Четверта республіка: Чому Європі потрібна Україна, а Україні – Європа

Чи легко вести бізнес у Росії? Ми випускали розважальні журнали, тож жодної цікавості до нас Кремль не виявляв: заплатив податки – і спи спокійно.

Цей досвід допоміг мені краще зрозуміти російський менталітет і те, наскільки сильно він відрізняється від українського. У Москві всі питання вирішуються швидше й прямолінійніше, ніж у Києві. «Ні» у росіян – це «ні», зате якщо ви з контрагентом ударили по руках, імовірність того, що угода буде виконана, значно вища, ніж в Україні. У нас пряма відмова сприймається мало не як образа, тому відповідь «так» з боку українського партнера може мати безліч значень.

Навесні 2008 року UMH пройшла лістинг на Франкфуртській біржі – першою з українських медіакомпаній. У результаті приватного розміщення ми залучили більше десяти інвесторів, які придбали 15 % акцій холдингу, оцінивши його у $300 млн.

Велика Рецесія сплутала нам усі карти. До загострення фінансової кризи восени 2008 року ми розвивалися за затвердженим бізнес-планом, але падіння рекламного ринку та девальвація гривні й рубля (ми друкували журнали на імпортному папері) змінили ситуацію не на нашу користь.

До того моменту, коли в Україні знову помінялася влада й президентом став Віктор Янукович, UMH була зрілою компанією, з великим портфелем брендів у друкованих ЗМІ, радіо та інтернеті – у всіх цих сегментах ми були лідерами. Крім того, ми розвивали свою роздрібну мережу, володіли двома друкарнями. У Росії ми входили до десятки найбільших медіакомпаній. 2009-го ми отримали право на видання в Україні Forbes, і в березні 2011 року він з’явився на прилавках. Усі рекламні площі у першому номері були продані місяців за вісім до його виходу у світ. Ще через рік ми домовилися з Conde Nast про ліцензію на український Vogue.

У 2010-му я дивився у майбутнє зі стриманим оптимізмом. Янукович, здавалося, виніс уроки зі своїх колишніх помилок. Відсутність природної ренти робила, на мій погляд, неможливим встановлення в Україні авторитарного режиму: для придушення конкуренції в економіці й політиці у нашої влади просто надто мало грошей. Визнаю, я недооцінив винахідливість донецької команди. Із самого початку вона ставила перед собою завдання зробити Януковича всесильним і незмінюваним. Ситуація в політичному житті й економіці погіршувалася з місяця в місяць.

Перша серйозна розмова з акціонерами про те, що нам, можливо, варто подумати про продаж бізнесу, відбулася в мене у грудні 2012 року.

На цей час UMH Group увійшла до десятки найбільших медіакомпаній СНД. В Україні наш бізнес, за великим рахунком, досяг стелі, а для експансії в Росії треба було багато інвестувати. Заборгованість групи перед банками становила $80 млн. Для розвитку необхідно було залучати новий капітал.

Проблем з цим не передбачалося. До нас у офіс почали навідуватися фінансисти із JPMorgan, Credit Suisse, UBS та інших серйозних інвестбанків. Ми планували розмістити акції на Варшавській біржі (для Лондонської наша компанія була недостатньо великою). Поруч зі збільшенням інвестиційних можливостей ІРО допомагало розв’язати ще два завдання. По-перше, підвищити ліквідність акціонерного капіталу. По-друге, посилити захищеність компанії. Апетити ближнього кола Януковича зростали. Розміщення акцій UMH на західному майданчику, збільшення кількості іноземних інвесторів було б для нас додатковим ровом з водою, який би відлякував потенційних загарбників.

Незабаром ми переконалися, що план з ІРО не спрацює. Від ентузіазму стосовно українських компаній, що панував на Варшавській біржі у другій половині 2000-х, не лишилося й сліду. В усіх на слуху були історії про українських бізнесменів, які залучали кошти у Польщі під нереалістичні або відверто брехливі обіцянки. Нормальну капіталізацію за таких умов отримати було неможливо.

Другим варіантом було залучити великого акціонера із середовища private equity[12]. Третій виник під час обговорення ІРО з одним з російських фондів. Один з його менеджерів запитав мене: «А ви б не хотіли продати все повністю?»

