П’ятеро

скачать книгу бесплатно

П’ятеро
Володимир Євгенович Жаботинський

Зарубiжнi авторськi зiбрання
Володимир (Зеев) Євгенович Жаботинський (1880-1940) – еврейський письменник i публiцист, лiдер сiонiстського руху, один iз засновникiв Держави Ізраiль.

Його фейлетони, критичнi статтi були дуже популярними, п’еси ставили в театрах. Жаботинський вiльно володiв сiмома мовами, публiкував роботи з проблем еврейства i сiонiстського руху, статтi та фейлетони рiзними мовами, перекладав на iврит твори класикiв европейськоi й американськоi лiтератури.

Роман «П’ятеро» був уперше виданий у Парижi. Автор зображуе iсторiю еврейськоi родини в Одесi 1905 року, впроваджуючи думку про безвихiдне становище асимiльованих евреiв у Росiйськiй iмперii. Героi книги – молодi, повнi життя i надiй, але долi iхнi сумнi, а часом i трагiчнi.

Владимир Евгеньевич Жаботинский

П’ятеро

© В. Бiлявський, переклад украiнською, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019

Замiсть передмови

Початок цiеi iсторii з побуту колишньоi Одеси належить до перших рокiв нашого столiття, якi тодi у нас називали «весна» у сенсi суспiльного i державного пробудження, а для мого поколiння збiглися також iз власною весною в сенсi непiдробноi двадцятилiтньоi молодости. Й обидвi весни, i тодiшнiй вигляд веселоi столицi Чорномор’я в акацiях на крутому березi сплелися в мене у спогадах з iсторiею однiеi сiм’i, де було п’ятеро дiтей: Маруся, Марко, Лiка, Серьожа, Торiк. Частина iхнiх пригод пройшла перед моiми очима; решту, коли знадобиться, розповiм з розмов iнших або ж домислю сам. Не можу ручатися за точнiсть нi в життеписах героiв, нi в послiдовностi загальних подiй, мiських або всеросiйських, на тлi яких це все сталося: часто пам’ять зраджуе, а дiзнаватися нема коли. Але в одному впевнений: тi п’ятеро менi запам’яталися не випадково, i не тому, що Марусю i Серьожу я дуже любив, i ще бiльше iхню легковажну, мудру, багатостраждальну матiр, – а тому, що на цiй сiм’i, як на шкiльному прикладi з пiдручника, дiйсно звела з нами рахунки – i добрi, i лихi – уся епоха еврейського зросiйщення, що нам передувала. Цей бiк справи, я певен, розповiм правдиво, не прискiпуючись, тим паче, що все це вже далеко i все давно стало «сумно-любим». «Своеi син доби, менi у нiй все знано: добро i зло, я бачив блиск i тлю; я син ii, i всi колишнi плями, отруту всю люблю»[1 - З вiрша В. Жаботинського «Piazza di Spagna» («Площа Іспанii»), зi збiрки «Вiршi. Переклади – плагiати – свое», що був виданий у Парижi 1931 року.].

І. Юнiсть

Уперше я побачив панi Мiльгром та ii старшу дочку на прем’ерi «Мони Ванни»[2 - «Monna Vanna» (1902) – п’еса Морiса Метерлiнка.] у мiському театрi.

Вони сидiли в ложi бенуар неподалiк вiд мого крiсла; у ложi було ще трое, але з iншоi родини. Я iх помiтив з приводу одночасно i втiшного, i дуже невтiшного для мого гонору. Почалося з того, що мiй молодий колега з газети, який сидiв поруч зi мною, цей описувач побуту босякiв i порту[3 - Лазар Осипович Кармен (Корнман, 1876–1920) – письменник i журналiст, спiвробiтник В. Жаботинського по газетi «Одесские новости».], сказав менi пiд шум зали, що наповнювалась:

– Глянь-но праворуч, на ту руду евреечку у третiй ложi: як кошеня у муфтi!

Йому iнколи чудово вдавалися порiвняння: панянка зi своею пухнастою яскраво-червоною зачiскою дiйсно виглядала як кiшечка з хутряного кiльця на коробцi з цукерками. У той же час я побачив, що дама вказала на мене i щось сказала, мабуть, мое газетне прiзвисько, а дочка зробила великi очi, недовiрливо знизала плечима i вiдповiла (я це ясно бачив по ii губах):

– Невже? Не може бути!

У другому антрактi я пiшов до гальорки побачитися з приятелями-студентами. Важливий iнститут був тодi в нашому мiському театрi – гальорка: царство студентiв; бiчнi сидiння, здаеться, чи не iм тiльки i видавали. Тому завжди там особисто чергував околодочний наглядач, завжди якийсь гожий богатир з двома бородами на грудях, як у генерала, а в резервi в нього були городовi. Коли студенти здiймали бучу (наприклад, коли старий Фiгнер[4 - Микола Миколайович Фiгнер (1857–1918) – спiвак (тенор), антрепренер, вокальний педагог, брат Вiри Миколаiвни Фiгнер (1852–1942) – вiдомоi революцiонерки, терористки-народоволки, пiзнiше есерки.] зiрвався з голосу на високiй нотi у «Гугенотах»[5 - «Les Huguenots» (1836) – опера нiмецького композитора Джакомо Майербера (1791–1864).], i йому з цього приводу нагадали небратське ставлення до сестри, що сидiла у Шлiссельбурзi[6 - На «Процесi 14-ти» 1884 року Вiра Фiгнер бiла засуджена Петербурзьким вiйськово-окружним судом до страти, що була пiзнiше змiнена на довiчну каторгу. Вона провела 20 рокiв в одиночному ув’язненi у Шлiссельбурзькiй фортецi – полiтичнiй каторжнiй тюрмi на Орiховому островi у витоку рiки Неви.]), – з’являлися городовi i виводили студентiв за лiктi, а наглядач iшов позаду i шанобливо примовляв: «Прошу, пане студенте, ну як же ж так можна…»

