скачать книгу бесплатно
100 днiв полону, або Позивний «911»
Валерiй Макеев
Книга-сповiдь волонтера, який пройшов военний Схiд Украiни й опинився за гратами у пiдвалi, де не дiють жоднi закони i правила, а все будуеться винятково на людських стосунках. Це документальна розповiдь про паралельний вимiр, який iснуе в нашому свiтi за кiлька сотень кiлометрiв. Жорстокi ополченцi, росiйськi десантники, психологiчнi допити, приниження, катування – мало хто пiсля цього виживае. Але вiн вижив i… написав про це. Дискусiйно, суперечливо, нетипово, але чесно.
Видання для тих, хто хоче жити у власнiй щасливiй краiнi
Валерiй Макеев
100 днiв полону, або Позивний «911»
Тепер, пiсля повернення додому, почавши входити у структури мiсцевоi влади, розумiю, що на мiсцях сидять люди, якi мали б бути адмiнiстраторами змiн пiсля Революцii Гiдностi, а насправдi – це окремий пласт, вiддiлений залiзобетонною стiною вiд усього, що вiдбуваеться… Навiть важко це життям назвати – вимiр, коли ти дихаеш. Так, це, мабуть, життя. Але зовсiм iнше.
Революцiя одна, друга, вiйна… Щось ми робимо не так, бо все, що вiдбуваеться, жодним чином не впливае на чиновницький свiт. Це специфiчна сила зла i якась мiзерна сила добра (добровольцi, котрi воюють на Сходi) i близько не може справитися. От кажуть: повернуться хлопцi з АТО… Повертаються… Мовчать… Не хочуть нi з чим зв’язуватися i навiть не вiрять, що можна щось здолати. Що «ворога» на Сходi можна побороти – так, а чиновницький свiт – нi, не знають як.
Що ще треба пройти?
Якого роду катарсис?
* * *
Петро приступив тодi та запитався Його:
Господи, скiльки разiв брат мiй може согрiшити проти мене, а я маю прощати йому?
Чи до семи раз?
Ісус промовляе до нього: Не кажу тобi до семи раз, але аж до семидесяти раз по семи!
(Вiд Матвiя 18:21, 22)
Передслово
Подii листопада 2013 – лютого 2014 в Украiнi отримали дiаметрально протилежнi оцiнки (насамперед через судження закордонних медiа): з одного боку, змiна влади насильницьким шляхом i в непередбачений законодавством спосiб, з iншого – Революцiя Гiдностi… Але людська гiднiсть – це та категорiя, яка сама знаходить шляхи для самовираження, часто незважаючи на дипломатичнi протоколи. А вчорашнi майданiвцi – сьогоднiшнi волонтери – стали ангелами на сторожi вибореноi гiдностi, як власноi, так i нацiональноi. Зростае нове поколiння украiнцiв – патрiотiв, якi мислять себе незалежно, в державi, позбавленiй корупцii, з почуттям самоповаги.
Предивний факт: полiтики, як тiльки виникла збройна складова конфлiкту в Украiнi, одразу визнали, що в державi практично вiдсутня армiя i вся надiя на «друзiв Украiни». «Друзi Украiни» (тi, що за Будапештським меморандумом передбачають захист нашоi держави) трохи посоромившись знайшли дипломатичнi маневри, мовляв, хтось неправильно потрактував меморандум. Так чи так, але стало зрозумiло, що:
– нiякоi зовнiшньоi допомоги чекати не варто;
– полiтики, котрi визнали проблеми власноi армii, таки не проти покерувати й такою державою;
– гiднiсть таки необхiдно захищати за рахунок сил й енергii саме волонтерського руху…
«Этого не мог предвидеть никто», ? легендарна фраза iз улюбленого фiльму багатьох поколiнь «Сiмнадцять миттевостей весни» стала актуальною як нiколи. Жоден кабiнетний аналiтик не мiг передбачити того, що в напiврозваленiй i осiлiй у злиднях Украiнi виникне нечуваний досi й невiдомий тiй же Європi, та й усьому свiту, – потужний волонтерський рух.
