скачать книгу бесплатно
Вiйна – це нещастя у збiльшеному масштабi
Іеремiя Бентам
Перше, що впало в очi при в’iздi в Лутугине 15 серпня (через день, як туди увiйшли нашi вiйська), не рахуючи величезних руйнувань, це декiлька груп п’яних украiнських воякiв. Коли бiля будiвлi райадмiнiстрацii я зупинився i спробував присоромити, поговорити з однiею такою компанiею, мовляв, хлопцi, ви навiть не уявляете, яка кiлькiсть людей з усього свiту пiдтримуе вас, вважае справжнiми героями, а герою не личить бути пияком, то мало не пошкодував про свою затiю. Озброенi чоловiки почали з’ясовувати стосунки: хто ми, звiдки й куди можемо… не вернутися, якщо робитимемо подiбнi зауваження.
У Лутугиному я був уперше в життi. Гарне мiстечко. Трубний завод, единий у Європi. Був. Швидше за все, вiдновленню не пiдлягае. А того дня – 15 серпня – мiсто не було готовим до прийому туристiв та гостей. Воно взагалi нi до чого не було готовим. Напередоднi Лутугине залишили ополченцi. У комендатуру звернулося 37 осiб iз заявами про те, що ополченцi залишають мiсто, побивши власникiв i пасажирiв авто, якi чинили опiр, та вiдiбравши транспортнi засоби. Здавалося б, звiдки тут взятися будь-яким ознакам мирного iснування?… Але життя – дивна штука. Вона кидае своi паростки навiть у найбiльш несприятливих умовах. Мене вразило, як маневруючи мiж розбитою i спаленою вiйськовою технiкою у практично спустошене мiсто в’iхав ПАЗик iз шахтарями, що поверталися зi змiни. Дивовижний народ! Шахта для них i е символом життя. Усього життя.
Із нашого телевiзiйного ефiру часто звучить: «Чому ви (шахтарi) там лишились? Треба було брати в руки зброю. Боронити свое… Усi ви продалися…»
Шахтарi – особливий народ: тут з гаубиць i «Градiв» луплять…, але якщо тобi на змiну – iдеш на автобус за розкладом i iдеш на роботу. А там щодня – як на смерть. Їх уже мало чим злякаеш…
За час полону пройнявся вагомим почуттям пошани до цього простого люду i нiякою пропагандою з мене це не виб’еш. Вони чеснi. У них душа навстiж. Кайлують i п’ють. Живуть i вмирають. Але все це з вiдчуттям внутрiшньоi гiдностi за свiй статус шахтаря.
Так, багато хто взяв до рук зброю, воюють проти нас.
Стрiляють i вбивають. Як i нашi…
* * *
Ми з Ромкою, доставивши гуманiтарку в мiсцевий пологовий будинок, вирiшили проiхатися мiстом. Лутугине (а точнiше те, що вiд нього залишилося) зализувало рани вiд бомбардувань та обстрiлiв. Перехожi на вулицях мiста, здавалося, блукали в подивi, подумки запитуючи невiдомо кого: «А що це було?». І навiть не пiдозрювали, що не мине й двох тижнiв, як Лутугине зазнае ще бiльш потужних атак «Градiв» та iнших видiв сучасноi бойовоi технiки, а украiнськi вiйська залишать його.
Мабуть, одна з найстрашнiших умов вiйни, що життя цивiльного населення протiкае у фронтовiй смузi, коли мiстечко переходить пiд контроль по черзi вiд однiеi до iншоi протиборчоi сторони. «Переходить» – це досить таки порожня дефiнiцiя. Пiсля останнього такого «переходу» безвiсти зникло близько сотнi цивiльних. Один iз мiсцевих жителiв розповiдав, що ополченцi, узявши пiд контроль його мiстечко, проводили масовi зачистки, виявляючи тих, хто тим чи iншим способом сприяв украiнськiй армii (або хоча б висловлював радiсть вiд ii перебування). Так зi слiдами й безслiдно тiльки в Лутугиному зникали сотнi громадян. Упевнений, що колись iсторики вiзьмуться за сухi пiдрахунки непрямих жертв вiйни…
Було спекотно. Хотiлося купити прохолодноi водички.
