скачать книгу бесплатно
– Можна, – вiдповiв я. – А дозвольте дiзнатися, про що йтиметься?
– Менi треба, – вiдповiв вiн, вдивляючись круглими очима, – розпитати вас про одну рiч: чого, власне, хоче Нiцше? – І тут же «пояснив»: – Тому що я, розумiете, переконаний нiцшеанець.
Я не втримався вiд iронiчного зауваження:
– Це якось не в’яжеться. Що ви нiцшеанець, давно менi казав Серьожа; адже перша для цього передумова – знати, чого Нiцше «хоче»…
Вiн анiтрохи не знiтився – навпаки, роз’яснив дуже щиро i по-своему логiчно:
– Я його намагався читати; у мене е майже все, що виходило росiйською; хочете, покажу. Я, взагалi, бачте, силу- силенну читаю; але так уже безглуздо влаштований – якщо сам читаю, головного нiколи не можу зрозумiти; не тiльки фiлософiю, але навiть вiршi й белетристику. Менi завжди потрiбен поводир: вiн ткне пальцем, скаже: ось воно! – i тодi менi вiдразу все вiдкриваеться.
Тут вiн трохи знiяковiв i додав:
– У сiм’i нашiй, i товаришi також, думають, бачте, що я просто дурень. Я в це не вiрю; але одне правда – я не з тих людей, якi мусять мiркувати власною головою. Я, бачте, з тих людей, яким належить завжди прислухатися.
Ця сповiдь мене збентежила i навiть зацiкавила; але все одно я ще запитав:
– Звiдки ж вам вiдомо, що ви вже нiцшеанець?
– А хiба треба знати добре Бiблiю, щоб бути побожним? Я десь чув, що, навпаки – у католикiв у старовину буцiмто заборонено було мирянам читати Євангелiе без допомоги ксьондза: щоб вiра не скисла.
Вечiр я йому дав, це було легко: мода на Нiцше тiльки докотилася до Росii, про нього вже три доповiдi з дебатами вiдбулися в нас у «лiтературцi»; книги його були в мене; чи всi були тодi розрiзанi, ручатися не стану, але розповiсти своiми словами – будь ласка. Марко, насправдi, вмiв «прислухатися»; i, хоч я спочатку подумки приеднався до думки сiм’i й товаришiв, яку вiн цитував, незабаром, однак, почав сумнiватися, чи цiлком це правильно. Якщо й був вiн дурнем, то не простим, а sui generis[60 - Єдиний у своему родi (лат.).].
Власне, i «сiм’я» трималася того ж квалiфiкованого погляду; принаймнi батько. На цю тему Ігнац Альбертович одного разу прочитав менi щось на кшталт лекцii. Почалося, пам’ятаю, з того, що Марко щось десь наплутав, батько був невдоволений, а Серьожа старшим басом сказав братовi:
– Марку, Марку, що з тебе вийде? Подумай тiльки – Олександровi Македонському у твоему вiцi було вже майже двадцять рокiв!!
Пiсля цього ми з Ігнацом Альбертовичем залишилися однi, i раптом вiн мене запитав:
– Чи задавалися ви коли-небудь думкою про категорii поняття «дурень»?
Тут вiн i прочитав менi лекцiю, попередивши, що класифiкацiя належить не йому, а взята частково з улюблених його нiмецько-еврейських авторiв, частково фольклору волинського гетто, де вiн народився. Дурнi, наприклад, бувають лiтнi й зимовi. Ти сидиш собi в будиночку взимку, а на вулицi завiрюха, усе трiщить i хлопае: здаеться тобi, що хтось постукав у дверi, але ти не певен – може, просто вiтер. Нарештi, ти вiдгукуешся: входьте. Хтось ввалюе в сiни, весь закутаний, не розбереш – чоловiк чи жiнка; фiгура довго вовтузиться, розв’язуе башлик, виплутуеться з валянок – i тiльки тодi, врештi-решт, ти впiзнаеш: перед тобою дурень. Це – зимовий. Лiтнiй дурень зате впурхне до тебе без нiчого, i ти вiдразу бачиш, хто вiн такий. Потiм можлива i квалiфiкацiя за iншою ознакою: бувае дурень пасивний i активний; перший сидить собi в кутку i не суе носа не у своi теми, i це часто навiть тип дуже затишний для спiвжиття, а також удачливий у сенсi кар’ери; зате другий гнiтюче незручний.