І поринули з головою волонтери в технологiчний процес пiд назвою вiйна: поiти-годувати, взувати-одягати, лiкувати, забезпечувати засобами захисту, морально й духовно пiдтримувати й змiцнювати украiнське вiйсько. Окрiм всього допомагають волонтери i постраждалим вiд конфлiкту мирним громадянам. По обидва боки барикад. Але у вiйни ще й iншi гранi: полон, обмiн i торгiвля полоненими, захоронення цивiлiзованi i варварськi, зниклi безвiсти i пошуки iхнiх слiдiв. Офiцiйна Украiна й до цього не була готова. І навiть пiсля року вiйни, названою АТО, держава так i не знайшла свое мiсце i роль у вирiшеннi названих проблем. Занадто тяжко все йде, тому потрiбно говорити. Це потрiбно i для сьогодення Украiни, i для ii майбутнього.
Життева необхiднiсть сказати правду з’являеться у кожного, хто хоч раз на власнi очi побачив, що таке «ЛНР – ДНР». Один iз таких Сергiй Захаров, художник iз Донеччини, який пройшов пекло «ДНРiвського» полону, у якому багато спiльного iз моiм, «ЛНРiвським». Я познайомився з ним на презентацii першого видання, у Киевi. Вiн сказав, аби був письменником, теж написав би книгу, але «я художник, тому малюю». Коли побачив першi Сергiевi начерки до текстiв, здивувався наскiльки точно вiдтворено тамтешне життя. Тепер побачити й оцiнити можете i ви, свiдомi читачi. Бо тiльки таким ця книга потрапляе до рук.
Замiсть прологу
Першi днi я просто насолоджувався повiтрям свободи й залюбки йшов до всiх, хто запрошував поспiлкуватися: журналiсти, посадовцi, старi та щойно знайомi люди. Звичайно, радiсть зустрiчi й розмова з близькими та рiдними була особливою, проте абсолютно всiх вiдкритих людей довкола я сприймав, як членiв родини. Радий був кожному.
Так. Щось у менi змiнилося.
Можу пiдтвердити це й через три мiсяцi пiсля повернення з полону, коли пишу цi рядки. Нi, я не зрозумiв, просто вiдчув, що всi ми дуже маленькi перед Богом, i всiлякi намагання знайти мiсце пiд сонцем – вiд лукавого. Я переконався, що жити треба набагато простiше, аскетичнiше. Жити з любов’ю. Адже нiчого з собою, окрiм вiдповiдей за вчинене, не заберемо. Все так просто… Просто люби, працюй, шануй насамперед батька й матiр, близьких i рiдних, далеких i невiдомих, i… ворогiв своiх.
Дивна рiч. Пiсля повернення з полону в мене не виникла жадоба помсти до катiв, а навпаки – з’явилося вiдчуття вдячностi до тих, хто проявив людянiсть i певними дiями пiдтримував у час одного iз найважчих перiодiв мого життя. Так, ТАМ вiдлiк життя йде на години, хвилини, секунди. Кожноi митi щось може змiнитись. Трапитись щось абсолютно нелогiчне, неплановане. Зараз про це не те, що говорити, а й згадувати важко настiльки, що божеволiеш.
Те, що ранiше здавалося непереборною проблемою, сьогоднi стало малосуттевим, часом навiть таким, що не заслуговуе на увагу. Для кожного «непереборнi» проблеми – це щось особисте. Я такий же: переймаюсь (а точнiше, переймався) тим, що доносить телеефiр, як у кожного, у мене е родиннi питання, що потребують особливоi уваги. Полон, наче надпотужний мiкроскоп мiжлюдських та суспiльних вiдносин, дав менi нове бачення псевдополiтичних та псевдоекономiчних конфлiктiв. Якщо узагальнити, що побачив через його збiльшене скло – це тотальна манiпуляцiя. Усiм i всiма. А ще сумбур i абсурднiсть реалiй. Порiг вразливостi до жорстокостi знизився до нуля: поняття образи вiдступило в глибоку тiнь. Навпаки, намагаюсь не ображати iнших. Тих, хто хоче вчинити так до мене, просто жалiю. За недалекогляднiсть. Бо то е марна трата часу…
Маю переконання, що вiйна ТАМ, та «мирне» життя ТУТ – це два рiзнi свiти. ТУТ ми не бажаемо прийняти мiсiю цiеi вiйни, зрозумiти: для чого нам це випробування. Начебто ми мали б вiдстоювати iдеали Революцii Гiдностi, проте живемо за «совковими» стандартами (i захищаемо це право так жити).
