому. Паша телевiзор не дивиться, особливо останнiй рiк, коли новини просто лякають. Сидить у своiй кiмнатi, за столом, заваленим пiдручниками, не витримуе, пiдiймаеться з канапи, виходить надвiр. Старий обертаеться на звук, канапа прострiлюе пружинами, як сухе гiлля в скаутському багаттi. Меблi в домi старi, але живучi: теперiшнiх господарiв напевне переживуть. Сестра пропонувала бодай перетягнути крiсла, але Паша вiдмахувався. Яке перетягнути, говорив, це, говорив, як пiдтяжки в сiмдесят рокiв робити: можна, звiсно, але краще взяти знеболювальне. Сестра останнiм часом майже не з’являлась, то й про перетягування нiхто бiльше не говорив.

Паша любив цей будинок, жив тут цiле свое життя, збирався жити далi. Його побудували нiмецькi полоненi, вiдразу пiсля вiйни. Була це доволi простора будiвля на двi родини. Друга вулиця вiд залiзничноi станцii, густозаселений приватний сектор, в якому жили переважно станцiйнi робiтники. Все iхне селище й будувалося довкола станцii: вона давала роботу, вона ж давала й надiю, подiбна на чорне вiд паровозного диму серце, що прокачуе кров довколишнiх балок i лiсосмуг. Навiть тепер, коли депо стояло порожне, наче басейн, iз якого спустили воду, i в майстернях жили хiба що ластiвки та бомжi, життя все одно трималося залiзницi. Просто тепер не було роботи. Чомусь саме в робiтничих селищах робота зникае в першу чергу. Майстернi прикрили, й усi розiйшлися у своiх справах, поховалися по тiсних дворах iз пересушеними вiд пекучого лiта колодязями та погребами, всi запаси в яких закiнчувалися ще до Рiздва.

Хоча ось Пашi нарiкати грiх: який-не-який бюджетник. Так-так, думае Паша, виходячи на вулицю й причиняючи за собою оббитi лiкарняними ковдрами дверi, який-неякий бюджет, який-не-який бюджетник. Снiг на подвiр’i рожево-синiй, вiдбивае призахiдне сонце й вечiрне небо, темнiе своiми глибокими порами. Гострий на дотик, вiдгонить березневою водою, прикривае собою в’язкий чорний грунт, так що жодних прогнозiв не треба: зима буде тривати довго, всi встигнуть призвичаiтися, змучитись i звикнути. А коли звикнуть, тодi й почнеться щось iнше. А поки свiт нагадуе грудку снiгу в теплих руках: тане, стiкае водою, проте що далi, то холоднiшими стають долонi, все менше в них теплого вiдруху, все бiльше крижаноi застиглостi. Вода, навiть танучи, залишаеться вбивчою, сонце тоне в складнiй системi водяних дзеркал та вiдображень, вiдiгрiтися ним нiхто не встигае: вiдразу ж по обiдi, за вогкими гудками, що висять над станцiею, починаються сутiнки, потому миттево зникае вiдчуття вiдлиги, оманливе вiдчуття тепла.

Паша обходить будинок, розмоклою стежкою пробираеться мiж деревами. Будинок вони все життя дiлили з якимось залiзничним працiвником. Пiвбудинку належало йому, пiв – дружнiй Пашинiй родинi: татовi, мамi, Пашi, сестрi. Рокiв п’ятнадцять тому, коли ще всi жили разом, залiзничний працiвник свою половину спалив. Устигли загасити. А ось вiдбудовуватися залiзничний працiвник не захотiв – пiшов на станцiю, сiв на потяг у схiдному напрямку й назавжди зник iз iхнього життя. Спалену половину будинку просто завалили, побiлили стiну, жили далi. Зовнi будинок нагадував половину хлiба на магазиннiй полицi. Старий завжди так i купував – половину, аби не платити зайвого. І щоб не лишалось зайвого. Життя на станцii навчило.

Чорнi дерева в снiгах, гостре гiлля на тлi червоного неба – за парканом починаеться вулиця, бiлi сусiдськi будиночки, де-не-де жовтi апельсини електричних вогнiв, сади, огорожi, комини, з яких здiймаються дими, нiби це втомленi чоловiки стоять i розмовляють на морозi, випускаючи з легень теплий сiчневий дух. Вулицi порожнi, нiде нiкого, лише на станцii час вiд часу зчiплюються вагони, металом об метал, наче хтось переставляе залiзнi меблi. І ще з пiвдня, з боку мiста, цiлий день, вiд ранку, важкi одиночнi вибухи – то iнтенсивнiше, то розсiянiше. Луна високо розходиться повiтрям, акустика взимку перекручена, до кiнця важко зрозумiти, звiдки летить, де падае. Свiже повiтря, запах вогких дерев, напружена тиша.

Так тихо бувае лише тодi, коли всi замовкають i починають слухати. Паша рахуе до ста i йде назад. Десять. Минулого вечора було шiсть. За той самий час. Цiкаво, що скажуть у новинах?

Застае старого на кухнi. Той стоiть схилившись коло столу, збирае свою стару спортивну торбу.

– Далеко? – питае Паша.

