Вигнання в Рай. Роман

скачать книгу бесплатно


– Обов’язково! При першiй-лiпшiй нагодi. Менi ось треба б до твого тата навiдатись, вирiшити питання щодо матерiалiв для тинькування перед розписом. Для початку в мене е запас, але невеликий, а надалi треба буде ще багато. Та й познайомитися б треба докладнiше з вашим веселим селом Веселим, сподiваюсь, ти не вiдмовишся стати для мене гiдом i показати менi село, розказати…

– Із задоволенням, при першiй-лiпшiй нагодi. А зараз дiйсно вже час i менi повертатися додому. Справи, – вона потихеньку встала з лави i пiшла, кивнувши на прощання головою, i бiльше не повертаючись.

А Сергiй, теж вставши з лави, ще довго стояв i дивився iй услiд, аж доки вона, нi разу не озирнувшись, повiльно зникла за рогом. І вiн раптом подумав, що, розповiвши Оксанi про тi вiкопомнi подii останнього часу, якi справили на його життя вирiшальний вплив, вiн забув розповiсти ще про одну величну, такоi ж ваги вiкопомну, принаймнi поки що для нього особисто, подiю – його приiзд до села Веселого, знайомство з отцем Михайлом, з Оксаною, Горпиною Степанiвною та й взагалi з цим селом, з цим храмом. Так, поки що ця подiя була настiльки значущою тiльки для одного Сергiя, але цiлком iмовiрно, що ця подiя стане такою ж значущою i для всiеi Украiни, якщо йому вдасться втiлити в життя свiй задум щодо розпису храму – адже ж, виник цей задум завдяки саме цiй подii, завдяки знайомству з Михайлом Архиповичем i Оксаною Михайлiвною Князенками. Як дивно! Сергiй раптом подумав, що вiн же, врештi-решт, теж Михайлович, як i Оксана! Його батька теж звали Михайлом – i це все, що вiн знав про свого батька. Жодноi свiтлини, жодного слова з уст матерi, незважаючи на прохання Сергiя розповiсти хоч щось про свого батька, тiльки запис у «Свiдоцтвi про народження» – «Михайлович». І все. А тепер – Михайлович i Михайлiвна. Дивно.

Та, врештi, Сергiй увiрвав своi роздуми, одночасно вiдiрвавши погляд вiд того мiсця в кiнцi вулицi, де за рогом щойно зникла Оксана – треба вже починати втiлювати задум розпису, який став би подiею в життi Украiни. Вiн зможе.

Ще раз окинувши поглядом храм, наче увiбравши зором його красу, Сергiй повiльно рушив до дверей, налаштовуючись на роботу, вiдчинив дверi, зайшов до середини, став посеред храму. Було прохолоднiше, нiж надворi, де, пiднявшись досить високо, пригрiвало вже доволi вiдчутно сонце, чие свiтло дещо розвiювало прохолодну внутрiшньо-храмову сутiнь, яка, поволi огортаючи думки й почуття Сергiя, занурювала його все глибше й глибше в роздуми про втiлення його задуму. Втiлення задуму? А в чому ж полягае, врештi решт, його задум? Конкретно. Поки що вiн вiдчував лише загальний настрiй, всеохоплююче вiдчуття якогось прозрiння, немов перед ним раптом розчахнулась завiса, але свiтло, що нахлинуло з-за завiси, поки що лише заслiплювало, породжуючи натхнення, але нiяких виразних обрисiв якихось конкретних образiв у цьому всеохопному заслiпленнi бажанням творити поки що не було. Якийсь чи то гул, чи то шум – Сергiй називав це музикою натхнення.

А ще, оце таке знайоме, що завжди на тебе чигае, немов хижак у засiдцi, напередоднi втiлення нового твору, що завжди йде плiч-о-плiч з натхненням, наростаюче вiдчуття якоiсь нехотi, яка, мов сутiнь, що посилюеться перед самим сходом сонця, потiм переходить немов у переляк, i нарештi вибухае майже панiчним жахом перед грандiознiстю задуму – панiчний жах простого смертного, який наважився, який повинен стати надлюдиною, богом, панiчний жах перед межею мiж смертнiстю та безсмертям, мiж сьогоденням та вiчнiстю, коли твар повинна стати творцем, миттево й неймовiрно перерiсши, перевищивши самого себе. Це почуття було i принизливим, як почуття простого смертного, який в тобi вiдмирае, для гордостi безсмертного, який в тобi народжуеться, але водночас i велично пiднесеним почуттям, як почуття запаморочливого жаху, коли ти стоiш перед безоднею i точно знаеш, що тобi доконечно доведеться кинутися в цю безодню. Але якi неповторнi почуття охоплюють тебе, коли ти врештi безоглядно кидаешся в цю безодню, яка виявляеться безоднею радостi i щастя, коли твое серце безпосередньо еднаеться з iстиною, добром i красою, без мiри черпаючи натхнення з безмiру творiння. Але ж для того, щоб пробитися до цього щастя, треба ще перейти межу цього жаху, наважитися, примусити себе стрибнути в безодню.