Першi вичитки-поради поставили ключове запитання:
«А чому ти не показуеш страшних сцен катування, знущання над пораненими та полоненими?…»
Дивний феномен. Не можу.
Коли написав перший текст – вислав своему другу-сокамернику, професiйному журналiсту Ромцi Черемському: «Прочитай. Це те, що ми хотiли донести до наших спiввiтчизникiв, перебуваючи на пiдвалi…» Майже мiсяць Ромка не вiдповiдав. Телефоную декiлька днiв тому, вибачаеться: «Знаеш, я так i не змiг себе пересилити: вiдкрити файл «100 днiв полону…» Менi болюча будь-яка згадка про ЦЕ… Переслав, не вiдкриваючи, своему приятелю – професiйному журналiсту з великим досвiдом роботи. Дав певнi поради, та в цiлому оцiнив добре».
Вибач, Ромко. Розумiю, що болить. Та мав написати це саме так.
Знаете, чого понад усе прагнуть полоненi там? Щоб iхнi родини не знали про тi важкi страждання, якi доводиться витримувати в полонi.
Нещодавно повернулися хлопцi десантники пiсля п’ятимiсячного полону (iх взяли пiд Іловайськом). Удома – без iнтерв’ю. Пiвтори доби бiля родин – i на службу… Уклали новi контракти. Мама одного з них спiлкувалася зi мною: «Колишнi полоненi – це якась особлива каста… Їх важко розумiти. Та, бачу, що й вони ТУТ мало що розумiють. Тому навiть пiсля такого страшного полону бачать себе далi тiльки на вiйнi… Майже не говорили про полон. Та, чи не найперше, що зробили хлопцi, повернувшись додому, зателефонували тим, хто проявив ТАМ до них людянiсть: давав кусок хлiба, iнодi, потайки вночi зателефонувати до рiдних…»
Якби захотiв написати сценарiй фiльму жахiв, не довелося б нiчого вигадувати. Але я не терплю цього жанру. Розумiю, що цю книгу можуть читати рiднi й близькi тих, хто ще залишився там… Що маю сказати iм? Дзвiнки та листи вiд родичiв я отримую щодня. Разом вiримо та надiемось. Кiлька днiв тому, ридаючи, зателефонувала мама одного iз воiнiв, який лежав зi мною в лiкарнi… Вiн уже пiв року в полонi й мае важке поранення. Днями подзвонив дружинi й сказав, що його, пораненого, жорстоко побила група п’яних конвоiрiв… Хлопець уже кiлька днiв навiть пiдвестися не може. Шукаемо способи визволити.
Вiйна тривае. І я в нiй маю свое мiсце. Незначне. Щось намагаюсь зробити для полiпшення долi та визволення заручникiв, розшуку зниклих безвiсти. Щось вдаеться. Чотири вантажi безпосередньо до камер з полоненими знайшли своiх адресатiв. Пiд час п’ятоi доставки нашого перемовника (дiвчину-волонтера) взяли у полон. Це вже ii другий полон…
Щось пiшло не так…
Визволяемо. І… направляемо вантажi з харчами та одягом до камер Луганська й Донецька… Коли буде визволено останнього полоненого? Зараз це невiдомо й не зрозумiло… Цей «дощ материнських слiз» надовго…
* * *
Цей текст – це пам’ять.
А пам’ять – зовсiм не пам’ятник. Вона жваво спонукае мiркувати про те, що вiдбуваеться в нашiй краiнi, у свiтi. Примушуе шукати вiдповiдi на складнi питання. Це також моя пам’ять для внучки Марiйки. Для свiтлого й мирного майбутнього ii та всiх украiнських дiтей.
