скачать книгу бесплатно
Чужi сни
Ян Михайлович Валетов
Сучасна гостросюжетна проза
Є свiт, що помирае вiд жару сонця.
Є свiт, що помирае вiд космiчного холоду.
І е наш свiт – поле бою мiж холодом i жаром.
Існуе единий шлях повернути лiд i полум'я у стан рiвноваги – знищити суперника: диверсанти-джампери, генетика яких дозволяе перемiщатися мiж паралельними свiтами, сходяться у смертельному поединку на вулицях земних мiст.
Письменник Денис Давидов та його дружина Карина нiколи не чули про паралелi, проте стали солдатами в чужiй вiйнi.
Чи зможе Давидов силою свого таланту зупинити неминучу загибель свiту? Чи переможе любов до чоловiка кровожерну воiтельку, яка прокинулася у свiдомостi Карини?
Може, сни пiдкажуть iм шлях до порятунку?
Дивнi сни.
Чужi сни.
ВАЛЄТОВ Ян Михайлович
ЧУЖІ СНИ
ПЕРЕДМОВА
Історiя написання цiеi книги почалася у далекому 2012 роцi. Я саме закiнчив роботу над «Проклятим» – слiд сказати, важку, виснажливу роботу.
На той час стало зрозумiло, що вiд мене читач чекае не iсторичний роман про виникнення християнства, хоч i присмачений бойовиком, а повторення «Нiчиеi Землi», у будь-якому виглядi: приквел, сиквел, вбiквел…
Менi ж не хотiлося розповiдати вже розказану iсторiю, я як мiг вiдмовлявся, видавець наполегливо вставляв iсторiю Іегуди та Іешуа в серiю «Фантастичний бойовик», загалом, усе складалося не найкращим чином.
Ми з дружиною поверталися додому з Киева машиною. 500 кiлометрiв дороги – чудовий привiд увiмкнути уяву, особливо коли е помiчник. Тут саме час подякувати за «Чужi сни» моiй дружинi Лесi, бо без неi цiеi книги точно б не було.
– Слухай, – запропонувала вона, – напиши поки що мiстичний трилер! Ти ж нiколи не писав у цьому жанрi!
(Тi, хто мене знае, зараз зрозумiли, в яку чутливу нотку влучила моя дружина. Новий жанр – це нездоланна спокуса!)
– Гм… – сказав я. – Нумо подумаймо…
І ми подумали. І придумали iсторiю подружжя, яке бачить чужi сни, а насправдi цiеi митi подорожуе паралельними свiтами. Навiщо? Звичайно ж тому, що iхнi свiти – у небезпецi! Ми ще трохи помiркували i придумали розвести чоловiка та дружину в одному свiтi по рiзнi сторони барикад – нехай воюють одне з одним до повноi знемоги. Потiм ми вирiшили, що iхнiй конфлiкт на одному боцi мае впливати на iхнi взаемини на iншому. Це було гарною iдеею. Скелет почав обростати м’ясом.
Ми приiхали додому, i я записав усе нами придумане у виглядi синопсиса. І хоча моя дружина вiдмовилася бути спiвавтором книги i писати ii разом зi мною, але нехай читач заздалегiдь знае, що це все не сам я придумав, це у нас сiмейне.
Звичайно, книга вiдрiзняеться вiд синопсиса, як реальнi подii вiд показань свiдкiв. Я використовував у нiй iще один сюжет, який чекав своеi черги у засiках, надав подорожам мiж паралельними свiтами псевдонаукового вигляду, додав альтернативну iсторiю свiтобудови, придумав Одвiчних…
Роман писався легко i швидко, роздiл за роздiлом, я вже планував, що вiн побачить свiт наприкiнцi 2013 року, але… Людина гадае, а хто рядить, ви вже самi визначитеся.
Гримнули подii 2013—2014 рокiв, i рукопис, грунтовно потовщавши за мiсяцi роботи, лiг у шухляду, звiдки я його витягнув уже пiсля «1917» i «Кращого вiку для смертi», у 2018 роцi. Багато що змiнилося за цей час, i книга в тому виглядi, в якому вона задумувалася, сильно запiзнилась. Іншi ринки, iншi турботи, iншi читачi…
Повернувшись до написання, я раптом зрозумiв, що тон книги мае бути iншим, що пишу я не фантастичний мiстичний трилер, а роман-мiстифiкацiю, в якому е i навмисна стилiзацiя пiд самi зрозумiете кого, i вiдверте глузування, самi побачите з кого, i сатира, самi побачите з якого приводу, i полiтика, i любов, i…
Таким чином, усе е, аж до розiграшу – самi зрозумiете де.