Бувало, що Сергiй тимчасово й вiдступав назад вiд цiеi фатальноi межi перед навалою нехотi i жаху, тiкав у заспокiйливу буденнiсть повсякденних справ, стараючись забути своi високi намiри, але ж все одно доводилося таки долати потiм межу вже бiльш ослабленим. Зараз же Сергiй не мав намiру вiдступати, вiн вiдчував у собi силу здолати цей жах, вiдчував рiшучiсть кинутися в безодню натхнення. І, знаючи, що це його переродження iз смертноi людини в творця неможливе без Божоi допомоги, Сергiй, як завжди в таких випадках вирiшив звернутися безпосередньо до Творця – ставши на колiна на тому самому мiсцi, де щойно перед цим з Богом спiлкувалась Оксана, вiн поринув у молитву.

Йому вiдкрилося. Вiн зрозумiв. Вiн знав. Вiн вiдчув, побачив внутрiшнiм зором. Вiн побачив той шлях, вiрнiше ту стежку, вузесеньку стежку, якою людство йшло до Голгофи, до Воскресiння. А чому, власне йшло? Хiба людство й зараз не блукае поганськими завулками, мета яких – Голгофа? Хоча зараз воно блукае з Христом у серцi i з почуттям вини, а були часи… Сергiй побачив весь дохристиянський безмiр часу, всi цi тисячi, десятки, сотнi тисяч рокiв, мiльйони днiв i ночей, коли кожен день – нiби вiдкрите боже око, що закриваеться на нiч, щоб наступного дня знову вiдкритися й побачити все ту ж стежку, якою людство прямуе до Голгофи…

…День – нiч, нiч – день, день – нiч: у переливах сонцесяйностi благословень i темряви прокльонiв замкнулось видноколо, здавалося байдужих, змигiв Ока-Неба, що, як i за часiв прощання з Авелем, все незворушно споглядае, як по обличчях сполотнiлих вiкiв кривавою гримасою вiдчаю, страху й ненавистi пробiгае судома, просякнутоi димом жертвоприношень, стежки, мета якоi вiд вiкiв – Голгофа. Залiзний поступ плотi, згвалтованоi замахом на слово, залiзний крок, гартований на сходах клятвопереступiв – i плутаеться пiд ногами зужитий, непотрiбний свiт, який кожен iз безсмертних примiряв на себе, неначе чисту передсмертну сорочку – стежка… Дехто iз всемогутнiх повелiвав розпочинати безсмертя вiд брунькування березневоi наснаги, метою якоi, врештi, виявлявся – листопад; дехто iз слуг Великоi Матерi проповiдував початок шляху вiд зерня першого цiлунку, метою якого, врештi виявлялось – тлiння; i кожен з провiсникiв справедливостi проголошував початком шляху подзвiн розiрваних кайданiв, метою якого, врештi, виявлялась – безвихiдь помсти: нiколи i нiкому не оминути стежки, уплетеноi кривавим струмком у вiнок тернових лiт, мета яких – Голгофа… Якщо ж твоя молитва глибиною в твое життя, тодi i смерть твоя – лише цiлунок вiчностi, який спрозорить твое тiло до невидимостi нетлiнних слiв: вростайте ж, здiйнятi до Бога, руки, корiнням молитов вростайте в небо – плоди нетлiнних слiв хай пожинае вiчнiсть…

Розплющивши очi й пiдвiвшись iз колiн, Сергiй вже розумiв загальну композицiйно-колористичну побудову майбутнього розпису. Центральне, головне мiсце, мiсце, найбiльш вигiдне щодо можливостi його спостереження з любоi точки храмового простору, найвигiднiше мiсце щодо освiтленостi буде займати смерть i воскресiння Господне, Голгофа – ця центральна точка в iсторii людства, вiд якоi бере початок не лише нове лiточислення, а й цiлком нове свiтобачення, основа якого полягае в перевазi божественного над тваринним в людинi.