Я ніколи не будував UMH на продаж. Я сповідував довгостроковий підхід до бізнесу – компанію потрібно будувати на все життя, щоб вона заробляла достатньо грошей для себе і для акціонерів. Але ситуація, що склалася наприкінці 2012-го – на початку 2013 року, підштовхувала до прийняття швидких рішень.

Розмова з менеджером російського фонду мала продовження. На початку 2013-го від імені одного зі своїх російських клієнтів він зробив нам пропозицію продати UMH на надзвичайно вигідних умовах. Потенційним покупцем, як ми гадали, виступав один із російських медійних гігантів, які працюють у зв’язці з Кремлем. Більше за все нас бентежила запропонована росіянами структура операції з продажу, яка, за їхнім задумом, мала розтягнутися на два роки. Остаточна сума залежала від економічної ситуації в Україні (ми розуміли, що країна на порозі девальвації, можливо, фінансової кризи), до того ж росіяни наполягали на тому, щоб я залишався на чолі компанії до 2016 року. Очолювати належний росіянам медіабізнес під час української президентської кампанії 2015 року – така пропозиція була не про мене.

У цей момент у списку потенційних покупців виплило ім’я 28-річного Сергія Курченка. Наскільки я розумію, він бачив себе новим Рінатом Ахметовим. До джентльменського набору українського олігарха входить футбольний клуб (у грудні 2012-го Курченко купив харківський «Металіст» – одну з найсильніших команд Прем’єр-ліги), свої депутати у парламенті (на це в нього не вистачило часу), банк (Курченко придбав великий за українськими мірками «БрокБізнесБанк», який лопнув у березні 2014-го) і, певна річ, медіа.

UMH був на той момент єдиною серйозною медіагрупою, з якою можна було говорити про купівлю. Решта великих медіакомпаній входила до олігархічних конгломератів: їхнім власникам медіа були потрібні для того ж, для чого ними прагнув обзавестися й Курченко – для посилення своїх позицій у політичній боротьбі та бюрократичному торзі.

У листопаді 2012 року український Forbes написав про Курченка як про нового газового короля, розповівши про його зв’язки з родиною генерального прокурора і про сумнівні схеми роботи на енергетичному ринку. Чи можна було мати з ним справу? У всіх олігархів є свої – реальні чи приписувані їм – скелети в шафі. Чи означає це, що з ними не можна укладати нормальні, прозорі угоди? На мій погляд – не означає. Інакше ми ніколи не позбавимося логіки холодної громадянської війни і безкінечного перерозподілу власності.

Був і ще один резон, який підштовхував мене до продажу бізнесу. Озираючись на шлях, пройдений UMH, я усвідомлював, що наполеглива реалізація стратегії, обраної ще 1997 року, привела нас не зовсім туди, куди нам варто було прагнути. Ми побудували найбільший видавничий бізнес в Україні, займали лідерські позиції у радіосегменті, володіли найпопулярнішими у країні сайтами, але – пропустили поворот, коли потрібно було концентруватися на інтернеті. Якби ми з кінця 1990-х займались інтернетом з тією ж інтенсивністю, з якою розвивали видавничий бізнес, ми, скоріше за все, збудували б набагато більшу компанію, яка мала б у своєму портфелі не лише інтернет-медіа, а й сервіси. Компанія потребувала радикального оновлення стратегії.

Ці міркування спонукали мене подивитися на UMH очима інвестора, а не батька-засновника.

У червні 2013 року перемовини про продаж UMH були завершені[13]. До 1 березня 2014 року компанія мала повністю перейти під контроль нового господаря. Курченкові не терпілося ввійти у право власності, тому операцію було завершено на чотири місяці раніше наміченого – на початку листопада 2013-го.

Через два з половиною тижні почався Майдан.

Розділ 3

Революція цінностей

У червні 2015 року на другому поверсі президентської адміністрації, частину якого я перетворив на арт-центр, відкрилася виставка. 16 великих, у два людських зрости, портретів. Обличчя солдатів та офіцерів, які відзначилися в першій за 70 років великій війні на землі України. У відвідувачів вдивляються комбати і рядові, розвідник і танкіст, льотчики, гранатометник…

Полковник Петро Якимець. 43 роки. Влітку 2014 року планував операцію зі звільнення Донецької та Луганської областей. Під час операції площа окупованої території скоротилася у два з лишком рази.