Хоча що питати: ясно ж, за малим збираеться. Демонстративно кидае до торби газету (як можна перечитувати прочитанi вже газети? це ж як читати розгаданi кросворди), окуляри (Паша завжди свариться з ним за цi окуляри – товсте скло, викривлене зображення, ти вже краще сонцезахиснi носи, радить старому, все одно нiчого не видно), пенсiйне посвiдчення (якщо пощастить – проiде безкоштовно), витертий, наче морський камiнь, мобiльник, випраний носовик. Старий сам пере й прасуе своi носовики, не перекладае це на доньку, не хоче. Раз на мiсяць стае до прасувальноi дошки, старанно водить по сiрих вiд часу носовиках, нiби висушуе знецiненi банкноти. Паша йому постiйно приносить паперовi серветки, але старий далi користуеться своiми носовиками, давня звичка, ще з часiв роботи в станцiйнiй конторi, коли паперових серветок просто не iснувало в природi. Та й не паперових теж. Мобiльником старий користуватися майже не вмiе, але постiйно тягае iз собою – побитий корпус, затерта зелена кнопка. Рахунок йому поповнюе Паша, сам вiн так i не навчився. Ось тепер старанно все складае, порпаеться в торбi, мовчить ображено: з ним дедалi складнiше, неможливо нi про що говорити, ображаеться, як дитина. Паша проходить до плити, п’е просто з чайника. Колодязi влiтку висохли, з крана пити страшно: хто знае, що там у трубах нинi плавае. Тому воду кип’ятять, оминають водойми. Старий не озиваеться, нишпорить кишенями.

– Ладно, – каже Паша, – з’iжджу, заберу.

Але старий так просто не здаеться. Дiстае газету, розгортае, згортае, складае вчетверо, совае назад до торби. Жовтi сухi пальцi нервово ламають газетний папiр, на Пашу вiн навiть не дивиться, горбиться над столом, хоче щось довести, воюе з цiлим свiтом.

– Ти почув? – говорить Паша. – Поiду, заберу.

– Не треба, – вiдповiдае старий.

– Сказав же, заберу, – дещо нервово повторюе Паша.

Старий демонстративно дiстае свою газету й виходить. Рвучко вiдчиняе дверi, що ведуть до вiтальнi, – смуга м’якого свiтла вiд телевiзора падае в темний коридор. Потому рiзко зачиняе за собою, нiби замикаеться зсередини в порожньому холодильнику.

День перший

Сiчневий ранок довгий i нерухомий, як черга в лiкарнi. Ранковий холод на кухнi, грифельнi сутiнки за вiкном. Паша пiдходить до плити, вiдразу ж ловить солодкавий запах газу. У Пашi вiн завжди асоцiюеться з бадьорим ранковим прокиданням. Щоранку збираючись на роботу, покидавши до портфеля учнiвськi зошити й пiдручники, вибиратись на кухню, дихати солодким газом, пити мiцний чай, заiдаючи його чорним хлiбом, переконувати себе в тому, що життя вдалося, переконавши, бiгти на роботу. Цей запах супроводжуе його все життя, у нього навiть апетиту немае, коли випадае прокидатись не вдома, бракуе домашньоi ранковоi плити, що вiдгонить пропаленими конфорками. Паша визирае у вiкно, розглядае чорний снiг i чорне небо, сiдае за стiл, струшуе головою, намагаючись прийти до тями. Шоста ранку, сiчень, понедiлок, ще один день без роботи.

Бере з пiдвiконня зошити, гортае, тут-таки кладе назад, пiдводиться, проходить коридором, зазирае в кiмнату. Старий спить у крiслi, з екрана до нього намагаеться докричатися хтось, залитий кров’ю, але марно: звук старий вимкнув ще з ночi, його тепер не дiстанеш, хоч як кричи. Паша на якусь мить затримуеться, дивиться на кров. Той, що кричить, теж переводить погляд на Пашу та кричить уже до нього: не вимикай, послухай, це важливо, тебе це теж стосуеться. Але Паша швидко знаходить пульт, витискае, нiби пасту з тюбика, велику червону кнопку, кидае пульт на стiл i виходить надвiр, обережно, щоб не розбудити старого, причиняючи за собою дверi. Але дверi все одно тривожно проскрипують у ранкових сутiнках, старий у кiмнатi вiдразу ж прокидаеться, знаходить пульт i мовчки вмикае телевiзор, в якому вiдбуваеться щось жахливе, щось, що стосуеться всiх. А Паша вже добiгае до станцii.

+

Щось не так, думае вiн, щось тут не так. Жодноi живоi душi, жодного голосу. Навiть локомотивiв не чути. Навiть торгiвлi немае. Темно-синiй снiг пiдтiкае водою, погода мало не плюсова, але небо в хмарах, волога висне в повiтрi, iнодi переходячи в ледь вiдчутний дощ, далi на колiях стоiть туман, i в цьому туманi не чути нi голосiв, нi крокiв. Рано ще, думае Паша напружено, просто ще рано. На пiвднi, там, де починаеться мiсто, теж стоiть пiдозрiла тиша, без вибухiв, без розiрваного повiтря. З-за рогу виiжджае автобус. Паша полегшено видихае: транспорт працюе, все гаразд. Просто ще рано.

Вiтаеться з водiем, той боязко втягуе голову в комiр шкiрянки. Проходить порожнiм салоном, сiдае бiля лiвого вiкна. Потiм не витримуе, пересiдае до правого. Водiй насторожено спостерiгае за всiм цим у дзеркало, наче боiться пропустити щось важливе. Коли Паша перехоплюе його погляд, водiй вiдвертаеться, запускае двигун, тягне важiль коробки передач. Ображено хрумтить залiзо, автобус рушае, водiй робить коло пошани в порожньому туманi, станцiя лишаеться позаду. У таких автобусах покiйникiв возять, чомусь думае Паша. Спецiальнi такi автобуси з чорною стрiчкою вздовж борту. Цiкаво, там мiсця для пасажирiв е? Чи вдовi на домовину треба сiдати? І куди я таким катафалком доiду?