«Купити…» Ви лишень вдумайтеся – навколо вiйна! Якi магазини?! Практично всi об’екти торгiвлi були зачиненi. І як тiльки виживало мiсцеве населення?… Вдалося знайти один магазинчик, але прохолодноi водички там катма – не працювали холодильники. Придбав у непривiтноi продавчинi залишки звичайноi газованоi води. Не втримався i запитав:
«А що з настроем?». Розповiла, що пару годин тому зайшли нашi. Конфiскували якийсь харч…
Поговорив з мешканкою Лутугиного, яка пережила буремнi подii. Вона розповiла, що украiнськi вiйська, коли зайшли в Лутугине, вiдразу вигребли все з магазинiв (насамперед оргтехнiку), а потiм пiшли на пошту – вiдправляти товар додому. Про це, каже, усi знають. Не хочеться в це вiрити, просто не хочеться.
Їду на блокпост iз нашим синьо-жовтим прапором. Знаходжу командира: iнтелiгентний молодий хлопчина, не бiльше 25 рокiв, ? офiцер. Чудовi манери, вiйськовий вишкiл, якого не зiпсували навiть запеклi кривавi боi, чемна украiнська зi львiвським акцентом. Усе це повна протилежнiсть тим першим неприемним зустрiчам з п’яними у формi.
Передаю залишки гуманiтарки. Вiн дякуе i щиро дивуеться. Мовляв, звiдки тут волонтери?… Питаю про магазин.
«Так, ? вiдповiдае, ? перегини вiйни – забезпечення не встигае, волонтери сюди не доiжджають, – i усмiхаеться:
«Ну, хiба що «обезбашенi», – поплескуе мене по плечу й навiть не пiдозрюе, що я iду далi.
Поспiлкувалися з мирним населенням. Запам’яталася самотня бабуся з чорним кошеням, яке ii щиро обожнюе. (Той випадок, коли дуже шкода за конфiскованим фотоапаратом i планшетом: фото було проникливi. На пам’ять. На довгу пам’ять про тонкi гранi вiйни). Старенька проживае на кордонi мiж Георгiiвкою та Лутугиним. Пiдiйшли до неi – вона надзвичайно зрадiла простiй людськiй увазi.
«Ой, синочки-дiточки», – заговорила-залепетала з нами чистiсiнькою украiнською мовою – надзвичайно красивою i милозвучною украiнською. На Луганщинi вона саме така – особливо мелодiйна. Говорила про своiх дiтей-онукiв-правнукiв, про мурчання кошеняти… Але тут Ромка потягнувся за камерою, i, пам’ятаючи про журналiстське «правду й лише правду», рубонув жорстко-банальне: «А розкажiть, що Ви тут пережили». Бабуся спочатку просто замовкла. Потiм губи по-дитячому висловили образу – навiть невiдомо на кого – на всiх i на все, – що не вберегли, що не дали спокiйно дожити свого вiку. І вмить плечi старенькоi беззвучно затряслися… заридала, не в силах вимовити й слова. Це була самотня, зi своiм сумом i жалем, наша украiнська бабця. «Пробачте нас, люба, пробачте за все», – я обiйняв лiтню жiнку, усвiдомлюючи, що немае нам прощення за бiль ii душi.
Блокпост № 3
Для самопiзнання необхiдне випробування: нiхто не дiзнаеться, що вiн може, якщо не спробуе
Сенека
Уранцi 16 серпня наша група (я i журналiсти Рома, Аня та Назар) виiхала з мiсця ночiвлi – це був пологовий будинок мiстечка Лутугине, куди ми доставляли гуманiтарку (медикаменти, памперси, побутовi речi). Айдарiвцi, якi нас супроводжували, розмiстилися на нiчлiг iз бойовими побратимами, а нас поселили в комфортнiших умовах, за що iм дяка.
Багато хто виiхав iз цього оповитого вiйною регiону, але чимало людей лишилося. За мiсяць пiд канонаду «Градiв» й оглушливоi далекобiйноi артилерii, у райцентрi Лутугине вiдбулося 16 пологiв…
Журналiсти поспiшали – потрiбно швидше вернутися, бо й так потрапили на вихiднi (16 серпня – субота), вiдрядження мали до недiлi 17-го. Ми вже збивалися iз запланованого графiка – проiзд через зону активних бойових дiй затримав нас на добу.