Командир групи снайперів, майор з позивним «М’яч». 28 років. Влітку 2014 року зупинив просування ворожої автоколони під Парасковіївкою.

Підполковник Василь Зубанич. 32 роки. На Донбасі з травня 2014-го. У серпні прорвався в Луганський аеропорт, щоб прикрити вихід наших частин з оточення. Був поранений, але продовжував керувати боєм.

Я пропонував зробити портрети чорно-білими. Але автор знімків наполіг на своєму і, визнаю, мав рацію: у кольорових фото нема і натяку на стилізацію, чужу такому заняттю, як війна. Вийшли факти життя, а не мистецтва.

Коли я пишу ці рядки, всі герої виставки в строю і надалі ризикують собою. У наших міністерствах зазвичай бачиш зовсім інші галереї – довгі ряди портретів екс-міністрів. На їхньому тлі не так вже й важко виділитися в кращий бік. Серед міністрів Третьої республіки були і професіонали, і безсрібники, але якщо шукати уособлення тих бід, які призвели республіку до краху, то кращого, ніж міністерські галереї, мабуть, і не знайти.

Український політичний клас несе всю повноту відповідальності за кризу 2013–2015 років. Нашим політикам і чиновникам тільки належить піднятися на рівень солдатів і офіцерів, які в момент найвищої небезпеки захистили країну.

У цьому є елемент дива. Більш ніж 20 років українці жили з відчуттям кінця історії. Після розпаду СРСР здавалося, що воєн більше не буде – просто тому, що воювати ні з ким. Україну оточують союзники і на Заході, і на Сході – так думали майже всі. Армія сприймалась як атавізм. За даними World Values Survey, в 1996–2014 роках довіра українського суспільства до Збройних сил знизилася з 68 до 59 % (сума відповідей «повністю довіряю» і «значною мірою довіряю»). Для порівняння: рівень довіри до своїх збройних сил у Росії досягав у 2014-му 67 %, у США – 83 %.

Хоч як це парадоксально, але навесні 2014 року армія виявилася однією з небагатьох державних структур, здатною хоч якось виконувати завдання, покладені на неї суспільством. Так, довіра до Збройних сил знижувалася, але все одно вона залишалася вищою, ніж до інших інститутів: наприклад, міліції, за даними останньої хвилі досліджень WVS, довіряв 31 % українців, судам – 25 %.

Як виглядала українська армія після Майдану? Були окремі військові частини, була певна кількість зброї та техніки, але Збройних сил як ефективно керованої і діючої організації просто не існувало. Безпорадність перед лицем російської агресії в Криму продемонструвала це з усією безжальністю.

У сучасній війні комп’ютер, планшет у руках – це зброя. До 2014 року в українських частинах нічого подібного не було – або ж практично не було. Нам дісталася армія, яка застрягла у 1980-х. Міноборони та Генштаб були абсолютно не готові до війни нового типу.

Зате були люди – командири і рядові, професійні військові та мобілізовані. Їх було небагато – навесні 2014 року Генштаб оцінював чисельність боєздатних частин у декілька тисяч осіб – але навколо них почала відбуватися кристалізація. Через півтора року після початку війни вже нікому не спаде на думку сказати, що в Україні немає армії[14].

Захист суверенітету та територіальної цілісності України – головне завдання Президента, який є Верховним головнокомандувачем Збройних сил України (ЗСУ). Петро Порошенко з цим завданням впорався. Справа не лише в тому, що нам вдалося звільнити значну частину території, де навесні–влітку 2014 року не діяли українські закони. У найкоротші строки Україні вдалося відновити ключовий інститут держави – армію.

До війська надходить нова форма й озброєння (ці процеси пришвидшилися після призначення у жовтні 2014 року міністром оборони Степана Полторака), бійці освоюють сучасні технології ведення війни. Згадати, наприклад, радіолокаційні станції контрбатарейної боротьби. Вони визначають, звідки прилетів снаряд, і дають змогу завдати точного удару у відповідь. Їхня поява в українській армії дозволила нівелювати величезну технічну перевагу супротивника. Влітку 2014 року, коли операція зі звільнення Донбасу була в самому розпалі, наша армія почала активно використовувати безпілотники.

Якою ж є кристалічна решітка української армії, що переживає відродження?