Автобус минае одну порожню вулицю, потiм наступну. Далi мае бути вуличний базар, де пенсiонерки щоденно продають щось мерзле. Автобус завертае, проте жодних пенсiонерок, жодних перехожих. Паша вже й розумiе, що справдi щось не так, щось сталося, проте робить вигляд, нiби все гаразд. Не панiкувати ж дiйсно. Водiй старанно вiдводить погляд, женучи катафалк крiзь туман i воду. Треба було новини подивитись, чи що, нервуе Паша. А головне – тиша, пiсля всiх цих днiв, коли небо на пiвднi, над мiстом, нагадувало розпечену на вогнi арматуру. Тихо й порожньо, нiби всi сiли на нiчний потяг i виiхали. Залишилися тiльки Паша з водiем, але й вони проiжджають двi збудованi на пiсках багатоповерхiвки, минають автобазу й викочуються iз селища. Довга тополина алея виводить на трасу, тополi визирають iз туману, наче дiти з-поза батькiвського плеча. Десь там, угорi, вже рухаеться сонце, десь там воно вже напевне з’явилося, хоча його й не видно, але воно все одно вiдчуваеться. А бiльше не вiдчуваеться нiчого. І Паша сторожко розглядае всю цю вологу довкола, намагаючись зрозумiти, що ж вiн пропустив, що хотiв пояснити йому той залитий кров’ю тип iз телевiзора. Водiй обережно оминае холоднi ями, дотягуе до траси, повертае праворуч. Автобус пiдкочуеться до зупинки, звично зупиняеться, тут завжди хтось пiдсiдае. Але, схоже, не сьогоднi. Водiй, скорiше за звичкою, якийсь час стоiть, не зачиняючи дверей, потiм озираеться на Пашу, нiби просячи в нього дозволу, дверi зачиняються, автобус рушае далi, набирае швидкiсть i викочуеться просто на блокпост.

– Твою маму, – лише й вимовляе водiй.

Блокпост забитий вiйськовими: стоять за бетонними блоками, пiд розтрiпаними державними прапорами, мовчки дивляться в бiк мiста. Скiльки разiв вiн проiздив це мiсце за останнi пiвроку, звiдтодi як сюди пiсля коротких жорстких боiв повернулася державна влада? Вибираючись до мiста чи повертаючись додому, на станцiю, слiд було щоразу очiкувати на перевiрку документiв, iнакше кажучи – очiкувати на неприемностi. Хоча Пашу зазвичай пропускали мовчки, без жодних питань: мiсцевий, iз пропискою все гаразд, держава до нього претензiй не мае. Паша звик до байдужих поглядiв, до розмiрених, механiчних рухiв силовикiв, до чорних нiгтiв, до того, що слiд вiддати паспорт iз пропискою й чекати, доки твоя краiна вчергове переконаеться у твоiй законослухняностi. Бiйцi мовчки вiддавали документи, Паша запихав паспорт до кишенi, намагаючись нi з ким не зустрiчатися поглядом. Державнi прапори розмивало дощами, фарби блякнули, розчиняючись у сiрому осiнньому повiтрi, мов снiг у теплiй водi.

Паша дивиться у вiкно, бачить, як повз них проскакуе джип, обтягнутий темним залiзом. Із джипа вистрибують трое з автоматами. Не звертаючи уваги на рейсовий катафалк, бiжать у натовп, що збиваеться попереду. Бiйцi стоять, перекрикуються, виривають одне в одного бiноклi, розглядають трасу перед собою, напружують червонi вiд диму та безсоння очi, обрамленi глибокими зморшками. Але траса порожня, порожня настiльки, що це лякае. Зазвичай нею постiйно хтось рухаеться. Навiть попри те, що мiсто вже тривалий час знаходиться майже в цiлковитому оточеннi, i кiльце довкола нього постiйно стискаеться, до мiста й назад усе одно хтось весь час проривався цiею единою дорогою. Переважно вiйськовi, що пiдвозили в мiсто боеприпаси, або волонтери, якi теж постiйно вивозили звiдси, з пiвночi, з мирноi територii до обложеного мiста рiзний непотрiб, на зразок теплого одягу чи протизастудних засобiв. Кому потрiбнi протизастуднi засоби в мiстi, яке обстрiлювалось важкою артилерiею i яке ось-ось мали здати? Але це нiкого не зупиняло: цiлi колони й далi проривалися з материка до оточених, iнодi цiлком очiкувано потрапляючи пiд обстрiли. Хоча зрозумiло було, що мiсто здадуть, що державнi вiйська змушенi будуть вiдiйти, забравши з собою прапори Пашиноi краiни, i що лiнiя фронту так чи iнакше вiдсунеться на пiвнiч, до станцii, а отже, i смерть стане ближчою на якийсь десяток кiлометрiв. Але кого це хвилювало? Цивiльнi теж зважувались i рвались до мiста розваленим асфальтом. Вiйськовi намагалися iх вiдговорити, проте вiйськовим тут нiхто особливо не довiряв, кожен вважав себе найрозумнiшим. Ось i пхався пiд мiномети за якою-небудь довiдкою з пенсiйного фонду. Справдi, вибираючи мiж смертю й бюрократiею, краще iнодi вибрати смерть. Вiйськовi злостились, iнодi перекривали пункт, але щойно обстрiли вщухали, перед блоком знову вибудовувалась черга. Доводилося пропускати.