У той вечiр нiхто не бешкетував. Газети вже два тижнi готували народ до вистави «Мони Ванни»; не пам’ятаю як, але, без сумнiву, вклали в цю п’есу певний революцiйний сенс (тодi висловлювалися «визвольний»; усе в тi роки переломлювалося, за або проти, через визвольну призму, ба навiть пискливий зрив голосу в тенора, що йменувався солiстом його величности). Вистава виправдала всi сподiвання. Героiню грала акторка, в яку ми всi тодi були просто закоханi: половина панянок у мiстi наслiдувала ii ласкаво-сумний голос i подавала знайомим руку не згинаючи, долонею вниз, як вона. «Фойе» гальорки, що зазвичай в антрактах схоже на алею бульвару, де тягнулися паралельно одна однiй двi щiльнi рiчки тих, що прогулювалися, тепер нагадувало форум: всюди купки, i в кожнiй купцi суперечка про одне й те ж саме – та хiба ж можна собi уявити, щоб Принцивалле просидiв з Моною Ванною в такому вбраннi цiлу нiч i навiть руку до неi не простяг?

Про це гомонiли студенти i в тому гуртi, де я розшукав своiх приятелiв; крiзь iхнi доволi пiдвищенi тони я чув, що й у сусiдньому натовпi, особливо багатолюдному, кип’ятилися про те ж саме. Раптом я помiтив, що там у центрi стояла та сама руда панянка. На вигляд iй було рокiв дев’ятнадцять. Вона була невисокою на зрiст, але складена чудово на здобний смак того повнокровного часу; на нiй був, звiсно, щiльний корсет iз перехватом i боками, але, мабуть, без «чашечок», що в середньому колi, як менi казали, вважалося смiливим нововведенням; i рукави буфами не доходили навiть до лiктiв, i хоча комiр сукнi по-чернечому пiдпирав iй горло, як у черницi, пiд комiрцем попереду був усе ж таки вирiз у пiвтора вершка, теж за тих часiв зухвала рiч. На довершення враження, що склалося з ii зовнiшностi, до мене долинули такi уривки розмови:

– Та хiба ж це мислима рiч, – гарячкував студент, – щоб Принцивалле…

– Жах! – вигукнула руда панянка. – Я б на мiсцi Мони Ванни нiколи цього не дозволила. Такий телепень?!

– Ви просто чудо, Маруся, завжди таке скажете, що розцiлувати хочеться…

– Теж менi, отаке диво, – байдуже вiдповiла Маруся, – i без того скоро вже на Дерибасiвськiй не залишиться жодного студента, який мiг би похвалитися, що нiколи зi мною не цiлувався.

Бiльше я нiчого не почув, хоч почав навмисне прислухатися.

Закiнчився спектакль зовсiм велично. Пiсля першого i другого актiв партер i ложi ще вичiкували, що скаже вища законодавиця-гальорка, i тiльки за ii сигналом починали бурхливо плескати; але зараз самi свавiльно загримiли i ложi, i партер. Незчисленну кiлькiсть разiв виходив кланятися увесь склад, потiм Мона Ванна з Принцивалле, потiм Мона Ванна одна у своiй чорнiй оксамитовiй драпiровцi. Раптом з гуркоту оплескiв випала головна нота – замовкла з обох бокiв бiчна гальорка: знак, що готувалася вища мiра трiумфу, доти ледь не винятковий привiлей iталiйських спiвачок i спiвакiв – студенти порснули до партеру. Інша публiка, не припиняючи плескати в долонi, обернулася в очiкуваннi; розмальована завiса знову пiднялася, але ще нiкого не було на сценi – там теж очiкували найвищого виходу юностi. За секунду по всiх проходах ринули вперед синi сюртуки та сiрi тужурки; пам’ятаю, попереду всiх по середньому проходовi семимильне крокував величезний грузин, з виразом обличчя дiловим, серйозним, грiзним, немов на барикаду. Пiдiйшовши до самого оркестру, вiн сунув кашкета пiд пахву i неспiшно, можливо, й не дуже голосно, з великою упевненою гiднiстю мiрно й чiтко тричi сплеснув у долонi («немов султан, що викликае з-за решiтки прекрасну Зюлейку»[7 - Зюлейка – популярне iм’я для героiнi схiдноi i псевдосхiдноi любовноi лiрики.], так сказали наступного дня в однiй з газет). І тiльки тодi, на призовний поклик падишаха, вийшла з-за лаштункiв прекрасна Зюлейка; я бачив, у неi по-справжньому тремтiли губи, i спазми ридань пiдкочувалися до горла; навкруги здiйнялася неймовiрна буря; двое капельдинерiв вибiгли з-за лаштункiв прибирати кошики з квiтами, щоб очистити поле для того, що тодi вважалося дорожчим за квiти: на сцену полетiли м’ятi, вицвiлi, з облупленими пiддашками голубi кашкети. Позаду студентiв стояли пристави й околодочнi, всi як один iз двома бородами на грудях; вигляд вони мали доброзичливий, дозвiльний, велично-святковий, який пасував палкому кришталю, позолотi, карiатидам, червоному оксамиту крiсел i бар’ерiв, парадному одягу хлiбних експортерiв та iхнiх чорнооких дам, усiеi пишностi безтурботноi ситоi Одеси. Я озирнувся на Марусю: вона була до нестями вiд щастя, але дивилася не на сцену, а на студентiв, смикала матiр за роздутi бiля плiч рукави i показувала iй, мабуть, своiх найближчих друзiв у натовпi синiх сюртукiв i сiрих тужурок, називаючи iмена; якщо правильно пам’ятаю – до двадцяти, а то й бiльше, поки не поповзла зi стелi, теж велично, пожежна завiса.

