скачать книгу бесплатно
Князi Острозькi
Ярослав Ярославович Хаврук
Петро Михайлович Кралюк
Знаменитi украiнцi
Історiя меценатства – одна з найцiкавiших сторiнок минулого, тому що приховуе в собi чимало загадкових, а подекуди драматичних людських доль. На жаль, так iсторично склалося, що наша земля в епоху своеi бездержавностi, ставала «ласим шматком» для iнших, бiльш могутнiших держав, котрi насаджували своi права, закони, звичаi та релiгiю. Ревними боронителями православноi вiри та украiнськоi культури були князi Острозькi.
Петро Кралюк, Ярослав Хаврук
Князi Острозькi
Передмова
Вагому роль в iсторii украiнських земель перiоду Середньовiччя вiдiграла династiя князiв Острозьких. Саме вони пiсля розпаду Киiвськоi Русi, а пiзнiше загибелi Галицько-Волинськоi держави виступили продовжувачами давньоруських полiтичних та культурних традицiй. Особливо помiтною роль Острозьких була в ХV – ХVІ ст., коли Украiна-Русь переживала складнi часи, опинившись у лещатах великих геополiтичних потуг – римо-католицькоi Європи та iсламського Сходу. У цих складних умовах предкам украiнцiв було непросто зберегти свою етнiчну, культурну й пов’язану з ними конфесiйну православну iдентичнiсть. Чимало русинiв-украiнцiв у той час покатоличилось, а також «потурчилось», «обусурманилось». І в тому, що вони все-таки змогли зберегтися як етнос зi своею специфiчною культурою, е чимала заслуга князiв Острозьких.
На жаль, в украiнськiй iсторiографii ХІХ – ХХ ст., в силу ii «народництва», iсторiя дiяльностi представникiв цiеi князiвськоi династii часто або iгнорувалася, або трактувалася тенденцiйно. Вiдомi iсторики народницького спрямування – Микола Костомаров, Пантелеймон Кулiш та Михайло Грушевський, загалом негативно трактуючи дii украiнських елiт, так само негативно оцiнювали й дiяння князiв Острозьких; особливо це стосувалося одного з найвидатнiших представникiв династii – Василя-Костянтина. При цьому слiд зазначити, що жоден iз цих iсторикiв-народникiв не походив iз соцiальних низiв, народних верств.
Як не дивно, але саме селянський син Іван Франко чи не вперше в украiнськiй модернiй лiтературi дав високу оцiнку князям Острозьким, зокрема Василю-Костянтину. Вiн зазначав, що «рiд князiв Острозьких вiдiграв дуже важливу роль в iсторii Пiвденноi Русi та iсторii Польщi XV—XVI в.», а князь Василь-Костянтин «був одним iз головних двигачiв нацiонального життя…». Особливу увагу звертав Іван Франко на культурну дiяльнiсть князя, називаючи «славним князем у просвiтi» i вказуючи на його значний внесок у справу культурного розвитку: «Вiн то зрозумiв, що без просвiти Русь не може двинутись з упадку, i православiе не може остатись перед напором латинства. І ось вiн великим коштом завiв у своiм мiстi Острозi вищу школу, або, як тодi звали, “академiю”». Також Іван Франко звертав увагу на видану за грошi князя Острозьку Бiблiю, яку вважав однiею з найвизначнiших пам’яток нашоi культури, а також на дiяльнiсть заснованоi Василем-Костянтином Острозькоi друкарнi, у якiй було видано «багато дуже гарних книжок для науки народу i для оборони православ’я».
Ще один селянський син, Іван Огiенко, теж високо оцiнив дiяльнiсть В.-К. Острозького. В оглядовiй книзi «Украiнська культура», написанiй на початку наукового шляху, вчений зазначав: «Закладаються у нас новi огнища, що боронять рiдну культуру i старо-батькiвську вiру од унii, а в мiстi Острозi, на чолi з незабутнiм патрiотою вкраiнським кн. В. К. Острожським (1526—1608) у другiй половинi ХVІ вiку зароджуеться славна Академiя Острожська. І коло цiеi академii згуртувалися кращi сини Украiни, ii кращi науковi сили, що повели вперед i рiдну лiтературу i рiдну культуру». Далi Іван Огiенко вiв мову про видання Острозькоi Бiблii 1581 р. Вiн наголошував, що то була «…найперша друкована Бiблiя не тiльки на сходi слов’янства, але навiть серед всього слов’янського миру». Про книгодрукування в Острозi та Дерманi за часiв В.-К. Острозького Іван Огiенко пише i у своiй фундаментальнiй працi «Історiя украiнського друкарства». Своерiдним завершенням студiй ученого в галузi Острогiани стало монографiчне дослiдження «Князь Костянтин Острозький i його культурна праця», вперше видане 1958 р. у Вiннiпезi (Канада). У ньому автор створив апологетичний образ В.-К. Острозького як захисника православ’я. Князя вiн називае «найбiльшим сином Украiни», «мiцним i смiливим оборонцем, всежиттевим опiкуном i оборонцем Украiнськоi Православноi Церкви проти ii запеклих ворогiв». Іван Огiенко в цiй роботi навiть дiйшов висновку, що «можна спокiйно сказати: усi украiнськi магнати, взятi разом, не зробили стiльки для Украiни, скiльки зробив сам князь Костянтин», а продовжувачами його справи вважав «Великого Богдана i Великого Петра Могилу».
Однак дослiдження Острогiани Іваном Франком та Іваном Огiенком радше можна вважати винятком, а не правилом для украiнськоi iсторiографii. В украiнськiй науковiй лiтературi досi не маемо фундаментальних праць, присвячених нi В.-К. Острозькому, нi iншим представникам цiеi князiвськоi династii. До цих постатей донедавна виявляли бiльший iнтерес польськi та росiйськi iсторики, нiж украiнськi. На цей час iснуе едина повноформатна наукова бiографiя В.-К. Острозького, створена польським iсториком Томашем Кемполо, що була видана в Торунi в 1997 р., – книга «Костянтин Василь Острозький, воевода киiвський та маршалок землi волинськоi».
Утiм, сподiваемося, що з часом прогалина, пов’язана з висвiтленням дiяльностi князя В.-К. Острозького в украiнськiй iсторiографii, буде заповнена. Тим бiльше що останнiми роками маемо цiкавi напрацювання в галузi Острогiани, а професор Киiвського нацiонального унiверситету Василiй Ульяновський готуе до друку грунтовну монографiю, присвячену В.-К. Острозькому. Рукопис дослiдження, який люб’язно був нам наданий, частково використовувався при пiдготовцi цього видання.
