скачать книгу бесплатно
– Це я, – вiдповiв Сев, простягаючи менi долоню.
Ми довго стояли, трясучи руки, як це завжди роблять i вороги, i друзi. Першi – щоб замаскувати ворожiсть, а другi – щоб заховати дружню теплоту.
– От ми й зустрiлися, – кажу я, – а наче зовсiм недавно ми з вами жили в однiй кiмнатi. Скiльки це вже часу пройшло?
Ми установили точно, скiльки пройшло часу, i це нас анi порадувало, анi засмутило. Що нам час, коли його е пiд нами й вище нас цiлi гори?
– Провалили картинку, Сев? – смiюся я.
– Іще й як провалив! З музикою й барабанами, – регочеться мiй друг, i луна йде коридорами, як у лiсi. – Зате я тепер не провалю й не злякаюсь.
Стоiмо ми в коридорi довго, заходимо до кiмнати й там знову стоiмо. Розмова наша мало мае змiсту, але хiба не досить того, що ми чуемо одне одного, бачимо й смiемось, як малi, не знати з чого?
– Сев, а хороше море, чорт його забери!
– Коли б тiльки його не змальовували синьою фарбою i красивими епiтетами. Обов'язково над ним мусить лiтати чайка, що квилить-проквиляе, буревiсники, що чують бурю, i кораблi з бiлими лоскутами парусiв. Ідуть вони обов'язково вперед, море тодi уявляеш калюжею, яка гордиться з того, що по нiй плавае бiлогрудий корабель.
– А матрос бронзовий i делiкатний, – кажу я в тон, – вiн возить обов'язково привiти й закохуеться десь у смагляву дочку Індii, нудьгуючи за нею й простоюючи вахту мрiйним чудаком. Керманичi всi бадьорi й смiливi, бачать рифи, як акули…
– Дайте ж менi договорити, – сердиться Сев, – я вiдповiдаю на ваше запитання про море.
Вiн запалив цигарку й став бiля трюмо.
– Море – це розпутна красива жiнка, яка хвилюе бiльше за всiх цнотливих голубок. Ця жiнка лише збуджуе жагу, вашу шалену пристрасть. Як перша знана жiнка, вона ввижаеться вдень i вночi. Задовольняе один подув пристрастi, але викликае два iнших. Ви бачите, що вона брудна, оця ваша любов, вона iнодi дурна й жорстока, але нiяка красуня в свiтi не дасть вам стiльки насолоди, бо вона е й залишиться першою жiнкою, першою любов'ю.
Вiн промовчав.
– Море зовсiм не сине, i чайка квилить над ним тому, що хоче iсти, а не тужить за кимось. На кораблях бруднi, сiрi, обвiтренi паруси, i саме цей факт менi хвилюе кров. Кораблi на морi поспiшають перебiгти свiй шлях, щоб iх не захватив у дорозi шторм. Вони бояться моря, i iхнiй гордий вигляд походить вiд поспiшностi. Вони жагуче бояться, а ходять, бовтаються, перелiтають з хвилi на хвилю, вiрнiш – хвиля пiдкочуе пiд них своi пiнявi боки. Навкруги чорне страшне море, безодня води й гнiву. Воно iнодi поманить ласкавою синьою фарбою, iнодi воно з небом зiйдеться й почне чарувати. А натура його зрадлива, зовуча й сувора.
Я хочу теж докласти своiх мiркувань.
– Матрос возить не привiти лише, – кажу я, – а й важуще золоте зерно, багатство й ситiсть, руду й метал. Обважнiе трюм, як шлунок бджоли, коли вона повертаеться з поля. Над морями летить бджола простим шляхом. У трюмi пересипаеться зерно, гурчить метал, i чути, як за iлюмiнатором проноситься вода. На вахтi хочеться спати, i обважнiли пiсля робочого дня руки. Море, Сев, не забавка.