А ось нинi на трасi зовсiм порожньо. Схоже, там, у мiстi, справдi вiдбуваеться щось страшне, щось здатне зупинити навiть маршрутникiв i спекулянтiв. І стоiть натовп неголених чоловiкiв, злих вiд безсоння та безвиходi, посеред бетонних блокiв та колючого дроту, й усi кричать один на одного, зганяють один на одному лють. І вiд натовпу в бiк iхнього автобуса вiдокремлюеться худий високий боець, пiд завеликим шоломом безтямнi очi, безтямнi й широко розплющенi, розплющенi, скорiше за все, вiд страху, – викидае вперед руку, мовляв, стояти, не рухатись. Хоча вони й так не рухаються – стоять, завмерли, затамували подих. В автобусi раптом стае так багато мiсця, i повiтря стае таким розрiдженим, хапай його не хапай – не надихаешся. Боець пiдходить до дверей i лунко б’е долонею по металевiй поверхнi. Автобус вiдлунюе, нiби затонула субмарина, водiй дещо зарiзко вiдчиняе дверi.

– Куда, блядь? – кричить йому боець i, згорбившись, пiдiймаеться в салон. Змушений пригнутись, шолом наповзае йому на очi, й Пашi здаеться, нiби вiн його впiзнае, хоча звiдки, звiдки? – думае Паша. А боець дивиться недобре, пiдходить, поправляе шолом, витирае очi рукою й кричить Пашi в лице: – Документи! Блядь, документи!

Паша лiзе кишенями, i кишень раптом стае так багато, що вiн у них губиться й не може нiчого знайти, i дiстае рiзне смiття: то вологi серветки, якими зранку протирае в школi взуття, то роздрукованi теми урокiв, то повiдомлення з пошти, що треба зайти забрати бандероль. Так-так, думае Паша, нажахано дивлячись бiйцевi в лице, треба ж забрати бандероль, бандероль, бандероль. Забув, думае вiн, i шкiра його враз стае мокрою й холодною, нiби його самого протерли вологими серветками.

– Ну? – кричить боець, нависаючи.

І головне: Паша зовсiм не може зрозумiти, якою мовою той говорить. Оскiльки слова з нього вириваються так рвано й ламано, що в них нi iнтонацii, нi акценту, просто викрикуе щось, нiби викашлюе застуду. Мав би говорити державною, панiкуе Паша, державною, мiсяць тому тут стояла частина звiдкись iз Житомира, ще смiялися з того, як вiн ковзав iз мови на мову. Вони, не вони? – гарячково вагаеться Паша, дивлячись у розлюченi очi, в яких вiдбиваеться весь його переляк.

– Забув, – вiдповiдае Паша.

– Шо? – не вiрить боець.

Водiй зриваеться на ноги, не знаючи, як бути, тiкати чи стояти на мiсцi. І Паша теж не знае, як бути, i думае: ну як же так, як же так?