Загалом наша книга мае науково-популярний характер i тому не претендуе на вiдкриття нових наукових iстин. Автори ставили перед собою завдання лише систематизувати матерiал, а також, у мiру можливостей, звернути увагу на найбiльш яскравi та найбiльш значимi для нашоi iсторii дiяння князiв Острозьких.
Династiя князiв Острозьких
Документальних свiдчень, що дають змогу простежити дiяльнiсть представникiв родини Острозьких, особливо на початкових етапах, збереглося небагато. Переважно вони стосуються пiзнiших часiв – ХVІ та ХVІІ столiть.
Дискусiйним лишаеться питання щодо походження цього князiвського роду. За часiв В.-К. Острозького й невдовзi пiсля його смертi спостерiгалося намагання утвердити думку, що Острозькi ведуть свiй початок вiд давньоруських князiв, зокрема Володимира Святославовича. Таку думку, наприклад, висловлюе в панегiричнiй поемi придворний поет В.-К. Острозького Симон Пекалiд «Про Острозьку вiйну…» (1600). У цьому ж творi навiть вмiщена мiфiчна генеалогiя роду, де вказано на те, що одним iз найславнiших предкiв Острозьких був князь Данило Галицький. Так само письменник-полемiст Захарiя Копистенський, який, можливо, здобував освiту в Острозькiй академii, в апологii «Про пресвiтлого та преславного Василiя, князя Острозького, воеводу Киiвського», власне, частини об’емного твору «Палiнодiя» (початок 20-х рр. ХVII ст.), твердить, нiби цей рiд сягае своiми витоками князiв Володимира Святославовича та Данила Романовича. Нащадками давньоруських князiв вважали Острозьких також польськi хронiсти Матвiй Стрийковський, Олександр Гваньiнi та Бартош Папроцький. Такий погляд був загальновизнаним у кiнцi ХVІ – на початку ХVІІ ст., що засвiдчив австрiйський дипломат Е. Лясота у 1594 р. у своiх записах про Украiну.
Проте хоч би яким було реальне походження дому Острозьких, важливо те, що останнi представники цього роду, зокрема Василь-Костянтин, усвiдомлювали себе саме нащадками правителiв Киiвськоi Русi, продовжувачами iхнiх культурних та полiтичних традицiй. Слiд враховувати, що Острозькi, як i представники iнших князiвських династiй Русi в перiод Середньовiччя, вважали себе де-факто незалежними правителями. І справдi, типологiчно князiвства Волинi чи Полiсся (а до них належало князiвство Острозьке) нiчим принципово не вiдрiзнялися вiд аналогiчних державних утворень – князiвств та герцогств, наприклад Священноi Римськоi iмперii чи Французького королiвства доби Середньовiччя.
Осердям украiнськоi аристократii в перiод «осенi Середньовiччя» стала Волинь. Тут зосереджувалися володiння князiвських родин, найпотужнiшими серед яких були Острозькi, Заславськi, Четвертинськi, Чорторийськi, Сангушки, Гольшанськi-Дубровицькi, Корецькi, Збаразькi, Вишневецькi, або, як iх iменували, «княжата головнi». Представники цих родiв намагалися зберегти за собою права, притаманнi князям ще з давньоруських часiв. Зокрема, до них належали право оголошення власних розпоряджень, жалувальних грамот пiдданим, надання земель за умови служби, встановлення власних податкiв, повинностей, пiльг, а також право суду над пiдданими (аж до смертноi кари включно).
Удiльний князь, влада якому дiставалася в спадок, виступав повним сувереном свого володiння й мiг вийти разом зi своiми землями зi складу Великого князiвства Литовського, до якого в той час входила Волинь. Такi дii не вважалися зрадою, принаймнi до ХV ст. «Княжата головнi» пiдлягали суду виключно великого князя, а не мiсцевих судiв. Вони були представленi у великокнязiвськiй радi, що давало iм можливiсть контролювати практично всi сфери життя свого регiону, хоча реально впливати на загальнодержавну полiтику вони не завжди могли.
Важливим привiлеем «княжат головних» було iхне право формувати власнi збройнi загони (почти) пiд своiми родовими гербами, а не в складi загального повiтового ополчення пiд стягами земель. Почесним привiлеем були обов’язковi iменнi листи-повiдомлення вiд великого князя про початок вiйськових дiй чи про скликання сейму. У Литовськiй метрицi (збiрнику документiв Великого князiвства Литовського) збереглися записи про вiдправку таких листiв «княжатам головним». Порядок запису в них засвiдчуе iерархiю родовитостi та знатностi. У 1536 р. вiн виглядав таким чином: Ілля Острозький, Кузьма Заславський, князi Сангушки, Вишневецькi, Збаразькi, Корецькi, Четвертинськi.
Правда, iз середини ХVI ст. спостерiгаеться процес боротьби шляхти за лiквiдацiю правовоi нерiвностi, зокрема щодо князiв. Низка законодавчих актiв обмежила винятковi права князiвськоi верстви, що було закрiплено реформами 1564—1566 рр. та Другим Литовським Статутом (1566), за яким князi пiдлягали мiсцевому судочинству i стосовно права урiвнювалися зi шляхтою. Однак «купуючи» згоду украiнських князiв на Люблiнську унiю 1569 р., король польський, вiн же й великий князь Литовський Сигiзмунд ІІ Август, та його оточення пiшли на збереження для княжих родин давнiх прав та прiоритетне надання урядових посад. Це призвело до того, що «княжата головнi» вiдразу розпочали змагання за посади воевод, каштелянiв, старост тощо. Вони фактично отримали право особистоi пiдсудностi лише главi держави. Тому нiколи не з’являлися в мiсцевi суди, а якщо й приймали позов, то князя завжди представляли його слуги й адвокати. Якщо ж князi були незадоволенi судовим рiшенням, то його просто iгнорували. Навiть могли розгромити сам суд.