Свобода «щастя»
Найбiльше випробування для людини – встояти не стiльки проти невдач, скiльки проти щастя
Франческо Гвiчардiнi
24 листопада 2014 о 13-й годинi за киiвським часом й о 14-й за московсько-луганським, бiля мосту через Сiверський Донець поблизу мiстечка Щастя, представниками Мiнiстерства оборони самопроголошеноi «ЛНР», мене перевели зi статусу вiйськовополоненого/заручника/просто викраденого у такий довгоочiкуваний статус Громадянина Украiни й передали офiцеру Украiнськоi Армii – комбригу 92-i бригади. Не знаю, як його звати. Просто справжнiй офiцер. Все було лаконiчно i… якось незвично людяно для навколишнього свiту. Того дня, коли мене передавали в руки офiцера, сторони домовилися про «режим тишi» на три години. Три години тишi на передовiй – це мiй скромний вклад у справу довгоочiкуваного миру на Донбасi.
За мною приiхав син. Комбриг попередньо запитав його, як мене iдентифiкувати, адже я не мав нiяких документiв. Володимир для цього вигадав дуже милий, навiть зворушливий, пароль.
У супроводi двох офiцерiв «ЛНР» я пiдiйшов до пiдйому на гiрку, яка, звиваючись, вела до мосту через Сiверський Донець.
– Стоiмо! – пролунала лаконiчна команда. – Якщо почнеться стрiлянина – падай на землю.
– Так домовилися ж про «тишу», – зауважив я.
– В окопи команди часом приходять iз запiзненням, – вiдповiв досить iнтелiгентний ополченець.
Чекати довелося недовго. Хвилини через три пiсля нашоi зупинки з’явився крокуючий твердою, впевненою ходою вiйськовий. За ним ще двое.
– Назвiться: прiзвище, iм’я, по батьковi, – сказав офiцер. І хоч звучало це по-вiйськовому чiтко, обличчя випромiнювало особливу людянiсть, приховати яку не змiг би жоден вiйськовий мундир.
Я вiдповiв. Мабуть, за темпоритмом не так чiтко, як прозвучало запитання.
– Як звати сина?
– Володя.
– А онуку?
– Марiйка, – сказав я, усмiхнувшись.
Комбриг вiдповiв не менш щирою посмiшкою i мiцно, по-чоловiчому, навiть по-батькiвськи, обiйнявши. Вiн був молодшим за мене, але тут, на вiйнi – в рази головнiший, тихо мовив: «Із прибуттям».
– Проведiть! – прозвучала команда вiд комбрига рiдноi украiнськоi армii. І я в супроводi офiцера, який стояв трохи осторонь, пiшов до наших…
Уперше пiсля ста днiв мого перебування в полонi на очах виступили сльози. На хвильку. До мосту я пiдiйшов уже гiдно. Усе було позаду. Попереду чекало повернення додому, до такого вже незвичного мирного життя.
ПАРАЛЕЛЬНІСТЬ
(iз захалявного записника)
Крiзь загратоване вiкно дивлюся, як люди кудись йдуть нещасними, розбитими Ровеньками. Якi вони при цьому щасливi. Проходять повз пiдвал i не уявляють, що через дорогу вiд iхнього будинку утримують кiлька десяткiв полонених та заручникiв. І тут не 21 столiття, а 15–16 – за пiдходами це Середньовiччя.
Тут, як нiде, вiдчуваю, що е кiлька свiтiв: перший – чиновницький, де всi лаються, щось вирiшують…, другий – фейковий, коли хтось кидае манiпуляцiю i всi ведуться на неi. Мене в цих двох свiтах немае, скорiше у наступних. Третiй – глибинний, аналiтичний. Четвертий – свiт бiйцiв i людей, яких торкнулася ця вiйна. Тi, хто пройшов крiзь Схiд, розмовляють мiж собою на рiвнi думок… недомовок, обмовок. Тут е своi цiнностi. Якщо стiна, то тут ця стiна справжня – з чiткими обрисами: бачиш, де, яка цеглина, на яку можна опертися… Там, на мирнiй Украiнi, бiла стiна, пофарбована – не знаеш, що всерединi, насправдi. А вона може бути псевдостiною, або такою ж цегляною, але заштукатуреною. Тут все оголено – усi людськi вiдносини на поверхнi. У певному сенсi тут краще через цю щирiсть. Даю собi слово щомiсяця виiжджати в зону АТО: занурюватися «у чисту воду».