Тут iз вулицi хтось кричить, кричить так рiзко й протяжно, що боець здригаеться, повертаеться та рветься на вулицю, вiдштовхуючи водiя. Той падае на свое крiсло, але швидко пiдриваеться на ноги й вистрибуе слiдом за бiйцем. І Паша теж вистрибуе, i всi вони пiдбiгають до натовпу, який раптом замовкае та розступаеться. І ось тодi з пiвдня, з-за обрiю, вiд мiста, вiдрiзаного облогою, нiби з невидимоi повiтряноi ями, починають вивалювати чоловiки. По одному, по двое, цiлими групами, вони важко виринають з-поза лiнii горизонту й рухаються сюди, у бiк натовпу, що мовчки стоiть i чекае. Ще ледь помiтнi, там, на обрii, вони поступово збiльшуються, ростуть, мов тiнi по обiдi. Вже нiхто не дивиться в бiнокль, i не кричить нiхто, наче всi бояться наполохати цю процесiю, що поволi наповнюе собою трасу, розтягуючись уже на сотнi метрiв. Чоловiки йдуть розмiрено, аж здаеться, що нiкуди не поспiшають, хоча вiдразу ж стае зрозумiло, що швидше йти вони просто не можуть: надто вимученi, надто важко даються iм цi останнi кiлька сотень метрiв. Але йти треба, ось вони й iдуть, не зупиняються, наближаються вперто, рухаються на свiй прапор, пiдiймаються до блокпоста з долини, нiби пасажири, яких зняли з рейсового автобуса за безквитковий проiзд. Час нiби прискорюеться, i все вiдбуваеться так швидко, що нiхто не встигае нi злякатись, нi потiшитись. Першi вже пiдходять до вимащених фарбою бетонних блокiв, а там на обрii з’являються щоразу новi й теж спускаються вниз, вибираються на пiвнiч, до своiх. І що ближче вони пiдходять, що чiткiшими стають iхнi обличчя, то тихiше стае довкола. Оскiльки тепер видно очi тих, хто пiдходить, i в очах цих нiчого доброго не побачиш – лише вимученiсть i мороз. І дихання в них таке холодне, що вiд нього навiть пара не здiймаеться. Чорнi вiд бруду обличчя, яскравi бiлки очей. Шоломи, чорнi подертi шапочки. Довкола ший замотанi сiрi вiд цегляного пилу хустки. Зброя, паски, порожнi кишенi, мiшки за плечима, чорнi вiд мастила руки, вимащенi битою цеглою i розмоклим чорноземом черевики. Першi, вже пiдходячи, вдивляються в обличчя, з докором i недовiрою, так, нiби всi тi, хто тут стоiть i чекае на них, у чомусь виннi, нiби все повинно бути навпаки: вони, тi, хто прийшов, мали б стояти тут, пiд низьким сiчневим небом, i дивитися на пiвдень, за обрiй, де немае нiчого, крiм бруду та смертi. І ось перший пiдходить до укрiплень i раптом викидае вгору кулак, i починае кричати, мовби сварить богiв за погану поведiнку. Проклинае, погрожуе, злоститься, сльози течуть обличчям, роблячи його чистiшим. Натовп розступаеться ще ширше, i тi, що приходять, змiшуються з тими, що стоять, нiби брудна рiчкова вода змiшуеться з прозорою морською. Натовп уже не вмiщаеться мiж холодними блоками, а той, що прийшов перший, далi стоiть посеред юрби й горлае щось про несправедливiсть i помсту, про те, що мiсто здали, залишили, разом iз усiма, хто там живе, вiддали в чужi руки, не втримали, вiдступили, вилiзли з пастки. І добре тим, хто вилiз, а як бути тим, хто залишився там, на розстрiляних вулицях? Як бути з ними? Хто iх звiдти забере? Що ж ми, кричить вiн, не опускаючи кулакiв, кинули, втекли, залишили мiсто? Як же так? Хто буде за це вiдповiдати? Олежа, кричить, Олежа, напарник мiй, я його навiть прикопати не встиг, не встиг вiдтягнути в снiг, лежить згорiлий на заправцi. Кому я його залишив? Хто його витягне? Хто? – кричить вiн i погрожуе кулаком дощовiй хмарi. Аж доки хтось, хто прийшов пiзнiше, протискаючись повз нього, просто валить йому по головi, мовляв, заткни пельку, без тебе погано. І тодi враз починають говорити всi: хтось розпитуе, хтось вiдповiдае, когось тягнуть вiдiгрiватись, когось обмотують старою прогорiлою ковдрою. А тодi раптом на пост виходить ще одна група, тягнучи на плечах ношi, i на тих ношах лежить хтось такий рваний i закривавлений, що Паша лише вiдводить очi, а якийсь офiцер починае кричати, аби пiдiгнали швидку, хоча яка тут може бути швидка? Ношi перебирають тi, у кого бiльше сил, i тягнуть iх до автобуса, давай, кричать водiевi, заводь, вiдвезеш його на станцiю. Паша думае, що це взагалi найкращий варiант – повернутися зараз додому, i теж робить крок до автобуса, але коло дверей уже стоiть вiйськовий i, навiть не озираючись, вiдштовхуе Пашу, той лише бачить, як ношi обережно передають усередину, Паша помiчае злипле волосся та цукрову бiлiсть костi, так нiби розрiзали диню, вивернувши ii солодкi нутрощi, помiчае зсудомлену руку, що вчепилась у ношi, тримаючись за них так мiцно, як тримаються лише за життя.

Автобус намагаеться розвернутись, але довкола колишеться натовп, усi кричать i заважають, заважають i кричать, i кричать передусiм, аби не заважали. Зрештою хтось дае команду, натовп зрушуеться й вiдповзае вбiк, автобус розвертаеться й зникае за рогом. Пашу вiдтиснули на узбiччя, вiн якось безпорадно намагаеться вибратися звiдти, хтось кличе його з-поза спини, закурити дай, говорить до нього боець без шолома зi срiбним брудним волоссям. Немае, каже йому на це Паша. А шо е? – не вiдпускае його боець, Паша автоматично лiзе до кишенi й дiстае свiй паспорт.

+

Паша стоiть на узбiччi, розчавленому траками й колесами вантажiвок, i намагаеться згадати, де вiн уже бачив такi пальцi. Зсудомленi, неживi пальцi, що хапаються за життя. І вiдразу ж згадуе: тиждень тому, останнiй навчальний день. Лише тиждень тому, все як тепер: свiжий вiтер, блiде сiчневе сонце. Його хтось кличе зi шкiльного коридору, вiн виходить, учителi заганяють дiтей назад до класiв, тi вiдразу ж кидаються до вiкон, дивляться, що там дiеться. Паша зазирае назад до своiх, так, кричить, усiм тихо, зараз буду, але його нiхто не слухае, повз Пашу пробiгае директорка, важко розгойдуючи свое хворе тiло. Паша бiжить за нею, вони виходять на шкiльний ганок, зупиняються. Коло школи стоiть джип iз вiйськовими, замiсть номера – бойове гасло, бiлим по чорному, Паша на гаслах особливо не знаеться, тому хто такi – не надто розумiе. Може, добровольцi, може, гвардiя. Прапор над джипом такий само, як i на iхнiй школi. Себто влада не змiнилась.

Вiйськовi заклопотано бiгають, хтось вiддзвонюеться, старший пiдходить до директорки, твердо бере ii пiд лiкоть, вiдводить убiк, щось холодно говорить. Паша ловить уривки речень, вiйськовий не так просить дозволу, як ставить умови. Нi, говорить вiйськовий, не можна, не в iнше мiсце, саме тут, саме до вас, ми вас захищаемо, врештi-решт, телефонуйте куди хочете, хоч у Киiв. Директорка осiдае у свiй чорний офiцiйний костюм, сiрiе обличчям i вiд цього вiдразу стае старiшою. Хоче заперечити, але не наважуеться. Озираеться до Пашi, нiби просить у нього пiдтримки, але вiйськовий, проходячи повз Пашу, плескае його по плечi, i вiд цього плескання з Пашиного вчительського пiджака сиплеться кришена шкiльна крейда.