У Речi Посполитiй, об’еднанiй державi Корони Польськоi та Великого князiвства Литовського, пiсля Люблiнськоi унii 1569 р. офiцiйно вiдмiнили окремi князiвськi збройнi частини. Тепер князi разом зi своiми воiнами мали виступати в лавах повiтового ополчення. І все ж «княжата головнi» набирали власнi надвiрнi загони, чисельнiсть яких не регламентувалася законом. Князi дiстали змогу створювати не пiдпорядкованi державi цiлi армii у своiх володiннях. У цих армiях навiть служили iноземнi найманцi. Зiбрати таке вiйсько можна було досить швидко – на вiдмiну вiд повiтового ополчення. І звiсно, воно бiльше вiдповiдало вимогам часу, було бiльш боездатним i дiйовим. За деякими свiдченнями, В.-К. Острозький здатний був виставити 15—20-тисячне вiйсько. На той час не кожен европейський монарх мiг похвалитися такою вiйськовою потугою.
Отже, попри свою васальну залежнiсть вiд короля польського чи великого князя Литовського, украiнськi князi були достатньо самостiйними. Особливо це стосувалося Острозьких. У XVI ст. iм вдалося зосередити у своiх руках великi земельнi володiння. Їхне князiвство мало вiдносно сформовану систему управлiння, яка налiчувала близько двох тисяч княжих «слуг»-управлiнцiв, самостiйне надвiрне вiйсько, а також культурнi iнституцii – Острозьку академiю зi слов’яно-греко-латинським шкiльництвом, Острозький редакцiйно-науковий гурток, Острозьку друкарню, Дерманський культурний осередок тощо. Тому для нас цiкавим е генезис роду Острозьких, зростання його могутностi, формування в представникiв цiеi княжоi династii автономiстських уявлень.
Першим вiдомим нам представником династii Острозьких е князь Данило з Острога (помер мiж 1366 та 1370 рр.). У деяких джерелах вiн фiгуруе як Daniel de Ostrow (Данило Островський). Правда, це могла бути помилка. Інодi траплялося, що Острозькi в писемних пам’ятках називалися (очевидно, помилково) Островськими. Наприклад, таке помилкове написання зустрiчаемо у вiдомому заповiтi княгинi Гальшки Острозькоi 1579 року.
Про Данила збереглося дуже мало свiдчень. Життя його припало на часи розпаду Галицько-Волинськоi держави (середина ХIV ст.). Вiн боровся з експансiею польського короля Казимира Великого на територiю Галичини, використовуючи при цьому допомогу татар. У принципi, нiчого тут дивного немае. Його попередники, галицько-волинськi правителi, не раз вдавалися до татарськоi допомоги, воюючи з поляками. Тому варто вiдмовитися вiд одномiрно-примiтивного стереотипу «монголо-татарського iга». Руськi князi не лише воювали з татарами, а й були iхнiми союзниками – вiльними чи невiльними.
Вiдомо, що князь Данило мав свою печатку з гербом, який мiстив основнi елементи «великого» герба Острозьких. Останнiй дiйшов до нас, i вiн добре вiдомий дослiдникам. Тобто Данила правомiрно трактували як автономного правителя, що надавав письмовi розпорядження, грамоти, скрiплюючи iх своею печаткою. Мав вiн i власнi збройнi загони, якi використовував у боротьбi з поляками. Імовiрно, саме Данило почав формування князiвського домену на пiвденних землях Волинi й вiдбудову Острога, що був зруйнований пiд час монголо-татарськоi навали.
Є деякi свiдчення, переважно легендарного характеру, якi дають пiдстави твердити, що цей князь виступав церковним фундатором. Йому приписують заснування однiеi з найдавнiших церков Острога – Микiльськоi. Інформацiя про цю фундацiю дещо непевна. Базуеться вона на записовi в напрестольному Євангелii, яке знаходилося в Микiльськiй церквi на початку ХVII ст. Саме Євангелiе iз записом не збереглося. Правда, копiя запису дiйшла iз Луцьких гродських книг. Пам’ять про церковно-фундацiйну дiяльнiсть князя Данила зберiгалася довго, аж до ХХ ст. Зокрема на Шумщинi зафiксована легенда про заснування Данилом монастиря в цьому краi, в селi Обич (село розташоване на вiдстанi близько сорока кiлометрiв вiд Острога).
Загалом щедрi пожертви на церкви, монастирi були традицiею, притаманною галицько-волинським князям. Вiдомим церковним фундатором був князь-фiлософ Володимир Василькович, на кошти якого будувалися й оздоблювалися дорогим начинням православнi храми. Цей князь давав чималi кошти для переписування церковних книг. А деякi з них, можливо, й сам переписав. Також Данилiв тезка i, ймовiрно, один iз його предкiв, князь Данило Галицький, не скупився давати грошi на церкву, про що говорено в Галицько-Волинському лiтописi.
Збереглися також легенди про князя Данила Острозького, записанi мiсцевими краезнавцями. Вони подають князя як набожну людину, що шануе духовенство. В однiй з них розповiдаеться, нiби в Данила та його дружини помер улюблений син Дмитро. У похованнi брало участь сто двадцять священикiв на чолi з епископом, а над могилою батьки поставили велику круглу вежу. Очевидно, це е вiдголоском будiвництва вежi-донжону, яка й нинi е окрасою Острозького замку. Деякi дослiдники вважають, що ця вежа була побудована в ХIV ст. – тобто тодi, коли княжив Данило. Князь, згiдно з легендою, зробив багатi внески у вибудувану ним Микiльську церкву, а його дружина молилася по монастирях. Нарештi Господь пожалiв нещасних батькiв: княгинi явився ангел i сказав: «Не плач, Василисо, душа вашого хлопчика буде жити з вами на землi, але лише доти, поки ви, батьки, будете щоночi, вдосвiта, молитися на його могилi». І справдi, молячись на могилi, вони чули голос свого сина.