– Але цього недостатньо, – закiнчив вiн, – я вiдчуваю, що потрiбен ще третiй якийсь метод класифiкацii, скажiмо – за взуттям: одна категорiя народжуеться зi свинцевими пiдошвами на ногах, нiякими силами з мiсця не зрушиш; а друга, навпаки, у сандалях iз крильцями, на кшталт Меркурiя… або Марка.
* * *
Ще якось спостерiгав я його пiд Новий рiк, на студентському балу в «трупарнi». Бал завжди вiдбувався в чудовому палацi бiржi (пишному слову «палац» нiхто iз землякiв моiх тут не здивуеться, а з iноземцями я цю тему i з’ясовувати не маю намiру). «Трупарнею» називалася в таких випадках одна з бокових зал, куди впускали лише добiрну публiку, добiрну в сенсi «передового» устремлiння душi; i впускати починали лише з першоi ночi. Пили там солiдно, пiд ранок iншi навiть до iстинного трупного градуса; але головний там запiй був iдейний i словесний. Хоча допускалися й цивiльнi, масу, безумовно, становили студенти. Був стiл марксистiв i стiл народникiв, столи полякiв, грузинiв, вiрмен (столи сiонiстiв i Бунда з’явилися кiлькома роками пiзнiше, але в найпершi роки сторiччя я iх не пам’ятаю). За головним столом сановито сидiли факультетськi та курсовi старости i до них тулилася позафракцiйна бiльшiсть, що ще не визначилась. За кожним столом то лунали промови, то спiвали пiсень; у першi години оратори говорили з мiсць, ближче до ранку вилазили на стiл; ще ближче до ранку – одночасно за тим самим столом проповiдували i зi столу, i знизу, а авдиторiя спiвала. До цього часу тактично зникали популярнi професори, але на початку ночi й вони брали перипатетичну[61 - Перипатетики (вiд грец. ?????????: прогулюватися, походжати) – послiдовники фiлософськоi школи Аристотеля, назва якоi виникла через звичку Аристотеля прогулюватися з учнями пiд час читання лекцiй.] участь в урочистостях, переходячи вiд столу до столу з короткими iмпровiзацiями з неписаноi хрестоматii застiльного красномовства. «Товаришi студенти, це шампанське – занадто дороге вино, щоб пити менi його за вас, тим паче вам за мене. Вип’емо за дещо вище – за те, чого ми всi чекаемо з року на рiк: нехай звершиться воно в наступному роцi»… «Колеги, серед нас знаходиться публiцист, трудiвник поневоленого слова: пiднiмемо бокали за те, щоб слово стало вiльним…»
У той вечiр пустили туди й Марка, – хоч i тут я не пам’ятаю, чи був вiн тодi вже студентом. Увiйшов вiн несмiливо, не знаючи, куди притулитися; хтось знайомий його покликав до столу, де сидячи й стоячи юрбилися чорноволосi кавказцi – здалека не можна було розiбрати, якоi нацiональностi, – там вiн уже й залишився на весь вечiр. Озираючись на нього час вiд часу, я бачив, що йому з ними зовсiм нiяково: вiн пiдспiвував, махав руками, кричав, пiдтакував ораторам, хоча бiльшiсть iх там, здаеться, говорили своею рiдною мовою.
Коли сам мало п’еш, цiкаво i сумно стежити, як закiнчуеться розгульна нiч. Поступово дерев’янiють м’язи зелених або фiолетових облич, застигають скельцями очi, мертво стукаються однi об однi слова, що хитаються як на пiдпiрках; на столах розлито, у чоловiкiв пом’ятi комiри й краi манжет заяложенi, а хто у фраку, у тих зламанi попереду сорочки; взагалi, усе вже стало погано, вже у дверях стоiть незримо прибиральниця з вiдром i ганчiркою для пiдлоги… Дивно, на мiй погляд, пасувала в цiй хвилинi там, у мертвецькiй, завершальна «Gaudeamus», найжалiбнiша пiсня у свiтi.
