Юрій Пересічанський.

Вигнання в Рай. Роман



скачать книгу бесплатно

© Юрій Пересічанський, 2017


ISBN 978-5-4485-8549-4

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Згідно з відомою настановою китайської мудрості народжу– ватись у часи змін – річ не вельми вдячна. Але головний герой роману художник Сергій Богданенко не лише народився, але й ставав людиною якраз у часи змін, та ще й змін щонайсуттєвіших, змін як в особистому житті Сергія, так і в житті його Батьківщини – України, яка перестала бути частиною Радянського Союзу і стала незалежною державою.

Земне коханя до жінки й небесна любов до Бога й Батьківщини – чи можна їх поєднати? В яких стосунках існують Бог і створений ним народ, і чому церква українського народу має бути саме Українською Церквою? Як його досягти, цього омріяного щастя в звичайному земному житті – і щоб це не супречило життю вічному? Ці, та багато інших, не менш суттєвих питань визначають життя Сергія Богданенка. Відповіді на ці питання нам і доведеться шукати разом із Сергієм.

Частина перша

1

«Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я твоє…», – цю, одну з найкоротших, але водночас і одну з найпроникливіших молитов, першонавчителем котрої був сам Ісус Христос, Сергій мимовільно почав промовляти, зупинившись перед новозбудованим храмом Божим, вірніше молитва сама почала промовлятися в душі Сергія, коли перед його очима постала ця новостворена краса. Не занадто велика за розміром, будівля храму була, втім, цілком помірною для стилю козацького бароко, в якому цей храм якраз і був створений – вочевидь, будівничі цього храму прагнули створити не просто прихисток для прихильників якогось абстрактного християнства, а отчий дім для нашого рідного українського православ’я, отчий дім для всіх, хто визнавав своїм батьком Господа Бога, а своєю матір’ю – Україну. І це їм дійсно таки вдалося. Щедро яскріючи в променях травневого ранкового сонця святковістю свіжовифарбуваного тиньку, так вдало поєднаного з урочистою строгістю кладки червоної облицювальної цегли в тих неповторних обрисах краси, що зродилися в час боротьби за волю, і були названі українським козацьким бароко, храм неначе сам собою виріс на цьому пагорбі, народжений плодючою українською землею.

Поставивши долі дві валізи зі своїм нехитрим реманентом та одягом, Сергій довго стояв, вдихаючи на повні груди цілющу лагідь травневого повітря і насолоджуючись казковим видивом собору під акомпанемент веселого птаства. Сергій був досить міцної статури, хоча й доволі струнким молодим чоловіком вище середнього зросту з коротко стриженим густим чорним волоссям і карими очима на чисто виголеному смуглявому обличчі з твердими мужніми рисами, може навіть занадто твердими й занадто мужніми, якщо зважити на професійний статус Сергія, адже був він художником, та ще й не просто художником, а художником, що працював у релігійній царині: Сергій займався реставрацією та розписом храмів, писав ікони. І це була не якась там творча забаганка примхливого художника – отримавши професійну художню освіту, Сергій потім продовжив свої мистецькі пошуки, захопившись осягненням вершин релігійного духу.

Він вивчав релігійні тексти, особливості релігійного малярства, жив у монастирях, вивчаючи таємниці іконопису, доки, врешті-решт, не отримав офіційного благословення найвищих церковних властей для розпису храмів та писання ікон. Поринувши з головою в омріяну ним працю, Сергій за досить короткий час став одним з найвідоміших і найдосвідченіших майстрів у цій царині, а на думку декого навіть найкращим майстром церковного малярства.

