скачать книгу бесплатно
Посмiшка – укус, сюди – вниз. Сiла, заграла. Дике, судомне, строкате, як усе тодiшне iхне життя, – нi тiнi розумноi механiчностi. І, звичайно, вони, навколо мене, мають рацiю: всi смiються. Лише поодинокi… але чому ж i я – я?
Так, епiлепсiя – душевна хвороба – бiль. Повiльний, солодкий бiль – укус – i щоб iще глибше, ще болючiше. І ось, повiльно – сонце. Не наше, не це блакитно-кришталеве й рiвномiрне крiзь склянi цеглини – нi: дике сонце, що мчить i обпалюе – геть усе з себе – все на дрiбнi клаптики.
Чоловiк, що сидiв поруч зi мною, покосився влiво – на мене – i хихикнув. Чомусь дуже чiтко запам’яталося: я побачив – на губах у нього вискочила мiкроскопiчна слинна бульбашка й луснула. Цей пухирець протверезив мене. Я – знову я. Як i всi, я чув тiльки безглузду, метушливу трiскотню струн. Я смiявся. Стало легко i просто. Талановитий фонолектор занадто жваво зобразив нам цю дику епоху – ось i все.
З якою насолодою я слухав потiм нашу теперiшню музику. (Вона продемонстрована була в кiнцi для контрасту.) Кришталевi хроматичнi сходинки нескiнченних рядiв, що сходяться i розходяться, – i пiдсумовують акорди формул Тейлора, Маклорена; цiлотоннi, квадратногрузнi ходи Пiфагорових штанiв; сумнi мелодii згасаючо-коливального руху; перемiняли фраунгоферовими лiнiями пауз яскравi такти – спектральний аналiз планет… Яка велич! Яка непорушна закономiрнiсть! І як жалюгiдно свавiльна, нiчим – окрiм диких фантазiй – необмежена музика древнiх…
Як i зазвичай, стрункими рядами, по чотири, через широкi дверi всi виходили з аудиторiуму. Повз майнула знайома двоiстозiгнута фiгура; я шанобливо вклонився.
Через годину мала прийти мила О. Я вiдчував себе приемно та корисно схвильованим. Вдома – скорiше в контору, сунув черговому свiй рожевий квиток i отримав посвiдчення на право штор. Це право у нас тiльки для сексуальних днiв. А так серед своiх прозорих, наче витканих iз блискучого повiтря, стiн – ми живемо завжди на виду, вiчно омиванi свiтлом. Нам нема чого приховувати один вiд одного. До того ж це полегшуе тяжку та високу працю Хранителiв. Інакше хтозна, що могло бути. Можливо, що саме дивнi, непрозорi оселi древнiх породили цю iхню жалюгiдну клiтинну психологiю. «Мiй (sic!) Будинок – моя фортеця» – треба ж було додуматися!
О 21 я опустив штори – i тiеi ж хвилини увiйшла трохи захекана О. Подала менi свiй рожевий ротик – i рожевий квиток. Я вiдiрвав талон i не мiг вiдiрватися вiд рожевого рота до самого останнього моменту – 22.15.
Потiм показав iй своi «записи» i говорив – здаеться, дуже добре – про красу квадрата, куба, прямоi. Вона так чарiвно-рожево слухала – i раптом iз синiх очей сльоза, друга, третя – прямо на розкриту сторiнку (стор. 7-а). Чорнило розпливлося. Ну от, доведеться переписувати.
– Милий Д, якби тiльки ви, якби…
Ну що «якби»? Що «якби»? Знову ii стара пiсня: дитина. Або, можливо, що-небудь нове – стосовно… стосовно тiеi? Хоча вже тут нiби… Нi, це було б занадто безглуздо.
Запис 5-й
Конспект:
Квадрат. Володар свiту. Приемно-корисна функцiя
Знову не те. Знову з вами, невiдомий мiй читачу, я говорю так, наче ви… Ну, скажiмо, старий мiй товариш, R-13, поет, негрогубий, – та усi його знають. А мiж тим ви – на Мiсяцi, на Венерi, на Марсi, на Меркурii – хтозна, де ви i хто.
Ось що: уявiть собi – квадрат, живий, прекрасний квадрат. І йому потрiбно розповiсти про себе, про свое життя. Розумiете, квадрату менш за все спало б на думку говорити про те, що в нього всi чотири кути рiвнi: вiн цього вже просто не бачить – настiльки це для нього звично, повсякденно. От i я весь час в цьому квадратному положеннi. Ну, хоч би рожевi талони i все з ними пов’язане: для мене це – рiвнiсть чотирьох кутiв, але для вас це може бути заплутанiшим за бiном Ньютона.