В колористичному планi це центральне мiсце розпису буде також видiлене найбiльш свiтлою, чистою, прозорою, осяйною гаммою – кольорiв сонцесяйноi ранковоi травневоi заграви. Чим нижче ж опускатиметься погляд глядача вiд цього центрального фокусу розпису, який вiдразу ж буде приковувати увагу, тим похмурiшi, темнiшi, зловiснiшi тони будуть розповiдати про ту язичницьку криваву стежку людства до Голгофи – в композицiйному планi це будуть, в основному, сцени iз Старого Заповiту вiд початку свiтотворення й грiхопадiння людини аж до появи Христа, що символiзуватиме вселюдське сходження вiд панування тваринних iнстинктiв до розумiння Божих заповiдей; вище ж у свiтлосяйнiших тонах будуть зображенi сцени з Нового Заповiту, дiяння апостолiв, евхаристiя, й тут же будуть сцени з давньоукраiнськоi iсторii християнiзацii – дiяння княгинi Ольги, хрещення Украiни-Русi Володимиром…

І так буде кожного разу: як тiльки вiдвiдувач буде входити до храму, його увагу мимовiльно буде приковувати Воскресiння Господне; далi погляд буде поволi спускатися, неначе в пекло, в сутенiючi нетрi дохристиянського грiховного шляху; а потiм знову, вже бажаючи розрадити й розвiяти похмурi вiдчуття, погляд буде повертатися до найсвiтлiшого Воскресiння, вже на новому рiвнi, з новим вiдчуттям радостi вiд нового усвiдомлення величi Благоi Вiстi…

Звичайно, це буде дещо незвичне, може навiть трохи не канонiчне виконання розпису, але ж головне – не рабське дотримання формальних норм, а духовний вплив на свiдомiсть людини, й отець Михайло, як нiхто, повинен розумiти це, не повинне це викликати нерозумiння й з боку ново-вiдродженоi, неначе воскреслоi з iсторичного небуття Украiнськоi Церкви – Киiвського Патрiархату, Церкви, для якоi вже не повинно бути нарiжним каменем достеменне дотримання формальних застиглих канонiв великодержавного iмперського залiзобетонного духу, одним з головних завдань якого було зацементування рiзноплемiнностi загарбаних народiв в одну вiрнопiддану масу, перетворення людини на слухняний гвинтик в iмперському великодержавному механiзмi для зручностi свiтських властей, яким i слугувала iмперська церква, перетворившись в один iз iнститутiв тiеi ж самоi свiтськоi влади.

Для Украiнськоi ж Церкви завдання зовнiшнього насильницького згуртування людей в одну спiльноту за допомогою незрушних залiзобетонних норм канону не мае вже жодного значення, адже вiльний украiнський народ в своiй власнiй незалежнiй державi не потребуе жодних зовнiшнiх спонук для об’еднання, бо ж вiн уже й так само-згуртований внутрiшньою глибинною еднiстю украiнського духу, дарованого нам самим Богом, тобто божественною еднiстю, яка вже сама й породжуе, як вияв цiеi божественноi едностi, незалежну Украiнську Церкву, для якоi головне – духовний розквiт кожноi людини, як умова загального духовного розквiту всього народу. Саме цьому й слугуватиме розпис храму, задуманий Сергiем: це буде жива, нагальна, дохiдлива розповiдь про важкий шлях людства вiд грiхопадiння до воскресiння, захопливий, проникливий заклик до кожного позбутися грiхiв, покаятися i – воскреснути разом з Ісусом Христом!

7

Взагалi то, Сергiевi була притаманна звичка, поринувши з головою в захопливу працю, забувати про iжу й сон. Але зараз, як на диво, не зважаючи на те, що захоплений роботою вiн був як нiколи, пропрацювавши пiсля зустрiчi з Оксаною буквально пару годин, Сергiй вирiшив пiдкрiпити своi сили – погамована ще зранку кухлем молока з куснем хлiба плоть нагадала про своi потреби в iжi досить вiдчутно. Але захоплений творчiстю Сергiй все ж таки вiдтягував вимушену перерву на снiданок як тiльки мiг – аж поки, з категоричною вимогою йти снiдати, до храму не зайшла баба Горпина, ii невiдпорному натиску вiн не в змозi був довго опиратися, та й чесно кажучи, iсти хотiлося по-звiрячому. То ж не примусивши довго себе вмовляти, Сергiй пiшов до Горпини Степанiвни i вiддав належне стравам, що вже чекали на столi.