До Краснодону залишалося 40 км.
Впоратися за день i повернутися через кiлька годин в Лутугине, де нас очiкувала група супроводу (до 15:00), уявлялося i можливим, i реальним. Із Краснодону вже кiлька днiв нас бомбили есемесками бранцi: Роман, Вiтя i Свят. Не терпiлося.
О 7:25 16 серпня «Киiвстар» цiлковито несподiвано для такого часу дав зв’язок iз приймаючою стороною: «Усе добре! Виiжджаемо вам назустрiч. Зустрiчаемося в Первозванiвцi бiля залiзничного мосту. Ваш позивний знають на всiх блокпостах. Не хвилюйтеся», – здавалося, що все вкотре домовлено й пiдтверджено. На GPS-навiгаторi виставив простий маршрут: Лутугине – Волнухине – Первозванiвка – Краснодон.
На виiздi з Лутугиного нас зупинив наш останнiй блокпост. По розмовi – львiв’яни. «Прошу паспорти…» – жодних питань-коментарiв. Мовляв, самi знаете, куди iдете, це ваш вибiр. Їдемо далi, не дуже прискорюючись. До першого блокпосту ополченцiв кiлька кiлометрiв. Вiн значно скромнiший вiд нашого, посиленого бронею. Вiд невеликоi «фортифiкацii» вiдiйшов рудуватий хлопчина в потертому камуфляжi з великокалiберним ручним кулеметом напереваги. Називаю позивний – пропускають без питань. До речi, як тiльки потрапляеш у зону, пiдконтрольну ополченцям, усе iнакше: атмосфера, повiтря, смак води й хлiба; iншi блокпости, iнша вiйськова форма; iнший дух, який не пояснити словами. Змiщення на енергетичному рiвнi.
Ще кiлькасот метрiв i новий, уже досить потужний блокпост. Позивний уже нiхто не слухае: показують, куди повернути i як з’iхати з дороги. Звертаемо в якийсь провулочок. Тут уже зустрiчае група озброених людей. Жестом дають зрозумiлу команду: «Прийняти вправо й зупинитися!».
– Вийти з машини! Руки на капот! Ширше ноги! – пролунала низка жорстких команд.
Один iз солдатiв почав говорити: «Ну що, укроп, куди iдемо? Чого воюемо?». Але промовистим жестом його командир, приставивши палець до губ, по-вiйськовому стисло наказав: «Не спiлкуемося!».
* * *
Мене з Романом i Назаром вiдвели на територiю колишнього промислового об’екта й закрили в пiдвалi. Вiн хоч i був споруджений для господарчих потреб, але оскiльки стояв на територii, скорiше за все, вiтчизняного промпiдприемства, то вхiд у пiдвал завчасно обмежувався дверима-гратами. Вiн був найменш придатним для тривалого перебування: маленький, вузький погрiб без свiтла, у якому вогко й холодно. З атрибутiв – тiльки напiвповна пiвторалiтрова пляшка (для малих нужд). На сходах лежала одна книжка, на яку я й сiв. Униз не спускалися. Навiть бiля дверей-решiтки вiдчувалося, який там сморiд насамперед через вiдсутнiсть туалету.
Автомобiль наш обшукали, усi речi забрали. «Не бойтесь! Мы не мародеры, все вернем», ? сказав один з ополченцiв. Мабуть, це едина порядна фраза, яка прозвучала при затриманнi. Зрештою не повернули нiчого.
За пiвтора мiсяцi до цього, коли iздив на Карачун (де вiдiрванi вiд основних сил стояли пiдроздiли украiнськоi армii), залишав на лобовому склi украiнський прапорець. Цього разу, переiжджаючи в зону ополченцiв, я зрозумiв, скорiше вiдчув, що прапорець таки треба зняти. Поклав поруч на передне сидiння. Пiд час обшуку авто, один iз ополченцiв iстерично вiдреагував на знахiдку. Прибiг до камери, порвав на шматки: «Вот это что?! Выходите! Будете мочиться на флаг сейчас! Закапывать будете!» Жоден з нас не зреагував.