Основний тягар боїв у перші місяці війни прийняли на себе високомобільні десантні війська. Найбільш славетна серед українських десантних з’єднань – 95-та окрема аеромобільна бригада, яка у мирний час базувалася в самому центрі України – у Житомирі. Влітку 2014 року її бійці брали участь у визволенні Слов’янська та Краматорська, здійснили безпрецедентний 470-кілометровий рейд тилами супротивника. Думаю, 95-та витримала б порівняння з будь-яким аналогічним з’єднанням в Європі.

Коли починалася операція на сході, 95-ю командував полковник Михайло Забродський. Потомствений військовий, уродженець Дніпропетровська. Дві вищі армійські освіти – російська (Військова інженерно-космічна академія імені Можайського) та американська (Командно-штабний коледж армії США). Спокійний, небагатослівний. Типаж головного героя «Гладіатора». Чудова пам’ять, вільно розмовляє англійською.

Кар’єра 42-річного Забродського свідчить про те, що за всіх своїх недоліків Третя республіка не була безглуздою інтерлюдією. Стратегічне маневрування між Сходом та Заходом, з креном все ж таки у бік Заходу, принесло свої плоди у вигляді тисяч солдатів та офіцерів, які здобули досвід спільних навчань з НАТО і бойових дій в Іраку.

54-річний начальник Генерального штабу Віктор Муженко більше року очолював штаб українського миротворчого контингенту в Іраку. Розпочате навесні 2015-го навчання бійців Національної гвардії на Яворівському полігоні американськими і канадськими інструкторами – продовження традиції, закладеної в другій половині 2000-х. У спадок від Третьої республіки ми отримали підготовлених льотчиків і артилеристів.

Війна спонукала суспільство подивитися на армію зовсім іншими очима. На хвилі патріотичного піднесення до війська почали повертатися професіонали. Військові побачили, що вони потрібні, що суспільство нарешті ставиться до них з повагою.

У результаті ми отримали армію, яка має найцінніший для військових досвід – реальних перемог і реальних бойових втрат. Коли події на Донбасі лише починалися, військові та Національна гвардія не були готові стріляти у ворога. Тим більше чинити запеклий опір набагато краще екіпірованій російській армії, яка використовує сучасні технології та новітні прийоми ведення війни. Сьогодні наші бійці готові вбивати і вмирати за свою країну.

Ось як описував цю трансформацію командир 79-ї окремої аеромобільної бригади полковник Олексій Шандар. 11 липня 2014 року його бійці потрапили під ракетний обстріл в районі Зеленопілля на кордоні з Росією. «Шість «КамАЗів» поранених і пів-«КамАЗа» рук-ніг», – згадував полковник у одному з телеінтерв’ю. Його бригада вистояла місяць в Ізваринському котлі, коли з одного боку тиснули бойовики, а з другого – регулярна російська армія. «Я завжди вважав, що російський солдат, російський офіцер – це мій брат, – розповідав Шандар. – Спочатку, знаєте, така порожнеча. А потім люди атрофуються і все стає більш просто та прозаїчно».

Всьому світові відома героїчна оборона Донецького аеропорту. Але мало хто чув про битву за Луганський аеропорт, яку кілька місяців вела 80-та окрема аеромобільна бригада. На відміну від «кіборгів», які відстоювали Донецький аеропорт, «вісімдесятка» билася у повному оточенні. Аеропорт розносили «Градами» і «Смерчами», штурмували на новеньких танках Т-90 (вони стоять на озброєнні армії Росії, в українських частинах їх немає), на приступ йшли російські десантники з елітних дивізій[15]. Коли наші військові пішли з Луганського аеропорту, росіяни два дні не насмілювалися туди зайти. Вони продовжували обстрілювати руїни, побоюючись пастки.

Війна – це робота з найзрозумілішим на світі KPI. Перемога чи поразка, життя або смерть, боягузтво або мужність. Багато говорять про те, що старі, довоєнні, генерали повинні дати дорогу новим кадрам, які проявили себе у справжніх боях. Вимога цілком справедлива. Саме це сьогодні й відбувається.