ІІ. Серьожа

Хтось менi сказав, що прiзвище рудоi панянки Мiльгром; i, покидаючи театр, я згадав, що з одним iз членiв цiеi родини я вже знайомий.

Зустрiлися ми незадовго перед тим улiтку. Я гостював тодi у знайомих, що доживали кiнець серпня на дачi бiля самого Ланжерону[8 - Ланжерон – приморська частина (берег i пляж) мiста Одеси в районi колишньоi дачi А. Ф. Ланжерона (1763–1831), у 1815–1820 рр. – одеського градоначальника.]. Якось вранцi, коли господарi ще спали, я пiшов униз купатися, а потiм вирiшив погребти. У моiх друзiв була плоскодонка на двi пари весел; я так-сяк зрушив ii на воду з грубозернистоi рiннi (у нас вона просто називалася «пiсок»), i тiльки тодi помiтив, що хтось уночi обламав кочети з правого боку. Запасних теж не знайшлося. Недоладнi були у нас на узбережжi кочети – просто дерев’янi цурки, до яких мотузками прив’язувалися незграбнi товсторукi весла: потрiбна ще була майстернiсть навiть на те, щоб весла не викручувалися, не ляскали по водi плиском. Проте жодноi майстерностi не потребувало виготовлення такого кочета: обстругати сучок. Але це менi i на думку не спало. Наше поколiння немов без пальцiв виросло: коли вiдривався гудзик, ми скорботно опускали руки i мрiяли про сiмейне життя, про дружину, дивовижну iстоту, що не боiться жодних подвигiв, знае, де купити голку i де нитки, i як до всього цього взятися. Я стояв перед човном, сумно схиливши голову, немов перед складною машиною, де щось зiпсувалося таемниче, i потрiбен Едiсон, аби врятувати пропаще дiло.

У цьому лиховi пiдiйшов до мене гiмназист рокiв сiмнадцяти на вигляд; потiм з’ясувалося, що йому ледь 16, але був вiн високим, як на свiй вiк. Вiн подивився на уламки кочетiв дiловитим поглядом бувалоi людини й поставив менi дiловито питання:

– Хто у вас на березi за сторожа?

– Чубчик, – сказав я, – Автоном Чубчик; такий рибалка.

Вiн вiдповiв презирливо:

– Тому й безлад, Чубчик! Його й iншi рибалки всi мають за босявку.

Я радiсно пiдняв голову. Лiнгвiстика завжди була справжньою пристрастю мого життя; i, живучи в колi освiченому, де всi намагалися вимовляти слова на великоруський лад, уже давно я не чув справжньоi говiрки Фонтанiв, Ланжерону, Пересипi й Дюкiвського саду[9 - Фонтани (Малий, Середнiй i Великий) – приморськi курортнi (дачнi) райони Одеси. Свою назву отримали в той час, коли ще не було збудовано водогiн, i мiсто користувалося водою з пiдгрунтових мiнеральних джерел – «фонтанiв».Пересип – район Одеси, що на пiщано-черепашниковiй косi, яка вiддiляе одеськi лимани (Хаджибеiвський i Куяльницький) вiд Чорного моря.Дюкiвський сад – парк у районi Молдаванки, закладений 1810 року градоначальником Одеси Дюком (герцогом) де Рiшелье.]. «Мати за босявку». Яка краса! «Мають», значить вважають. А босявка – це й перекласти неможливо; в одному словi цiла енциклопедiя несхвальних вiдгукiв. Мiй спiвбесiдник i далi говорив тим самим складом, але бiда в тому, що я ж рiдну мову забув; доведеться передавати його слова здебiльшого казенною мовою, з болем усвiдомлюючи, що кожна фраза – не та.

– Стривайте, – сказав вiн, – це легко полагодити.

Ось передi мною людина iншоi породи, людина з десятьма пальцями! По-перше, у нього в кишенi виявися нiж, i не складний, а фiнка. По-друге, вiн тут же роздобув деревний матерiал: озирнувшись, чи немае когось у полi зору, упевнено пiдiйшов до сусiдньоi купальнi зi сходинками й виламав з-пiд поруччя нижню балясину. Зламав ii навпiл об колiно; половинку обстругав; примiрив, чи влiзе в дiрку, знову постругав; виколупав уламки старих кочетiв i вставив новi. Тiльки й не вистачало, щоб завершив вiршами: «Ну, старий, тепер готово…». Замiсть цього вiн, з тою ж безпосереднiстю, дiловитiстю, що б’е просто у цiль, запропонував менi спосiб сплатити за послугу:

– Вiзьмете мене зi собою покататися?

