Митькозавр iз Юрківки

Звідси дорога вже була знайома, і Люська побігла чимдуж, пам’ятаючи слова лева «на світанні». Ще трохи, ще – і зайча мало не зіткнулося зі своїми друзями.

– Люсю! Люсько! – закричали вони й кинулись обіймати та цілувати її. – Де ж ти ходила?

– Пробач, пробач, Люсюню, – лопотів Бурмосик, шморгаючи носом. – Це все я… Я хотів пожартувати…

– Вибач йому, я нічого не знав, – мимрив Буцик.

– А я й не сердилася зовсім, – розчулено відповіла Люська. – А ви, бідолашні, мабуть, цілу ніч не спали?

– То пусте! Дрібниці! – кричали в один голос Буцик із Бурмосиком.

– Люсь, я забув тобі сказати найголовніше, – мовив Буцик. – Післязавтра ми йдемо шукати твою маму.

– Як добре, – зраділа Люська, але враз наморщила лобика. – Стривайте: адже зараз на нас мають напасти Толябун із Вовком.

Друзі кинулися стежкою до хати й зачинили двері.

– Як же ми будемо боронитися? В нас немає ніякої зброї, – стривожився Бурмосик.

– Я знаю, з чого ми зробимо зброю: з Буцикових рогів, – мовила Люська.

– Тобто як це з моїх рогів? – обурився Буцик. – Зріжете їх, чи що?

– Та ні! Ми прив’яжемо до твоїх ріжок гуму й матимемо рогатку. Варто буде лише повернути голову й подивитись на лева чи Вовка, як ті опиняться на прицілі.

– Якось воно несподівано, – почухав потилицю Буцик.

Гуми не знайшли, тож прив’язали Бурмосиків пружинний еспандер, з яким він робив ранкову зарядку.

І тут знадвору почулося: «Болотяник! Болотяник вибрався із трясовини! Здавайтесь усі!» – і дикий Толябунів рев. За мить у двері загупало, аж хата задвигтіла.

– Двері вони не виламають, – заспокоїла Люська.

– А ми їх самі відчинимо, – сказав Буцик. – Тільки чим би це… мене зарядити?

– А ось, – зняла Люська з печі горнятко. – Думаю, підійде.

– Підійде, – одказав Бурмосик і натягнув еспандер. Люська взялася за ручку дверей, і тільки-но знову загупали, рвучко розчинила їх.

Із свистом прорізавши повітря, горнятко вгатило Вовкові в груди. Щось булькнуло в горлі у звіра, і він повалився з ґанку на лева. Але Толябун вчасно відскочив, Вовцюга хряснувся потилицею об землю й завмер.

– Вбили! Друга вбили! Бандити! – заревів лев і кинувся через тин, полишивши вбитого напризволяще.

Та він помилився: друг залишився живий. Відпочивши на землі хвилин зо три, Вовк прочуняв і пошкандибав до тину.

– Ну як ти? – підскочив до нього левисько.

– Ох-хо-хо! Живий! Ледве! А ти теж! Замість того, щоб помогти, п'ятами накивав. Друг називається!

– Та хто ж його знав, що вони вигадають таку гемонську зброю, – виправдувався лев. – Треба помститися їм. Треба щось інше придумати.

– Ти вже думай сам! А з мене досить! Ситий по горло. І все мені дістається, – запхинькав Вовк. – І від мисливців, і від поросят, а тепер іще від оцих, – показав на будиночок.

– О! Розпатякався! Чого ти рюмсаєш? Ми, хлопці, герої чи не герої! Та ми таке можемо! Гори звернемо. – Лев ходив попід тином, і раптом просто з неба впала йому під ноги якась каменюка. Він зиркнув угору й побачив, що кинув її дядько Кажан, але, підсліпуватий, не влучив.

– Киш мені звідси, курка общипана! – крикнув лев. Він ухопив грудку й пожбурив її вгору. Кажан зойкнув – грудка попала йому в крило – й полетів геть.

– О! Бачив? – радів лев. – Отак треба!

– А він зараз усіх звірів скличе, – заскиглив Вовк. – Тікаймо звідси, поки не пізно.

– Нізащо, – бадьорився лев. – Або я, або вони. – І тут погляд його впав на стіжки. – Придумав! – зрадів Толябун. – У тебе сірники є?

– Є, – відповів Вовк. – Дома.

– Ну то мерщій по сірники! Зараз ми їх викуримо.

– Легко сказати, – швидше, – занив Вовк. – У мене й досі в грудях коле.