– Просто неймовiрно, – вiдхилившись на спинку стiльця й допиваючи на завершення снiданку другий кухоль молока, промовив Сергiй, – моя природа тут у вас наче налаштовуеться вiдповiдно до загальноi природи живих iстот: ранiше я мiг, забувши про сон вночi, заснути пiд самий ранок i прокинутися майже ввечерi, мiг, захопившись роботою, по декiлька дiб майже не спати й не iсти, а тепер лiг спати вчора майже з настанням темряви, встав сьогоднi з постелi разом з сонцем, наiдаюсь по саме нiкуди, хоча робота захоплюе мене i даеться менi як нiколи – робота пiдганяе мене як нiколи, а я, бачите, витрачаю час на те, щоб смачно попоiсти та солодко поспати.

– Нiчого, нiчого, – заспокiйливо вiдповiла Горпина Степанiвна, прибираючи посуд зi столу, – хто як iсть, той так i працюе, знаеш таку приказку. А для такоi роботи, яку ти виконуеш для нас, нам потрiбен добрий працiвник. Їж i вiдпочивай стiльки, скiльки визначено Богом, виснажувати себе голодом i втомою – йти проти Бога. А прийде час посту – я й сама тобi нагадаю, i пiсного приготую. Все добре в свiй час i в свою мiру, як i заповiдано Господом. А те, що ти саме зараз i саме тут, як ти кажеш, почав жити й працювати правильно, то це значить, що на вiрному шляху ти, що Боже схвалення тобi в допомогу.

– Добре, добре, – якось задумано промовив Сергiй, так наче, слухаючи Горпину Степанiвну, думав про щось свое. – Бабуню, – раптом випалив, мов на щось врештi зважившись, – а скажiть менi, Оксана, дочка отця Михайла, оця саме, оце вона – черниця?

– Оксана? – трохи здивовано перепитала Горпина Степанiвна й поставила на стiл горщик iз залишками молока, який взяла була, щоб прибрати. – Та ти ж, наче й сам прекрасно знаеш, що вона черниця, ти ж сам про це вчора менi казав.

– Та знаю, то я дiйсно знаю, але як би вам це пояснити, – затнувся вiн, пiдбираючи слова. – Так якось це чернецтво, як би це сказати, не пiдходить iй, чи що. Якась вона така природна, така красива, така жiночна, так залюбки й вiдверто спiлкуеться з людьми й отримуе задоволення вiд можливостi комусь допомогти, як i ii батько. Така вона освiчена й розумна, вищу освiту мае. Та й взагалi вона наче створена для життя серед людей, щоб нести людям радiсть.

– Що правда, то правда, – лукаво-наiвна селянська хитринка заграла на обличчi бабусi, коли вона звернула на Сергiя довгий допитливий погляд. – Я б теж бажала Оксаночцi iншоi долi, хоча це, може, й позбавило б Господа однiеi з найкращих, найщирiших iз його служниць. Але я думаю, що сам Господь би побажав Оксанi щастя й долi в миру, в служiннi людям.

– Так в чому ж справа, чому вона пiшла в монастир?

– Чому вона пiшла в монастир? – бабця трохи сумовито задумалася. – Коли Оксанi було дванадцять рочкiв, померла ii мама, Ольга Петрiвна, i залишились вони вдвох з отцем Михайлом, так що Оксана з самого дитинства стала господинею в домi, допомагала батьковi в усьому, по господарству все встигала впорати, i в школi добре навчалась. Всi ii любили, всi iй щастя й долi бажали. І хлопцi в неi закохувались, багато хто з хлопцiв хотiв би мати ii за наречену.

– Звiсна рiч, – згiдливо похитав головою Сергiй, – ще б пак.