Загалом, мiстичний трилер у мене не вийшов. Вийшов дивний гiбрид iз мiського роману, пригод, науковоi фантастики, роману катастроф i просто фантастики. Позаяк навiть менi не вдаеться точно визначити жанр уже написаного твору, ми з видавцем домовилися вважати «Чужi сни» фантастичним романом. Хао! Нехай буде так! Зрештою, мушу ж я вiдповiдати тому, що про мене пишуть? Сказано ж – письменник-фантаст!
Реальнiсть увiрвалася в книгу, змусила згадати про те, що у 2012-му здавалося менi неважливим. Я не помiняв iдею, не змiнив основну думку, не змiнив симпатii й антипатii, але iнтонацiя… Інтонацiя змiнилася, бо змiнилося життя навколо нас. Цiй книжцi шiсть рокiв, чотири з яких вона провела у летаргiчному снi, але прокинулася, щоб народитися на свiт змiненою. Я не знаю, чи сподобаеться вона вам, але в нiй я намагався бути самим собою, нехай не таким, яким мене знае бiльшiсть читачiв, але все-таки – собою.
Зi мною залишався мiй давнiй друг, колега i редактор Олександр Данковський. Спасибi йому за це. Повiрте, редагувати мене – тяжка праця.
Обкладинку намалював мiй постiйний художник i давнiй друг Всеволод Малиновський, i вона навмисно олдскульна – коли прочитаете книгу, зрозумiете чому. Спасибi, Сево, я дуже цiную твое розумiння iдеi та вмiння спiймати суть.
Дякую сiм’i, яка терпить мое письменницьке хобi, що забирае стiльки часу.
Дякую читачам, якi в мене вiрять.
І ще раз спасибi моiй дружинi Лесi за подружжя Давидових i все, що з ними сталося. Поки я писав «Чужi сни», ти весь час слала менi посилання на рiзнi катаклiзми, що вiдбуваються на планетi – цунамi, землетруси, урагани, – i просила закiнчити роман так, щоб усе було добре.
Запевняю тебе: все буде добре! Свiт у надiйних руках, i з ним нiчого поганого не станеться!
Роздiл 1
Варшава. Мiжнародна книжкова виставка.
Стенд видавництва «Прометей».
Жовтень
– Скажiть, пане Давидов, ви як письменник несете людям «розумне, добре, вiчне…»?
Молоде дiвчисько. Цiкаво, чи знае воно, хто вперше сказав про «розумне, добре, вiчне…»? Очi розумнi, напевно, знае. Читала.
– Можете говорити росiйською, – пожартував Денис. – Я все ще розумiю.
Публiка, що зiбралася на стендi, заусмiхалася боязко, поглядаючи на «росiйський пул», який пiдтягнувся до початку зустрiчi майже у повному складi. Украiнських журналiстiв на виставцi було один-два, та й по всьому. Або грошей не вистачало, або бажання, але навкололiтературну пресу було представлено слабо, щоб не сказати «нiяк». Зате росiйськi видання приiхали у повному складi. Ранiше Денис би порадiв: якщо приiхали, то напишуть обов’язково, а зараз чекав пiдступу. Так часто бувае, коли переходиш iз розряду улюбленцiв до розряду «очi б моi тебе не бачили».
– А я не вважаю, що письменник мусить нести в маси розумне, добре i вiчне. Хто вам сказав, панночко, що письменник мусить хоч що-небудь куди-небудь нести? Менi бiльше подобаеться думка Стругацьких: письменник – це хвора совiсть. А хвора совiсть – вона просто болить.
– Ви вважаете себе совiстю народу? – панянка на росiйську не перейшла, продовжувала ставити запитання англiйською, i непоганою англiйською, слiд сказати.
Ох яка невгамовна дiвиця! На панночку, певне, образилася!
– Якого народу, панянко? Я в скрутному становищi! Менi пощастило народитись i вирости в Киевi, тепер ми з дружиною буваемо то в Берлiнi, то в Барселонi, то в Нью-Йорку… Ранiше ось до Москви i Пiтера iздив, як до себе на дачу, але тут втрутились обставини, нiчого не вдiеш… i скрiзь у нас друзi, родичi, й усюди ми почуваемось як удома… Совiстю якого народу ви менi накажете бути? До якоi нацii себе вiднести? Я пишу про людей, не про народи. Мене хвилюють не нацiональнi проблеми, а загальнолюдськi.
