скачать книгу бесплатно
Ми
Євген Замятiн
«Ми» – захоплюючий роман-антиутопiя талановитого письменника i публiциста Євген Івановича Замятiна (1884–1937). Подii вiдбуваються у далекому майбутньому. Суспiльство живе в умовах тотального контролю, замiсть iмен людям дають номернi знаки, будь-якi почуття – пiд забороною. Але в цьому суспiльствi зароджуеться революцiйний рух, який хоче повернути попередне, справжне життя. Іншими вiдомими творами Євгена Замятiна е «Батiг Господень», «Блоха», «Йола», «Історiя одного мiста», «Знамення», «Ікс», «Куни», «Ловець людей», «Мамай», «Мученики науки». Окрiм лiтературного таланту, Євген Іванович Замятiн вiдзначився також активною суспiльно-полiтичною позицiею. За це його твори були забороненi бiльшовицькою цензурою, i вiн був змушений емiгрувати.
Євген Замятiн
Ми
Запис 1-й
Конспект:
Об’ява. Наймудрiша з лiнiй. Поема
Я просто описую – слово у слово – те, що сьогоднi надруковано в Державнiй Газетi:
«Через 120 днiв завершуеться спорудження ІНТЕГРАЛА. Вже скоро той великий, iсторичний час, коли перший ІНТЕГРАЛ злетить у свiтовий простiр. Тисячу рокiв тому вашi героiчнi предки пiдкорили владi Єдиноi Держави усю земну кулю. На вас чекае ще славнiший подвиг: скляним, електричним, вогнедишним ІНТЕГРАЛОМ iнтегрувати нескiнченне рiвняння Всесвiту. Ви маете пiдкорити благочинному iговi розуму невiдомих iстот, якi мешкають на iнших планетах – можливо, ще в дикому станi свободи. Якщо вони не зрозумiють, що ми несемо для них математично безпомилкове щастя, нашим обов’язком е змусити iх бути щасливими. Але ранiше ми випробуемо слово.
Вiд iменi Благодiйника оголошуеться всiм нумерам Єдиноi Держави:
Усякий, хто вiдчувае своi сили, зобов’язаний складати трактати, поеми, оди або iншi твори про красу та велич Єдиноi Держави.
Це буде перший вантаж, який понесе ІНТЕГРАЛ.
Хай живе Єдина Держава, хай живуть нумери, хай живе Благодiйник!»
Я пишу це i вiдчуваю: у мене горять щоки. Так: iнтегрувати грандiозне вселенське рiвняння. Так: розiгнати дику криву, випрямити ii по дотичнiй – асимптотi – по прямiй. Тому що лiнiя Єдиноi Держави – це пряма. Велична, божественна, точна, мудра пряма – наймудрiша з лiнiй…
Я, Д-503, будiвельник «Інтеграла» – я тiльки один з математикiв Єдиноi Держави. Мое звичне до цифр перо не в змозi створити музику асонансiв i рим. Я лише спробую записати те, що бачу, що думаю – точнiше, що ми думаемо (саме так: ми, i нехай це «МИ» буде заголовком до моiх записiв). Але ж це буде похiдна нашого життя, математично досконалого життя Єдиноi Держави, а якщо так, то хiба це не буде само собою, поза моею волею, поемою? Буде – вiрю i знаю.
Я пишу це i вiдчуваю: у мене горять щоки. Ймовiрно, це схоже на вiдчуття жiнки, яка вперше усвiдомила в собi пульс новоi, ще крихiтноi, слiпоi людинки. Це я i водночас не я. І довгi мiсяцi треба буде живити ii своiм соком, своею кров’ю, а потiм – з болем вiдiрвати ii вiд себе i покласти до нiг Єдиноi Держави.
Але я готовий, так само як кожен, або майже кожен, з нас. Я готовий.