Я, звiсно, погодився, але при цьому ще раз подивився на його герб i, щоб мати чисте сумлiння, запитав:

– Адже навчальний рiк уже почався – ви, колего, маете сидiти зараз на першому уроцi?

– Le cadet de mes soucis[10 - Менша з моiх турбот (фр.).], – вiдповiв вiн байдуже, вже нанизуючи кiльця з мотузки на кочети. По-французьки це в нього вирвалося невимушено, не для хизування: я потiм дiзнався, що в них у молодших дiтей були гувернантки (але не в Марусi i не в Марка, батько тодi ще не так багато заробляв). Узагалi вiн не хизувався, i бiльш того – не опiкувався спiвбесiдником i тим, про що спiвбесiдник думае, а був заглиблений у справу: помацав вузли на кiльцях; пiдняв настил – подивитися, чи немае води; вiдсунув шухляду пiд кормовим сидiнням – подивитися, чи там черпачка; десь постукав, щось потер. У той же час встиг доповiсти, що вирiшив правити казну[11 - Правити казну – тинятися в парку чи по морському берегу, замiсть бути в казенному мiстi.], бо дiзнався вiд спiвучня, який пансiоном мешкае у грека, тобто чеха, який викладае грецьку мову, що цей педагог вирiшив сьогоднi викликати його, мого нового друга, до дошки не за чергою. Тому вiн залишив записку матерi (вона встае пiзно): «якщо прийде педель, скажи йому, що я пiшов до дантиста», депонував ранець у сусiднього тютюнника i вiдправився на Ланжерон.

– Компанiйська людина ваша мама, – сказав я iз щирою похвалою. Ми вже гребли.

– Жити можна, – пiдтвердив вiн, – tout ? fait potable[12 - Цiлком безпечно (фр.).].

– Так навiщо тодi ранець у тютюнника. Залишили б удома, якщо мати згодна.

– Через тата неможливо. Вiн усе ще необстрiляний. Досi не може заспокоiтися, що я замiсть нього розписуюсь пiд оцiнками. Нiчого, звикне. Завтра я всю записку напишу його почерком: «син мiй, Мiльгром Сергiй, п’ятого класу, не був певного числа через зубний бiль».

Ми добряче вiд’iхали; вiн чудово грiб, i знався на всiх човнярських словах. Вiтер сьогоднi знову розгуляеться до п’ятоi години, i не просто вiтер, а саме «трамонтан»[13 - Трамонтан (вiд iтал. tramontane). У Причорномор’i i Приазов’i – пiвнiчний вiтер.]. «Затабаньте правим, бо наскочимо на той дубок[14 - Дубок – найбiльш поширене на Чорному та Азовському морях вiтрильне дерев’яне судно прибережного плавання.]». «Дивiться – подохла морська свиня», – при цьому вказуючи пальцем на тушу дельфiна, що була викинута вчора бурею на нижне пiдмостя хвилерiза неподалiк вiд маяка.

У промiжках мiж морехiдними примiтками вiн надав менi багато уривчастих вiдомостей про сiм’ю. Батько кожного ранку «шкварить конкою до контори», тому вiн такий небезпечний, коли не хочеться йти до гiмназii – мусиш виходити з дому разом з ним. Увечерi дома «товчок» (тобто товкучки): це до старшоi сестри приходять «ii пасажири», здебiльшого студенти. Є ще старший брат Марко, людина нiчого собi, «портативний», але «тютя» (цього термiна я не знав: мабуть, на зразок фофана[15 - Вiд власного iменi Феофан (розм.) Простак, недалекий, нерозторопний, тупа людина.] або роззяви). Марко того року «нiцшеанець». Серьожа про нього склав такого вiрша:

В штанах дiра, в iдеях модних вiчно;
Людина вчена й тричi другорiчник.

– Це у нас вдома, – додав вiн, – мiй фах. Маруся вимагае, щоб про кожного ii пасажира був вiрш.

Сестра Лiка, мабуть, теж старша за Серьожу, «догризла останнi нiгтi, i тепер нудьгуе i злиться на всю Одесу». Наймолодший – Торiк, але вiн «опора престолу»: про все «мiркуе настiльки вiрно, що здалеку можна скиснути».

До маяка, я забув вам сказати, ми потрапили таким чином: угледiвши дубок, на який ми б наскочили, якби вiн не велiв «табанити», Серьожа згадав, що тепер бiля Андросiвського молу[16 - Андросiвський мол – один з молiв одеського порту, побудований 1842 року, названий за iменем його будiвельника – пiдрядника Андросова.] багацько дубкiв iз Херсона – везуть монастирськi[17 - Сорт кавуна.] кавуни.

– Хочете, подамося туди? Там i пообiдаемо, я пригощаю.

Дуже затишно i кумедно менi було з ним, а на дачi човен до вечора нiкому не знадобиться, до того ж вiн обiцяв по дорозi назад пiдiбрати «одного з обжорки», той буде гребти, а я вiдпочину. Я погодився, i ми «подалися» до порту, обiгнувши маяк i витративши на цю справу години три, через вiтер i брижi i необхiднiсть кожнi пiвгодини вичерпувати з-пiд настилу все Чорне море.