Марко провiв мене додому; вiн теж не багато випив, але був п’яний вiд вина духовного, i саме кахетинського. Вiн мугикав наспiв i слова «мравал джамiер»[62 - «Многая лiта» (груз.) – грузинська застiльна пiсня.]; два квартали поспiль, нiколи не бачивши Кавказу, змальовував Вiйськово-грузинський шлях i Тифлiс; щось доводив про царицю Тамару i поета Руставелi… Лермонтов пише: «бiгли боязкi грузини» – що за наклеп на лицарське плем’я! Марко усе вже знав про грузинський рух, знав уже рiзницю мiж поняттями картвели, iмеретини, сванети, лази[63 - Картвели – самоназва грузин. Імеретiни – етнографiчна група грузин, що населяе область Імеретi в захiднiй частинi Грузii. Свани – субетнiчна група грузин, що населяе iсторичну область Сванетiя на пiвнiчному заходi Грузii. Лази – субетнiчна група грузин, що населяе iсторичну область Лазистан на пiвнiчному сходi Туреччини.], навiть i мовою вже володiв – бездомну собачку на розi поманив: «модi ак»[64 - Йди-но сюди (груз.).], потiм вiдiгнав геть: «цадi!» (за точнiсть не ручаюсь, так запам’яталось); i закiнчив зiтханням зi самоi глибини своеi душi:
– Нерозумно це: чому не можна людинi взяти, та й оголосити себе грузином?
Я розреготався:
– Марку, е тут один лiкар-сiонiст, у нього покоiвка Гапка, якось вона подавала чай у них на зборах, а потiм ii лiкарка запитала: як тобi сподобалося? А Гапка вiдповiла, тоном благоговiйноi покiрностi долi: що ж, панi, треба iхати до Палестини.
Вiн образився; знайшов, що це зовсiм iнше, i, взагалi, ця Гапка – старий анекдот, десять разiв уже чув.
– До речi, Марку, – сказав я, позiхаючи, – якщо вже шукати собi нацiю, чому б вам не приткнутися до сiонiстiв?
Вiн на мене витрiщив банькатi очi з повним подивом; ясно було за цим поглядом, що навiть жартома, о п’ятiй ранку, не може нормальна людина договоритися до такоi безмежноi нiсенiтницi.
* * *
Тепер уже представленi читачевi, на першому планi або мимохiдь, усi п’ятеро; можна перейти до самоi повiстi про те, що з ними сталося.
VIII. Мiй двiрник
Мiсяцi минали; я iхав i приiздив, часто на довго втрачаючи сiм’ю Мiльгромiв з виду. Час вiд часу десь стрiляли в губернаторiв, убивали мiнiстрiв; дивно, з якою найчистiшою радiстю сприймалися цi вiстi всiм суспiльством; тепер така одностайнiсть була б у такому разi неможлива – втiм, тепер i немае нiде ситуацii, цiлком аналогiчноi. Але для нашоi оповiдi одна тiльки сторона цих подiй суттева: те, що доба «весни» – на перших порах, з погляду таких, як я, вiдсторонених спостерiгачiв, весела, безхмарна, м’яка – почала поступово приймати все бiльш жорстокий i лютий характер. З пiвночi приходили вiстi про каральнi походи на цiлi губернii; вже ясно було, що одним «настроем» передового суспiльства та одиничними кулями переродити державний устрiй не вдасться, – що i «весна» стане масовою трагедiею; тiльки одного ми не розумiли, що трагедiя триватиме довго. Вiдповiдно до цього на очах змiнювався й побут нашого мiста, ще донедавна легкий i безтурботний.
Перш за все я помiтив це через особисту еволюцiю одного пересiчного громадянина; вiн був двiрником нашого двору. Звали його Хома, i був вiн чорнобородим дядьком iз Херсонщини. Я в тому будинку мешкав давно, i з Хомою пiдтримував найкращi стосунки. По ночах, на мiй дзвiнок бiля ворiт, вiн зараз же вилазив зi свого пiдпiльного лiгва, «одчинял фортку» – тобто хвiртку – i, приймаючи гривеник, ввiчливо, хоч яким був заспаним, кивав чуприною i казав:
– Мерсi вам, панич.