От і зараз Сергій приїхав до цього центрально-українського села з характерною назвою Веселе якраз для того, щоб виконати розпис цього саме, посталого перед ним храму. Православна громада села Веселого на чолі з місцевим отцем Михайлом запросила Сергія виконати розпис новозбудованого собору, і він охоче погодився. Приїхав Сергій із Києва, де він мешкав разом зі своєю мамою, до села Веселого приміською електричкою, адже автомобіля свого поки що не мав, оскільки, незважаючи на те, що мав славу одного з найкращих, якщо не найкращого майстра своєї справи, і замовлень у нього було настільки багато, що він мав можливість вибору між пропозиціями, Сергій брав в оплату за виконану роботу рівно стільки грошей, скільки йому необхідно було для більш-менш нормального існування, в усякому разі не більше, ніж в середньому отримував за свою роботу пересічний громадянин його рідної, поки що на загал не багатої України. Сергій вірив, що, подарувавши йому щастя насолоджуватися своєю майстерністю і можливість дарувати це щастя іншим, Господь Бог міг і забрати в нього це щастя, вірніше це щастя само покинуло б Сергія, якби він проміняв високу насолоду чистим духовним мистецтвом на ті насолоди, які купуються за гроші, адже десять Христових заповідей були для Сергія не простими словами, а десятьма засадничими основами його життя і його мистецтва – це був підмурівок, на якому він будував свій власний храм, храм спілкування з Богом і з божим народом.

Солодке передчуття нової праці опановувало душу. Передчуття нових осягнень, нових наближень до таємниць буття солодко забриніло в серці Сергія. Нова праця: «… хліб наш насущний дай нам сьогодні і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим…», – знову й знову із самих потаємних глибин його єства виринала молитва, адже молитва і праця злилися для нього воєдино, праця і була для нього молитвою.

Це була одна з тих митей, які так любив переживати Сергій, митей, що єднали його з буттям, коли він наче опинявся раптом сам на сам із небом і відчував, що небо починається отут, в його очах, відчував, що це небо – його небо, як воно було його небом, коли він ще боявся вивільнити свою маленьку дитячу ручку з надійної материної руки, як воно буде його небом, коли його плоть відійде в небуття. А зараз, коли в безладі прочитаних книг і написаних картин вже губиться обрис межі, за якою, добираючись до дна невичерпних істин, починаєш відчувати світло незнищенності, вже все одно, з якого боку розпочинати відлік років, котрі все одно завжди ведуть у вічність. Найважче ж і найнагальніше – віднайти те слово, той колір, ту гармонію, якими можна було б означити, виразити мить, з якої небо починає вже бути твоїм.

– Подобається? – вихопило Сергія із солодкої задуми питання, промовлене ласкавим жіночим голосом.

Сергій озирнувся і помітив поряд із собою невисоку худеньку сивоволосу бабусю з ласкавою співчутливою посмішкою, що наче розлилася зморшками по всьому обличчю.

– Ще б пак, хіба ж це може не подобатися, – в такому ж доброзичливому тоні відповів Сергій.

– Три роки ми його будували всією громадою, – значуще похитала головою бабуся, – а найбільша дяка отцеві Михайлу, це все він, це його заслуга, якби не він, то, мабуть, нічого б і не було… Та, слава Господові, все тепер позаду, ось який красень на славу Божу тепер у нас стоїть, – бабуся перехрестилася на храм і схилила на мить голову. – Тепер от чекаємо, – повела вона далі, наче довіряючи якусь таємницю, – на одну велику людину аж із самої столиці, – підняла вона трохи скоцюрблений старечий вказівний палець. – Це теж отець Михайло, це він домовлявся, він клопотав, і таки добився свого, таки вмовив цю столичну знаменитість. Так що розпис нашого храму буде робити найкращий художник аж із самого Києва! Он як! І тепер ми оце ждемо, ось-ось цей самий художник має вже приїхати до нас і розпочати вже роботу.

– І як же ви собі гадаєте, – з насмішкуватою зацікавленістю спитав Сергій, – це ваше велике столичне цабе приїде до вас, мабуть, якимось дуже дорогим автомобілем, чи як?