Пролог вiд дiда
Великий Брат, як i ранiше, не стуляе очей, а деякi рiвнi – рiвнiшi вiд iнших…
Джордж Оруел
Майже день у день, 72 роки тому мiй дiд втiк iз полону нiмецьких окупантiв. Добирався сотнi кiлометрiв до рiдних краiв. Полiцаi уже в родинному селi Панське спiймали й пiсля жорстоких допитiв розстрiляли дiда Якова. Звуки пострiлiв чув мiй тато…
Сьогоднi Панське (колись – украiнська «Венецiя») затоплене водами Днiпра поблизу Черкас. І в цiеi трагiчноi подii мого роду немае мiсця, до якого я мав прийти вклонитися. Та душа, вочевидь, обирае своi потаемнi (за Вищими Законами) шляхи. Мiй дiд потрапив у полон неподалiк вiд тих мiсць, де взяли й мене. Вiдомо, що Якiв Федорович Макеев боронив Батькiвщину вiд окупантiв у Курськiй, Воронезькiй та Сталiнградськiй областях. Неподалiк вiд Белгороду отримав контузiю, знепритомнiв i потрапив у полон. Через 72 роки курсько-воронезькi хлопцi дiдiв-прадiдiв, яких боронив мiй дiд, взяли в полон уже мене. Спiралi iсторii.
Не знаю, можливо, полон – спадок вiд дiда. Можливо, iсторiя ближча. У серединi червня боець Жека з позивним «Чех» дiстав мiй телефон, дiзнавшись, що я займаюся органiзацiею богослужiнь у вiйськах. Перетелефонував i попросив провести в них в «Айдарi» Євхаристiю. Дуже хотiв причаститися. Не склалося… Коли ми приiхали в розташування, виникла якась метушня. Нас не пустили, тож довелося проводити молебнi в iнших частинах.
«Чеха» через десять днiв не стало. Не причастився. А причину метушнi я дiзнався, заiхавши на нiчну вечерю на зворотному шляху в придорожню забiгайлiвку за Харковом. У телевiзорi показували репортаж про взяття в полон Надii Савченко. Я ще подумав: «Боже, як же iй там, у полонi?…»
Через кiлька тижнiв дiзнався, що двое моiх землякiв – Дмитро Половинка й Сашко Осейко – теж опинилися в полонi. Якось близько взяв це до серця. Як мiг, намагався долучитися до iхнього пошуку й звiльнення. У полонi хлопцi були 11 днiв. Коли зустрiлися, розговорилися з Сашком: розповiв про бомбардування «Градами», мiнометнi обстрiли та багато iншого побаченого-пережитого за час його чотиримiсячного перебування на вiйнi. Коли запитав, а де ж було найважче, Сашко без вагань вiдповiв: «У полонi».
Можливо тому, коли до мене звернулися за допомогою у звiльненнi захоплених бiйцiв, якi перебували в Краснодонi, я не особливо розмiрковував ? розумiв, що це i важливо, i потрiбно для хлопцiв.
Загалом було три групи, звiльнення яких я органiзовував. Перша – вiсiм танкiстiв, якi перебували в iзоляторi тимчасового тримання в Краснодонi. З’ясував iхне мiсцезнаходження, встановив контакт i з ними, i з людиною, яка iх утримувала. Незабаром четверо людей були на волi. Залишилося ще четверо. Сконтактував, але чiткоi домовленостi про iхне звiльнення досягнуто не було. Із людиною, яка вiдповiдала за утримання, вирiшили, що будемо розбиратися, коли приiду. Хлопцям пояснив ситуацiю. Попросили, якщо навiть не вдасться звiльнити, привезти цигарки, солодощi, iжу, одяг. Усе зiбрав.