Це був дуже хиткий грунт, Давидов прекрасно розумiв, що зараз пiдтягнеться важка артилерiя. Улюблений коник – нацiоналiсти, нацисти, Майдан, переворот, американський вплив i як ви ставитеся до подiй у Киевi? Чи пiдтримуете ви нинiшню мовну полiтику? Ви ж пишете росiйською, якщо ми правильно пам’ятаемо? Чому не переходите на солов’iну? І кiлька слiв про героiзацiю…
Попервах вiн переживав i намагався щось довести. Потiм злився. Потiм лютував. Тепер же вважав за краще iронiзувати i вiдморожуватися.
Все одно щоразу вiдбувалось одне i те ж – що у Франкфуртi, що у Вiльнюсi, що у Варшавi. На стенд приходили давнi знайомi (з якими свого часу було випито не один лiтр горiлки) i, кривлячи рот, говорили з Давидовим як iз молодшим недолугим братом, недоумкуватим iз народження. Мовляв, як же це ти так, Давидов! Ти ж наш! Що ти там забув, зраднику?
У Москвi й Пiтерi Давидова тепер не любили – не пiдтримав iдею, манкурт! Ату його! Ату! Книги Дениса давно зникли з рейтингiв, залишки колись великих тиражiв допродували по складах, критики писали про нього як про небiжчика, який iще за життя був графоман графоманом, але публiку примудрився ввести в оману. І милу панянку зараз пустили на нього, як мiнний тральщик, щоб розчистити фарватер для бiльшого корабля. Цiкаво, що цього разу? Хто у нас сьогоднi головний калiбр?
– Хiба ваш роман «Факельна хода» не про нацiональнi проблеми? – це вже прозвучало росiйською. Причому, з московською говiркою – Давидов прекрасно розрiзняв акценти.
Денис повернувся на голос.
Це Кротов, «Лiтературна газета». Вiн! На лiнкор або крейсер не тягне, але як протичовновий корабель – цiлком. Усе-таки виставка у Варшавi, сюди Соловйова не пошлеш! Доводиться обходитися дрiбнiшими рибками!
Кротов – той iще кадр! Старий, перевiрений, вiрний – справжнiй шакал пера! Огрядний, спiтнiлий, iз обличчям, на якому написано хронiчне нетравлення i багаторiчний запор. Жовчний, злий, аж сочиться недоброзичливiстю, як гниле м’ясо – червоною рiдотою. Давидов-белетрист для нього завжди був недостатньо високочолим, але писати про нього доводилося: вiн модний тренд! Його перекладають! У нього великi наклади на заходi та в колишнiх радянських республiках, i читачi ходять за ним, як собача зграя за тiчною сучкою! Яка несправедливiсть – придiляти увагу письменнику, що не бажае писати нудно, не любить iнтелектуальну прозу, не дивиться на колег по цеху, вiдкопиливши нижню губу, i не пiдтримуе нинiшню iдеологiю краiни, мовою якоi, мерзотник, мае щастя творити!
– Нi, пане Кротов. «Факельна хода» – не про нацiональнi проблеми: це книга про реiнкарнацiю нацизму. Вона про нацизм i нацистiв, якими ми бачимо iх сьогоднi. Про те, що вони – реальнiсть.
– Дуже неполiткоректна книга, – зауважив Кротов мимохiдь. – Особливо у вашому нинiшньому становищi та для вашого нинiшнього оточення.
Вiдповiдь його не цiкавила, вiн заготував промову заздалегiдь.
– Якби ii написав якийсь полiтик лiвого спрямування, то це була б рiч звичайна. Але ви не полiтик, ви автор жанровоi лiтератури, причому в краiнi, для якоi пишете мовою ворога. Але ви – дозволений ворог i дозволяете собi кепкувати, знущатися над серйозними проблемами, злiсно пiдбивати i читачiв, i владу. Ви, напевно, почуваетесь, як блазень при королiвському дворi – у цiлковитiй безпецi. Вам же все прощають…
– Точно! – вигукнув Давидов, зображуючи радiсть.
Насправдi вiн деякий час роздумував, чи не влаштувати просто зараз потворну сцену з мордобоем, але уявив собi, з яким трiумфом цей лiтературний черв’як вiд критики дiстане тiлеснi ушкодження i почне всiм демонструвати розбитий п’ятак, i вiд цiкавоi загалом думки вiдмовився.