Якщо, увiйшовши до кухнi, хто-небудь iз домашнiх знаходив його в рукопашному спiлкуваннi з гарненькою нашою покоiвкою Мотрею, вiн швидко вiд неi вiдсторонювався, знiмав картуза i знiяковiло доповiдав, що вiзит його пояснюеться турботою про нашi iнтереси – побачити, наприклад, чи комин не димить або чи в’юшки справнi. Тобто це був ранiше нормальний мiщанин iз трудового стану, сам жив i iншим давав жити, i жодних претензiй на висоти командноi позицii не висував.
Але поступово почала в ньому намiчатися психологiчна перемiна. Першою, пам’ятаю, ii помiтила Мотря. Якось забракло дров; iй сказали, як завжди, попросити двiрника, щоб пiдняв з льоху оберемок; вона збiгала до двору i, повернувшись, доповiла:
– Фоми Гаврилича немае, вони пiшовши.
Я навiть не вiдразу зрозумiв, про кого вона говорить; особливо мене вразив дiеприслiвник замiсть простого минулого. Мотря, яка до нас служила в генерала, точно дотримувалася цих дiеслiвних тонкощiв i завжди вiдтiняла, що праля «пiшла», а панi – «пiшовши». Я смутно вiдчув, що в суспiльному становищi нашого двiрника вiдбуваеться якийсь процес пiднесення.
Пiсля цього я сам почав спостерiгати тривожнi ознаки. Уночi доводилося простоювати бiля ворiт, тупаючи замерзлими ногами, i п’ять, i десять хвилин. Отримуючи традицiйний гривеник, Хома тепер нерiдко пiдносив монету до очей i роздивлявся ii, у тьмяному освiтленнi пiдворiття, з таким виразом, яке ясно промовляло, що традицiя ще не е обмежувальний закон. Свою форму вдячности вiн почав поступово скорочувати: «мерсi, панич», потiм просто «спасiбо» – причому, знов-таки, не тiльки пропуск титулу, а й перехiд iз французькоi мови на росiйську лунав багатозначно. Одного разу, протримавши мене ледь не пiв години на морозi, вiн менi навiть зробив зауваження:
– Тут, панич, не церква, щоб так вiддзвонювати!
А наступного разу, похитавши головою, вiдiзвався повчально:
– Пiзно гуляете, то й для здоров’я шкода!
Закiнчилося тим, що я, через боязкiсть своеi натури, дзвонив лише один раз i покiрно чекав; гривеник змiнив на п’ятиалтинний; сам, вручаючи монету, промовляв «дякую», а Хома у вiдповiдь iнколи буркав щось недорiкувате, а iнколи нiчого. Але не в тому суть: значно характернiшим для огневицi, що охопила iмперiю (як сонце у краплинi, вiдбивалася тодi iмперiя у моему двiрниковi), було те, що Хома з кожним тижнем ставав дедалi бiльш значущим фактором мого життя. Я вiдчував Хому весь час, немов вставний зуб, що не вдався дантистовi. Вiн давно вже не спiвчував, коли в мене збиралися гостi: одного разу подзвонив о пiв на дванадцяту i запитав Мотрю, чи то не засiдання, бо за пивом не послали, i щось-то не чути, щоб спiвали, як «усегда». Іншого разу забрав мою пошту в листоношi i, передаючи менi пачку, запитав пронизливо:
– Закордонi газети отримуете?
Я подiлився цими спостереженнями зi знайомими: усi iх пiдтвердили. Двiрницький стан стрiмко пiдвищувався в чинi та впливовости, перетворюючись у головний стрижень апарату державноi влади. Громадянин думав, буцiмто вiн штурмуе бастiони самодержавства; насправдi, облогу фортецi вело начальство, – мiльйонiв фортець, кожного будинку, i авангард армii облоги вже сидiв у пiдвальних своiх шанцях по цей бiк ворiт.
Цiкаве було i нiчне пожвавлення на вулицях. Попри всю нашу столичну пиху, ми звикли до того, що о другiй ночi, коли вертаешся додому з дружньоi бесiди, нiкого на вулицях немае, i втiшали мунiципальне самолюбство наше посиланням на Вiдень, де люди теж рано лягають спати. Але тепер я майже щоночi в тi години деiнде натрапляв на мовчазну ходу: попереду жандармський ротмiстр, за ним властивий йому почет – i вже десь якийсь iнший Хома, або мiй власний, заздалегiдь попереджений про призначений обшук, чекав, не засинаючи, владного дзвiнка, i вже завербував приятеля на амплуа другого понятого.