Потiм до школи пiд’iжджае стара коричнева «таблетка», кольору розмоклого господарського мила, i з неi починають виносити поранених. Беруть iх на плечi, мов мiшки з крамом, нош, схоже, немае, важко пiдiймаються сходами, проходять до порожнього лункого коридору. Повертають праворуч, облiпленими глиною берцями вiдчиняють дверi першого ж кабiнету. Себто кабiнету украiнськоi мови. Себто Пашиного кабiнету. Кабiнету, де Паша вчить дiтей. Кладуть поранених просто на пiдлогу, мiж парт. Паша забiгае слiдом, вiдразу ж вiдпускае дiтей, тi злякано переступають через свiжу кров, товчуться в коридорi, Паша теж виходить у коридор i криком розганяе клас: додому, кричить, давайте додому, нiчого тут стояти. Кричить росiйською, як i завжди в коридорi, поза класом. Пiсля цього боязко прочиняе дверi. У класi пахне брудом i кров’ю, снiгом i землею. Бiйцi заносять у клас ковдри, якiсь теплi речi, розсовують парти, розтягують поранених у рiзнi кути.

До класу заходить ще один боець, тягне на плечi кулемет, не виймае з рота цигарки. Чорне волосся, темнi й вiд цього недовiрливi очi, пил в’iвся в зморшки на обличчi, Паша таке бачив лише в шахтарiв, що пiдiймалися нагору. Сухо оглядае поранених, помiчае Пашу, кивае, вiтаеться, говорить iз кавказьким акцентом. Плутае мови, але намагаеться говорити привiтно, нiби йому сильно залежить, повiрить йому Паша чи нi. Деякi слова вiдразу ж перекладае з росiйськоi на украiнську, стараеться, мов на iспитi. Ладно, каже, учителю, не бiйся, не вiддамо твою школу, захистимо, каже. Будеш далi вчити дiтей.

– А це хто? – кивае кулеметник на портрети.

– Поети, – вiдповiдае Паша невпевнено.

– Хорошi? – сумнiваеться кулеметник.

– Мертвi, – говорить Паша про всяк випадок.

– Правильно, – смiеться кулеметник, – хороший поет – мертвий поет.

Акуратно вiдчиняе вiкно, ставить кулемет на пiдвiконня. Мовби хоче його провiтрити. Паша збирае зi столу зошити, кидае до рюкзака i, вже виходячи, чiпляеться поглядом за пораненого, якого поклали пiд фарбованою батареею: двi ворсистi ковдри з уже пiдсохлими плямами кровi, згори старий затяганий спальник, обличчям повернувся до стiни, видно лише давно не мите волосся й давно не голену шию, розрiзаний рукав вiйськовоi куртки лежить тут-таки, мiж бинтами видно брудну шкiру, посiчену дрiбними подряпинами, оголена лiва долоня вибиваеться з-пiд спальника. Так, наче пасажир загального вагона на ранок випростовуе руку з-пiд залiзничноi ковдри, що облягае його сонне нерухоме тiло, вiдтворюючи злами колiн i западину живота, як плащаниця вiдтворюе тiло Христове, i голизна поношеного чоловiчого тiла рiзко вирiзняеться помiж клункiв i теплого одягу, кинутого на сусiднi лави. Так i тут, думае Паша, худа блiда рука, покрита рiдким волоссям, виглядае так неприродньо на тлi пофарбованоi з лiта шкiльноi пiдлоги, на тлi парт i дошки, i ця рука хапаеться за спальник, хапаеться, боячись його вiдпустити, нiби спальник – це те останне, що пов’язуе ii з життям. Паша якусь мить не може вiдiрвати погляду вiд довгих чорних пальцiв, порiзаних i побитих, iз блакитним бензиновим вiдтiнком, потому знадвору влiтае свiжий зимовий вiтер, струшуе вiконну раму, кулеметник встигае ii перехопити, Паша згадуе, де вiн, i швидко виходить у шкiльний коридор, одразу ж потрапляючи в обiйми директорки.

– Павле Івановичу, Павле Івановичу, – плаче вона, хапаючи його за руку, – як же це? Скажiть iм, хай iдуть.

Вона навiть плаче фальшиво, раптом ловить себе на думцi Паша. Вона зовсiм не вмiе плакати, думае Паша, просто не знае, як це робиться. І смiятися теж не вмiе.

– Скажiть iм, – вона далi звертаеться до Пашi на ви, нiби до кондуктора в трамваi, – скажiть, хай iдуть.

– Да-да, – заспокоюе ii Паша, – скажу, обов’язково скажу.

Вiдводить ii до директорськоi, допомагае сiсти, виходить, причиняе за собою дверi. Якийсь час стоiть пiд дверима, слухае, як директорка миттево заспокоюеться, пiдбирае шмарклi, дiстае телефон, кудись дзвонить, скандалить у трубку.

– Давайте без мене, – пошепки говорить Паша i йде додому.

Вiйськовi стоять на ганку, курять. Заходячи до школи, старанно витирають черевики об чисту ганчiрку. Кров вiдтираеться погано. Але вiдтираеться.