– А як же ти хотів, – здивовано глипнула на нього із-під сивих брів бабуся, – це ж тобі аж із самого Києва самий найзнаменитіший майстер! Тут до нас нещодавно, коли храм уже закінчували будувати, один районний начальник приїздив, не найголовніший начальник, а там він чи будівництвом керує, чи культурою, точно вже не знаю, а так приїжджав по закінченні спорудження церкви нашої, щоб якось там і собі приписати заслугу цього спорудження, сфотографував тут його ще один журналіст, що з ним таки й приїхав. Стаття тоді ще була в нашій районній газеті з тією самою фотографією того самого начальника про те, як наше районне начальство турбується про духовність, будує храми і все таке. А до чого, ти мені скажи, тут те районне начальство? Все тільки отець Михайло, все тільки він сам! Думаєш, не ходив отець наш по тих начальницьких кабінетах, і в районі, і в області? Ще й як попоходив! Та ніде ніхто й копієчки не дав. Нема грошей казали. Нема, та й годі. І пішов тоді отець Михайло до добрих людей, і давали добрі люди, дай Бог їм здоров’я, – бабуся знову перехрестилася на церкву, – давали хто скільки міг на побудову храму. І збудували ми цей храм на ті гроші. А як вже збудували, тоді вже приїздить начальство, фотографується тут, ось, мовляв, як ми тут турбуємося… А про що я, власне? – похопилася раптом бабуся і на мить задумалася. Було зрозуміло, що це була улюблена бабусина тема, і цю легенду про заслуги отця Михайла в побудові храму вона готова була розповідати повсякчас до речі й не до речі, частіше, мабуть, таки не до речі. – А-а-а… – радісно махнула рукою бабуся. – Це ж я про того самого районного начальника, як приїжджав він до нас, то приїжджав на такій величезній чорній іноземній машині, так це ж тільки якийсь маленький районний начальничок, а ти питаєш, чи приїде до нас той великий столичний художник якимось дорогим автомобілем. Звісна річ, що автомобілем приїде, звісна річ, що не дешевим, мабуть, що не гіршим автомобілем, ніж той, яким приїздив наш начальник. А може, й не одним автомобілем він до нас приїде, навряд чи він сам до нас приїде, напевне, що його будуть супроводжувати якісь начальники, та не такі начальники, як той наш миршавенький районний, а якісь обласні, а може й навіть аж столичні, адже ж художник той, він один такий на весь світ, а начальства того он скільки, видимо-невидимо.

– Так-так, – задумливо посміхнувся Сергій, – як то кажуть, вустами немовлят говорить істина, а ще кажуть, що старе, що мале… Видно правду кажуть…

– Ти це про що, – насторожливо глипнула на Сергія його співрозмовниця.

– Як говорив колись Вольтер одному своєму знайомому імператору, що, мовляв, вас, імператорів, на світі он скільки, хоч греблю гати, а Вольтер на світі тільки один.

– Що, що? – ще більше здивування опанувало стареньку.

– Та це я так, про своє. А як же ви тут собі думаєте зустрічати цю видатну людину, – знову повернувся до жартівливого тону Сергій. – Я маю на увазі квіти там, веселий натовп, оркестр, привітальні промови і

все таке інше…

– От-от, – поквапливо підхопила думку Сергія бабця, – ото ж і я кажу, я і отцеві Михайлові говорила і голові сільради нашої, Андрію Івановичу, що треба ж якось по-людськи зустріти цього художника, все-таки он яка знаменита людина їде до нас у далеке село аж із столиці, треба ж якось і нам не осоромитись перед ним…

– А вони ж вам що відповідають? – не став Сергій ждати, поки вона закінчить свою розповідь.

– Та голова сільради наче й розуміє все, але все-таки тільки відмахується, мовляв, іди стара, бо й без тебе від усіляких клопотів аж в голові макітриться, а отець Михайло, – якось розгублено знизала плечима бабуся, – отець Михайло тільки посміхається у відповідь, та ще посміхається якось дивно так…

– Правильно і робить, що посміхається.