З другого боку, чутно було, що й обложенi готуються до вилазки. Чутно: по всьому мiсту шепотiлися, що мае бути «демонстрацiя». Що таке демонстрацiя, нiхто напевне не знав – нiколи не бачив ii нi сам, нi дiд його; саме тому здавалося, що прогулянка сотнi юнакiв i дiвчат брукiвкою Дерибасiвськоi вулицi з червоним прапором на чолi буде для ворога ударом нечуваноi сили, вiд якого затрусяться i палаци, i тюрми. Народний шепiт кiлька разiв навiть називав точний мiсяць i дату тоi недiлi, коли вибухне ця бомба; поки ще, однак, не до ладу. Але вже було зрозумiло, хто будуть учасники цього грiзного походу iз Соборноi площi на рiг Рiшельевськоi вулицi: вони так виразно впадали в око на кожному кроцi, i молодi люди, i дiвчата, немов би вже заздалегiдь для цього зодягнулися в якийсь особливий формений одяг.
Утiм, це i був майже формений одяг: не в сенсi крою i кольору, а в сенсi загального якогось стилю. Про екстернiв я вже говорив; тепер, у ще бiльшiй, мабуть, кiлькости з’явилися в побутi iхнi духовнi подруги. Серьожа перший принiс у наше коло збiрне iм’я, котрим (вiн божився) iх позначили поза очi навiть власнi товаришi, хоча я довго пiдозрював, що прiзвище вигадав вiн сам: «дрипка», вiд слова «задрипаний», якого, здаеться, немае i в останньому виданнi словника Даля. Солом’яний капелюх чоловiчого крою у виглядi тарiлки, завжди погано приколотий i зсуваний вбiк, причому носiйка час вiд часу пiдштовхувала його на мiсце вказiвним пальцем; блузка того крою, котрий тодi називався англiйським, з високим вiдкладним комiром i з краваткою, що пропускалась у кiльце, – але часто без краватки i без кiльця: спiдниця на кнопках збоку, але принаймнi однiеi кнопки обов’язково не вистачало; черевики з обiрваними шнурками, що переплiталися не через тi гачки, що треба, i на черевиках семиденний порох усiх степiв Чорномор’я; над усiм цим iнколи окуляри у дротянiй оправi, i майже завжди рожева печатка хронiчного нежитю.
– А ти не смiйся, – вичитував менi приятель, колишнiй мiй однокласник, котрого потiм повiсили пiд Петербургом на Лисячому Носi[65 - Всеволод Володимирович Лебединцев (1881–1908) – есер, страчений 17 лютого 1908 року разом iз ще шiстьма членами керованого ним «Летючого бойового загону Пiвнiчноi областi».]. – Ти iх подумки переодягни i побачиш, хто вони такi: дочки бiблiйноi Юдит.
– Юдит? – розсмiявся, коли я йому переказав, Серьожа. – А ви на ход? подивiться. Найголовнiше в людинi – хода: ii не переодягнеш. Юдит крокувала, а цi бiжать.
«Бiжать»: влучне слово. У них самих воно завжди було на язицi. Немов з побуту випали всi iншi темпи й засоби перемiщення: «передати записку? Я бiжу». «Забiгла провiдати Осю, а його дома немае». Навiть у рiдкiснi хвилини розкошi: «Сьогоднi ввечерi йде в театрi ‘‘Вiзник Геншель’’[66 - «Вiзник Геншель» (Fuhrmann Henschel, 1898) – п’еса Герхарта Гауптмана.], треба збiгати подивитися».
Але той приятель мiй в одному принаймнi не мав рацii: я не смiявся, скорiше бентежився. Одного ранку у глухiй алеi парку, за тою улоговиною, що хлопчики називали Азовським морем, я здалека побачив одну з дочок Юдит: вона йшла менi назустрiч з юнаком у косоворотцi i, проходячи повз, вони не подивилися на мене, тiльки стишили голоси. У цiеi не було нi окулярiв, нi нежитю, i хода була не та, але все iнше було в наявности: капелюх-тареля, обiрванi кнопки, переплутанi шнурки на запорошених черевиках; i я впiзнав Лiку.