– Звичайно ж, ви маете рацiю! І яке точне, iсторично виправдане порiвняння! Блазень при дворi! Менi все можна! Низький жанр! Прекрасне становище, пане Кротов! Не вважаете? Можу говорити що хочу! Писати що хочу! Їздити куди хочу! І немае надi мною анi цензора, нi головного редактора. Я маю право бути неполiткоректним. Мене за це не звiльнять, бо нiде не працюю. І обов’язково десь надрукують, тому що мене iз задоволенням читають. Не у вас, звичайно, але, як з’ясувалося, це не найбiльше горе. Велика перевага автора жанровоi лiтератури – мене нiхто не сприймае серйозно, зате всi читають! А якщо читають, то i перекладають. А якщо перекладають, то, значить, продають. А вас i ваших протеже, звичайно ж, приймають усерйоз, але, на жаль… Вiдчуваете рiзницю?
Кротов криво посмiхнувся, розглядаючи опонента, як вищий примат розглядае якогось земляного черв’яка, щойно виявленого в купi опалого листя, але нiчого не вiдповiв.
– Значить, для вас, Давидов, настали золотi часи? Лишилися без конкурентiв?
«От скажу. Та й хрiн з ним! – подумав Денис, посмiхаючись у вiдповiдь. – Здибатися б з ним без свiдкiв, увечерi… Нi. Не вийде. Втече. Та й не можна – Європа все-таки! Але як же сверблять руки…»
– Звичайно ж, пане Кротов! А ще ми залишилися без вас, про що шкодуемо з ранку до вечора. І без можливостi хвалити мудрiсть вождя! І без необхiдностi пiдтримувати його полiтику!
– Ви, Давидов, – сказав Кротов, посмiхаючись, – тепер пiдтримуете iншу сторону. Заокеанську. Вам так зручнiше. І хвалите своiх нових вождiв. Але при цьому пишете росiйською! І рано чи пiзно вам вашi новi господарi це пригадають!
Дiвчинка, що перекладала розмову польською, здивовано подивилася на Дениса, глядачi на стендi обурено загули.
Денис зробив заспокiйливий жест рукою.
– Розумiете, Кротов, мова – не ваша власнiсть, i слава Богу. Це мова мiльйонiв моiх землякiв, моiх батькiв. Це мова моеi мами, а ви намагаетеся зробити ii мовою ворога. Я розумiю, що вам неприемно, що мене читають i у Варшавi, й у Москвi, i в Киевi. Але вам доведеться з цим змиритись i жити. А хто менi та що пригадае, я вже якось сам розберуся. З вами ми на сьогоднi завершили… Переходимо до наступного запитання.
Давидов повiльно розтиснув кулаки. На долонях залишилися слiди вiд нiгтiв.
– Пане Давидов!
Незнайома жiнка рокiв тридцяти п’яти – сорока, обличчя, яке не запам’ятовуеться, що хоч разiв сто зустрiчай, не впiзнав би – набiр пересiчних рис, накритий зверху рiденьким каре мишачого кольору. Вдягнена, щоправда, яскраво, але й це не рятуе. На бейджi щось написано: синi лiтери на жовтому тлi, напевно, назва газети, але якоi саме – не розгледiти, та й не важливо.
Важливо всмiхатися.
– Вас називають письменником-фантастом, Денисе. І в кожнiй вашiй книзi е фантастичне припущення. Чому саме фантастика для вас – основний жанр?
Голос у неi трохи кращий за зовнiшнiсть, але не набагато, хоча вона намагаеться додати трохи хрипоти для сексуальностi, тiльки виходить схоже на хронiчний ларингiт. Але запитання нормальне, без другого дна. Можливо, вона навiть читала «Факельну ходу». Або «Поганi новини на понедiлок».
– А чом би й нi? Чим фантастика гiрша за iсторичну драму? Або мiський роман? Скажiть, Анна Каренiна iснувала в реальностi? А яким був Крiстобаль Колон, якщо вiн був? Тарас Бульба, князь Срiбний, Захар Беркут, д’Артаньян? Хто вони? Історичнi постатi, плiд уяви авторiв? Ось Сенкевич вигадав Богуна чи описав? Чи i те й те? Увесь свiт, який ми пам’ятаемо, вигаданий письменниками! Ми знаемо вiйну 1812 року за романом Льва Толстого, революцiю – за Лавреньовим, Бабелем, Олексiем Толстим. Усе – вiйни, катаклiзми, великi вiдкриття, науковi звершення – для нас зберегли письменники. Хто зi звичайних людей читатиме хронiку, коли е романи? Повстання Спартака – це Джованьйолi, пекло – це Данте, Пiвденна Америка – це Маркес. Яким залишиться в iсторii полiтик, залежить не вiд нього i навiть не вiд його справ, а вiд лiтописця. Що ми згадуватимемо про подiю через 20-30-50 рокiв, залежить вiд того, що напишуть про неi письменники.