Тільки одну з п’яти аеромобільних і повітряно-десантних бригад, 79-ту, влітку 2015 року очолює той самий командир, що й до війни, – поранений в серпневих боях полковник Шандар. Нового командира отримала 95-та бригада, після того як навесні 2015-го Забродський очолив усі повітряно-десантні сили країни. Атаку сепаратистів на Мар’їнку на початку червня 2015 року він відбивав уже в новій якості. У боях за Луганський аеропорт пройшов перевірку боєм новий командир 80-ї бригади полковник Андрій Ковальчук. У липні 2015-го 25-ту повітряно-десантну бригаду очолив полковник Олег Зенченко. 81-ю окремою аеромобільною бригадою, яка була створена восени 2014 року, командує колишній комбат з 95-ї.

Соціальні ліфти не можуть рухатися зі швидкістю думки. Ефективний командир батальйону далеко не завжди може стати успішним командиром бригади, принаймні відразу, без додаткового навчання. Зрештою, у кожної людини є своя стеля. Немає сенсу вимагати від людей чогось надприродного.

Це, до речі, стосується і міліції, і спецслужб, і чиновницького апарату.

Де кадровий резерв для Збройних сил?

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Сноски

1

Керівник апарату (англ.).

2

За версією Генеральної прокуратури, наказ про силовий розгін студентського Майдану віддав безпосередньо четвертий Президент України. Див.: «Наказ про розгін Майдану в ніч побиття студентів дав особисто Янукович». zn.ua, 17.11.2015, http://dt.ua/POLITICS/nakaz-pro-rozgin-maydanu-v-nich-pobittya-studentiv-dav-osobisto-yanukovich–191295_.html.

3

Див.: «Розгін Майдану організували Янукович, Захарченко і Клюєв – ГПУ». Українська правда, 17.11.2015. http://www.pravda.com.ua/news/2015/11/17/7089079/. Горбатюк: «Як встановлено слідством, безпосереднє рішення про розгін Майдану та саме силовим способом приймалося безпосередньо колишнім президентом (Віктором Януковичем. – Ред.). Доручення на реалізацію цього плану було дано колишньому міністру внутрішніх справ (Віталію Захарченку) та секретарю РНБО Клюєву».

4

Андерс Ослунд. Вся власть – семье. Forbes Украина, № 3, 2012, c. 20.

5

Чудовий нарис корупції за часів Януковича дає Ендрю Вілсон (Andrew Wilson, Ukraine Crisis, Yale University Press, 2014, pp. 53–60). Основним джерелом збагачення «Сім’ї» залишався державний бюджет. У грудні 2013 року старший науковий співробітник Peterson Institute for International Economics Андерс Ослунд оцінював масштаб разкрадання бюджетних коштів у суму від $8 до $10 млрд в рік. Див.: Anders Aslund, Payback Time for the «Yanukovych Family», 11.12.2013, http://blogs.piie.com/realtime/?p=4162.

6

За словами колишнього депутата Верхової Ради України Андрія Сенченка, в 1990-ті роки Аксьонов «був звичайним бригадиром в організованому злочинному угрупованні». Див.: Дмитрий Волчек. Премьер по кличке «Гоблин», Радио Свобода, 01.03.2014, http://www.svoboda.org/content/article/25281940.html.

7

http://nv.ua/opinion/leshenko/tenevoe-pravitelstvo-70011.html.

8

Петро Шелест – перший секретар ЦК КПУ в 1963–1972 роках. Справжньою причиною зняття з посади вважалося надто лояльне ставлення до української національної інтелігенції.

9

Дарья Марчак, Владимир Вербяный. Дорогая редакция. Forbes Украина № 10, октябрь 2013.

10

Леонид Кучма. После Майдана. Записки президента. Киев; Москва, 2007, с. 634.

11

Прибуток до вирахування витрат з виплати відсотків і податків та нарахованої амортизації.

12

Індустрія прямих інвестицій (англ.).

13

З покупцем ми підписали договір про конфіденційність, тому називати суму угоди я не маю права.

14

У ренкінгу 2016 World Military Strength, який складено ресурсом Global Firepower, Україна з точки зору оборонного потенціалу посідає шосте місце у Європі. Див.: www.globalfirepower.com/countries-listing-europe.asp.

15

«Під Луганськом загинула рота псковських десантників – Муженко», liga.net, 21.08.2015, http://news.liga.net/ua/news/politics/6474852-p_d_luganskom_zaginula_rota_pskovskikh_desantnik_v_muzhenko.htm.