* * *
Ще в одному сенсi починала псуватися наша весна. Розповiдаючи про ту нiч у «трупарнi» на студентському балу, де Марко ледь не «поступив» у грузини, я забув згадати про одну промову. Виголосив ii другокурсник на прiзвище Іванов; я його знав, iнколи зустрiчав i в еврейських домах – звичайний Іванов 7-й або 25-й, затишний, послужливий i непомiтний, вiд котрого нiхто нiколи нiякоi спритности не очiкував, менше за все промови. Вiн виступив рано, коли ще й п’яним не був; початку промови i приводу до неi я не чув, але було в нiй таке мiсце:
– Дозвольте, колеги, не можна нас обвинувачувати у ворожости до однiеi нацii; навiть якщо ця нацiя не мае батькiвщини i тому природно не сприймае поняття «батькiвщина» так, як ми, – i то ще не грiх. Але iнша справа, якщо ця нацiя е носiем iдей, котрi…
Пам’ятаю, я здивувався, що у «трупарнi», у споконвiчному царствi единоi й незмiнноi Марсельези, стали можливими такi ноти, без оплескiв, правда, але й без скандалу. Я тiльки не мiг ще здогадатися тодi, що, трапилось би на рiк пiзнiше, був би вже й спiвчутливий вiдгук.
IX. Інородець
Я починав входити в суспiльну дiяльнiсть: «секретар тимчасового правлiння Спiлки санаторних колонiй i iнших гiгiено-дiетичних закладiв для лiкування i виховання слабких на здоров’я учнiв незаможного еврейського населення мiста Одеси та його передмiсть». Факт: саме таку назву воно мало, i в молодостi я довго ще мiг виговорити весь титул за одним духом. Виникла ця спiлка теж почасти з крамольним задумом: пiд видом «гiгiено-дiетичного закладу» можна влаштувати заняття гiмнастикою, а пiд видом гiмнастики – самооборону. На пiвднi починали говорити, що скоро це стане «при нагодi». Але поки що, правлiння менi запропонувало набрати декiлька добровольцiв, щоб обходити бiдноту, – записати, кому потрiбне дарове вугiлля; або, можливо, дарова маца, не пам’ятаю. Я передав це старшим дiтям Анни Михайлiвни. Марко записався (потiм не пiшов, забув i дуже вибачався); Лiка, не пiднiмаючи очей вiд брошури i не витягнувши пальцiв з рота, подала знак головою, що вiдмовляеться; Маруся сказала:
– У парi з вами, добре?
У ii згодi нiчого несподiваного не було: я вже знав, що в неi в натурi е слушна турботлива жилка. Це вона, коли Самойло приiхав iз мiстечка, за пiвтора року пiдготувала його до iспиту, який потрiбний був для аптекарськоi його кар’ери, а сама тодi ще була дiвчинкою; вона й тепер займалася з небiжкою кухарки, дуже ретельно. Коли захворiв один з ii «пасажирiв», приiжджий без рiднi в Одесi, вона ходила до нього тричi на день, слiдкувала, щоб приймав лiки, мiняла компреси, хоча час його ласки (знаю вiд неi) тодi вже давно був позаду. Вона вмiла навiть зварити прийнятний снiданок i перешити блузку.
Коли зайшов за нею у призначений день, у передпокоi я застав Самойла, що виходив. Вiн був чимось засмучений, кусав губи, навiть бурчав незрозумiло; про щось хотiв мене запитати, але не запитав. У вiтальнi я застав матiр i Марусю; обидвi мовчали так, як мовчать люди, якi щойно посварилися. Маруся явно зрадiла, що може пiти; по дорозi на вiзнику була неговiрка i теж кусала губи.
– У чому рiч, Марусю, хто кого образив?
– Маете чудову нагоду помовчати, – сказала вона злобно, – раджу нею скористатися.
Я послухався.