Сев одходить вiд трюмо. Виявляеться, що вiн одягав там комiрця й поправляв на собi краватку. Це мене зацiкавлюе, бо в нас нiколи не бувало люстерка, i ми все робили помацки. Мушу признатися, що це був перший i останнiй раз, коли Сев користався трюмо для таких дрiбниць, як комiрець i краватка.
– Де ви були? – раптом згадав вiн про нашу зустрiч в коридорi.
Я сказав.
– То чого ж ви звiдти втекли так швидко?
– Там якась дiвчина, i вона менi не… подобаеться. А взагалi я не хочу iм перешкоджати.
– Тайах ii звуть?
– Я чув це iм'я, але при чому тут «Йосиф Прекрасний»? Там е така цариця, що спокушае.
– Оце вона там i е.
Я здивувався i схвилювався. Перше почуття я висловив, а друге спробував заховати навiть вiд себе. Мое ж серце – цей одвiчний зрадник – нагнало на обличчя зайвоi кровi, я зробився червоний. Сев це помiтив. Вiн нiчого не сказав i почав проглядати журнал. Інодi вiн дивився на мене. Знову ховався за журналом. Ми розпочали розмову, провадили ii з пiвгодини i сказали дуже мало слiв. Я взагалi люблю людей, з якими можна розмовляти, не кажучи всiх слiв.
– Сценарiй морський думаю. (Коли Сев говорить про свою якусь акцiю, його слово, що визначае акцiю, вiн вимовляе нiби з великоi лiтери, як щось важливе та пiдкреслене.) Море, корабель, нашi матроси й нудьга за батькiвщиною.
Я лише слухаю, бо в мене немае нахилу до бесiди. Це вiн швидко помiчае й непомiтно змiнюе тему. І, нарештi, несподiвано каже:
– Ходiмо туди.
– Куди? – дивуюся я.
– До тоi кiмнати, звiдки ви втекли.
Ми сидимо всi гуртом на лiжковi: я, Тайах i Сев. Навпроти нас ходить високий режисер, а на канапi сидить кiнооператор в окулярах.
Я вiдчуваю бiля себе тепле плече жiнки, вона чудово пахне – якийсь солодкий, тремтячий запах, як звук вiолiни. Менi хочеться сказати iй якусь приемнiсть, показати себе веселим i цiкавим, i… красивим.
– Ви танцювали, як египтянка – наче жагуча пристрасть текла в вас.
Тайах весело смiеться й лукаво поглядае на мене й на Сева. Вона дуже стримана й холодна взагалi, а коли смiеться – робиться близькою. Для всiх людей в неi холодний погляд i професiйна усмiшка балерини – одним ротом, бiлими зубами.
– А взагалi ви нагадуете прекрасну мавпочку, – додае Сев серйозно, – вона гризе горiшок на деревi й влучае звiдти горiшком.
– Монкi (Monkey), – iнформую я, – так звучить це англiйською мовою.
Так розмовляючи, ми не помiчали часу, що поспiшно крутив стрiлки на годинниках i засипав синiй дах неба цiлими мiшками свiтлякiв. Високий режисер мочив хустку рiдиною зi склянки (то був чай) i клав собi на очi, що були навдивовижу червонi й запаленi. Вiн з нудьгою поглядав на горiшню лампу, доки ми догадались ii погасити. Високий режисер попiк очi свiтлом прожекторiв.
Інтимна темiнь обгорнула кiмнату. Оператор присунув ближче до нас канапу. Високий режисер сiв i собi.
– Ви якiсь дивнi люди, – сказала Тайах, – нiчого подiбного я не бачила в себе на пiвночi. Я почуваю вашу молодiсть, як морське повiтря.
На мою руку обережно лягла ii рука й так залишилась. Я почав ворушити пальцями, помалу пестити жiночу руку. Тайах нахилилася до мене, й я нахилявся до неi. Їi волосся лоскотало менi вухо.