– У всіх коле, – відказав суворо лев. – Побіг би я, так ти ж усе попсуєш!

– Ну, гаразд, – погодився Вовцюга й покушпелив додому.

– Щось вони задумали, – звернувся до товаришів Буцик. – Один кудись побіг, а другий зостався. Що в нас є з набоїв?

– Двоє горняток, – відповіла Люська, – два чавунці – великий і малий, – три виделки…

– Чотири поліняки, – докинув Бурмосик.

– Немало… Якщо влучно стріляти…

– Погляньте! – крикнув Бурмосик.

Усі кинулись до вікна. Перескочивши через тин, лев ухопив стіжка й поніс його до хати.

Випущене з рогатки горнятко бухнуло просто в стіжок.

– Га-га-га! – зареготав лев. – Стріляйте, стріляйте, хоч десять років.

– Дай-но поліно, – гукнув Буцик.

Поліно мелькнуло в повітрі, але не влучило і зникло десь у кущах.

Лев тим часом кинув сіно під хату, метнувся назад і вхопив другий стіжок.

Тарілка вдарилась об стіжок, і знов почувся голосний Толябунів сміх.

– Ану, спробуймо виделкою, – підказало зайча.

По тому, як завищав і застрибав на одній нозі Толябун, друзі здогадалися: виделка влучила в ціль.

Накульгуючи, лев усе-таки пожбурив свій вантаж під хату і чкурнув за тин. Там витяг із лапи виделку й став чекати Вовка.

Незабаром прихекав і той з коробкою сірників.

– Тепер слухай, – мовив лев. – Он бачиш – під стіною два стіжки. Сухісінькі, як порох. Досить кинути сірника – і вся хата піде з димом. Наші друзі, звісно, не чекатимуть, поки згорять разом із нею, і вискочать. Отут ми їх і в мішок. Просто і геніально! Ну, гайда!

– Що гайда? – затремтів Вовк. – Ризикувати своїм здоров'ям, а може, й життям? Я не хочу! Мене й так мало не вбили.

– Лізь, боягуз нещасний.

– Не полізу, – затявся Вовк.

– А свіжину щодня їсти хочеш? А панувати в лісі теж хочеш?

– Не хочу!

– Вже забув усі наші плани, зрадив?

– Не забув, але здоров'я дорожче.

– Тут порядок наведемо, до мене гайнемо, в Африку, як на курорт. Там здоров'я, знаєш, як прибуває. Щохвилини!

– Гаразд, – повагавшись, відповів Вовк. – І звела ж мене лиха година з тобою.

– Давно б так, – мовив лев. – Диви! Бери стіжок і під його прикриттям підповзеш до хати. Там підпалиш разом із моїми двома. А я не забарюся з торбою.

Вовк припав до землі.

Вдарилась перед ним і розбилася на друзки тарілка, пролетіла над головою виделка. Ховаючись за стіжок, звір помалу просувавсь уперед.

– Все! – мовив Буцик. – Стріляти більше нічим.

За кілька метрів од хати Вовк підпалив сіно.

– Він і нас зараз спалить! – вигукнула Люська.

Але раптовий подув вітру підхопив полум'я й кинув його просто на Вовка. Завивши від болю, той кинувся навтьоки.

– Ну й нездара! – вилаяв його лев. – Доручай тобі що-небудь. Давай сюди сірники!

Хутенько перетнувши двір, він поклав ще один стіжок поруч із першими двома й черкнув сірником.

– Все! – заплющила очі Люська.

– Тікаймо! – гукнув Бурмосик.

Та нараз якась тінь майнула по дворищу, і згори просто левові на голову гепнувся великий мішок. Ще мить – і такий самий мішок накрив Вовка.

Друзі задерли мордочки. Здавалося, просто на них спускалася здоровенна повітряна куля.

– Ой! – скрикнула Люська. – А якщо це ще один лев із Африки?

Але то був не лев.

Куля спустилася донизу, і з кошика вийшов якийсь дивний чоловічок – гладенький, у капелюсі з широкими крисами і коротеньких штанцях, весь обвішаний біноклями, компасами, годинниками й планшетами. А за ним, за ним Люська побачила таке, од чого серденько її забилося-затріпотіло в грудях, і крикнувши: «Мамо!» – зайча кинулося з хати.

Розділ VII

Як же сталося, що природолюб Буртіус – а це був він, – замість того, щоб їсти спечені його матусею пундики з повидлом, опинився у лісі, далеко від рідної домівки?