* * *
Пам’ятаю один будинок, здаеться Роникера, на тiй дiлянцi, яку ми повиннi були обiйти. Там була особливiсть, для мене ще тодi небачена: двоповерховий пiдвал. Вiкна обох поверхiв виходили, звичайно, до траншеi; але за вiкнами всерединi спочатку був коридор, на всю довжину фасаду, i тiльки вже з коридору «освiтлювались» кiмнати. Не вмiю описувати злиднi, як не змiг би зайнятися обриванням крилець i лапок у живоi мухи чи взагалi повiльно мучити. Пам’ятаю, що невiдступно свербiла в мозку одна банальна думка: на волосок вiд того було, коли ти мав народитися, щоб вийшла в Господа в облiковiй книзi описка або передумав би вiн в останню секунду, щось закреслив i щось рядком нижче вписав, – i тут би ти мешкав сьогоднi, у нижньому пiдвалi, заздрячи хлопчикам iз верхнього, а вони б «бундючились». Соромно було б за свое пальто, за те, що щойно просидiв годину у грецькiй кав’ярнi Червоного провулка за кавою з рахат-лукумом, розтративши четвертак, бюджет iхнього цiлого дня. І, як завжди бувае, коли соромно, я проходив по барлогах насуплений, говорив iз мешканцями суворим казенним голосом, на прохання вiдповiдав сухо: «Постараемося. Побачимо. Обiцяти не можу».
Зате Маруся вiдразу – немае iншого слова – повеселiшала. У першiй же кiмнатi вона пiдiйшла до колиски, зробленоi з ящика; я за нею. У колисцi, пiд клаптями кольору старого лантуха, лежала сiра дитина; вiд краiв губ у неi до нiздрiв йшли двi зморшки, глибокi, як трiщини, i чорнi ямочки пiд повiками. Коли над нею схилилася Маруся, сiре обличчя раптом болiсно спотворилося, трiщинки розтягнулися до очей, з рота видалися багрянi ясна, крихiтне пiдборiддя загострилося, як у небiжчика. Мати стояла поруч; вона зрадiла i сказала еврейською, а я переклав Марусi:
– Щоб менi було за його солодкi оченята, панночка: вiн смiеться.
У Марусi всi дiти смiялися; збiгалися, шкутильгали, повзли до неi вiдразу, немов це була давня знайома i на неi чекали весь ранок. Я залишив ii десь на табуретi з цiлою юрбою довкола, запис закiнчив сам, i весь час чув з тiеi кiмнати гамiр, метушню, писк, заливистий дитячий регiт, немов це був не пiдвал, немов дiйсно е на свiтi зеленi галявини i запах бузку i сонце над головою…
– Не знав, – сказав я, коли ми закiнчили, – що ви така бонна.
Вiд ii колишнiх нервiв i слiду не залишилось; вона весело менi вiдповiла:
– Дiти до мене йдуть; я й сама на них кидаюсь на вулицi, нянi часто лякаються. Мати нещодавно просила мене не чiпати руських дiтей, а то ще подумають, що я даю iм льодяники з миш’яком (вона прочитала в газетi, що така чутка гуляла десь Бессарабiею).
Ми знову сидiли у дрожках; за статутом того часу, я обiймав ii за стан. Уже сутенiло; раптом вона потягнула мою руку, що ii обiймала, щоб стало ще тiснiше, сама ближче притиснулась, повернула до мене обличчя i шепнула:
– Хочете, вiдпочинемо вiд жидiв? І вiд багатих, i вiд бiдних? Їдьмо зi мною сьогоднi ввечерi до Руницьких; Олексiй Дмитрович просив i вас привезти – вiн тiльки нас двох i не боiться. А ви його?
– Гм… побоююсь, – чесно зiзнався я, i раптом збагнув: – Еге, Марусю, – чи не через нього у вас сьогоднi вийшла трагедiя з мамою? Тому що трагедiя була, це ясно: вiдгонило на всю квартиру Есхiлом, Софоклом i Еврипiдом.
Вона, пiдтверджуючи, завзято закивала головою:
– Шматки летiли. Ще Самойло прийшов вчасно, мама i його на допомогу покликала!
– Я не пiдозрював, що вгорi у предкiв сум’яття… О, Марусю: невже е загроза, що тебе вихрестять i – як це сказати – приймуть у командний склад Добровiльного флоту?
Вона задерикувато дивилася менi в обличчя, близько-близько, i смiялася так, що зуби сяяли у блиску щойно запалених на вулицi лiхтарiв:
– О нi, цього мати не боiться; вона розумна, вона усе знае.