Запис 2-й
Конспект:
Балет. Квадратна гармонiя. Ікс
Весна. З-за Зеленоi Стiни, з диких невидимих рiвнин, вiтер несе жовтий медовий пил якихось квiтiв. Вiд цього солодкого пилу сохнуть губи – щохвилини торкаешся iх язиком – i, мабуть, солодкi губи в усiх зустрiчних жiнок (i чоловiкiв теж, звичайно). Це дещо заважае логiчно мислити. Але ж зате небо! Сине, не зiпсоване жодною хмаринкою (до чого були дикими смаки у древнiх, якщо iхнiх поетiв могли надихати цi купи пари, що марно товчуться, безглуздi й недоладнi). Я люблю – впевнений, що не помилюся, якщо скажу: ми любимо тiльки таке от, стерильне, бездоганне небо. У такi днi весь свiт вiдлитий з того ж самого непорушного, вiчного скла, що й Зелена Стiна, що й усi нашi будiвлi. У такi днi бачиш найсинiшу глиб речей, якiсь невiдомi досi, дивовижнi iх рiвняння – бачиш у чомусь такому ж звичному, щоденному.
Ну ось хоча б це. Сьогоднi вранцi був я на елiнгу, де будуеться «Інтеграл», i раптом побачив верстати: слiпо, самозабутньо кружляли кулi регуляторiв; мотилi, виблискуючи, згиналися вправо та влiво; гордо хитав плечима балансир; у такт нечутноi музики присiдало долото довбального верстата. Я раптом побачив усю красу цього грандiозного машинного балету, залитого легким блакитним сонцем.
І далi сам iз собою: чому красиво? Чому танець гарний? Вiдповiдь: тому що це невiльний рух, тому що весь глибокий сенс танцю саме в абсолютнiй, естетичнiй пiдпорядкованостi, iдеальнiй несвободi. І якщо вiрно те, що нашi предки вiддавалися танцю в найбiльш натхненнi моменти свого життя (релiгiйнi мiстерii, вiйськовi паради), то це означае тiльки одне: iнстинкт несвободи здавна органiчно притаманний людинi, й ми в теперiшньому нашому життi – тiльки свiдомо…
Закiнчити доведеться пiсля: клацнув нумератор. Я пiднiмаю очi: О-90, звичайно. І за пiв хвилини вона сама буде тут: за мною на прогулянку.
Мила О! – менi завжди це здавалося – що вона схожа на свое iм’я: сантиметрiв на 10 нижча за Материнську Норму – i вiд того вся округло обточена, i рожеве О – рот – розкрите назустрiч кожному моему слову. І ще: кругла, пухка складочка на зап’ястi руки – такi бувають у дiтей.
Коли вона увiйшла, в менi досi щосили гудiв логiчний маховик, i я за iнерцiею заговорив про щойно встановлену мною формулу, куди входили i ми всi, i машини, i танець.
– Чудово. Чи не так? – спитав я.
– Так, чудово. Весна, – рожево посмiхнулася менi О-90.
Ну от, чи не зволите: весна… Вона – про весну. Жiнки… Я замовк.
Внизу. Проспект заповнений: у таку погоду пiсляобiднiй особистий час ми зазвичай витрачаемо на додаткову прогулянку. Як завжди, Музичний Завод усiма своiми трубами спiвав Марш Єдиноi Держави. Мiрними рядами, по чотири, захоплено вiдбиваючи такт, йшли нумери – сотнi, тисячi нумерiв в голубуватих юнiфах,[1 - Ймовiрно, вiд древнього «Uniforme». – Тут i далi в романi «Ми» примiт. автора.] iз золотими бляхами на грудях – державний нумер кожного й кожноi. І я – ми, четверо, – одна з незлiченних хвиль у цьому могутньому потоцi. Злiва вiд мене О-90 (якби це писав один з моiх волохатих предкiв рокiв тисячу тому, вiн, ймовiрно, назвав би ii цим смiшним словом «моя»); праворуч – два якихось незнайомих нумери, жiночий i чоловiчий.