Однак це, певно, не бiльше, нiж гарна легенда. Судячи з усього, у Данила та його дружини було чимале потомство. Старший син князя, Федько (Федiр), успадкував по батьковi Острог. Вiн та його нащадки почали iменуватися Острозькими. Вiдповiдно до грамот, наданих королем Ягайлом у 1386 та 1390 рр., а також королевою Ядвiгою у 1393 р., Федору, окрiм Острога, належали волостi на пiвденно-схiднiй Волинi – Корець, Заслав, Хлапотин, Іванин чи Іванье неподалiк сучасного Дубна, Крестовичi, Красне та Крупа (нинi це пiвденнi райони Рiвненськоi областi й пiвнiчнi Хмельницькоi). Вважаеться, що в останнi роки життя цей князь вiдiйшов вiд мирських справ, прийнявши чернечий постриг пiд iменем Феодосiя в Киево-Печерському монастирi, вiв праведне життя, став схимником i його поховали в дальнiх монастирських печерах. Судячи iз записiв Киево-Печерського пом’яника, монашество прийняла також його дружина Агафiя (у чернецтвi – Агрипина). Пiсля смертi князя Федора Острозького його канонiзували як преподобного Феодосiя (день шанування святого припадае на 11/24 серпня, вшановуеться вiн також у соборi Волинських святих 10/23 жовтня). В одному з давнiх кондакiв говориться про Федора-Феодосiя, що вiн мав, ставши ченцем, «смиренний послух та безмовне життя». Ікона iз зображенням преподобного знаходилася в П’ятницькiй церквi Острога.
Правда, у православнiй лiтературi кiнця ХVІ – початку ХVІІ ст., де прославляються князi Острозькi, iм’я святого Феодосiя не фiгуруе. Цiкаво, що в поемi С. Пекалiда «Про Острозьку вiйну…» е згадка про цього князя, однак вiн представлений, радше, не як благочестивий православний подвижник, а як полководець:
«Федора, князя Острозького, доблесть военна частiше
Сяяла: хай же засвiдчить Подiлля, багате полями,
Скiльки ворожих вiйськ бачив i скiльки розбитих загонiв».
Федiр, вважають iсторики, був захисником Вiльна (Вiльнюса), столицi Великого князiвства Литовського, вiд вiйськ хрестоносцiв, очолюваних Конрадом Валленродом. Також вiн був учасником Грюнвальдськоi битви, обороняв украiнськi землi вiд татарських наiздiв. Тобто прославився вiйськовими подвигами, а не подвигами на нивi благочестя. До речi, не збереглося i народних легенд про Федора як про благочестивого православного.
Звiсно, якби в кiнцi ХVІ – на початку ХVІІ ст. Федiр фiгурував як святий, це знайшло б вiдповiдне вiдображення в панегiричнiй лiтературi, творенiй при дворi В.-К. Острозького. Проте факт присутностi в роду князя-ченця, похованого в печерах Киево-Печерськоi лаври, не мiг не впливати на свiдомiсть представникiв роду Острозьких. Звiдси iх посилена увага до Киево-Печерськоi лаври. На територii ii сакрального простору були похованi деякi представники цiеi князiвськоi династii. Водночас Острозькi виступали протекторами й жертводавцями лаври. Схоже, Федiр (у чернецтвi Феодосiй) був канонiзований пiзнiше, за часiв митрополита Петра Могили, коли творився своерiдний пантеон православних святих, пов’язаних iз Киево-Печерською лаврою. Правда, чомусь (i це виглядае дивно) вiн фiгуруе як святий Федiр, а не Феодосiй.
Хоча Федiр сприймаеться як ревнитель православ’я, про нього збереглися оповiдi, котрi засвiдчують повагу князя до католицизму i навiть прихильнiсть до цього вiровизнання. Федору приписували заснування в Острозi католицького костелу й монастиря домiнiканцiв. Щоправда, ця iнформацiя мае легендарний характер.
Федiр залишив пiсля себе численне потомство – синiв Дашка, Андрушка, Федька, Василя, а також дочок Федору, Анну. Син, що успадкував iм’я батька, Федiр (Фредерiк), прославився як учасник гуситських воен i осiв у Чехii. У той час чимало вихiдцiв iз Волинi, очолюваних князем Корибутом-Вишневецьким, пiшли на допомогу гуситам. Частина з них, як i Федiр (Фредерiк), не захотiли вертатися додому i знайшли для себе нову батькiвщину.
Однак успадкував Острог i продовжив князiвський родовiд наймолодший син Федора, Василь, на прiзвисько Красний (тобто гарний, красивий). Йому приписують укрiплення Острозького замку кам’яними мурами (до того часу тут була лише кам’яна вежа, а огорожа – дерев’яною), будiвництво на замковiй горi церкви, а також спорудження iнших твердинь, зокрема Заславськоi фортецi. Така дiяльнiсть давала можливiсть створити систему захисту вiд нападiв татар на землях пiвденноi Волинi.
Василь також прагнув розбудовувати своi князiвськi володiння. Вiн отримав низку маеткiв вiд великого князя Литовського Вiтовта. Щоправда, у боротьбi мiж князем Свидригайлом та королем Казимиром Ягеллоном, ставши на бiк останнього, втратив мiсто Корець. Зате король компенсував йому цю втрату, надавши у володiння Лопатин, Красне, Тростянець, пiдтвердив набуття Осташина. Вважаеться, що Василь був одружений з родичкою Вiтовта, княгинею Агафiею. Вiд цього шлюбу мав двох синiв, Івана та Юрiя, а також дочку Агрипину-Катерину. Старший син Іван, залишившись князювати в Острозi, продовжив рiд Острозьких. А його брат Юрiй, отримавши мiсто Заслав (Ізяслав), започаткував рiд Заславських (Жеславських). З часом ця князiвська династiя стала однiею з найпотужнiших на украiнських землях.
Князь Іван Острозький, одружений з княжною Бельською, мав дочку й двох синiв, Михайла й Костянтина. Йому вдалося розширити своi володiння, придбати новi села. Оскiльки Михайло помер близько 1500—1501 рр. бездiтним, рiд продовжив Костянтин. Вiн зробив блискучу вiйськову кар’еру. І заслуговуе на окрему увагу.
«Руський Ганнiбал»
Костянтин Іванович Острозький належав до найбiльш видатних полководцiв i полiтичних дiячiв минулого. Вiн виграв велику кiлькiсть битв, деякi з яких мали мiжнародне значення. Можна навiть говорити про те, що, завдячуючи його дiянням, центрально-схiдна Європа мае европейське, а не азiатське обличчя. Цю людину е всi пiдстави вважати такою, що «змiнила iсторiю».
Цей князь був не лише сувереном у своiх величезних володiннях, – вiн також володiв деякими привiлеями, притаманними незалежним можновладцям. Зокрема йому надали право ставити печатку на червоному воску. А це в той час вважалося королiвською прерогативою. Дiяльнiсть Костянтина Івановича об’ективно сприяла утвердженню iдеi, що Русь-Украiна е землею, якою правлять своi суверени. На самому ж надгробку князя, котрий знаходився в Успенському соборi Киево-Печерськоi лаври, його зобразили з короною. Так тодi зображували переважно королiв.