– Чому?

– Бо отець Михайло, як ніхто, добре знає, – відповів уже серйозно Сергій, – що я не люблю всієї цієї бучної й голосної офіційності, як, зрештою, всього цього не любить взагалі мистецтво, якщо це мистецтво справжнє. Та й приїхав я, як самі бачите, електричкою, то ж уявіть собі, як би це виглядало: стоїть тут всіляке велике начальство, дорогі авто поряд, оркестр грає туш, а тут раптом виходить з електрички такий собі звичайний молодик з валізами – здрастуйте, мовляв, ось і я… – Сергій посміхнувся і подивився на збиту з пантелику його словами бабцю. – А мені, знаєте, взагалі, більше подобається подорожувати електричкою, або ж автобусом, якось воно й дешевше, і з людьми цікавими можна іноді познайомитися, от і сьогодні…

– Зажди, зажди, – не втрималася старенька, – а до чого це ти тут про себе розводишся, я щось ніяк не втямлю?

– Та до того, що це я ж і є той самий художник із Києва, якого ви ждали, і я й буду робити розпис цього самого вашого храму.

– Що, що, ти… – бабусині доброзичливі очі спочатку недовірливо звузилися, а потім, раптом, широко розплющилися від веселого здогаду. – А-а-а!.. Дуриш стару бабу, – погрозила вона пальцем, – не добре це, насміхатися над старою.

– А я і не думав над вами, бабуню, насміхатися, це насправді я, тобто це я і є той самий художник.

– Ти той самий художник?.. Той самий знаменитий?.. Із Києва?.. – здивування, сумнів і якийсь, наче переляк перемішалися на бабусиному обличчі: Сергієві було вже за тридцять, але, не зважаючи на мужню твердість рис його обличчя, виглядав він все ж значно молодшим за свій вік, та ще цей його потертий джинсовий костюм, футболка й кросівки. – Оце ти і є той самий, який…

– Так, так, оце я і є той самий художник, – старався Сергій переконати бабцю. – Ви на кого чекаєте, я маю на увазі, прізвище того художника, що має до вас приїхати, ви пам’ятаєте?

– Прізвище? – розгублено промовила бабуся.

– Так, так, прізвище того художника Богданенко? – підказав Сергій розгубленій бабуні.

– Так, так, здається… Здається Богданенко. Звичайно Богданенко! – вже впевненіше ствердила вона.

– А звати його Сергій Михайлович?

– Так, так, Сергій Михайлович, саме Сергій Михайлович, Сергій Михайлович Богданенко, саме так!

– Так от я і є Сергій Михайлович Богданенко. От зараз я вам свій паспорт покажу, – Сергій потягнувся рукою до нагрудної кишені, – щоб вас нарешті переконати, – але, побачивши якийсь заперечливий порух бабусі, затримав руку й запитально подивився.

– Перехрестись! – рішуче майже викрикнула бабця, вказавши рукою на храм. – Перехрестись на храм Божий! – вирішила вона звернутися до доказу більш значущого, ніж якийсь там паспорт.

– Будь ласка, – Сергій цілком серйозно поставився до бабусиної

вимоги і повільно й поважно поклав на себе православний хрест і схилив голову.

– Господи, – сплеснула в долоні бабця, – та невже ж це й справді ти… Тобто… – затнулася вона. – Невже це й справді ви той самий оце, якого ми оце…

– Та той самий, той самий, – заспокійливо промовив Сергій. – І чого це вас так дивує? По-перше, вік і одяг – це ніяк не свідчення таланту чи розуму людини, чи не так?

– Авжеж, так.

– А по-друге… Вас, до речі, як звати?

– Горпиною мене називають.

– А по-батькові?

– Степанівна. Горпина Степанівна Стеценко.

– А скільки ж вам років, Горпино Степанівно?