Я люблю людськi руки. Вони менi здаються живими додатками до людського розуму. Руки менi розповiдають про труд i людське горе. Я бачу творчi пальцi – тремтячi й нервовi. Руки жорстокi й хижацькi, руки працьовитi й ледарськi, руки мужчини й жiнки! Вас я люблю спостерiгати, коли ви берете й вiддаете, коли ви ховаете в одежi ножа, коли ви пестите нiжну шкiру жiнки, коли ви боляче любите ii й не хочете нiкому вiддати. Найбiльше менi до вподоби руки творцiв. Перо i пензель, нiж i сокира, талановитий молоток! Чи знаете ви, що рука, яка вас тримае, передае через вас вогонь життя? Вона вмре, ця невгамовна рука, а витвори ii житимуть. Вона поспiшае, виконуе волю людини, що, пiдiймаючися з небуття, ледве встигае дати життя дiтям i виконати долю творчого труда. Я люблю ii – вiчну людську руку, незвичайний символ, i розумiю велич тоi хвилини, коли друг дае руку друговi: цим вiн передае самого себе, свое серце й розум, дихання дiтей. Двi людських руки вкупi – це кiльце, за яке, ухопившися, можна зрушити землю.
Моя кана випливае раптом перед очима, я перегортаю червоний жар i вiдчуваю легеньку прохолоду. Поправляю плед на ногах i пiдкладаю дров до кани. Кров не хоче вже мене грiти так, як пiвсотнi рокiв тому. Ноги в колiнах i кiсточках ниють i тремтять, доки розгоряються дрова. Поступово тепло збiльшуеться. Дрова охоплюе полумiнь. Червоне й гаряче листя його росте й в'яне. Раптом iз листя вироблюються червонi чоловiчки, вони сидять на дровах, махаючи синiми хустками. Мое холодне тiло набирае тепла. Я нахиляюся до кани, i гарячий вiтер дише менi в обличчя. Наче йду я в пекучий день степом, щоки моi горять вiд кровi. Далi я хвилинку тихо плачу. Очi в мене розплющенi, я нiчого не бачу, i на плед падають рясними краплями сльози. Це не значить, що я печальний, що менi боляче й що я щось втратив. Моi сльози так само, як i смiх, – це фiзiологiчнi процеси, що iх звикли збуджувати в менi певнi обставини. Але мозок у мене стоiть над фiзiологiею. Вiн знае, що сльози й радiсть – це невiд'емнi частки людського щастя. Я дивлюся на руки, пiдставляючи iх ласцi вогню. Моi любi, грiйтеся. Ваша кров тече в синах: пiлотовi й письменниковi. Ви не висли безсило вiд розпачу та невдачi, ви завжди чесно служили менi. Ви першi дали вiдчути нiжнiсть жiночого тiла й вiдповiли ласкою на ласку. Дрова розгорiлися добре. За вiкнами негода. Тiло молодiе вiд тепла. На руки стрибае вогонь i тече по жилах. Я заплющую очi. Неси мене, часе, назад.
– Чи довго ми так сидiтимемо? – питае наче з далекого далека голос оператора.
– Менi непогано, – каже Сев, – та мене вдома чекае вже, певно, помiчник, з яким я розробляю сценарiй.
Я нахиляюся до Сева й пропоную йому своi послуги. А через те, що мiж нами сидить Тайах, вона вiдхиляеться трохи назад, коли я розмовляю з Севом над ii колiньми. Я пiд сурдинку кажу Севу кiлька зайвих слiв, що не мають зв'язку з моею пропозицiею. Вони передають мое сприймання Тайах. Вона й собi хоче слухати й нахиляеться до наших голiв. Їi груди торкаються тодi моеi руки. Я не ворушу лiктем, щоб залишити враження випадковостi. Я чую пульсацiю кровi на шкiрi руки.
Трое голiв укупi, три перемiшаних дихання, трое рук разом (Сев поклав i свою руку на нашi), сутiнь кiмнати, дружба, до якоi увiйшла жiнка повноправною серединою. Цю групу можна вирiзьбити на пiрамiдi, бо вона е синтез i натхнення. Тишу перекласти на камiнь, i вона буде тремтiти в напруженнi. На неi падатимуть тiнi подiй, але вона вiчна. Трое голiв укупi!