+

На вологому вiтрi гостро вiдчуваеш запахи. Вiд тих, що прийшли з пiвдня, вiдгонить горiлим, нiби вони довго сидiли при багаттi. Повiтря негайно наповнюеться важким запахом мокрого одягу. Їх стае все бiльше, хтось вiдразу ж рухаеться далi, у бiк станцii, хтось вантажиться в джип, комусь допомагають забратися до кузова вантажiвки. Мiсця не вистачае, один iз бiйцiв, проходячи, чiпляе Пашу твердим бронежилетом, Паша зiщулюеться, робить один крок назад, на узбiччя, потiм ще один – високий черевик чавить снiг уперемiш iз жовтою глиною, потiм ще один крок, потiм ще.

– Ви б не заходили туди, – чуе Паша.

Вiн обертаеться на голос: поруч стоiть чоловiк, темна куртка вольфскiн, гiрськi черевики, наплiчник пiд ноутбук, старанно плекана щетина – дивиться iронiчно, навiть поблажливо. Говорить упевнено, хоча, якщо придивитись, можна помiтити дещо замале пiдборiддя, примхливi зморшки довкола рота, схоже, вiн i щетину вiдпускае, аби видаватися брутальнiшим, анiж е. На вигляд йому рокiв п’ятдесят, тож Пашу оглядае, як молодшого за званням. Так пасажири, що iдуть вiд початку, дивляться на тих, хто пiдсiдае дорогою: нiби й квитки е в усiх, але зайвi години, проведенi в купе, надають незрозумiлоi переваги. Звати його Пiтером, так вiн i говорить – Пiтер – доволi стерпною росiйською, не приховуючи, втiм, акценту.

– Краще не заходьте туди, – кивае в бiк кювету, – без ноги залишитесь. І взагалi давайте звiдси йти, вони зараз одне одного стрiляти почнуть вiд злостi.

Розвертаеться, починае пробиратися натовпом. Паша озираеться, бачить внизу густу снiгову кашу, кидаеться слiдом за Пiтером.

Проштовхуються подалi вiд блокпоста, натовп стае не таким густим, Пiтер обачливо оминае групу вiйськових, якi злiсно щось один одному доводять, переступае через поранених, покладених просто серед дороги на ковдри й старi цивiльнi пальта. Паша йде за ним, крок у крок, намагаючись не дивитися в очi вiйськовим. У дитинствi вiн так проходив повз вуличних псiв: головне, не дивитись iм в очi, подивишся – вiдразу вiдчують чужого. До вiйськових Паша так i не звик за цi кiлька мiсяцiв, завжди iх обходив. Коли перепиняли бiля станцii та щось розпитували, сухо вiдповiдав, дивлячись спiврозмовнику за плече. А тут iх стiльки, i вiд них усiх iде незрозумiлий запах – бруду й залiза, а ще тютюну й пороху. Паша боязко обходить чергову групу, помiчае, як недовiрливо дивляться на нього бiйцi, прискорюе крок, наздоганяе Пiтера. А той пiдходить до старого синього «форда», оточеного вiйськовими. Бiйцi розклали на капотi самопальну карту з промальованими вiд руки стежками й позначеними червоним олiвцем висотами. Карта пiд дощем розкисла й нагадуе залиту вином скатертину в привокзальному ресторанi. Пiтер протискаеться мiж вiйськовими, когось плескае по плечi, комусь, не вiдриваючи погляду вiд карти, тисне руку, вiдразу ж береться сперечатись, водить стриженим рожевим нiгтем по розлiзлiй картi, кричить у запалi. Але бiйцi теж кричать i теж водять по картi своiми пальцями – чорними й промерзлими, не погоджуються з Пiтером. Зрештою, один iз них, схоже, старший, невисокий, мiцно збитий, з коротко стриженим сивим iжаком на головi, плюе, натягае на свiй великий череп чорну спортивну шапочку, перекидае за плече автомат i дае всiм команду вантажитись. Високий старий боець, худющий i згорблений, згрiбае карту, сiдае за кермо. Поруч iз ним сiдае сивий, у спортивнiй шапочцi. Всi решта пакуються назад. Пiтер якимось чином впихаеться разом iз ними, хоча його, наскiльки можна зрозумiти, нiхто не запрошуе, але вiн усе одно якось впихаеться i навiть пробуе причинити за собою дверцята, аж раптом щось собi пригадуе, вихиляеться на вулицю й кричить до Пашi:

– Ну, ви iдете? Скiльки вас чекати? Давайте сюди!

Паша вiд несподiванки лякаеться й бiжить до «форда».

Але позаду сидить щось iз четверо бiйцiв, i оскiльки всi вони в бронежилетах, то видаються особливо широкими й масивними. Ну i Пiтер, звiсно, вiн теж займае мiсце, i як вони там усi помiщаються – важко зрозумiти. Паша нерiшуче тупцяе на асфальтi, але Пiтер не здаеться:

– Давайте, давайте, – кричить, заклично плескаючи себе по худому стегну, обтягнутому чорною джинсовою тканиною.

Так i iдуть: попереду горбатий водiй i командир, який вперто щось намагаеться розгледiти в шматках карти, позаду – бiйцi в бронежилетах, Пiтер, а на колiнах у нього – Паша. Пашi незручно, вiн нiколи не сидiв на чужих колiнах, хiба що дитиною. Бiйцям теж незручно, за Пашу. Западае мовчанка, чути лише, як глухо постукують один об другий бронежилети.

«Форд» повiльно котиться трасою, обганяючи безкiнечну вервицю вiйськових, що вiд блокпоста вибираються в бiк станцii. На iхню автiвку озираються з надiею, проте бачать кiлькiсть пасажирiв i розчаровано вiдвертають голови. Але iхати випадае недовго: при в’iздi в селище водiй забирае праворуч, тисне на газ, «форд», залишаючи глибокi, мов надрiзи, колii в жовтому снiгу, пiдкочуеться до мотельного паркiнгу. Пашу випихають першим, за ним на вогке повiтря вибираеться решта пасажирiв.