– Та найдужче ii покохав Микола Бут. Старший вiн вiд Оксани. Коли Микола пiшов служити до Армii, то Оксана ще в школi навчалась – просив ii чекати на нього з Армii. Вона, щоправда, й чекала таки чесно, нiде нi з ким нiякого зайвого слова не скаже було, не те щоб. А втiм, скорiше за все виходило на те, що Оксанi просто в радiсть було вважатися нареченою Миколи, аби нiхто бiльше до неi клинцi не пiдбивав. Адже Микола, що вже красень то красень – високий, ставний, широкоплечий, могутнiй як дуб, а що вже на лице красень, то вже й за сто верст такого красеня не знайдеш. Одне слово, найкращий хлопець у нас був Микола Бут на той час, та й зараз нiхто йому не суперник. Нiхто б не став до Оксани женихатись, доки вона ждала з Армii Миколу. А iй тiльки того й треба. Адже ж вся рiч у тiм, що сама Оксана нiкого й не кохала, i iй було дуже затишно вважатися Миколиною нареченою, щоб нiхто до неi не залицявся даремно.

– А як же Микола?

– Та й Миколу вона теж не кохала.

– Нiколи б не подумав, що Оксана така гордовита, черства, ба навiть бездушна, – з довiрливою розгубленiстю звернувся Сергiй, наче хотiв, щоб його переконали в зворотному, – що навiть покохати нiкого не здатна.

– Та нi, – вiдмахнулась Горпина Степанiвна, – зовсiм вона не гордовита й не черства. Зовсiм навпаки. Нiякоi такоi гордостi в неi нiколи не було, та й лагiдна, любляча в неi душа, а до того ще й чиста та чесна. Думаеш, вона не страждала вiд того, що Бог не давав iй кохання? Ще й як страждала. І молилась, щоб дане було iй кохання. Так то вона всiх людей любила, божою любов’ю, а от кохання до чоловiка не було, та й не було нiяк.

– А як же Микола?

– Коли Микола прийшов з Армii, то Оксана вже навчалась у Киевi, в унiверситетi, то й вирiшили вони, щоб почекати з жениханням, вiдкласти все до того часу, коли Оксана закiнчить навчання – вона все ж надiялась, що тим часом таки зможе покохати Миколу. Сам же Микола, щоб не втрачати часу даремно та й щоб не вiдставати вiд Оксани, теж пiшов навчатися – мiлiцiонером вiн вирiшив стати, та не так, щоб просто мiлiцiонером, а щоб офiцером. Вивчився вiн, став офiцером, зараз у нас дiльничним працюе.

– А Оксана ж?

– Оксана теж вивчилась. Вищу освiту отримала. Та кохання iй Бог так i не дав. А вийти замiж без кохання вона вважала за великий грiх, вийти замiж без кохання – це все одно, що стати розтлiнною перелюбницею, вважала вона. Так все й сказала Миколi. Дуже переживала, що так i не змогла покохати, перепрошувала Миколу, просила його вибачити iй, просила, щоб забув ii, щоб одружився з бiльш гiдною його дiвчиною, яка б його полюбила.

– І що ж Микола?

– А Микола й не думав ображатись на Оксану, бо любив ii всiм серцем, може найбiльше й любив ii за оцю ii чистоту, чеснiсть, щирiсть та вiдвертiсть. І на всi ii прохання забути вiн вiдповiдав лише тим, що нiколи цього зробити не зможе, а буде любити ii все життя, й чекатиме на неi все життя, й нiколи не перестане надiятися, що колись Оксана все ж його полюбить, хай навiть iм тодi буде вже багато-багато рокiв.

– Нiколи б не подумав, що в наш час можливi такi почуття, – Сергiй встав iз-за столу, пiдсунув стiлець, пiдiйшов до вiкна i задумано зупинився перед травневою за-вiконною красою, що так дисонувала з розповiддю Горпини Степанiвни. – Нiколи б не подумав.

– От i вирiшила Оксана, – продовжила бабуня, – щоб допомогти Миколi все ж зважитися на рiшучий вибiр, поставити його перед неминучiстю пiдкоритися долi, вирiшила пiти в монастир i таким чином позбавити Миколу даремних надiй, показати йому що ii рiшення вже нiяк i нiколи змiнити не вдасться, – бабця непомiтно, вiдвернувшись, витерла кiнцем хустини очi. – Оксана вважала, що поставши таким чином перед неминучiстю, Микола таки знайде собi iншу дiвчину i стане таки щасливим. Та й взагалi, вона вирiшила, що як вже Бог не дав iй можливостi покохати земною любов’ю, то це означае, що ii доля – наречений небесний. От i пiшла в монастир.