Блаженно-сине небо, крихiтнi дитячi сонця в кожнiй iз блях, не затьмаренi божевiллям думок обличчя… Промiння – розумiете: все з якоiсь единоi, променистоi, усмiхненоi матерii. А мiднi такти: «Тра-та-та-там. Тра-та-та-там», цi виблискуючi на сонцi мiднi сходи, i з кожною сходинкою ви пiднiмаетеся все вище, в запаморочливу синяву…
І от, так само як це було вранцi, на елiнгу, я знову побачив, нiби от тiльки зараз вперше в життi, побачив все: непорушнi прямi вулицi, скло мостових, що бризкае променями, божественнi паралелепiпеди прозорих жител, квадратну гармонiю сiро-блакитних шеренг. І так: нiби не цiлi поколiння, а я – саме я – перемiг старого Бога та старе життя, саме я створив усе це, i я наче вежа, я боюся поворухнути лiктем, щоб не посипалися скалки стiн, куполiв, машин…
А потiм мить – стрибок через столiття, з + на – . Менi згадалася (очевидно, асоцiацiя за контрастом) – менi раптом згадалася картина в музеi: iхнiй, тодiшнiй, двадцятих столiть, проспект, оглушливо строката, плутана штовханина людей, колiс, тварин, афiш, дерев, фарб, птахiв… І оскiльки, кажуть, це насправдi було – це могло бути. Менi здалося це так неправдоподiбно, так безглуздо, що я не витримав i розреготався раптом.
І негайно ж вiдлуння – смiх – справа. Обернувся: в очi менi – бiлi – надзвичайно бiлi i гострi зуби, незнайоме жiноче обличчя.
– Вибачте, – сказала вона, – але ви так натхненно все оглядали, наче якийсь мiфiчний бог у сьомий день творiння. Менi здаеться, ви впевненi, що й мене створили ви, а не хтось iнший. Менi дуже приемно…
Усе це без посмiшки, я б навiть сказав, з деякою шанобливiстю (можливо, iй вiдомо, що я – будiвельник «Інтеграла»). Але не знаю – в очах або бровах – якийсь дивний дратiвливий iкс, i я нiяк не можу його зловити, дати йому цифровий вираз.
Я чомусь знiяковiв i, злегка плутаючись, став логiчно мотивувати свiй смiх. Абсолютно ясно, що цей контраст, ця непрохiдна прiрва мiж сьогоднiшнiм i тодiшнiм…
– Але чому ж непрохiдна? (Якi бiлi зуби!) Через прiрву можна перекинути мiсток. Ви тiльки уявiть собi: барабан, батальони, шеренги – адже це також було – i вiдповiдно…
– Ну так: ясно! – крикнула (це був вражаючий перетин думок: вона – майже моiми словами – те, що я записував перед прогулянкою). – Розумiете: навiть думки. Це тому, що нiхто не «один», але «один з». Ми такi однаковi…
Вона:
– Ви впевненi?
Я побачив гострим кутом задертi до скронь брови – як гострi рiжки iкса, знову чомусь збився; глянув направо, налiво – i…
Направо вiд мене – вона, тонка, рiзка, вперто-гнучка, як батiг, I-330 (бачу тепер ii нумер); налiво – О, зовсiм iнша, вся з кiл, з дитячою складочкою на руцi; i з краю нашоi четвiрки – невiдомий менi чоловiчий нумер – якийсь двiчi вигнутий, начебто буква S. Ми всi були рiзнi…
Ця, праворуч, I-330, перехопила, мабуть, мiй розгублений погляд i, зiтхнувши:
– Так… Шкода!