Двоповерхове примiщення, над головним входом вивiска «Парадiз». У правому крилi кафе, у лiвому – автомийка, по центру – вхiд на рецепцiю. Вiкна другого поверху повиносило вибуховою хвилею, господарi затягли вибитi шибки плiвкою. Вгорi, на даху, стримить телевiзiйна тарiлка, пробита в одному мiсцi осколком, схожа на ранковий соняшник, повернутий на схiд, у бiк сонця.

Паркiнг забитий технiкою та машинами – важкi «крази», нерозмитненi легковики з польськими номерами, купа битих i тяганих автiвок – без лобового скла, з посiченими дверцятами, з вiдiрваними капотами. Вiддалiк стоiть цiлий танк, завалений згори брудними кольоровими речами. На бронi лежать, примотанi мотузками, ковдри й спальники, торби, гiрськi наплiчники, хтось навiть розкладачку збоку присобачив. Бiля кафе стоiть натовп вiйськових – курять, кричать, сперечаються. Тi, що привезли Пашу, теж рушають до гурту. Пiтер скептично оглядае вивiску.

– Парадiз, – говорить, посмiхаючись. – Швидше перше коло пекла. Ну, ви йдете? – кидае вiн у Пашин бiк i йде до гурту.

Паша не вигадуе нiчого кращого, як пiти слiдом. Чому я за ним iду? – думае вiн, iдучи. Чому я взагалi його слухаю? – питае вiн сам себе, намагаючись не загубити в натовпi Пiтерiв дбайливо нестрижений хаер. Штовхаеться мiж вiйськових, заходить до кафе.

Кiлька столiв, барна стiйка, над стiйкою, вгорi, якiсь мисливськi трофеi: фазаняче опудало, оленячi роги, навiть чиясь вiдрубана голова. Пашi здаеться, що псяча, хоча вiн може й помилятися. Збоку дверi вбиральнi, з iншого боку, на стiнi, – плазма. За столами жодного вiльного мiсця, бiйцi сидять, дивляться в телевiзорi самi на себе. За стiйкою стоiть жiнка, глядить на клiентiв iз ненавистю, але ненависть у неi якась утомлена, та й сама вона якась пом’ята й недофарбована, в сенсi волосся в неi жовте з чорним корiнням, так, нiби на полях по випаленiй минулорiчнiй травi пробиваються свiжi цьогорiчнi стебла. За спиною в неi, на полицях, стоiть кола й гiрками лежать шоколадки. На прилавку перед нею темнiе сушена риба. А все головне жiнка дiстае звiдкись iз глибини, з-пiд заваленоi рибою важкоi ляди. Дiстае та розливае. Всi говорять одночасно, мало слухаючи й постiйно перебиваючи iнших, i запах вiд сушеноi риби стоiть такий важкий, мовби тут третiй день прощаються з небiжчиком.

Пiтер впевнено просуваеться до стiйки, весело кивае жiнцi, та вдавано посмiхаеться, не перестаючи наливати. Пiтер про щось питае, жiнка на знак згоди кивае головою – так само не приховуючи ненавистi, так само пильно озираючи зал. Пiтер вiдчиняе боковi дверi, Паша прослизае за ним i опиняеться в сусiдньому залi. Тут теж стоять столи, теж усе забито вiйськовими, так само гамiрно, i голоси зливаються в загрозливе голосiння, проте в кiнцi залу, пiд сходами, що ведуть кудись нагору, на другий поверх, е маленький столик, якраз на двох, i Пiтер прямуе туди, мимохiдь вiтаючись iз бiйцем, чорним вiд диму й алкоголю. Той, не дивлячись, махае рукою Пiтеру й щось говорить, i коли Пiтер вiдходить i падае на пластиковий стiлець, боець далi говорить i кивае головою, нiби розмовляе з кимось невидимим. Паша присiдае поруч iз Пiтером, звiдкись вiдразу ж береться риба й алкоголь у пластикових стаканчиках. Пiтер недбало пiдхоплюе стаканчик i навiть стукае об чийсь iнший пластиковий i одноразовий. Одноразове шурхотiння пластику, одноразове переливання алкоголю в горлянку. Пiтер бадьоро затримуе свiй стаканчик у повiтрi, потiм ледь помiтним рухом виливае його вмiст пiд стiл, на кам’яну холодну пiдлогу. Пiсля цього дiстае з маленькоi, ледь помiтноi кишенi так само маленьку фляжку, обтягнуту коричневою шкiрою, вiдкручуе, наливае собi звiдти чогось смачного. Пашi, втiм, не пропонуе – Паша хапае губами стаканчик, переливае в себе гiрку палючу вологу мiсцевого розливу, закашлюеться, хтось совае йому просто до рота шматок риби, i Паша старанно ii пережовуе, забиваючи запах паленого алкоголю мертвим запахом риби. Пiтер дивиться на все це з чiпкою уважною огидою, причому незрозумiло, що саме цю огиду викликае – Паша чи риба. Втiм, Пiтер швидко бере себе в руки й знову посмiхаеться, i кричить щось у натовп, вiдповiдаючи на чиесь запитання, i коментуе почуте за сусiднiм столиком. Надпивае свое та береться за Пашу.

– Ви чим займаетесь? – питае.

Паша вагаеться, якою йому вiдповiдати. Зрештою, вiдповiдае росiйською.