Ще були Роман i Вiтя. Їх утримував бойовий командир з позивним «Л». Командир дав номер свого мобiльного для зв’язку, i так почалося наше спiлкування. Говорили по телефону кiлька разiв на день: «Л» сказав, що вiддасть без обмiну хлопцiв, якщо я привезу журналiстiв для зйомок фактичного матерiалу про подii у Краснодонi. Безпека менi й журналiстам гарантувалася на всi 100 %. Командир сказав прiзвище, iм’я, по батьковi, дав своi контакти, фото iз соцiальних мереж. Полоненi пiдтвердили, що це вiн i е. Коли поiздка була пiдготовлена, я сказав данi свого автомобiля. «Л» повiдомив, що менi присвоено позивний «911», i необхiдна iнформацiя передана на всi блокпости. Ще був Святослав iз Черкаськоi областi. До мене телефонував щодня iз величезним очiкуванням i надiею. Був у полонi. Втiкав. Пiд час втечi поранили. Без свiдомостi приютила одна родина, що жила неподалiк украiнсько-росiйського кордону. Згодом, люди, якi прихистили Свята, сказали, що виiжджають до Росii, а квартиру закривають. Привели його до знайомого мiлiцiонера, з яким я i зв’язався. Вiн запевнив, якщо буду в найближчi 3–4 днi, то заберу Свята без проблем. На запланований день мого прибуття Свят уже пiшов вiд людей, якi його прихистили. «Я буду сидiти у жовтiй футболцi та джинсах на сходах бiля краснодонськоi мiлiцii доти, доки ви не приiдете. Буду чекати» ? сказав вiн.
Вiд Романа нестримно надходили есемески. Я розумiв, що зараз крiм мене хлопцям нiхто не може допомогти. А в мене складаеться все вельми добре й органiзовано з досить переконливими гарантiями. Додатково вiдпрацював силу-силенну контактiв по лiнii церковнослужителiв. І ситуацiя, i статус приймаючоi сторони пiдтверджувалися як ними, так i полоненими.
Дорога на схiд
Журналiстам Анi, Назару та Роману я запропонував самостiйно дiстатися до Черкас, звiдки ми разом на «Vito» повиннi були виiхати в зону АТО за маршрутом Черкаси – Харкiв – зона АТО – Краснодон i назад. Вiд’iзд запланували на 18 годину 14 серпня 2014 року, у четвер. Багажне вiддiлення мiкробуса вирiшив заповнити традицiйною гуманiтаркою. Із «Айдару» саме надiйшло замовлення на медикаменти та запчастини до технiки. Дяка Оленi та Іннi з мiсцевого штабу «Самооборони»: допомогли з забезпеченням лiкiв. Змотався за замовленими запчастинами. У нашому Свято-Троiцькому соборi парафiяни зi священиками вже зiбрали досить велику кiлькiсть i продуктiв харчування (з-помiж iншого – апетитних за сезоном кавунiв), i необхiдних для воiнiв предметiв побуту.
Безумовно, звернувся до владики Іоана за благословенням. Розповiв йому приховану мету свого вiзиту.
Удома дружинi сказав, що iду в Харкiв на семiнар – повернуся за три-чотири днi. Зайвий раз хвилювати рiдних iз приводу моiх поiздок у зону АТО не хотiлося. Владика благословив.
Якось, днiв за п’ять пiсля взяття в полон, один iз офiцерiв-бойовикiв вирiшив чи то покепкувати надi мною, чи то просто повправлятися у розмовному жанрi, i сказав:
– Бусик твiй – все! У друзки. Вирiшила наша розвiдка на ньому прокататися до ваших нацикiв у тил, але потрапили в засiдку. По них лупонули з РПГ – чотири трупи.
– Нiчого такого з ним не буде. Його владика Іоанн освятив i благословив мене на поiздку, – задумавшись на пару секунд, вiдповiв я.