– Та, слава Богу, вже вісімдесят дев’ять, скоро вже й на десятий десяток перейде.

– От бачите, Бог вас віком не образив, та й виглядаєте ви нівроку, як на свій вік, мабуть, і по господарству ще поратися встигаєте, і взагалі так…

– Та, дякувати Богу, і город ще тримаю, і худобину яку-не-яку ще пораю. Та ще й тут, у церкві допомагаю, – поступово до бабусі Горпини поверталася звична доброзичливість.

– А вже, мабуть, набачилися на своєму віку нівроку? – Сергій відчув, що його розмова доконала свого, й бабуся знову почала розмовляти з ним довірливо й спокійно.

– Та що вже набачилася, то набачилася, одне тільки сказати – я ж бо голодомор пережила… – і її погляд раптом затуманився темною сльозистою паволокою, наче вона в цю мить провалилася знову в ту страхітливу безодню тридцять третього року, і перед її очима знову промайнули всі ті незбагненні безмежні жахи, які ніхто й ніколи не зможе ні осягнути, ні зрозуміти, ні пояснити. – Хай Бог простить тих пекельних людожерів, які сотворили це жахіття…

– Та ще ж і війну пережили?

– Так, і війну теж пережила, – сумовито похитала головою баба Горпина. – Пережила й війну, але хіба ж можна порівняти війну з голодомором? У війну ми ж хоч якось, а таки харчувалися. У війну німці ж не відбирали у нас останній шмат хліба, німці не оточували потім військом голодні села, нікого не випускаючи, прирікаючи стариків, жінок і немовлят на неймовірні муки голодної смерті, муки, у порівнянні з якими розстріл видався б милосердям… – вона аж схлипнула, наче захлинувшись страхітливими спогадами. – Німці ж не примушували збожеволілих від голоду матерів їсти своїх померлих діточок. Та й людей в нашому селі у війну загинуло набагато менше, ніж від голодомору…

– Так, так, звичайно, – Сергій співчутливо погладив рукою худеньке старече плече бабусі.

– А після війни? А сорок сьомий рік? А колгосп? Трудодні? – вона підняла свої старечі худі, скоцюрблені руки і повернула їх догори долонями, задубілими від мозолів. – Ех, та що там уже й казати, – рішуче махнула вона рукою, наче відмітаючи свої страшні спогади, – що там уже згадувати.

– І, мабуть, Горпино Степанівно, маєте ви за всі свої неймовірні страждання і труди таку пенсію, що можете на неї не лише достойно жити, але ще й, наприклад, можете придбати автомобіль, поїхати в туристичну подорож кудись, скажімо, в Індію, або…

– Та ти не художник, ти, прямо, Штепсель і Тарапунька, – весело сплеснула в долоні бабуся. – На мою пенсію – автомобіль, і – в Індію! Ха-ха-ха!.. – тихо, але щиро розсміялася вона.

– От бачите, а я ще знаю великих письменників і поетів, що ледь животіють на свою мізерну пенсію, великих художників і скульпторів, що живуть упроголодь, великих артистів, які помирають від хвороб, бо не мають грошей на ліки… От ви в Бога вірите? – раптом ошелешив Сергій бабуню питанням.

– А як же, – здивовано знизала вона плечима.

– То уявіть собі, в такому разі, як би оце я, беручи до уваги все, про що ми щойно говорили, взяв би оце та й здер із вас в оплату за розпис вашого храму таку суму грошей, на яку я, принаймні, зміг би купити собі якийсь дорогий іноземний автомобіль? Як би це виглядало? Що б ви про мене, в такому разі, сказали? А я ж бо теж вірю в Бога.

– То так, так, твоя правда, – вона довгим довірливим поглядом подивилася Сергієві в очі. – Ваша правда, Сергію Михайловичу, ви пробачте вже стару дурну бабу. Ісус Христос теж бо пішки ходив. Пробачте мене, Сергію Михайловичу.