VI
Сонце ще далеко за обрiем. Його дотики до хмар ледве-ледве можна розпiзнати. Це навiть ще не дотики. Це погляд здалеку, вiд якого голубiе небо на тiм мiсцi, де зiйде сонце. Море спокiйне й темне. Повiтря вночi чорне, а тепер – сiре, i можна бачити за хвилерiзом, за маяком – тiнi парусiв трьох шаланд. Ми вийшли з готелю: Сев, я й актор-тубiлець. Вулиця мокра вiд роси. Блiдо горить лiхтар, вiн зблiд, як жiнка пiсля пристрасноi ночi. Перед готелем невеликий бульвар, що обриваеться до порту. Маяк уже погашено. Пароплав з чорним димарем i трьома червоними на ньому смугами видушуе з себе дим, що помалу сотаеться в повiтрi й заволiкае: портовий вокзал, портовi будiвлi i склепи, будiвлi зерноперевантажувачiв, залiзничнi вагони на естакадi. Пароплав iз жовтим димарем помалу пiдносить на грот-мачту прапор: темний квадрат на бiлому полi. Капiтан заявляе цим, що вiн сьогоднi вiдпливае з нашого Мiста до своеi краiни за море.
Ми йдемо серединою бульвару в напрямку до схiдцiв у порт. Бульвар нагадуе клiтку зоологiчного саду, з якоi вивезли звiрiв i лагодяться ii почистити. Ще не повиходили пiдмiтальники, поливальники й чепурii – люди, що мають повне право зневажати нас: вони знають нашi грiхи i бруд. Бiля пам'ятника французькому герцоговi стеляться вниз широкi схiдцi{Ідеться про Армана Еммануеля Софiю-Септиманi це Вiньеро дю Плессi, герцога де Рiшелье (Дюка Рiшелье) (25.10.1766, Париж – 17.05.1822, Париж), вiдомого французького й росiйського державного дiяча. Вiн як камергер короля Людовiка XVI емiгрував до Австрii, а потiм Росii пiд час Великоi французькоi революцii 1789 року. Вступивши на вiйськову службу, брав участь у взяттi Ізмаiла, за що був нагороджений Георгiiвським хрестом 4-го кл. № 805 та iменною зброею «За хоробрiсть». У 1803 роцi цар Олександр І призначив його градоначальником Одеси, а в 1805 роцi – генерал-губернатором Новоросiйського краю. Заслуги Рiшелье на цих посадах вiдзначенi на пам'ятниковi, спорудженому в Одесi на Приморському бульварi. Латунна табличка мiстить надпис: «Герцогу Еммануилу де Ришелье управляющему съ 1803 по 1814 годъ Новороссийским краемъ и положившему основанiе благосостоянию Одессы благодарные къ незабвенным его трудамъ жители всехъ сословiй сего города и губерний Екатеринославской Херсонской и Таврической воздвигли памятникъ сей въ 1826 годъ при Новороссiйском генералъ-губернаторе– графi Воронцова».}. Герцог показуе рукою свое задоволення з моря й торговельноi гаванi, що лежить просто перед нами. Вiн не дивиться лiворуч, де вiйськова гавань, ще лiворуч, де нафтова, праворуч – де тепер царство зерна й шкiр, ще праворуч, де за будiвлями на молу – е море й на високому березi – рештки старовинноi турецькоi фортецi.