– Що «усе»? Не лякайте мене.
– Все, що зi мною буде. І що я, зокрема, i не вихрещусь, i не вийду замiж за моряка з Добровiльного флоту.
– Чого ж вона боiться?
– Мама, по сутi, дуже консервативна людина: любить, щоб у всьому був раз i назавжди заведений лад.
– Заведений лад? Коли йдеться про Марусю? Дитя мое, ваше буття зветься катавасiя, а не заведений лад.
– Значить треба, щоб i в катавасii була система, без несподiванок i без нових елементiв; i взагалi це не ваша справа. А до Руницьких iдемо?
Цього Руницького я бачив у них уже разiв зо три, з великими перервами через рейси його пароплава (чину його не пам’ятаю; щось нижче за капiтана, звiсно – йому ще й 30 не було – але вже якийсь серйозний чин). Вiн i менi, дiйсно, здався несподiваним елементом у iхнiй обстановцi. Дивиною росiйськi гостi в наших домах не були, хоча траплялися рiдко i важко аклiматизувалися, але то були адвокати, лiкарi, купцi, студенти – в якомусь сенсi своi люди. Моряка нiхто нiколи не бачив, окрiм як на палубах. Маруся була в Марiiнськiй гiмназii з однiею з панянок Руницьких, потiм обидвi сiм’i жили поряд на дачi одного лiта, коли Олексiй Дмитрович мав вiдпустку; там вiн, здаеться, катав ii зi своiми сестрами на маленькiй яхтi, але i це його ще не «обгрунтовувало». Самi сестри бували в Марусi зрiдка, i взагалi дачнi дружби – не указ для зимових знайомств мiж людьми таких одне щодо одного екзотичних кiл. Вiн це вiдчував, наочно серед нас нiтився; Маруся втягала його в бесiду, вiн чесно намагався потрапити в ритм, нiчого не виходило; та й нам усiм при ньому було трохи незручно, немов це не гiсть, як ми, а спостерiгач. Був вiн непоганий пiанiст, i камiнь, вочевидь, спадав у нього з серця, коли Маруся його просила пограти: нарештi не треба розмовляти, i водночас розважаеш людей, як належить за ввiчливiстю. Коли побачив його там уперше, я подумав: «бiльш не прийде», але вiн повернувся з Владивостока i знову прийшов, i ще знову.
Утiм, у них дома ми провели чудовий вечiр. Батька не було в живих, але за життя вiн був думським дiячем доброi епохи Новосельського[67 - Микола Олександрович Новосельський (1818–1898) – мiський голова Одеси в 1867–1878 рр. Зробив дуже багато для розвитку мiста, зокрема, при ньому був побудований одеський водопровiд.]; ранiше був, здаеться, земцем; це вiдчувалось у клiматi сiм’i (тодi ще, звiсно, не казали «клiмат», але слово влучне), i ще далi за цим вiдчувалася садиба, сад зi ставом, старi алеi, липовi чи якi там мають бути; Бог знае, скiльки поколiнь покою, поваги, затишку, неметушливоi гостиности, коли гостi здалеку залишалися ночувати й було де всiх розмiстити… Культура? Я б тодi саме цього слова не сказав – надто тiсно в моему побутi було воно пов’язане з освiченiстю, чи, можливо, начитанiстю. Мати, смолянка, не чула про Анатоля Франса, дочки називали бари- тона Джиральдонi[68 - Леоне (Лев) Джиральдонi (1824–1897) – iталiйський спiвак (бас, потiм баритон) i вокальний педагог. З 1891 року до кiнця життя прожив у Москвi. Був професором спiву в Московськiй консерваторii.] «душка»; Олексiй Дмитрович i в ятях не був певний, хоча (вiн казав: тому що) вчився в Петербурзi в поважному якомусь лiцеi, за вимогою сановитого якогось дядi. Тiльки сидячи в них, я оцiнив, скiльки було в наших власних буденних бесiдах, дома в Марусi, дражливого блиску – i раптом вiдчув, як це славно i затишно, коли блиску немае. Пили чай – говорили про чай, грали на роялi – говорили про душку Джиральдонi, але молодша сестра бiльше обожнювала Саммарко[69 - Марiо Саммарко (1868–1930) – iталiйський спiвак (баритон).]