– І журналiсти! – не витримав Кротов. – Мiж iншим…
Денис вирiшив реплiку не iгнорувати, але потримав паузу, чекаючи, поки закiнчать переклад польською.
– У першому наближеннi – i журналiсти теж. Але стаття живе кiлька годин, у кращому разi кiлька днiв або мiсяцiв. Книги бiльш довговiчнi, особливо хорошi книги. Свiт, у якому ви живете нинi, придуманий нами – письменниками, вже вибачте за нескромнiсть! Всi ви – якщо менi спаде на думку описати сьогоднiшню зустрiч – станете плодом моеi уяви, залишаючись при тому звичайними земними людьми! Так, це так… Уявне i реальне – це навiть не Інь i Ян. Це просто те ж саме, i через кiлька рокiв пiсля того, як подii вiдбулися, нiхто не знае, що придумано, а що нi. Та що там – через кiлька рокiв! Чули приказку: бреше як очевидець?
По залi прокотився легкий смiшок.
– Мене вважають фантастом, – вiв далi Давидов, посмiхаючись, – але я не пишу фантастику. Я пишу про те, що менi цiкаво, що мене хвилюе. Менi треба зробити книгу такою, щоб ви ii запам’ятали, щоб порекомендували прочитати ii вашим друзям i близьким. І якщо для цього потрiбно фантастичне припущення, то я iз задоволенням його зроблю. І воно стане реальнiстю для тих, хто роман прочитае, полюбить моiх героiв i проживе з ними придуманий мною шматок життя. Це не фантастика, це просто лiтература. У лiтературi немае високих i низьких жанрiв, е хорошi письменники, якi пишуть цiкавi книги, i поганi письменники, якi пишуть книги нуднi. Є люди, якi не володiють ремеслом, i люди, якi ремеслом володiють. Одних ви будете читати, навiть якщо вони напишуть телефонний довiдник, а iнших не будете, хоч що б вони написали. Первинно читач вибирае не жанр, а оповiдача. От i все. Я вiдповiв на ваше запитання?
Журналiстка ствердно кивнула.
Денисов подивився на годинник.
– Панове i панi, я дуже радий був би розмовляти з вами iще кiлька годин, але – на жаль… Моя дружина, – вiн помахав рукою Каринi, що сидiла одразу за журналiстськими крiслами, i вона всмiхнулася йому у вiдповiдь, – уже поглядае на мене з нетерпiнням. У нас пiвтори години до початку реестрацii, i, якщо ми хочемо улетiти, нам треба встигнути доiхати. Усi присутнi знають, що таке варшавськi пробки…
По залi пробiг смiшок.
– Тому дуже вас прошу – останнi два запитання i починайте пiдходити за автографами. Добре?
Публiка загула – тихенько, як розбуджений бджолиний вулик. Хтось потягнувся до стенду за книгами, хтось заходився дiставати iз сумок уже купленi томи.
– Денисе Миколайовичу!
Давидов не одразу знайшов володаря гучного, з металевим вiдлунням, голосу – той стояв трохи осторонь вiд журналiстiв, якi юрмилися у правому кутку.
Чоловiк рокiв сорока п’яти – п’ятдесяти. Високий. Худий, але не хворобливо. Обличчя витягнуте, з рiзкими складками уздовж носа, пiдборiддя гостре, губи – одна назва: рот схожий на розрiз. Глибоко посадженi очi – темнi, уважнi. Чоловiк повiв головою так, нiби йому заважав тугий комiр (як капiтан Овечкiн iз «Невловимих»), i пригладив долонею i без того гладеньке, зачесане назад волосся.
– Так, слухаю вас…
Не журналiст, вiдзначив про себе Денис. Нi бейджика, нi нахабства у поглядi. Читач. Будемо сподiватися, вдячний.
– Скажiть, Денисе Миколайовичу, чи вважаете ви, що письменник у деякому сенсi е не тiльки дзеркалом, що вiдображае реальнiсть, а й…
Гладковолосий пошукав слово i раптово, немов обурюючись, що думку висловлено недостатньо чiтко, клацнув сухими довгими пальцями. Клацання це справило на публiку дивний вплив – вулик замовк, люди мимоволi повернулися до промовця.
– …а й, – повторив той, – творцем цiеi самоi реальностi?
– Вибачте? – перепитав Давидов. – У якому розумiннi – творцем? Для читачiв?
– Нi, нi! Що ви! – заперечив чоловiк i знову смикнув шиею.
Нiякого тугого комiра на ньому не було – вiльна водолазка, спортивний пiджак.