– А як же отець Михайло вiдреагував на таке рiшення своеi доньки? – Сергiй рвучко повернувся вiд вiкна й побачив, як Горпина Степанiвна, ховаючись, знову витирае очi хустиною.

– Та як тобi сказати, сам подумай. Звичайно, як служитель божий, отець Михайло повинен був би тiльки радiти, як i всi ми повиннi були б тiльки радiти з того, що у Господа нашого з’явилася така щира й вiддана служителька, як Оксана. Але всi ми до того ж iще й люди, простi грiшнi люди. Сам подумай, як воно батьковi вiддати свою едину дитину в монастир, коли знаеш, що вже нiколи в тебе не буде нi iншоi дружини, нi iншоi дитини, коли розумiеш, що вже нiколи не будеш няньчити своiх онукiв, – i Горпина Степанiвна, вже не криючись, витерла очi, що знову й знову мокрiли вiд щирих свавiльних слiз. – Звичайно, Михайло Архипович не те щоб коли словом, навiть виглядом своiм нiколи не дав зрозумiти, якого болю завдало йому рiшення Оксани усамiтнитися. Але ж усi все прекрасно розумiли, бо всi ж, кожен iз нашого села бажали б бачити Оксану щодня тут, разом з нами, бажали б бачити ii щасливою дружиною й матiр’ю i радiти з цього. Ясна рiч, може це й грiх бажати вiдiбрати в Бога вiддану йому служницю, але… – вона довго й щиро дивилась на iкону вологими очима, перехрестилась i додала: – Отак i живе вже другий рiк Оксана в монастирi святоi Ольги, це недалеко вiд села Колодязного, що на пiвдороги до Киева буде. Це недавно посталий монастир, монастир Киiвського Патрiархату. Монастир святоi Ольги, маму Оксани теж, до речi Ольгою називали, Ольгою Петрiвною.

– Так, не дуже весела iсторiя, – Сергiй теж подивився на iкону Спасителя, наче вибачаючись за такий свiй висновок.

– Що ж, життя не завжди обов’язково веселе. Хоча Оксана, як сам бачив, наче й не журиться, призвичаiлась, все говорить, що дуже iй добре живеться серед щирих своiх подруг, iгуменю Параскеву дуже хвалить. Та й отець Михайло наче не дуже журиться, хоча всiм зрозумiло, який тягар йому доводиться нести, адже в кожного пiд серцем цей тягар все ж таки пече, як би всi не старалися показати, що щиро радiють, коли бачать Оксану, як вона приiздить додому допомогти батьковi по господарству.

– А як щодо Миколи, як його доля склалася?

– Та тут справа таки дiйсно веселiша, – обличчя Горпини Степанiвни розквiтло щирою радiстю, – одружився таки наш Микола нещодавно, дав Бог таки йому побратися, всiм селом гуляли в нього на весiллi, всi радiли за Миколу та його вiрну дружину. Адже ж Ганнуся, теперiшня Миколина дружина, давно вже й щиро кохала Миколу, про це й Оксана знала, й Микола знав. Оксана теж дуже-дуже рада за них. Що вже там у нього, в Миколи, глибоко в серцi, – замислилась вона на мить, – це лише Бог один знае, а втiм живуть вони з Ганнусею наче непогано, добре живуть, от i на дитинку вже чекають, дай Бог iм щастя й долi, всякого добра та дiток побiльше.

– Так, так, оце так iсторiя, – Сергiй не мiг не чудуватися з того нового, що вiн щодня тут дiзнавався. Кожен день ставав для нього наче новим щаблем на шляху вiдкриття чогось нового, незвичного, навiть неймовiрного, але навдивовижу захопливого й благородно високого.

Нi, звичайно, Сергiй не був уже таким викiнченим безнадiйним цинiком, щоб зовсiм вiдкинути можливiсть iснування таких людей, таких почуттiв, таких вчинкiв, взагалi такого життя… Але ж тiльки можливiсть. Зрозумiло, що Сергiй цiлком припускав таку можливiсть, що десь колись iснували, iснують чи будуть iснувати такi люди, такi почуття, такi стосунки – але досi вiн таке лише припускав, все це поки що могло iснувати в його уявi лише як теоретична можливiсть, як iдеал, до якого треба намагатись дорiвнятися, як сюжет для художнього твору, врештi-решт. Але щоб отак ось стикнутися з цим в життi вiч-на-вiч, опинитися в самiй гущинi такого життя…

– Я, мабуть, пiду трохи вiдпочину пiсля обiду, – звернувся Сергiй до Горпини Степанiвни, яка вже закiнчувала прибирати зi столу, пiсля довгоi мовчанки, пiд час якоi вiн все глибше й глибше занурювався в хвилi цих нових для нього обставин, нових i неочiкуваних.