По сутi, це «шкода» було абсолютно доречним. Але знову щось таке на обличчi у неi або в голосi…
Я з надзвичайною для мене рiзкiстю сказав:
– Нiчого не «шкода». Наука зростае, i ясно – якщо не тепер, то через п’ятдесят, сто рокiв…
– Навiть носи у всiх…
– Так, носи, – я вже майже кричав. – Якщо е – все одно яка пiдстава для заздрощiв… Якщо у мене нiс «гудзиком», а в iншого…
– Ну, нiс щось у вас, мабуть, навiть i «класичний», як за старих часiв говорили. А от руки… Нi, покажiть-но, покажiть-но руки!
Терпiти не можу, коли дивляться на моi руки: всi у волоссi, кошлатi – якийсь безглуздий атавiзм. Я простягнув руку i – наскiльки мiг стороннiм голосом – сказав:
– Мавпячi.
Вона глянула на руки, потiм на обличчя:
– То це дуже цiкавий акорд, – вона наче зважувала мене очима, як на терезах, знову майнули рiжки в кутах брiв.
– Вiн записаний на мене, – радiсно-рожево вiдкрила рот О-90.
Уже краще б мовчала – це було абсолютно недоречно. Взагалi ця мила О… як би сказати… у неi неправильно розрахована швидкiсть мови, секундна швидкiсть мови повинна бути завжди трохи меншою за секундну швидкiсть думки, а вже нiяк не навпаки.
У кiнцi проспекту, на акумуляторнiй вежi, дзвiн гулко бив 17. Особиста година скiнчилася. I-330 йшла разом iз тим S-подiбним чоловiчим нумером. У нього таке поважне i, тепер бачу, нiби навiть знайоме обличчя. Десь зустрiчав його – зараз не згадаю.
На прощання I – так само iксово – усмiхнулася менi.
– Загляньте пiслязавтра в аудиторiум 112.
Я знизав плечима:
– Якщо у мене буде наряд саме на той аудиторiум, який ви назвали…
Вона з якоюсь незрозумiлою упевненiстю:
– Буде.
На мене ця жiнка дiяла так само неприемно, як нерозкладний iррацiональний член, що випадково затесався в рiвняння. І я був радий залишитися хоч ненадовго удвох iз милою О.
Плiч-о-плiч з нею ми пройшли чотири лiнii проспектiв. На розi iй було направо, менi – налiво.
– Я б так хотiла сьогоднi прийти до вас, спустити штори. Саме сьогоднi, зараз… – несмiливо пiдняла на мене О круглi синьо-кришталевi очi.
Смiшна. Та що я мiг iй сказати? Вона була в мене тiльки вчора i не гiрше за мене знае, що наш найближчий сексуальний день пiслязавтра. Це просто все те ж саме ii «випередження думки» – як бувае (iнодi шкiдливе) випередження подачi iскри в двигунi.
При розставаннi я двiчi… нi, буду точним, тричi поцiлував чудеснi, синi, не зiпсованi жодною хмаринкою очi.
Запис 3-й
Конспект:
Пiджак. Стiна. Скрижаль
Переглянув усе написане вчора – й бачу: я писав недостатньо ясно. Тобто усе це е абсолютно зрозумiлим для будь-кого з нас. Проте як знати: можливо, ви, невiдомi, кому «Інтеграл» принесе моi записки, можливо, ви велику книгу цивiлiзацii дочитали лише до тiеi сторiнки, що й нашi предки рокiв 900 тому. Можливо, ви не знаете навiть таких азiв, як Годинна Скрижаль, Особистi Години, Материнська Норма, Зелена Стiна, Благодiйник. Менi смiшно й водночас дуже важко говорити про все це. Це все одно, що якомусь письменниковi, скажiмо, 20-го столiття у своему романi довелося пояснювати, що таке «пiджак», «квартира», «дружина». А втiм, якщо його роман перекладено для дикунiв, хiба мислимо обiйтися без примiток щодо «пiджака»?