Розпрощавшись із африканськими звірятками, яких він урятував від Толябуна, Буртіус збагнув: хоч би куди занесло лева на повітряній кулі, він усюди буде однаково небезпечний для людей і звірів. Зрозумівши це, мандрівник засів за обчислення. Він визначив напрям вітру і виміряв його швидкість. Підрахував, скільки кілометрів пролетіла б куля порожня і куля з Толябуном. А обчисливши все те, він обвів на карті кружечком район, де, за його підрахунками, мав приземлитися лев, і, поглянувши на компас, рушив у дорогу.

Він дуже поспішав. Він їхав на верблюді, на віслюкові й коні, машиною, поїздом і пароплавом, літаком, вертольотом і велосипедом і зрештою натрапив на свою кулю. Від неї вели кудись у степ ледь видимі сліди Люсьчиних лапок і Толябунових лапищ, а поруч сиділа згорьована Люсьчина мама.

Наповнивши кулю летючим газом, що був у балоні в кошику, Буртіус разом із Люсьчиною мамою вирушили на пошуки. Два дні літали вони над лісами і на третій день надибали наших друзів саме в скрутну для них хвилину.

– Познайомся, мамо, – сміялася Люська, – це мої нові товариші. Тільки завдяки їм я врятувалась у цьому Зовсім Чужому лісі. Проте ні, адже з такими чудовими друзями ліс уже зовсім не чужий для мене.

– І ти познайомся, донечко, з дослідником, який урятував усіх вас, – крізь сльози радості проказала мама.

Зиркнувши краєм ока в уламок дзеркальця, – чи не дуже зарюмсана, – Люська підійшла до незнайомця.

– Великий дослідник і природолюб Буртіус, – мовив той, скромно посміхаючись. На очах у нього теж блищали сльози.

– Яка чуйна людина! – закричали всі навкруги. На Буцикове подвір'я саме зібралися на поклик Кажана всі лісові жителі. – Він плаче від радості за мале зайча та його маму.

– Так, я дуже радію, – схлипував аматор Буртіус, – але водночас і дуже сумую.

– Сумуєте? – здивувались усі. – Чому ж ви сумуєте?

– Я сумую, бо дивлячись на цю зворушливу сцену, згадую свого любого татуся, дуже великого дослідника і природолюба Буртіуса-старшого. Вже три роки, як він полетів кудись на своїй повітряній кулі (у нас це спадкове, дідусь теж літав) і не повернувся. Де не шукав я його: і на Північному, і на Південному полюсах, і в Австралії, і в Новій Зеландії – ніде не можу знайти. От чому я радію і сумую водночас.

– Бідний дослідник, – прокотилося в гурті.

– Дарма, – випростався зігнутий горем природолюб. – Я вірю, що обов'язково знайду його. – І витер очі носовичком.

– Авжеж, знайдете, – погодились усі. – Неодмінно.

– А тепер, – він глянув на Вовка з левом, – давайте вирішимо, що робити з оцими двома.

Жалюгідні, із зв'язаними лапами, ті кліпали очима.

– Пожаліти, пожаліти, – квилив Вовк. – Це він мене підбивав, пройдисвіт африканський! Очі б мої його не бачили! І хату підпалити примушував! На курорт звав!

– Ні, це все він, – валив на Вовка лев. – Хто казав, що м'ясо хоче їсти й панувати у всіх лісах?

– Посадити їх у клітку! – загукали звірята. – Хай у нас буде свій зоопарк.

– Гаразд, придумаємо для них покарання потім, – запропонував Буртіус. – А зараз прив'яжіть-но їх до дерева. А нам, гадаю, всім треба відпочити. Адже декому скоро йти до школи, – і зиркнув на Люську.

– Декому – це значить мені? – запитала та. – Я піду до школи, правда, мамо? Виходить, я вже зовсім велика?

– Правда, доню.

– І мене навчать читати, і користуватися компасом, і визначати сторони світу?

– І ще багато чому, і навіть трошки розуму, люба, – всміхнулася мама.

– А… А як же мої друзі? – озирнулася Люська на Буцика з Бурмосиком.

– Я піду вже в третій клас, – поважно мовив Буцик.

– Ну от, ти в третій, а я тільки в перший, – насупився Бурмосик. – Я теж хочу в третій.

Але тут його почали втішати й казати, що третій клас – це дуже скоро, одразу після другого, а природолюб Буртіус подарував йому кольорову карту світу і свисток, і Бурмосик заспокоївся.