Так ось. Один зi стародавнiх мудрецiв, зрозумiло, випадково, сказав розумну рiч: «Любов i голод володiють свiтом». Ergo: щоб опанувати свiтом, людина повинна оволодiти владиками свiту. Нашi предки дорогою цiною пiдкорили, нарештi, Голод: я кажу про Велику Двохсотлiтню Вiйну – про вiйну мiж мiстом i селом. Ймовiрно, через релiгiйнi забобони дикi християни вперто трималися за свiй «хлiб».[2 - Це слово у нас збереглось тiльки у виглядi поетичноi метафори: хiмiчний склад цiеi речовини нам невiдомий.] Але в 35-му роцi – до заснування Єдиноi Держави – була винайдена наша теперiшня, нафтова iжа. Правда, вижило тiльки 0,2 населення земноi кулi. Але зате, очищене вiд тисячолiтнього бруду, яким сяючим стало обличчя землi. І зате цi нуль цiлих i двi десятих вкусили блаженство в палатах Єдиноi Держави.
Та чи не зрозумiло: блаженство й заздрiсть – це чисельник i знаменник дробу, що називаеться щастям. І який був би сенс у всiх незлiченних жертвах Двохсотлiтньоi Вiйни, якби в нашому життi все-таки ще залишався привiд для заздрощiв. А вiн залишався, тому що залишалися носи «гудзиком» i носи «класичнi» (наша тодiшня розмова на прогулянцi), тому що кохання одних домагалися багато хто, iнших – нiхто. Природно, що, пiдпорядкувавши собi Голод (алгебраiчний = сумi зовнiшнiх благ), Єдина Держава повела наступ проти iншого владики свiту – проти Любовi. Нарештi цю стихiю також перемогли, тобто органiзували, математизували, i близько 300 рокiв тому було проголошено наш iсторичний «Lex sexualis»: «усякий iз нумерiв мае право – як на сексуальний продукт – на будь-який нумер».
Ну, далi там уже технiка. Вас ретельно дослiджують у лабораторiях Сексуального Бюро, точно визначають вмiст статевих гормонiв у кровi – i виробляють для вас вiдповiдний Табель сексуальних днiв. Потiм ви робите заяву, що в своi днi бажаете користуватися нумером таким-то (або таким-то), i отримуете належну талонну книжечку (рожеву). От i все.
Ясно: приводiв для заздрощiв немае вже нiяких, знаменник дробу щастя приведений до нуля – дрiб перетворюеться в чудову нескiнченнiсть. І те саме, що для стародавнiх було джерелом незлiченних найдурнiших трагедiй, у нас приведено до гармонiйноi, приемно-корисноi функцii органiзму так само, як сон, фiзична праця, прийом iжi, дефекацiя та iнше. Звiдси ви бачите, як велика сила логiки очищае все, чого б вона не торкнулася. О, якби й ви, невiдомi, пiзнали цю божественну силу, якби i ви навчилися йти за нею до кiнця.
…Дивно, я писав сьогоднi про найвищi вершини людськоi iсторii, я весь час дихав найчистiшим гiрським повiтрям думки, а всерединi якось хмарно, павутинно i хрестом – якийсь чотирилапий iкс. Або це моi лапи, i все через те, що вони були довго у мене перед очима – моi кошлатi лапи. Я не люблю говорити про них – i не люблю iх: це слiд дикоi епохи. Невже в менi дiйсно…
Хотiлося закреслити все це – тому що це виходить за межi конспекту. Але потiм вирiшив: не закреслю. Нехай моi записи, як найтонший сейсмограф, дадуть криву навiть найбiльш незначних мозкових коливань: адже iнодi саме такi коливання слугують передвiсником…
А це вже абсурд, це вже, дiйсно, варто було б закреслити: нами введено в русло всi стихii – нiяких катастроф не може бути. І менi тепер цiлком ясно: дивне почуття всерединi – все вiд того ж самого мого квадратного положення, про яке я говорив спочатку. І не в менi iкс (цього не може бути) – просто я боюся, що який-небудь iкс залишиться всерединi вас, невiдомi моi читачi. Але я вiрю – ви не судитимете мене надто суворо. Я вiрю – ви зрозумiете, що менi так важко писати, як нiколи жодному автору протягом всiеi iсторii людства: однi писали для сучасникiв, iншi – для нащадкiв, але нiхто нiколи не писав для предкiв або iстот, подiбних до iхнiх диких, вiддалених предкiв…
Запис 6-й
Конспект:
Випадок. Прокляте «ясно». 24 години
Повторюю: я взяв собi за обов’язок писати, нiчого не приховуючи. Тому, як не сумно, повинен вiдзначити тут, що, вочевидь, навiть у нас процес затвердiння, кристалiзацii життя ще не закiнчився, до iдеалу ще кiлька ступенiв. Ідеал (це ясно) там, де вже нiчого не трапляеться, а у нас… Ось чи не зволите: в Державнiй Газетi сьогоднi читаю, що на площi Куба за два днi вiдбудеться свято Правосуддя. Чи не означае це, що знову якийсь iз нумерiв порушив хiд великоi Державноi Машини, знову сталося щось непередбачене, непрораховане.