Я впевнений, дикун дивився на «пiджак» i думав: «Ну до чого це? Тiльки тягар». Менi здаеться, точнiсiнько так само будете дивитися i ви, коли я скажу вам, що нiхто з нас з часiв Двохсотлiтньоi Вiйни не був за Зеленою Стiною.
Але, дорогi, треба ж хоч трохи думати, це дуже допомагае. Адже ясно: вся людська iсторiя, скiльки ми ii знаемо, це iсторiя переходу вiд кочових форм до все бiльш осiлих. Хiба з цього не слiдуе, що найбiльш осiла форма життя (наша) е разом з тим i найбiльш досконалою (наша)? Якщо люди металися по землi з краю в край, так це лиш за доiсторичних часiв, коли були нацii, вiйни, торгiвлi, вiдкриття рiзних америк. Але навiщо, кому це тепер потрiбно?
Я допускаю: звичка до цiеi осiлостi вийшла не без зусиль i не вiдразу. Коли пiд час Двохсотлiтньоi Вiйни всi дороги зруйнувалися i поросли травою, – перший час, мабуть, здавалося дуже незручно жити в мiстах, вiдрiзаних одне вiд одного зеленими хащами. Але що ж з того? Пiсля того як у людини вiдвалився хвiст, вона, ймовiрно, теж не вiдразу навчилася зганяти мух без допомоги хвоста. Вона попервах, безсумнiвно, сумувала без хвоста. Але тепер – можете ви собi уявити, що у вас е хвiст? Або: можете ви себе уявити на вулицi голим, без «пiджака» (можливо, ви ще розгулюете в «пiджаках»). Ось так само тут: я не можу собi уявити мiсто, яке не одягнене в Зелену Стiну, не можу уявити життя, не огорнене цифровими ризами Скрижалi.
Скрижаль… Ось зараз зi стiни в мене в кiмнатi суворо та нiжно менi в очi дивляться ii пурпурнi на золотому полi цифри. Мимоволi згадуеться те, що у стародавнiх називалося «iконою», i менi хочеться складати вiршi або молитви (що одне i те ж). Ах, навiщо я не поет, щоб гiдно оспiвати тебе, о Скрижале, о серце i пульсе Єдиноi Держави.
Усi ми (а можливо, i ви) ще дiтьми, в школi, читали цю найвеличнiшу пам’ятку давньоi лiтератури, яка зберiглася до наших днiв, – «Розклад залiзниць». Але поставте ii навiть поруч зi Скрижаллю – i ви побачите поруч графiт й алмаз: у двох одне й те саме – С, вуглець, – але яким е вiчним, прозорим, як сяе алмаз. У кого не перехоплюе подих, коли ви з гуркотом несетеся по сторiнках «Розкладу». Але Годинна Скрижаль кожного з нас наяву перетворюе на сталевого шестиколiсного героя великоi поеми. Щоранку, з шестиколiсною точнiстю, в один i той самий час i в одну й ту саму хвилину ми, мiльйони, встаемо як один. В один i той же час единомiльйонно починаемо роботу – единомiльйонно завершуемо. І, зливаючись в едине, мiльйонноруке тiло, в одну й ту ж, призначену Скрижаллю, секунду, ми пiдносимо ложки до рота й в одну й ту саму секунду виходимо на прогулянку та йдемо в аудиторiум, в зал Тейлорiвських екзерсисiв, вiдходимо до сну…
Буду цiлком вiдвертим: абсолютно точного рiшення задачi щастя поки немае i в нас: двiчi на день – вiд 16 до 17 i вiд 21 до 22 единий потужний органiзм розсипаеться на окремi клiтини: це встановленi Скрижаллю Особистi Години. У цi години ви побачите: в кiмнатi в одних цнотливо опущено штори, iншi розмiрно мiдними сходами Маршу проходять проспектом, третi – як я зараз – за письмовим столом. Але я твердо вiрю – нехай назвуть мене iдеалiстом i фантазером – я вiрю: рано чи пiзно, але колись i для цих годин ми знайдемо мiсце в загальнiй формулi, коли-небудь усi 86 400 секунд увiйдуть у Годинну Скрижаль.