– Що ж, друзі, вже стемніло, вам і справді слід відпочити після всіх пригод, – мовив мандрівник-любитель. – Та й мені перед дорогою не завадило б.

– Перед дорогою? – перепитала Люська. – То ви завтра їдете?

– Мушу їхати, – пояснив учений, – адже і я давно не бачив своєї матусі. Але вранці, перш ніж вирушити, я обов'язково покатаю всіх бажаючих на своїй повітряній кулі. Тільки встати треба буде дуже рано.

– Ой як добре! – заплескали всі бажаючі в долоні (а небажаючі не плескали). – Ми ще ніколи не літали на повітряній кулі (небажаючі не літали теж).

– Ну от. Завтра на вас чекають цікаві враження, – мовив Буртіус. – А поки – на добраніч!

– На добраніч! До завтра! – загукали бажаючі й небажаючі в один голос і стали потроху розходитись.

Прив'язані до дерева, стояли в місячному сяйві Вовк і лев.

Наступного дня друзі прокинулись іще вдосвіта. Та хоч як рано вийшли, великий природолюб уже порався коло своєї кулі, а поруч висів на гілці дядько Кажан.

– Доброго ранку, шановний Буртіусе! Доброго ранку, дядьку Кажан! І ви з нами?

– І я, і я, діточки. Хоч подивлюсь, як воно літає без крил. Може, й комарця якогось уполюю заодно.

З'явилась на ґанку й Люсьчина мама.

– Ти поїдеш із нами, мамусю? – спитало дівча.

– Ні, люба, їдьте вже самі. А я тим часом приготую щось смачненьке вам на обід. Ось, візьміть із собою дещо на дорогу.

І вона простягнула Люсьці кошик із харчами.

– Прошу, – мовив природолюб. – У мене все готове.

Він одкрутив кран балона, і летючий газ із свистом почав наповнювати кулю. Та здригнулась і трохи піднеслась над землею.

– Ой! – скрикнула Люська. – Здається, полетіли. Може, досить надувати, бо ще лусне?

Але Буртіус тільки всміхнувся.

Все вище й вище здіймалася куля над ранковим лісом.

– Як страшно, – притиснувся Бурмосик до Буртіуса. – А й справді, вона не лусне? Було б прикро упасти з такої висоти.

– А хоч і лусне, – втішив дядько Кажан, – можна ж буде стрибнути з неї й полетіти самому.

– Так то вам можна, а ми ж літати не вміємо, – сполошилася Люська.

– Не бійтесь, не бійтесь, – заспокоїв усіх Буртіус.

– А я взагалі нічого не боюсь, – хоробро мовило зайча.

– А Толябуна? – спитав Буцик.

– А Вовка? – додав Бурмосик.

– А темряви? – кинув цапок.

– А Болотяника? – поцікавився Кажан.

– Я маю на увазі – тепер уже нічого не боюся, – відповіла Люська. – Ой, дивіться, як усе-таки гарно навкруги.

Довкола і справді було гарно. У білих променях сонця мчала куля. Внизу на моріжках поблискувала роса, і видно було далеко-далеко.

– Ой, диви, наша хатка! – радо скрикнув Бурмосик.

– А он дерево дядька Кажана, – вказав Буцик.

– Дивіться, то ж наша Сунична галява, – раділа Люська.

– А просто під нами… – гордо почав дядько Кажан, але друзі так і не довідалися, що знаходилося просто під ними, бо Кажан заплющив очі й захропів.

Та от іще трохи, і вони пізнали Страшне болото. Над ним клубочився, підіймався й опадав густий туман. Усі принишкли.

– Бідний Болотяник, – зітхнула раптом Люська. – Йому там, мабуть, зовсім холодно.

– Який це Болотяник? – поцікавився природолюб. – Я вже вдруге чую це ім'я.

Друзі коротко розповіли йому про найстрашнішого у світі Болотяника.

– Ми мусимо спуститись і все розвідати, – рішуче сказав учений.

– Яка благородна людина! – прошепотів Буцик. – Чого тільки не зробить заради науки!

– А я думаю, все це вигадки, – озвався Бурмосик.

Куля здригнулась і трохи піднеслась над землею.

– І я, – докинула Люська, але на всяк випадок полізла під лавку.

– От зараз ми й пересвідчимось у всьому, – мовив природолюб Буртіус і сіпнув за спеціальний мотузок. Летючий газ почав виходити з кулі.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.