– Сухопутнi вони у вас адмiрали, – сварився Серьожа на адресу моiх друзiв, що так недбало утримували човен.

До пристанi серед дубкiв мусили пробиратися крiзь тисняву, наче в базарнi години на Товчку: малi судна ледь не терлися одне об одного, i Серьожа знав, де дубок, де баркас, де фелюка i ще п’ять чи десять назв. Мабуть, i його тут багато хто знав. З палуб, захаращених кавунами, разiв зо три його кликнули ласкаво, приблизно так:

– Ого, Серьожка, – ти куди, гобелка? Чего у клас не ходиш, сучий сину? Як живеться?

На що вiн незмiнно вiдповiдав:

– Скандiбобером! – тобто, судячи з тону, вiдмiнно живеться. З однiеi «фелюки» йому, скалячи бiлi зуби, молодець у червонiй фесцi щось вигукнув по-грецьки, i Серьожа обiзвався тiею ж мовою; я ii не знаю, на жаль, але розiбрав закiнчення фрази – «тiн мiтера су», знахiдний вiдмiнок вiд слова, що означае: твоя мати. У бесiдах зi мною Серьожа вiд цього стилю утримувався. Утiм, викладаючи менi своi погляди на учениць рiзних одеських гiмназiй, вiн i ранiше трохи збентежив мене своею фразеологiею: сама шпацька форма в Куракиноi-Текели – фiолетовий колiр добре облягае, логарифми стирчать, як облупленi!

Бiля пристанi вiн, вiдмовивши менi суворо в дозволi докласти свiй пай на витрати, збiгав кудись i принiс цiлий куль iстiвного. Тут же у човнi, зануривши задля гiгiени руки в ополонку мiж кавуновими шкiрками, ми влаштували найсмачнiшу в моему життi трапезу. Але солодше за iжу було милуватися тим, як iв Серьожа. Велика справа, що англiйцi звуть: table manners[18 - Правила поведiнки за столом.] – не просто вмiння тримати виделку i ковтати суп без музичного акомпанементу, а взагалi «обряд харчування», ритуал складний, особливий для рiзного роду iжi й для кожноi обстановки, свято второваноi поколiннями гастрономiчноi традицii. Що виделка? Не диво, коли е виделка, дiяти так, щоб i дивитися було приемно. Тут не тiльки виделки не було, але вона й взагалi була б тут недоречна. Бублик семiтатi[19 - Бублик семiтатi – так в Одесi називали бублики з кунжутом (походження слова, найiмовiрнiше, турецьке).]: Серьожа його не зламав, а розрiзав його по екватору, на два кiльця, намастив салом обидва розрiзи, зiшкрябав з глянцюватоi поверхнi кунжутне насiннячко, – рiвно, як досвiдчений сiвач на нивi, розсипав iх по салу, знову склав двi половинки i тiльки тодi, не ламаючи, уп’явся в бублик зубами. Тарань: Серьожа взяв ii за хвiст i плиском, разiв десять, шльопнув ii об свiй лiвий пiдбор, пояснивши менi: «шкiра легше злазить». Дiйсно, його тарань дозволила себе оголити значно швидше й досконалiше, нiж моя, хоча я над своею оперував за допомогою його ж фiнки; i я все ще пiдрiзав прозорi соленi шари на мiцних голках ii кiстяка, коли вiд його таранi давно лише масний слiд залишився на його пiдборiддi, на щоках й на кiнчику носа. Але вершиною обряду був кавун. Я було почав його рiзати на скибки: Серьожа поспiшно сказав менi: «Для мене не треба». Вiн узяв цiлу четвертинку, потримав ii перед очима, милуючись грою кольорiв, – i зник. Зник геть з очей. Передi мною сидiла гiмназична форма з маскою зеленого мармуру замiсть голови. Завидки взяли мене: я з боку вiдчув, що вiн у цей момент переживае. Добрий кавун пахне тихою водою, чи навпаки, це байдуже; але втонути так, як вiн у кавунi, – все одно, що заплисти надвечiр далеко в морське затишшя, лягти на спину i забути про все. Ідеал нiрвани, ти i природа, i бiльше нiчого. Заздрiсть мене взяла: я схопив iншу четвертинку i теж розпрощався з землею.

…Потiм прийшов той «один з обжорки», i я мимоволi подумав по-берлiнськи: «so siehste aus»[20 - Так i виглядае (нiм.)]. Серьожа його вiдрекомендував: Мотя Банабак. Тому було рокiв двадцять, але, попри рiзницю в роках, це були, мабуть, нерозлучнi друзi. По дорозi назад я заснув i iхньоi бесiди не чув; але все iнше я згадав коли, пiсля театру, сидiв за горнятком схiдноi кави i блюдцем сiрського рахат-лукуму в улюбленiй грецькiй кав’ярнi на розi Червоного провулка.