– Та годі вам вибачатися, Горпино Степанівно. І чого це ви раптом почали розмовляти зі мною на «ви»? Ви ж бо почали розмову зі мною на «ти», а потім чомусь перейшли на «ви». Взагалі то, зазвичай, все відбувається навпаки – спочатку, познайомившись, люди звертаються один до одного на «ви», а вже потім, з часом, переходять на «ти». А оскільки ви з самого початку нашої розмови почали звертатися до мене на «ти», як і належить звертатися людині вашого віку до людини мого віку, то я не бачу ніякого сенсу в тому, щоб ви зараз почали…

– Добре, добре, згодна, – бабуся лагідно поклала на знак згоди свою руку на руку Сергія. – Молодий, та розумний. То коли вже так вийшло, то ти зараз трохи зачекай тут на мене. Я зараз швиденько тут коло церкви приберу, я ж бо тут коло церкви щось на зразок наглядача – і приберу тут завжди, і отцеві Михайлу при нагоді допоможу, та й за охоронця я тут, бо й живу ж я тут таки, ось моя й хата, – показала вона на невелику хатинку, що стояла неподалік від церкви. – Раніше моя хата була останньою на нашій вулиці, а тепер остання на нашій вулиці церква, а моя хата передостання, так що я тепер ще й, так би мовити, охоронець нашого храму. Хоча такої старої баби навряд чи злодії перелякаються, та мені дали, про всяк випадок, ось що, – бабця витягла з кишені старенький мобільний телефон. – Так то я не дуже розбираюсь, що воно в цій техніці до чого, а, втім, знаю, що, коли тільки натисну на кнопку «три», то мені завжди відповідає отець Михайло. А сплю я вночі абияк, старечі немочі, турботи та спогади перевертають мене з боку на бік цілими ночами, так що й непоганий із мене нічний сторож, а як, не дай Бог, яка пригода трапиться, то я відразу натисну на «три», – показала вона вказівним пальцем на телефон, – повідомлю відразу отця Михайла, а він вже далі все влаштує. Ось так ось воно. А зараз я швиденько тут біля церкви приберу, попідмітаю, а потім підемо до мене, я тебе з дороги нагодую, відпочинеш…

– Добре, добре, – кинув Сергій навздогін бабусі, яка швиденько подріботіла до церкви, розхитуючи на ходу, мов старенька качечка, своє худеньке сухе тіло й розвіюючи на вітрі сиве до білизни волосся, що вибивалося з-під білої хустки: «Наче кульбабка, – подумалося Сергієві. – І для чого ти оце влаштував тут цю, наче з дешевої оперетки, сцену – велика людина з Києва, як будете зустрічати, – дорікнув він собі подумки. – Для кого ти оце розіграв цю комічну п’єсу одного актора – для одного глядача, для цієї невинної, наївної бабці? І справді, прямо таки Штепсель і Тарапунька, а не художник, який зібрався розписувати храм Божий… Прости мені, Господи, цей невинний жарт.»

– А може вам допомогти? – крикнув Сергій, коли побачив, як баба Горпина, діставши з відімкнутої нею підсобки нехитре причандалля для прибирання, почала підмітати красиво викладений тротуарною плиткою при-церковний майданчик, до якого вела, викладена такою ж красивою плиткою доріжка від самого центру села. Ні церква, ні майданчик не були огороджені, навпаки, навколо церкви, під деревами, що росли поряд, стояли красиві лави, на яких завжди всякий міг би посидіти й відпочити, милуючись храмом і думаючи про Бога. І хоча смітити біля святого місця навряд чи хто наважився б, та все ж ознаки щоденної присутності тут людей були помітні, й баба Горпина щодня знову й знову приводила тут все до ладу: «наводила красу Божу», – як вона сама говорила.



скачать книгу бесплатно

страницы: 1 2 3 4 5 6 7

Поделиться ссылкой на выделенное