Сучасники Костянтина Івановича, щоб пiдкреслити вiйськовi заслуги й доблесть цього дiяча, порiвнювали його iз знаковими постатями античностi. Наприклад, папський легат у Польщi Пiзонi в 1514 р. писав: «Князь Костянтин може бути названий кращим военачальником нашого часу». Й порiвнював його iз засновником Рима Ромулом. Таке порiвняння не лише «мода», притаманна людям епохи Вiдродження. Це свiдчення великих заслуг князя в очах людини, яка належала до iншого культурного й конфесiйного простору i вже через це не повинна була б захоплюватися заслугами руського полководця. А польський король Сигiзмунд І Старий, надаючи один iз привiлеiв Костянтину Івановичу в 1527 р., писав: «Вiн цiлком слушно може бути порiвняний не лише iз сучасними военачальниками, а й зi знаменитими мужами давнини». Польський ренесансний хронiст М. Стрийковський називав Острозького «другим Аннiбалом, Пiрром i Сцiпiоном руським i литовським… мужем свiтлоi пам’ятi i надзвичайно прославленоi дiяльностi». Велика похвала вмiщена князю у «Волинському короткому лiтописi» (середина ХVІ ст.) – творi, у якому оригiнально поедналися давньоруськi й ренесанснi традицii. Також князя прославляли украiнськi ренесанснi латиномовнi поети, зокрема С. Пекалiд у поемi «Про Острозьку вiйну…». Йому приписувалась участь у великiй кiлькостi битв i численнi перемоги над ворогом. Наприклад, у надгробнiй епiтафii зазначалося, що Костянтин Іванович отримав 63 перемоги. Можливо, це перебiльшення. Однак немае сумнiву, що князь неодноразово звитяжив на полi бранi i отримав чимало блискучих перемог.
Звiсно, Костянтин Іванович став знаменитим не вiдразу. Слава про нього прийшла тодi, коли вiн уже був зрiлим мужем. Про його молодi роки майже нiчого не знаемо. Зрештою, нiчого дивного в цьому немае. Народився вiн у так званi «темнi вiки», коли украiнськi землi, переживши монголо-татарську навалу, стали об’ектом постiйних наiздiв ординцiв. У той час культурне життя Украiни занепало. Занепало також i лiтописання. Тому про подii в Украiнi в тi часи маемо лише скупi фрагментарнi свiдчення. Звiдси й «темнi вiки».
Костянтин Іванович народився близько 1460 р. Дещо дивним видаеться наречення його iменем Костянтин. Рiч у тiм, що в тогочасних украiнських князiвських династiях зазвичай iснували традицiйнi чоловiчi iмена, якi повторювалися з поколiння в поколiння. Для Острозьких такими були Данило, Василь. Ім’я ж Костянтин ними не використовувалося.
Як вiдомо, у православнiй традицii iм’я св. Костянтина Великого, iмператора Римськоi iмперii, на честь якого був названий наш герой, мало велике символiчне навантаження. Адже саме за часiв цього iмператора християнство стало офiцiйною релiгiею Римськоi держави. Тому це iм’я сприймалося як iм’я оборонця християнства. Саме так воно подавалося в панегiриках князям Острозьким. Дiйсно, Костянтин Іванович вiдповiдав своему iменi. Вiн чимало зробив для захисту й розвитку православ’я на землях Великого князiвства Литовського, завдяки йому було побудовано чимало православних храмiв i монастирiв, вiдбулися зрушення у сферi православноi релiгiйноi культури.
Очевидно, нашого героя охрестили у день св. Костянтина, який припадав на 21 березня. Оскiльки, здебiльшого, хрещення вiдбувалося приблизно через сорок днiв пiсня народження дитини, то можна вважати, що князь народився орiентовно в серединi лютого 1460 року.
Про його дитячi та юнацькi роки нiчого не знаемо. Певно, вiн навчався вiйськовоi справи, здiйснював походи на кримських татар, вiйни з якими почали набувати постiйного характеру. Першi документально засвiдченi згадки про Костянтина Івановича припадають на 1486 р., коли вiн уже був цiлком зрiлою людиною.
Зоряним для князя став рiк 1497-й. Разом iз братом Михайлом навеснi та влiтку вiн здiйснив кiлька походiв на татар, погромив iх, вiдiбрав полоняникiв i пограбоване майно. Особливо нищiвноi поразки завдав неприятелевi пiд час другого походу. Тодi вiн навiть узяв у полон сина кримського хана Махмеда Гiрея. Цi походи були частиною широкомасштабних операцiй, якi вели польський король i великий князь Литовський Сигiзмунд І проти татар та iхнього союзника молдавського господаря.
Цього ж року Костянтин Іванович за своi бойовi заслуги отримав земельнi пожалування, котрi стали своерiдним ядром Острожчини – села Здовбицю, Здолбунiв, Дермань, Лебедi, Кунiв та iншi (зараз це переважно населенi пункти Здолбунiвського району Рiвненськоi областi), а також посаду великого гетьмана Литовського. Тодi йому виповнилося близько 37 рокiв – для такоi високоi посади вiк дуже молодий. Принаймнi не вiдомо, щоб до того часу в Польщi чи князiвствi Литовському великими гетьманами ставали в такому вiцi.
Принагiдно слiд зазначити, що до складу Великого князiвства Литовського входили переважно бiлоруськi й частково украiнськi землi. Власне, литовцi становили меншiсть з-помiж слов’янського населення держави. Офiцiйною мовою князiвства була руська мова, що включала елементи як бiлоруських, так i украiнських говiрок. У певному сенсi князiвство продовжувало полiтичнi й культурнi традицii Киiвськоi Русi. Тому украiнське й бiлоруське населення, принаймнi його елiта, сприймало Велике князiвство Литовське як «свою державу».
У 1498 р. Костянтин Іванович отримав посади брацлавського, звенигородського й вiнницького старости. Правда, вони не давали великих статкiв. Названi староства були порубiжними, своерiдними заборолами вiд татар. Тому велику увагу треба було придiляти iх захисту.
Велике значення князь, як i його попередники, надавав побудовi оборонних споруд. Завдяки його старанням у 1498 р. поселення Дубно здобуло статус мiста, а в 1507 р. – магдебурзьке право. Взагалi це мiсто було вiдоме ще з давньоруських часiв, однак воно занепало (очевидно, в результатi монголо-татарськоi навали) i перетворилося на село. І саме завдяки Костянтину Івановичу почалося його вiдродження.