Офiцер iз якимось непiдробним iнтересом подивився на мене i тiльки протягнув у вiдповiдь:
– Мда…
Як виявилося, вiн просто вигадав i про РПГ, i про трупи. Бусик тримався… Не розумiю навiщо, але чеченцi, якi забрали мое авто, найперше розбили вiкно машини бiля водiйського сидiння. Можна було б припустити, що у розбитому вiкнi розмiстили б ствол (для справи), але… вiкно затягнули полiетиленовою плiвкою.
Згодом, пiсля повернення з полону, дивився програму з документальними зйомками зi Сходу й побачив, що це майже традицiя: спершу розбити вiкно отриманого авто, а потiм закрити його плiвкою.
Мiй добрий товариш «Vito», на якому я проiхав не одну тисячу кiлометрiв (i втрата якого й на сьогоднi для мене болюча й вiдчутна), iхати однозначно не хотiв. Буквально напередоднi поiздки раптом зупинився, як ослик, не бажаючи нiкуди рухатися. І довелося докласти неймовiрних зусиль, щоб запустити його в путь-дорогу. Не доiжджаючи до Сватового (перший райцентр Луганськоi областi на кордонi з Харкiвською), пробив колесо. Замiнити виявилося дуже складно, а пошуки шиномонтажу у Сватовому й надання невiдкладноi техдопомоги зайняли незвично довгих три години. Щось iшло не так. Утiм, були й цiкавi моменти в дорозi. Увечерi в четвер, коли вже проiхали частину шляху, передзвонила медсестра «Айдару» i запитала, чи не зможу заiхати в передмiстя Харкова по цуценя. Цуценятко добротноi нiмецькоi вiвчарки знайшли i прийняли на борт майже опiвночi. Нарекли його Айдаром. До полудня п’ятницi 15 серпня прибули в розташування батальйону. Передали песика, який уже почав потихеньку гарчати. Вивантажили гуманiтарку.
Дорога в зонi АТО – це не зовсiм те, до чого ми звикли в мирному життi, там це скорiше напрямок, бо iхати доводиться полями й посадками. Так добралися до якогось мiсця в полi, де стоять нашi БТРи й хати виднiються. Зупинилися. Жiнка виходить з будинку й мелодiйною украiнською: «Хлопчики, а ви тут надовго?». Думаю, який же це «Восток»? Простояли там годин двi – йшов мiнометний обстрiл. Вiйськовi сказали, що може проскочимо.
Головне: спочатку дiстатися залiзничного насипу, а потiм пропустити поворот. «А то можете в’iхати на блокпост чеченцiв при Ювiлейному». Так i поiхали в повному туманi вiд бруду й пилюки, покладаючись скорiше на iнтуiцiю, анiж на здоровий глузд i чiткий прорахунок власних дiй. Інтуiцiя слово iншомовне, i ми, слов’яни, ототожнюемо його з бiльш зрозумiлим для нас бiльш точним вiдповiдником – «авось».
Вiзуальний контакт iз машиною супроводу не був стабiльним. Щоб визначити напрямок руху, слiд було притишити хiд, вийти iз пиловоi завiси i за вектором руху рукотворного торнадо, яке лишала за собою «Нива», зрозумiти, куди ж рухатися далi.
Ключове перехрестя, як часто бувае, з’явилося несподiвано, й оскiльки нас попереджали «дивiться не промахнiться», виникло питання, на яке не знаходили вiдповiдi. Так, це було перехрестя життя: в одну сторону дорога йшла на блокпост чеченцiв, в iншу – наш шлях… Але в обох напрямках стовпом стояла пилюка вiд руху авто.
У кожного своя дорога… Яка з них наша?
Стоiмо. Хвилин за десять повернулось авто супроводу, що iхало попереду: «Добре, що зачекали. Жартують: як казав Штiрлiц, «Выдержка – обратная сторона стремительности!».
Урештi-решт, прибули до Лутугиного. Одразу розвантажили гуманiтарку для мiсцевого роддому. Вiдкрили дверi багажного вiддiлення – кiлограмiв 20 пiску злетiло.
Лутугине