Пiдiйшовши до решiткових дверей, можна було роздивитися плац колись мирного переробного заводика, а тепер – базу ополченцiв. За годину на плац прибули i хвацько припаркувалися бiля контори заводу (за 150 метрiв вiд нашого пiдвалу) два автомобiлi, iз кожного вийшло по 4–5 бiйцiв. Водiй одного з авто – бородатий чоловiк атлетичноi статури – здiйняв руки до небес i прозвучало гучне й протяжне: «Ааааллаааах Акбар!»
Те, що щось пiшло не так, стало очевидним.
Причину свого затримання я дiзнаюся згодом, через сто днiв, а тодi я просто думав: «Це вiйна…»
Через кiлька годин нашого перебування у пiдвалi волнухинського пiдприемства мене вивели до вiйськового, якого назвали командиром. Пiсля коротких запитань «Хто? Куди? Навiщо?», вiддали чiткий наказ керiвнику групи, яка нас затримала: «Тихо вывозим в Ровеньки. И чтоб о них НИ-НИ! Ни одна душа…» Надалi лiнiя нашого утримання й полягала саме в тому, щоб «нiкому не показувати, нiде не рееструвати». Цього суворо дотримувалися протягом усього нашого перебування в Ровеньках…
Дуже важкими були першi години полону – вiд нервового напруження i стресу можна не доiхати до головноi камери. Знаю чимало реальних iсторiй, коли полоненi одразу переходили в статус «300-х», чи «200-х» саме на цьому етапi мiж фактичним полоном i доставкою у мiсце утримання полонених.
До дверей-решiтки пiдходили цiлi групи вiйськових ? як на екскурсiю в зоопарк:
– Опачки! И как вы сюда попали с Центральной Украины? За всю войну еще не было такого улова!
– Ну что, бендеры, давай: «Хто не скаче – той москаль!».
– На Майдане скакал? (Думаю, де той Майдан, а де ми?
Уже 16 серпня…)
– Несите жгут, сейчас ногу ему прострелю!
– У меня пятеро детей, а я оставил их и пошел воевать с вами, фашистами!
– У меня ребенку семь месяцев, а я уже четыре воюю – не вижу его!
– Что, никогда не видел живого ЧЭЧЭНЦА?
Це далеко неповний перелiк реплiк iз монологiв, якi довелося вислуховувати вiд ополченцiв та найманцiв… Незабаром згори прозвучала вельми зрозумiла команда: «Загружай нациков!». Хтось покопошився iз навiсним замком i скомандував: «Выходим! Руки за спину!». Нас провели за межi бази, що стала першим мiсцем нашого перебування, i пiдвели до ГАЗону з будкою, у якiй уже сидiло зо два десятки ополченцiв, котрi поверталися з «бойових».
«Принимай бендер ближе к кабине!», – зробили останню вказiвку. Звернення нiкому не призначалося, воно було зроблене радше для порядку, щоб для всiх, до зубiв озброених людей, було зрозумiло, хто ми й куди нас. Але вiйськовi iнтересу не виявили. «Пролазьте», – без особливого ентузiазму сказав один, i це була едина фраза, адресована нам за час майже годинного переiзду до Ровеньок. У понурих i втомлених обличчях можна було розгледiти лише кiлька бажань: поспати й помитися. Сморiд окопного поту мае особливий присмак.
Я сидiв поруч iз кабiною на запасцi, яка весь час намагалася кудись з’iхати. Але будка була забита й рухатися особливо не було куди. Не проiхали ми й десяти хвилин, як усi ополченцi дружно закурили… Потiм ще… І ще… Моi друзi знають, що я тютюнового диму взагалi не терплю. Тож коли ми прибули на мiсце призначення, зiстрибував я з будки в повному тютюновому туманi й затьмаренiй свiдомостi. Словом, «поплив»…
Думки: «Невже це 21 столiття?», «Так це полон?». Там я зрозумiв, що думати багато не варто, треба просто жити, не iстерити. Дозволяеш бути тому, що е: е полон, треба це прийняти. Звiсно залишаеться надiя, що зараз приiдуть люди, якi мене запросили, i заберуть звiдси. Але з часом розумiеш: щось пiшло не так.