Князь свiдомо намагався перенести на украiнськi землi засади самоуправлiння, характернi для тогочасних захiдноевропейських мiст. Окрiм Дубна, за його сприяння магдебурзьке право здобули Дорогобуж (1514), Звяголь, тобто сучасний Новоград-Волинський (1507, 1519), Черняхiв (1529). Дубно стало однiею з найбiльших фортець пiвденно-схiдноi Волинi, яка втримувала татарськi наiзди. Воно зi своiм мiцним замком перетворилося на одну iз «столиць» князiв Острозьких. Мине чимало часу, i в ХІХ ст. це мiсто своерiдно прославить Микола Гоголь, зробивши його мiсцем основноi дii у своiй повiстi «Тарас Бульба». Так опосередковано, навiть не пiдозрюючи цього, Костянтин Іванович спричинився до появи цього iсторичного бестселера.
Отримавши за своi вiйськовi заслуги значнi володiння на Волинi, князь вибудував лiнiю iз замкiв, до складу яких, окрiм Дубна, входили Острог, обороннi споруди якого були значно змiцненi, Рiвне, Дорогобуж, Полонне, Звяголь, Чуднiв та iншi. Таким чином, волинськi землi, якi потерпали вiд татарських наiздiв, тепер хоча б частково були захищенi вiд них. Це дало змогу Волинi розвинутися як у планi господарському, так i культурному. Не дивно, що цей край у другiй половинi ХVI ст. став одним iз головних осередкiв першого украiнського «нацiонального вiдродження».
Окрiм татарських наiздiв, серйозною проблемою для Великого князiвства Литовського, у тому числi й порубiжних украiнських земель, стали вiйни з росiянами-московитами. Князь чимало зробив для вiдвернення росiйських нападiв на землi своеi держави. Згадуваний уже нами дослiдник, професор В. Ульяновський справедливо зазначае: «…Головним у життi Костянтина Івановича стала вiйна. Великий гетьман литовський брав безпосередню участь в усiх акцiях та военних виправах проти татар i турок, а також проти великого князя Московського. В обох випадках сенсом боротьби був захист державноi територii та людностi. Цiкаво, що принцип вiри нiби не дiяв, хоч лiтописи в описовi битв пiдкреслювали особливу жорстокiсть магометан. Але для князя Острозького рiзниця мiж ворогами Литви полягала лише в способi вiйськових виправ татар i московитiв, що потребувало рiзноi тактики ведення вiйськових баталiй. Власне, уся дiяльнiсть К. І. Острозького як военачальника спростовуе iдеологему православних авторiв ХІХ ст. (яка проникла i в радянську та частково навiть у сучасну iсторiографiю) щодо опозицii «единовiрноi Русi» й «мусульманського Сходу». Вiйськовi виправи Острозького проводилися за принципом: свiй – чужий. При цьому «чужим» був той, хто мав на метi загарбання якихось земель Великого князiвства Литовського, пограбування його територii чи виведення людностi. Отже, мова мае йти не лише про полiтичну лояльнiсть князя литовськiй владi, але про почуття державного патрiотизму, котре перевищуе релiгiйну «спорiдненiсть».
Саме з боротьбою iз московитами пов’язана подiя, яка на довгий час вилучила Костянтина Івановича з полiтичного життя Великого князiвства Литовського. У 1500 р. розпочалася вiйна мiж цiею державою та Великим князiвством Московським. Росiйськi вiйська захопили кiлька «литовських», власне украiнських та бiлоруських, мiст i пiдiйшли до Смоленська. 14 липня вiдбувся генеральний бiй на рiчцi Ведрошi. Московське вiйсько чисельнiстю помiтно переважало «литовське», очолюване Костянтином Івановичем. Тому «литовцi» зазнали нищiвноi поразки, а князь потрапив у полон, який тривав близько семи рокiв.
Росiяни не хотiли вiдпускати Костянтина Івановича нi за яку цiну, сподiваючись використати його таланти, й умовляли пiти на службу до московського князя. Розумiючи, що йому не вдасться визволитися, вiн склав присягу. Але коли з’явилася найменша можливiсть втекти, скористався нею. Зрозумiло, росiйська iсторiографiя не могла пробачити Костянтину Івановичу такого «грiха» i характеризувала князя як «безбожного врага и государева изменника».
Повернувшись з полону, наш герой знову отримав гетьманську булаву. Цей факт свiдчить, наскiльки високо цiнували його як полководця. Упродовж багатьох наступних рокiв князь переважно воював зi «степом», здобувши низку блискучих перемог над переважаючими силами татар. Найбiльш резонансними були перемоги у битвi на Лопушнянському полi пiд Вишнiвцем (28 квiтня 1512 р.) та бiля рiчки Ольшаницi на Киiвщинi (6 лютого 1527 р.). У першому й другому випадках, за свiдченням сучасникiв, були розбитi орди чисельнiстю понад 20 тис. чоловiк. І це при тому, що вiйська, якими командував Костянтин Іванович, були значно меншими.
Особливо значний резонанс у краiнах Центральноi та Схiдноi Європи викликала битва пiд Вишнiвцем. Їi розлого описав, використовуючи вiршову форму, уже згадуваний польський хронiст М. Стрийковський. Показово, що автор вкладае в уста князя напередоднi битви патрiотичну промову, де йдеться про розорення татарами украiнських земель i звучить заклик боронити iх вiд ординцiв:
Гей, товаришi моi, товариство миле,
Неминуче дiло нам випало в цiй хвилi.
Серце не дае мовчать зараз перед вами.
Подивiться навкруги – що дiеться з нами,
Як потоптана земля, де не глянуть очi.
Орди хижi, навiснi кривдять i толочать
Нашу землю, а вона кожному з нас мила,
І яке ж то лихо iй нинi учинилось,
Геть спустошена лежить, статки i надii
Знищенi, а через те став поганин смiлий.
Скрiзь нужденнi орачi, гляньте ж бо, блукають,
Вигнанi з своiх осель, що робить, не знають.
Бачите, як зв’язаних тьму женуть по полю,
І жiнок, i дiточок тягнуть у неволю
На ганьбу, чоловiки в ланцюги закутi,
Сил немае говорить – горе скрiзь i скрута.