Багато неймовiрного менi доводилося читати й чути про тi часи, коли люди жили ще у вiльному, тобто неорганiзованому, дикому станi. Однак найнеймовiрнiшим менi завжди здавалося саме це: як тодiшня – нехай навiть у зародковому станi – державна влада могла допустити, що люди жили без будь-якого уподiбнення до нашоi Скрижалi, без обов’язкових прогулянок, без точного врегулювання часу прийомiв iжi, вставали й лягали спати коли iм заманеться; деякi iсторики говорять навiть, нiби за тих часiв на вулицях усю нiч горiли вогнi, всю нiч вулицями ходили та iздили.
Ось цього я нiяк не можу збагнути. Адже скiльки б не був обмежений iхнiй розум, але все-таки повиннi ж вони були розумiти, що таке життя було справжнiсiньким поголовним убивством – тiльки повiльним, день у день. Держава (гуманнiсть) забороняла вбити на смерть одного й не забороняло вбивати мiльйони наполовину. Вбити одного, тобто зменшити суму людських життiв на 50 рокiв, – це злочинно, а зменшити суму людських життiв на 50 мiльйонiв рокiв – це незлочинно. То хiба не смiшно? У нас цю математично-моральну задачу за пiв хвилини вирiшить будь-який десятирiчний нумер; у них не могли – усi iх Канти разом (бо жоден iз Кантiв не здогадався побудувати систему науковоi етики, тобто засновану на вiднiманнi, складаннi, розподiлi, множеннi).
А це хiба не абсурд, що держава (вона смiла називати себе державою!) могла залишити без всякого контролю сексуальне життя. Хто, коли та скiльки хотiв… Зовсiм ненауково, як звiрi. І як звiрi, наослiп, народжували дiтей. Чи не смiшно: знати садiвництво, курiвництво, рибництво (у нас е точнi данi, що вони знали все це) i не зумiти дiйти до останньоi сходинки цих логiчних сходiв: дiтознавство. Чи не додуматися до наших Материнськоi i Батькiвськоi Норм.
Так смiшно, так неправдоподiбно, що от я написав i боюся: а раптом ви, невiдомi читачi, вважатимете мене злим жартiвником. Раптом подумаете, що я просто хочу познущатися над вами i з серйозним виглядом розповiдаю абсолютнi нiсенiтницi.
Але перше: я не здатний на жарти – у всякий жарт неявною функцiею входить брехня; i друге: Єдина Державна Наука стверджуе, що життя стародавнiх було саме таким, а Єдина Державна Наука помилятися не може. Та й звiдки тодi було б взятися державнiй логiцi, коли люди жили в станi свободи, тобто звiрiв, мавп, стада. Чого можна вимагати вiд них, якщо навiть i в наш час з далекого дна, з волохатих глибин, – ще зрiдка чутно дике, мавпяче вiдлуння.
На щастя, тiльки зрiдка. На щастя, це тiльки дрiбнi аварii деталей: iх легко ремонтувати, не зупиняючи вiчного, великого ходу всiеi Машини. І для того щоб викинути геть зiгнутий болт, у нас е майстерна, тяжка рука Благодiйника, у нас е досвiдчене око Хранителiв…
Так, до речi, тепер згадав: цього учорашнього, двiчi зiгнутого, як S, – здаеться, менi доводилося бачити, як вiн виходить iз Бюро Хранителiв. Тепер розумiю, чому в мене було це iнстинктивне почуття поваги до нього i якась незручнiсть, коли ця дивна I при ньому… Мушу зiзнатися, що ця I…
Дзвонять спати: 22.30. До завтра.