– Звичайно, звичайно, будь, як в себе вдома, – Горпина Степанiвна зайшла до зали, пiдпушила подушку на диванi. – Заходь, вiдпочивай, ти ж сьогоднi встав разом з сонцем.

– Дякую, бабуню, – Сергiй зайшов до зали, почекав, поки бабця вийшла й обережно зачинила за собою дверi, i рвучко лiг на диван, закинувши руки за голову.

8

Нi, Сергiй зовсiм не знемагав вiд утоми, i очi його зовсiм не склеплював непереборний сон. Зовсiм навiть навпаки, в душi його розбурхано калатали новi почуття, новi, незвичнi осягнення, надii, новi життевi вимiри й видноколи. Зовсiм не пiсляобiднього вiдпочинку потребувало тiло Сергiя, а його душа вимагала самотностi, спокiйноi, затишноi самотностi, щоб спробувати осягнути все нове й незвичне, погамувати розбурханiсть думок i почуттiв.

Деякий час лежав вiн отак навзнак, втупивши невидющi очi в стелю, не в змозi вiднайти в круговертi вражень якоiсь сув’язi, не в змозi вiднайти ту рятiвну нитку Арiадни, яка вивела б його з лабiринту недовiри до цього нового божественно-благородного, чистого i величного, з лабiринту недовiри, в надрах якого все ще чулося вiдлуння його минулого життя, неначе вiдлуння рику Мiнотавра, з яким Сергiевi ще належить поборотися, Мiнотавра, який, виявляеться, все ще iснував, все ще не до кiнця був зборений, раз iснувала ще в душi оця недовiра до реальностi такого чистого й праведного буття, яке зараз ось тут, навколо дiйсно, насправдi реально жило, дiяло, здраствувало. Страховище минулого життя – взагалi то, воно все менше й менше турбувало Сергiя останнiми часами, але, виявляеться, все ще давало про себе знати. Так, йому справдi було з чим боротися в своему минулому.

І тут Сергiй дуже виразно зрозумiв, у чому та головна вiдмiннiсть, та головна рiзниця мiж ним i Оксаною, рiзниця, яку вiн, хоч невиразно й не усвiдомлено, все ж вiдчував вiд самоi першоi iх зустрiчi: Оксанi, на вiдмiну вiд нього, нiколи не треба було змiнюватися, ставати iншою, перелаштовувати себе згiдно з новими вiдкритими духовними цiнностями, боротися з собою, з своiми помилками, з своiми грiхами, з своiм минулим. Оксана просто була, е i буде собою – i все! Закорiнена своiм родом глибоко в Украiну, в Божий промисел, вона наче б нiколи не народжувалась i нiколи не вмре – вона просто виявила своею появою в цьому грiшному свiтi цей Божий промисел, як виявила його своiм недовiдомим виникненням Украiна. Оксана, як i Украiна була вiчна й незнищенна.

І не мае нiякого значення, що плоть цiеi земноi дiвчини колись з’явилася на мить свого земного iснування i так само колись зникне – десь там, на вищих щаблях iснування вiчно житиме ii щирiсть, чистота, вiрнiсть; як, не зважаючи на те, що колись з’являлися й зникали на Украiнi мiста й села, князi й гетьмани, радiсть перемог i гiркота поразок, – завжди були, е й будуть наша мова, наша воля, наша правда й наша пiсня.