«Тик-так»
З якого дива менi раптом спало на думку рятувати весь свiт?
Адже я поки що ледве можу врятувати себе
Пауло Коельо
На пiдвалi в Ровеньках вдалося дiстати стержень для авторучки й кiлька аркушiв зi шкiльного зошита i… вiршi, немов самi, почали заповнювати простiр паперу, призначеного для записiв старанних школярiв. Тут теж були уроки. Уроки життя…
Поезiя полону особлива – ii просто треба ловити з простору й фiксувати на аркушi. Згодом у мене з’явився блокнот з авторучкою. До камери потрапив майстер однiеi з шахт. Говiркий, з почуттям гумору. Розбалакував-знайомився i, пiдiйшовши до мене, блиснув, немов оракул: «Тааааак! Читаю думки! Вгадую iмена! Ти поет, а iм’я починаеться на «В». Ось: дарую тобi ручку i блокнот», – iз нагрудноi кишенi вiн вправно дiстав свiй робочий (майже чистий) записник. Згодом зiзнався: з iхнього колективу уже сидiв у нас хлопчина, який i розповiв, що е тут такий полонений вiршописець.
Поезiя вдавалася на славу й до теми: «Засов на двери» – про фiлософiю затворництва, «Лучик света» – про промiнь свiтла, тепла й надii… Кожного разу промiнь знаходив у камерi свое мiсце. У мирному життi ми не помiчаемо цiнностi цього потоку свiтла й любовi, а там… Там усе iнакше. Ромка приловчився майже безпомилково визначати час за мiсцем падiння променю в камерi. Особливою майстернiстю було визначити час пiсля обiду, коли вiд обвислих дротiв падала тiнь на стовп, що стояв неподалiк нашого вiкна – ось такi природнi циферблати. Я ж визначав час бiльш точно: за внутрiшнiм годинником. Це особлива методика, краща, нiж прагматичне вивчення тiней. Якось в одного колишнього спортсмена лишився годинник (тут за Дзержинським: звiсно, це не його заслуга, а iхня недбалiсть): майже тиждень ми знали точний час. Хлопцi влаштували менi екзамен: звiряли за годинником. Один гiрник, не знаходячи пояснень тому, як можна вiдчувати час, з шахтарською iронiею резюмував: «Рахуе!».
На жаль, майже всi вiршi лишились там, де й диктувались менi, – у просторi. Вiдновлювати навiть не намагався – не вийде. Там особливе мiсце, по-своему поетичне. Збереглося лише три тексти: «Тик-так», «Страна – слова» i «Фарт».
ТИК-ТАК
«Тик – Так» пульсирует смятенье,
«Тик – Так», ? не так…
Быть может это знак?
Казалось, замерло,
остановилось время,
Но сердце спорит,
Все ж – «Тик – Так»…
И это жизнь, которую мы любим,
Даже такой, когда нет сил на жизнь…
Но силы есть…
В Душе их не убудет.
Ты только
Верь, Надейся и Держись!
«Тик – Так»,
Но сколько еще, право,
Мне быть заложником судьбы?
Я знаю,
Все ниспослано по праву,
И под покровом Божьим
Ходим-бродим мы.
И молимся мы о терпении и прощении,
И веруем, когда, казалось,
Дух утих…
В миру для нас
Остановилось время,
Но небеса считают всё —
«Так – Тик»…
Как-будто все перевернулось,
Ушел привычный взгляд на мир,
Что-то дремавшее во мне проснулось,
И меряет свое:
«Тик – Так… Так – Тик…»
И рвусь назад —
К вольной неволе снова,
Где все привычно:
Дом, уют, жена…
«Тик – Так… Так – Тик…»,
Нет, что-то засбоило,
Сорвался ритм,
Горит душа – страна.
Все то, что Родиной
Вчера мы величали,
Вдруг засбоило…
Все пошло не так…
О, Господи!
Даруешь ли нам силы
Найти свое привычное
«Тик – Так»…
На все твоя Господня воля,
И, коль достойны,
То молю тебя:
Не дай нам больше
Горя-боли,
А вот смиренья
Дай сполна…
Пусть в сердце
Мир к нам возвратится,
И я вернусь домой…
Изранена душа…
Еще прошу:
Дай Боже причаститься