ІІІ. У «Лiтературцi»

На суботнику, у лiтературно-артистичному гуртку[21 - Одеське Лiтературно-артистичне товариство (1897–1904), з 1899 року розмiщувалося на Ланжеронiвськiй, 2, у колишньому палацi князя Гагарiна (нинi Лiтературний музей). В. Жаботинський активно брав участь у роботi «Литературки».], пiсля концерту, поки служителi прибирали стiльцi для танцiв у «винограднiй» залi, Маруся, тягнучи за рукав, пiдвела до мене свою матiр i сказала:

– Ця жiнка хоче з вами познайомитися, але нiяковiе: Анна Михайлiвна Мiльгром. Мiж iншим, треба i самiй вiдрекомендуватися: я ii дочка, але вона нi в чому не винна.

Анна Михайлiвна подала менi руку, а Маруся, наказавши iй стишеним голосом: «поводься як слiд», пiшла обирати собi кавалера; бо закон, за яким це робиться навпаки, був не для неi писаний.

«Виноградна» зала так звалася тому, що стiни ii прикрашенi були опуклим плетiнням лози i грон. Примiщення гуртка займало цiлий маеток; кому вiн належав i хто там жив ранiше, не пам’ятаю, але, мабуть, багатi пани. Вiн був у кращому мiсцi мiста, на самiй межi двох його свiтiв – верхнього i гаванного. Дотепер, замруживши очi, можу воскресити перед собою, хоча вже крiзь туман, що затушовуе подробицi, ту велику площу, пам’ять шляхетноi архiтектури заморських майстрiв першоi третини дев’ятнадцятого сторiччя i свiдоцтво про тиху витонченiсть стародавнього смаку перших будiвничих мiста – Рiшелье, де Рiбаса, Воронцова[22 - Дюк (герцог) Еммануiл Осипович де Рiшелье (Armand Emmanuel du Plessis de Richelieu, 1766–1822) – перший одеський градоначальник (1802–1814) i генерал-губернатор Новоросiйського краю, згодом прем’ер-мiнiстр Францii.Хосе де Рiбас (Josе de Ribas, 1751–1800) – адмiрал, засновник Одеси i одеського порту, перший мiський голова (1794–1796).Михайло Семенович Воронцов (1782–1856) – граф, новоросiйський генерал-губернатор (1823–1844), сприяв господарському розвитку i будiвництву Одеси.] i всього того пiонерського поколiння негоцiантiв i контрабандистiв з iталiйськими та грецькими прiзвищами. Просто передi мною – крило мiськоi бiблiотеки; лiворуч на тлi широкоi, майже безмежноi затоки – перистиль[23 - Перистиль (перiстiлiум) – вiдкритий простiр, зазвичай, двiр, сад або площа, оточений iз чотирьох бокiв критою колонадою.] думи; обидва не осоромили б анi Коринфа, анi Пiзи. Обернись праворуч, до перших будинкiв Італiйськоi вулицi, за моiх часiв вона мала iм’я Пушкiна, який там писав Онегiна; обернися назад, до Англiйського клубу i, трохи подалi, лiвого фасаду мiського театру: усе це будували в рiзнi часи, але все з тою самою любов’ю до iноземного, латинського й еллiнського генiя мiста з незрозумiлою назвою, немов узятою з легенди про царство «на схiд вiд сонця, на захiд вiд мiсяця». І тут же, бiля самого маетку «лiтературки» (теж по-братськи схожого на вiлли, що я бачив у Сiенi), починався один зi спускiв у прiрву порту, i в тихi днi звiдти тягнуло смолою i линула луна елеваторiв.

У той пiдцензурний час «лiтературка» була оазою вiльного слова; ми всi, ii учасники, самi не розумiли, чому ii дозволило начальство i чому не закрило. Прямоi крамоли там не було, усi ми були настiльки видресируванi, що слова на кшталт «самодержавство» i «конституцiя» самi по собi якось не втискалися до нашого публiчного словника; але про що б не йшлося, вiд дрiбноi земськоi одиницi до Гауптманова «Затонулого дзвона»[24 - «Die versunkene Glocke» (1896) – п’еса нiмецького драматурга Герхарта Гауптмана (1862–1946).], – у всьому рокотала крамола. Чеховська туга сприймалась як протест проти ладу i династii; вигаданi босяки Горького, аж до Мальви[25 - Героiня однойменного оповiдання «Мальва» (1897) Максима Горького.], – як набатний заклик на барикади; чому i як, я б зараз не взявся пояснити, але так воно було. Партiй ще не було, крiм пiдпiльних; легальнi марксисти i народники не завжди достеменно знали, чим вони один вiд одного рiзняться, i покiрно значилися, разом iз прийдешнiми кадетами, у загальному безбережжi «передового табору»; але разом з тим, не маючи програм, ми примудрялися виявляти запальну програмну нетерпимiсть. Хтось представив доповiдь про Надсона, де доводилося, що вiн не поет-громадянин, а поет-обиватель. «Кiфа Мокiйович у вiршах»[26 - Кiфа Мокiйович – гоголiвський персонаж» («Мертвi душi», т. 1, гл. 11), iм’я загальне для малоосвiченоi людини, що вiддаеться до безглуздих, порожнiх, дозвiльних мiркувань.]; двi години поспiль його громили опоненти за реакцiйнiсть цього погляду, i грек, що головував, за фахом страховий iнспектор, власною волею позбавив доповiдача права на останне слово, i вiн так i залишився зганьбленим навiки; а в чому був склад злочину, не пам’ятаю, i неважливо. Але тодi це було приголомшливо важливо; i, як той маеток стояв у головнiй точцi мiста географiчно, так були нашi четверги «лiтературки» осередком нашоi духовноi суети.