Запис 4-й
Конспект:
Дикун з барометром. Епiлепсiя. Якби
Досi менi все в життi було ясно (недарма ж у мене, здаеться, деяка пристрасть до цього самого слова «ясно»). А сьогоднi… Не розумiю.
Перше: я дiйсно отримав наряд бути саме в аудиторiумi 112, як вона менi й казала. Хоча ймовiрнiсть була…
(1500 – це число аудиторiумiв, 10 000 000 – нумерiв). А друге… Втiм, краще по черзi.
Аудиторiум. Величезна, наскрiзь просонячна пiвкуля зi скляних масивiв. Циркулярнi ряди благородно кулястих, гладко обстрижених голiв. З легким завмиранням серця я озирнувся навкруги. Думаю, я шукав, чи не блисне де над блакитними хвилями юнiф рожевий серп – милi губи О. Он чиiсь надзвичайно бiлi та гострi зуби, схоже… нi, не те. Сьогоднi ввечерi, о 21, О прийде до мене – бажання побачити ii тут було зовсiм природнiм.
От – дзвiнок. Ми встали, заспiвали Гiмн Єдиноi Держави – i на естрадi виблискуе золотим гучномовцем i дотепнiстю фонолектор.
– «Шановнi нумери! Нещодавно археологи вiдкопали одну книгу двадцятого столiття. У нiй iронiчний автор розповiдае про дикуна i про барометр. Дикун зауважив: щоразу, як барометр зупинявся на «дощ», дiйсно йшов дощ. І оскiльки дикуну захотiлося дощу, то вiн повиколупував рiвно стiльки ртутi, щоб рiвень став на «дощ» (на екранi – дикун в пiр’i виколупуе ртуть: смiх). Ви смiетеся, але чи не здаеться вам, що смiху набагато бiльше гiдний европеець тiеi епохи. Так само, як дикун, европеець хотiв «дощу» – дощу з великоi лiтери, дощу алгебраiчного. Але вiн стояв перед барометром, наче мокра курка. У дикуна принаймнi було бiльше смiливостi й енергii та – нехай дикоi – логiки: вiн зумiв встановити, що е зв’язок мiж наслiдком i причиною. Виколупавши ртуть, вiн зумiв зробити перший крок на тому великому шляху, яким…»
Тут (повторюю: я пишу, нiчого не приховуючи) – тут я на деякий час став нiби непромокальним для живильних потокiв, якi лилися з гучномовцiв. Менi раптом здалося, що я прийшов сюди марно (чому «марно» i як я мiг не прийти, якщо було видано наряд?); менi здалося – все пусте, одна шкаралупа. І я насилу ввiмкнув увагу тiльки тодi, коли фонолектор перейшов уже до основноi теми: до нашоi музики, до математичноi композицii (математик – причина, музика – наслiдок), до опису нещодавно винайденого музикометра.
– «…Просто обертаючи ось цю ручку, кожен iз вас виробляе до трьох сонат на годину. А як же важко давалося це вашим батькам. Вони могли творити, тiльки довiвши себе до припадкiв «натхнення» – невiдома форма епiлепсii. І от вам кумедна iлюстрацiя того, що в них виходило, – музика Скрябiна – двадцяте столiття. Цю чорну скриню (на естрадi розсунули завiси, i там – iх найдавнiший iнструмент) – цю скриню вони називали «рояльною» або «королiвською», що зайвий раз доводить, наскiльки вся iхня музика…»
І далi – я знову не пам’ятаю, дуже можливо, тому що… Ну, то скажу прямо: тому що до «рояльноi» скринi пiдiйшла вона – I-330. Ймовiрно, я був просто вражений цiею ii несподiваною появою на естрадi.
Вона була у фантастичному костюмi давньоi епохи: чорне плаття, яке щiльно облягае, гостро пiдкреслена бiлiсть вiдкритих плечей i грудей, i ця тепла тiнь, що гойдаеться вiд подиху мiж… i слiпучi, майже злi зуби…