Хронiст описуе непросту ситуацiю, що склалася напередоднi битви. Тодi пересварилися польськi й литовськi военачальники, загони яких були у вiйську:
Сварка в гетьманiв зайшла, як iм починати,
Хочуть Польща i Литва наперед ставати.
Костянтин Острозький сам першим хоче бути,
Бо не раз громив татар, вивчив iхнi штуки.
Поляки ж заперечували, аргументуючи це тим, що iхнi юнаки вчилися на Заходi (у Нiмеччинi, Францii) «у школах фехтувальних». К. І. Острозький вiдповiв, що тут закони вiйни iншi. Далi розповiдаеться, як майстерно вiв битву князь, котрий своiх «волинцiв справних вiдокремив, вбiк вiдвiв, осторонь поставив», а не змiшував iх з iншим вiйськом, тримаючи для рiшучого удару, оскiльки саме це вiйсько мало «скрито долом на татар з-за могил наскочить».
М. Стрийковський зображае К. І. Острозького як мужнього полководця, котрий умiе своiми промовами запалити воiнiв i повести iх за собою. Ось один iз прикладiв такоi поетичноi риторики з твору:
Ще гучнiше Костянтин до своiх гукае:
«Хто вiтчизни вiрний син i про неi дбае,
Гей, покаже хай тепер мужнiсть i вiдвагу,
Сам веду я вас у бiй, щоб здобути славу».
Чують гетьмана свого, духом пiднеслися,
Сонця промiнь золотий саме засвiтився.
А ось уривок, у якому поет-хронiст показуе хоробрiсть Костянтина Івановича та його вiйськову вмiлiсть:
Князя поклики усiм додають вiдваги,
Зi своiм козацтвом вiн мае перевагу,
Злi татарськi танцi рве, сам напосiдае,
І за ним стрiй польських рот дружно наступае.
У своему творi М. Стрийковський дае високу оцiнку Костянтину Івановичу, вважаючи, що саме в бою пiд Вишнiвцем вiн «найвищу винагороду в звитязтвi мав».
Ще одна битва К. І. Острозького з татарами знайшла свiй поетичний опис. Сталася вона пiд Теребовлею 2 липня 1524 р. i була оспiвана латиномовним бiлоруським поетом Миколою Гусовським. Правда, Костянтин Іванович тут згадуеться, але iм’я його не називаеться.
Вказанi перемоги над переважаючими силами татар слiд пояснити як вiйськовим талантом князя, так i тим, що вiн смiливо використовував новинки вiйськовоi технiки. Зокрема, Костянтин Іванович став одним iз перших военачальникiв, що почав застосовувати польову артилерiю.
Однiею з найблискучiших перемог князя стала битва пiд Оршею, де вiн продемонстрував неперевершений вiйськовий талант. У 1512 р. розпочалася нова московсько-литовська вiйна. Московськi вiйська пiдступили пiд Смоленськ, узявши його в облогу. Правда, нi в 1512-му, нi в 1513 рр. мiсто не було взяте. У червнi 1514 р. цар Василь ІІІ зiбрав 100-тисячну армiю. 1 серпня 1514 р. пiсля мiсячноi облоги й тривалого артилерiйського обстрiлу iз 144 (за iншими даними з 300) гармат мiсто здалося. Скориставшись успiхом пiд Смоленськом, вiйська Московii почали активно просуватися в глиб територii Литви. Московська армiя взяла Дубровник i опинилася в районi Оршi, далi дiйшла до Друцька, який теж був узятий, i зупинилася на Друцьких полях, виславши авангард до рiчки Березини. Втрата Смоленська, який вiдiгравав важливу роль на схiдному кордонi Великого князiвства Литовського, а також iнших мiст вiдкривала шлях для iнвазii московських вiйськ та окупацii ними бiлоруських i литовських земель.
Перша сутичка мiж московською армiею та вiйськами Великого князiвства Литовського вiдбулася 27 серпня 1514 р. на лiвому березi Березини, де московити зазнали поразки. Однак польський король, вiн же й великий князь Литовський Сигiзмунд І, з кiлькатисячним загоном залишився в Борисовi, вирiшивши не ризикувати. Вiн не мав певностi в перемозi. Основнi ж сили вiйська на чолi з великим гетьманом К. І. Острозьким просунулися в напрямку до Друцьких полiв. Дiзнавшись про наближення супротивника, московити вiдiйшли назад, переправилися на лiвий берег Днiпра i розташувалися мiж Оршею та Дубровником, на рiчцi Кропивнi, зайнявши вигiднi позицii.
Московське вiйсько складалося як з росiйських полкiв, так i з татарськоi кiнноти. Ззовнi воно нагадувало бiльше орду кочiвникiв, а не впорядкований стрiй европейського вiйська. Московитами командував конюший царя Іван Андрiйович Челяднин. Щодо «литовського» вiйська пiд проводом Костянтина Івановича, то це були об’еднанi сили Великого князiвства Литовського й Королiвства Польського. Власне, етнiчних литовцiв тут було мало. Переважно то були частини з украiнських, бiлоруських та польських земель.
У нiч з 7 на 8 вересня 1514 р. очолюване князем К. І. Острозьким вiйсько здiйснило ризикований маневр, форсувавши Днiпро. Кiннота переправилася вплав, а пiше воiнство перейшло рiчку двома майстерно зведеними мостами. Артилерiя скористалася своерiдним понтонним мостом, при зведеннi якого були використанi великi бочки. У цьому випадку Костянтин Іванович багато чим ризикував. Адже супротивник мiг легко розбити його вiйсько по частинах, не давши повнiстю переправитися на лiвий берег Днiпра. Однак князь-полководець, побувавши в полонi у росiян, добре вивчив iхню психологiю. Вiн вважав, що московськi воеводи дадуть йому змогу форсувати рiку, щоб потiм повнiстю розгромити його вiйсько. Збереглися свiдчення, нiби керiвники московського вiйська свiдомо дозволили супротивнику переправитися через водну перепону, аби пiзнiше отримати «чисту» перемогу над ним. Росiйський iсторик М. Карамзiн навiть приписуе воеводi І. Челяднину самовпевнену фразу, яку вiн нiби сказав, коли довiдався, що частина «литовцiв» уже переправилася через Днiпро: «Менi мало половини; чекаю iх усiх, i тодi одним разом управлюся з ними». Власноi поразки московити навiть не уявляли, самовпевнено стверджуючи, що «без особливоi працi ми зможемо або зiм’яти це вiйсько, або оточити i гнати його як скотину до самоi Москви».