По схiдцях ми бiжимо вниз, як школярi. Схiдцiв е сот за двi. Добiгаемо до вулички, нею йдемо лiворуч, минаемо торговельну гавань, де до берега причалили дубки й великi шаланди, похитуються в ранiшньому снi цi дерев'янi будиночки, похитуеться сiно на деяких з них, i розноситься важке хропiння команди. Дзенькотять ланцюжки, перекинутi з шаланд на берег. У вiйськовiй гаванi попритулювалися човни рибалок. Ми пiдходимо до них i зазираемо згори, з естакади. Наш актор починае бiгати й шукати свого знайомого рибалку, вiддаляеться вiд нас i десь зникае. Море тихе й блискуче. Ми ходимо, не розмовляючи. Пiд нами шаланди, розпустивши паруси, похляскавши ними на тихому вiтрi, одна за одною вiдриваються вiд берега, набравши вiтру в парус. Вони довго сновигають у гаванi, як нiчнi птахи, лавiрують, хитрять iз вiтром i врештi, як гуси, випливають за хвилерiз.
Голос нашого актора десь лунае в ранковiй тишi.
– Ей, на яхт-клубi!
Яхт-клуб уперто мовчить. Там немае нi душi. Актор надриваеться; нiби через усю вiйськову гавань розтягся його голос. Нам набридае стояти на мiсцi, i ми йдемо в напрямку голосу нашого актора. Наближаемось до спорудження на березi. Це – старий моторний човен вiйськового призначення. Вiн стоiть на березi, пiдпертий з усiх бокiв. Ми прикладаемо долонi до залiзних його бортiв. Досередини заглянути важко, бо високо. Ми зневажливо штовхаемо ногами iржаве кермо, воно рипить, ми ворушимо вiсь гвинта, вона злегка гудить, резонуючи в порожнiй серединi. Погнутi борти, дряпини вiд куль i порвана сталь зруйнованоi башти. Ми врештi пройнялися повагою до цього жертовника, на якому було принесено в жертву людськi тiла. Коли, кому, скiльки? Ми не маемо вiдповiдi. Якi передсмертнi рухи бачила ця сталь, про що плакали сини чиiсь, розкиданi в тобi, збитi до бортiв ворожим набоем? Тебе пестило море. Ти занурявся в хвилю, човне. Тепер ти стоiш на березi, i ми не бачимо на тобi гордих слiв.
Ідемо далi й доходимо до краю молу. Вже зовсiм свiтае. Над водою сидять рибалки-аматори. Їхнi самолови на довгих прутах нахилилися в ряд. Самолов – це вудка з кiлькома гачками, на кожному з гачкiв насаджено рачка або дрiбну рибу: сардельку чи фiринку. Дрiбну рибу ловлять сiткою на круглому обручi. За смугою води, досить широкою для того, щоб нею могло пройти двадцять пароплавiв у ряд, кам'яним бар'ером стоiть упоперек хвилерiз. Вiн не з'еднуеться з землею, i до нього доходить човен. Море за хвилерiзом блiде, бiле, як оливо. Там якраз схiд сонця. До нас пiдходить актор. «Переiдьмо на хвилерiз, – каже вiн, – туди за нами зайде шаланда». Ми чекаемо ще кiлька хвилин. Ми чекаемо не самi. Кiлька таких, як ми, рибалок з прутами й кошиками стають бiля нас i кричать на хвилерiз незадоволеними голосами. «Давай човна, – кричать вони, – давай човна, сонi проклятi!» Нарештi вiд хвилерiзу вiдходить шаланда на веслах. Хлопець уперто гребе, вигрiбаючись на хвилю, що поволi вже почала здiйматись у гаванi. Човен iде помалу. Аматори з самоловами сидять i похмуро чекають. Саме при сходi сонця пiде бичок. Якась стара баба iнтелiгентного походження палить цигарку i плюе в воду, нiби ворожачи. Причалюе шаланда, легко пошарудiвши об камiнь бортом.
Ми сiдаемо. Човен похитуеться на хвилi. Я сказав кiлька слiв про ранок i сьогоднiшню недiлю.
– В недiлю моя голова найбiльше працюе, – говорить Сев. – Я за недiлю багато придумаю кадрiв для картини. Нiкуди я не поспiшаю, нiхто мене не викликае на фабрику телефоном, я працюю, як каторжний.
– Дубок з Кафи? – сказав мiй сусiда.
– З Олешок. Бачиш парус? – вiдповiв сусiда Сева.