Так, Оксанi не треба було боротися з собою, iй просто треба було завжди бути собою – i все. На вiдмiну вiд Сергiя, якому дiйсно було з чим боротися в собi, як тим першим печерським монахам, якi ставали на двобiй iз самим сатаною вiч-на-вiч. І Сергiй боровся. Вiн перемагав. Йому здавалося, що його перемоги такi значнi, що… Але зараз, коли перед його очима постали отець Михайло з Оксаною, йому стало зрозумiло, що боротьба ще не закiнчена, й щоб дорiвнятися до цiеi невимушеноi, звичайноi, земноi, навiть, буденноi праведностi, що раптом постала перед ним в образi Оксани та ii батька, ще треба поборотися. І вiн готовий до цього. Адже йому не звикати до боротьби. Звичайно, були й поразки, але поразки завжди були для нього лише спонуками для новоi боротьби – вставав вiн рiвно на один раз бiльше, нiж падав.

І тут перед духовним зором Сергiя постав спогад про його життя до того, як вiн став християнином. Так, вiн рухався наче по спiралi – все глибше й глибше занурюючись у глиб свого минулого. Ще вчора перед ним постав так чiтко i ясно спогад про його навернення в християнство, а ось зараз вiн так виразно згадав себе до того, як Христос став його единим повiрником i наставником.

Тодi Сергiй ставав якраз юнаком. До того було дитинство. Звичайне радянське щасливе дитинство з ортодоксальною незмiннiстю догматичноi радянськоi школи, з ii ленiнськими уроками й святковими лiнiйками, з тремтливим очiкуванням торжественного переходу вiд рангу простого школяра до жовтеняти, пiонера, а потiм до комсомольця – сакраментальне вiдчуття дорослiшання.

Нi, нiякоi зневаги, тим паче презирства до свого дитинства у Сергiя не було – його дитинство можна було дiйсно назвати щасливим: вiн непогано навчався в школi, рано почав захоплюватися малюванням – вiдвiдував художню школу, одночасно захоплюючись спортом – вiдвiдував секцiю самбо в сусiднiй спорт-школi, i як не дивно, на все в нього вистачало часу й енергii, благо всi школи, гуртки й секцii були поряд i майже безкоштовно. А влiтку – незабутнi канiкули то на селi у бабусi Килини, то у вiльному вiд шкiльних занять мiстi. Але всi цi душевнi поривання, захоплення й пошуки, щасливi й нещасливi днi були лише невиразними натяками на майбутню цiлiснiсть особистостi, це були лише якiсь чуттево-духовнi щупальця, якi намацували в прекраснiй невiдомостi твердь шляху в майбуття. Це був переддень життя. Рiк же початку справжнього життя Сергiй прекрасно пам’ятав. Зараз вiн згадував цей рiк дуже виразно. Рiк. Тобто цiлий рiк. Рiк прощання з дитинством i зустрiчi з юнiстю. Рiк – лiто, осiнь, зима й весна…

Лiто. Хiба можна колись забути це лiто. Лiто кохання. Спекотне лiто кохання. Лiто й справдi таки було дуже, дуже спекотним. Страшенно спекотним. Ще багато, багато рокiв по тому лiтовi Сергiй нiяк не мiг збагнути, де б, у якому з закуткiв далеких пам’ятi приборкати це здичавiле лiто й розпечених шалених пристрастей жорстокий тупiт, що гупае переливанням серця: з грудей – у череп, з черепа – у груди… Та й здавалося б, що можна було збагнути у тому задушливому маревi, коли ти мав би думати лиш спекою, i всi твоi бажання поряд iз тiнями в скверах мали б розпластано лежати, зiщулившись в очiкуваннi митi, коли вже лусне струна спекоти, напнута в, примруженому поглядом зацькованоi жертви, безвихiдному просторi. Сергiй же тодi вiдчував, як у його, охопленiй прибуваючою закоханiстю, душi розпалювалося, немов спротив всевладдю духоти, наростаюче бажання стати весняним вiтерцем i на обличчi зачаклованого лiта розвiяти вуаль задухи, й розтринькуючи весь накопичений у серцi квiтень, цiлунками прильоту перших ластiвок, неначе приязню грайливих посмiшок, наповнити стиснутi жорсткою жаротою тонкi спраглi уста посухи. Й хоча час все прямовиснiше падав з неба, i, все зловiснiше повисаючи над головами знеможених натовпiв, загрожував скаламутити прозорi джерела пам’ятi ваготою прибуваючого полудня спеки, а дерева долонями безсило обвислого гiлля даремно намагалися прикрити й зберегти останню згадку прохолоди свого втiкаючого затiнку, – Сергiй, наче вiтрильник, пiдхоплений вiтром кохання, переможно краяв наростаючi хвилi спеки й нестримно нiсся до змужнiння.