Озираючись на все це через тридцять рокiв, я, однак, думаю, що найцiкавiше тодi в нас було мирне братання народностей. Усi вiсiм чи десять племен староi Одеси зустрiчалися в цьому клубi, i дiйсно не приходило на ум хоча б мовчки для себе помiтити, хто е хто. Мине ще два роки, i це змiниться, але на самiй зорi столiття ми щиро ладили. Дивно; дома в себе всi ми, здаеться, жили порiзно вiд iнородцiв, вiдвiдували й запрошували поляки полякiв, руськi руських, евреi евреiв; винятки траплялися порiвняно рiдко; але ми ще не замислювалися, чому це так, пiдсвiдомо вважаючи це явище просто тимчасовим недоглядом, а вавилонську строкатiсть загального форуму – символом прекрасного завтра. Можливо, краще за всiх висловив цей настрiй – його примирливу поверхню й пiдземну загрозу – один чесний i недоумкуватий мiй товариш по чарцi, оперний тенор з украiнським прiзвищем, коли на суботнику пiсля вечерi пiдiйшов напiдпитку обiйняти мене за якусь застiльну промову:

– За саму печiнку ви мене сьогоднi зачепили, – сказав вiн тричi цiлуючись, – водою нас тепер не розiллеш: побратими на все життя. Шкода тiльки от що патякають люди про вiру: один руський, iнший – еврей. Яка рiзниця? Була б душа спiльна, як у нас з вами. А ось Х. – той iнша справа: у нього душа еврейська. Пiдла ця душа…

* * *

Анна Михайлiвна виявилася зблизька зовсiм моложавою панi з дивними добрими очима; дуже вибачалася за витiвку дочки – «вам не до старих, ви хочете танцювати». Я правдиво пояснив, що ще в гiмназii вчитель танцiв Цорн прогнав мене з класу, виявивши, що я нiяк не можу осягну- ти рiзницю мiж кадриллю i вальсом на три па. Ми сидiли в куточку за фiкусом i розбалакалися; причому я спочатку намагався вести бесiду галантно («моiй дочцi скоро двадцять» – «хто вам, панi, дозволив вийти замiж у пiдготовчому класi?»), але вона просто вiдмахнулась i без церемонiй вiдразу перевела мене в дитячу:

– Слухайте, я дiйсно хотiла з вами зустрiтися. Мiй чоловiк знав вашого батька колись, на Днiпрi; ми часто про вас говоримо, i я хотiла вас запитати: чого ви, людина здiбна, тиняетесь без фаху?

Для першого знайомства це було дуже образливе питання; але в неi був особливий хист (потiм ще бiльшою мiрою я знайшов його в Марусi) говорити найнедоречнiшi речi якось по-милому, немов iй усе можна.

– Без фаху? Та я вже стiльки рокiв газетяр.

Вона подивилася на мене з непiдробним подивом, немов я сказав, що ось вже десять рокiв стрибаю на однiй нозi.

– Це ж не кар’ера. Писати можна ще рiк, ще два; не можна усе життя писати фейлетони. Ігнац Альбертович (це мiй чоловiк) залюбки влаштував би вас до себе в контору; або подумайте про адвокатуру; або ще щось, тiльки не можна ж бовтатися людинi у повiтрi без справжнього заробiтку.

Я було став доводити кориснi якостi мого ремесла, але вiдчув, що не допоможе йому захист; в ii уявi про соцiальнi сходини просто не було для нього щаблини; за старих часiв, кажуть, так дивилися всi поряднi люди на акторiв; або, можливо, це проявився атавiзм еврейський, i мое заняття здавалося ii чимось на кшталт професii меламеда[27 - Учитель (iдиш).], за яку береться людина тому, що нiчого iншого не знайшлося. Я кинув апологiю i перейшов у наступ:

– Вiдвертiсть за вiдвертiсть. Я знаю двох ваших дiтей: цю старшу панянку i Серьожу. Скажiть: як у них прищеплюються вашi розсудливi поради? Обидва вони диво, але дещо, боюся, не на ваш смак…

– О, це iнша рiч. Вони моi дiти; я скорiше на дах гуляти полiзу, нiж стану iм радити.

– Як це так?

– Остання людина, кого будуть слухати, це мати або батько, все одне. У кожного поколiння повторюеться трагедiя батькiв i дiтей, i завжди одна й та сама: саме те, що проповiдують батьки, одного чудового дня виявляеться дiтям остогидiло, разом i батьки остогидiли. Дякую, не хочу.

«Розумниця панi», подумав я, i вирiшив, що цiкавiше вечiр, нiж з нею, я не проведу. Ця сiм’я мене вже зацiкавила; я почав розпитувати ii про дiтей, вона радо розповiдала, хвилинами iз такою вiдвертiстю, яка вiд iншоi людини мене б рiзонула, якби не виходило в неi це все «любенько».

Мiж танцями пiдбiгла до нас Маруся; сказала менi, вказуючи на матiр: «бережiться, вона справжня демi-в’ерж[28 - Напiвдiва (фр.).] – зачарувати зачаруе, а на роман не погодиться»; i тут же повiдомила матерi: «весь вечiр танцюю з Н. Н.; закохана; шкода, у нього вуса, але я сподiваюсь, що м’якi, дряпати не будуть», – i втекла.