Дiйсно, спiввiдношення сил було на користь росiян. Наводяться рiзнi данi щодо «литовського» та московського вiйськ пiд Оршею. Поширеним е твердження, що росiян налiчувалося близько вiсiмдесяти тисяч чоловiк, а «литовцiв» десь тисяч зо тридцять. Можливо, цi цифри е дещо перебiльшеними. Але немае сумнiву, що московське вiйсько приблизно удвiчi переважало «литовське». Попри вiдчутну рiзницю в чисельностi, росiйське вiйсько було гiрше озброене порiвняно з «литовським». Московськi полки переважно використовували луки й бердишi, тодi як iхнi противники мали на озброеннi важкi гармати, самопали, ручницi (невеликi гармати, що використовувалися пiхотою), довгi пiки й мечi.
К. І. Острозький, як досвiдчений стратег, встиг зайняти оборонну позицiю у двi лiнii, i вже зранку 8 вересня його вiйсько чекало на противника в повнiй бойовiй готовностi. Попереду вiйська перебувала кiннота: у центрi – важка, а на флангах – легка. Задню лiнiю вiйська становили пiхотинцi й гармати. Також за правим крилом, у ялиновому перелiску, був прихований резерв з артилерiею.
Таким чином, «литовськi» вiйська на чолi з великим гетьманом робили ставку на ефективну координацiю дiй усiх родiв вiйськ на полi бою. Передбачалася спiльна взаемодiя важкоi i легкоi кiнноти, пiхоти й польовоi артилерii.
Воевода І. Челяднин розтягнув своi вiйська в три бойовi лiнii, поставивши на флангах окремi загони для удару противниковi в тил. Обидва крила московсько-татарського вiйська доволi далеко вiдiйшли вiд головного полку iще до початку битви. Це пояснювалося неприхованим намiром оточити все «литовське» вiйсько.
День битви припав на свято Рiздва Пресвятоi Богородицi. Тому в обох вiйськах було вiдправлено молебнi. Костянтин Іванович звернувся до своiх воiнiв з короткою промовою, пригадуючи славнi подвиги предкiв. Вiн закликав воiнiв бути мужнiми та гiдно захистити рiдну землю вiд загарбникiв. Самiй битвi традицiйно передувало декiлька герцiв мiж найвправнiшими воiнами з «литовського» та московського бокiв.
Битву пiд Оршею заведено подiляти на три стадii. Перша охопила атаку московськоi кiнноти на лiве крило «литовцiв». Росiяни цим маневром сподiвалися вiдрiзати противника вiд переправи. К. І. Острозький розгадав намiри московських воевод. Пiсля того як «литовцi» витримали стартовий натиск московськоi кiнноти, вiн ввiв у бiй своiх резервних кiннотникiв. Московським вiйськам довелося вiдступити.
На другiй стадii бою московська кiннота атакувала як правий фланг «литовцiв», так i фланг лiвий, де вони змогли знову вiдновити наступ. Давши можливiсть на лiвому фланзi розгорнути атаку, «литовцi» враз розступилися, i росiяни потрапили пiд шквальний вогонь пiхотинцiв iз близькоi вiдстанi й змушенi були тiкати. На правому фланзi «литовцi» iмiтували втечу. Московити тут же почали грабувати майно противника, однак потрапили пiд вогонь польовоi артилерii. Вони цього не чекали. Взагалi для росiян використання польовоi артилерii було чимось новим i незвичним.
Князь К. І. Острозький сам очолив контрнаступ. Почалася третя стадiя битви. У фланг вiдступаючiй московськiй кiннотi вдарили панцерники з резерву, фактично вiдрiзаючи московський авангард вiд основних вiйськ. Рештки московитiв опинилися в пастцi. Вони були притиснутi до болотистоi долини рiчки Кропивни, частково до Днiпра, i iх майже повнiстю знищили. Пiд час спроб втечi московськi вояки кидалися з крутих берегiв i масово гинули. Сама рiчка була повнiстю запруджена тiлами загиблих.
Активна стадiя битви тривала три години. Однак переслiдування росiян «литовцями» затягнулося надовго, аж до вечора. З одинадцяти великих московських воевод у полон потрапило шестеро. Серед них був i головнокомандувач московського вiйська І. Челяднин. На полi бою загинула величезна кiлькiсть ратникiв. Так, у листi до лiвонського магiстра король польський i великий князь Литовський Сигiзмунд І писав, що московити пiд час Оршанськоi битви з вiсiмдесятитисячного вiйська втратили до тридцяти тисяч убитими, тодi як до полону потрапило вiсiм верховних воевод, тридцять сiм военачальникiв i пiвтори тисячi дворян.
Звiстка про Оршанську битву швидко облетiла европейськi краiни. Король Сигiзмунд І розiслав урочистi реляцii про неi до представникiв провiдних европейських держав. Не залишилися байдужими до цiеi подii i сучасники в Захiднiй Європi. У другiй половинi 1514 р. в Нiмеччинi, в Нюрнберзi, було видано iнформацiйний листок з описом битви пiд Оршею, через рiк його було видано iще раз. Цей факт засвiдчуе, який великий iнтерес викликала ця подiя. Оршанську битву описували рiзнi лiтописнi джерела та хронiки. Знайшла вона вiдображення i в образотворчому мистецтвi. У художнiй галереi Нацiонального музею у Варшавi зберiгаеться картина, написана олiею на дошцi розмiром 162 ? 232 см, що показуе рiзнi епiзоди битви пiд Оршею. Вона вважаеться першою в Польщi картиною батального змiсту. На нiй бачимо Костянтина Івановича, який веде у бiй воiнiв. Князь зображений портретистом людиною високого зросту, з довгастим обличчям. Вiн носить сиву бороду i звислi вуса. На головi – тканий золотом чепець, подiбний до того, у якому малювали короля Сигiзмунда І. Старий гетьман одягнений у пурпурову ферязь, розшиту спереду золотом. Цi кольори використовувалися при зображеннi вiзантiйських iмператорiв. Чи не хотiв художник, малюючи такий портрет Костянтина Івановича, натякнути, що той достойний монаршоi влади, i (свiдомо чи несвiдомо) порiвняти його з iмператором Костянтином?