– Вiд слова не стане, – сказав я втiшно, думаючи, що Анна Михайлiвна знiтилася вiд конкретностi цього прогнозу: але це ii зовсiм не збентежило.

– У дiвчат цього поколiння, що слово, що дiло – рiзниця iх не лякае.

– А вас?

– Кожна мати за своiх дiтей бентежиться; але найменше я турбуватимусь саме за Марусю. Ви в дитинствi каталися на велетенських кроках? Злiтаеш мало не до мiсяця, падаеш немов у прiрву – але це все тiльки так здаеться, а насправдi е прив’язь i мiцна межа. У Марусi е межа, далi якоi ii жоднi вуса не подряпають, – хоча я, звичайно, не хотiла би точно знати, де ця межа, – а ось мiй чоловiк.

Ігнац Альбертович був набагато старший, повний, з поголеним пiдборiддям, в окулярах; я й з вигляду б сказав хлiбник[29 - Хлiбник – купець, що займаеться хлiботоргiвлею.] – так i виявилося. Судячи з акценту, вiн у руськiй школi не вчився, сам над собою попрацював; з особливою ретельнiстю, як було заведено в його поколiннi, читав нiмецьких класикiв – згодом цитував з пам’ятi ледь не сторiнки з Берне[30 - Людвiг Бернi (1786–1837) – нiмецький публiцист i письменник еврейського походження, поборник емансипацii евреiв.], а з поетiв особливо любив чомусь Шамiссо та Ленуа[31 - Адельберт фон Шамиссо (1781–1838) – нiмецький письменник, поет i натуралiст. Нiколаус Ленау (1802–1850) – австрiйський поет-романтик.]. Як наслiдок, був на ньому почасти той невизначений вiдбиток, який ми передаемо смiшним словом «iнтелiгент»; слово настiльки ж хиткого змiсту, як в англiйцiв «джентльмен». У справжнього джентльмена можуть бути нестерпно поганi манери, як i справжнiй iнтелiгент може спокiйно, навiть позiхнувши, виявити незнання Мопассана або Гегеля; рiч тут не в реальних ознаках, а в якiйсь внутрiшньоi припорошености культурою взагалi. Але разом з цим в Ігнацii Альбертовичу перш за все вiдчувалася людина зi свiту «дiлов», яка знала цiну речам i людям, яка була впевнена, що цiна, ймовiрно, i е сама сутнiсть. Усе це я дiзнався згодом, коли зiйшовся з сiм’ею, хоча i в тiй першiй бесiдi менi закарбувалися в пам’ятi деякi його оцiнки.

Анна Михайлiвна вiдразу йому поскаржилася, що в контору я не хочу, а збираюся «весь вiк свiй писати».

– Що ж, – сказав вiн, – молодий чоловiк, певно, мае свою фантазiю в життi. У нашого сина Марка що не мiсяць, то нова фантазiя; я йому завжди кажу: «З Богом, бажаю успiху; тiльки пам’ятай: якщо тобi вдасться, я скажу молодець, я завжди передбачав, що з тебе будуть люди. А як провалишся, я скажу: та чи я не знав вiд самого його народження, що Марко дурень?»

Я подякував за науку, але вважав за краще перевести бесiду подалi вiд себе, на iхнiх власних дiтей; це було легко – Анна Михайлiвна явно любила цю тему, i чоловiк теж ii не цурався. Серьожу вони змалювали точно таким, як я його вже знав; Ігнац Альбертович, протираючи окуляри, закрiпив цей опис формулою дещо несподiваною:

– Узагалi шарлатан; люблю шарлатанiв.

Зате про Торiка (його звали Вiктор), наймолодшого, Анна Михайлiвна говорила шанобливо: добре вчиться, багато читае, ходить на гiмнастику, непогано грае на скрипцi, ввiчливий, залюбки послужливий: коли в матерi було запалення легень, а Маруся тодi була за кордоном, Торiк ходив за хворою краще за будь-яку доглядальницю.

– Є, – сказав Ігнац Альбертович, – люди, котрi люблять суп iз локшиною, а е i такi, що люблять його з галушками. Це не просто, це двое характерiв. Локшина – дiло слизьке: якщо повезе, набереш цiлу копицю; але е й ризик, що усе зiслизне. А з галушками жодноi бентеги: бiльше нiж одну не виловиш, зате з м’ясом, i вже напевне. У нас Серьожа любить суп iз локшиною, а Торiк – з галушками.

Я довго смiявся, хоча чув цю притчу i ранiше, у багатьох версiях; але вiн дуже соковито все це виклав. Я запитав:

– Тепер менi знайома вся галерея сiмейних портретiв, але Серьожа говорив, що е ще сестра – Лiка?

Анна Михайлiвна подивилася на чоловiка, а вiн – на пiдлогу, i сказав роздумливо:

– Лiка. Хм… Лiка – це не сюжет для розмови пiд час танцiв.

IV. Навколо Марусi

Незабаром я став частим гостем в iхньому домi; i при цьому, дивно сказати, попервах нiби й втратив з поля зору самих господарiв дому – матiр i батька i дiтей. Усi вони потонули у строкатiй i гомiнкiй товкотнечi Марусиних «пасажирiв»; минуло багато тижнiв, поки я крiзь це щiльне плетення стороннiх людей почав розрiзняти спочатку Марусю, а потiм i решту сiм’i.