скачать книгу бесплатно
– Може бути, – резюмую я, – лише така постава цiеi справи. Автор, продаючи сценарiй, знае, що установа, яка його купуе, – розумiе iдею твору вiрно. Завдання установи – щоб режисер засвоiв цей вiрний погляд на твiр. У процесi роботи довiрена людина установи мусить увесь час бачити, як режисер провадить iдею сценарiю. Коли вiн псуе – вiдiбрати вiд нього ставлення i передати iншому режисеровi. Коли вiн не дотримуе дрiбниць – не напосiдати, поважаючи творчiсть – цебто процес, якого логiчно викласти не можна.
Режисер, я бачу, починае ставитись до мене прихильно. Я ловлю момент i вирiзую з картини цiлу сцену на декiлька метрiв. Режисер злякано на мене зиркае, але я не чую заперечень. Кручу далi ручку моталки.
– Я, пам'ятаете, приiздив до вас як автор, – монотонно дзирчить моталка, – мiсяцiв зо два ходив до вас у павiльйон, коли ви знiмали. Але я радий зараз похвалитися, що другого ж дня я вже знав, хто я. Ви розумiли мiй задум правильно, а з вашим виконанням я не погоджувався. Я почав гостро ненавидiти головного актора, актрису менi хотiлось напоiти п'яною, щоб ii трохи розвезло й щоб вона смiливiше ходила по кiмнатi. Дядька героя я б вимочив у солонiй водi, щоб у нього шкiра на обличчi загубила слiди масажiв. Невiдому дiвчину з вулицi я зробив би романтичною i примусив би поводитись цю повiю так, як тримаеться порядна жiнка. Я не згiдний був нi з чим. Менi здавалося, що ви умисне, на досаду менi робите.
Високому режисеровi обличчя починае нуднiшати. Вiн дивиться на монтажний стiл так, нiби там лежить його дитина, а я iй ллю на живiт холодну воду.
– Чому ж ви про це менi не казали, – видушуе вiн iз себе, – я мiг би де в чому погодитись.
– Я вам спочатку казав. Потiм я зрозумiв свое мiсце й сидiв у павiльйонi, примусивши себе забути, що це мiй твiр так скальпують, i шукав собi веселих думок над домовиною мого створiння. Часом я прокидався й видумував для вас кадри й точки знiмання – пам'ятаете, ви не раз використовували це. Я ходив по павiльйону лиш для того, щоб бачити, як можна те, що написано в кадрi, переводити на плiвку. І я, дякую вам, – багато бачив.
Моталка починае густи нервово в моiй руцi. Я доходжу до епiзоду, що його треба викинути. Вiн величенький – бiльше сотнi метрiв. Я знаю, що режисер опиратиметься, треба скорiше повертати розмову на iнше, але менi шкода втрачати розгiн, i я кiнчаю думку. Знаю, що за епiзод менi однаково доведеться сваритися.
– Тепер права автора виступають на перше мiсце. Саме тепер, коли ви кiнчили знiмати i змонтували картину. Тепер я бачу все, що вийшло, менi видко, де моя думка й де ii немае. Тепер я можу з вами й сваритися за те чи iнше мiсце в картинi. Я навiть мушу сваритися, бо чого вартий творець (майстер – як хочете), коли вiн не смiе пiднести голосу в оборонi свого виробу. Вiн смiе, вiн мусить! Наприклад, оця сцена… (я довго тлумачу непотрiбнiсть сцени, вислухую зауваження, що на сцену витрачено грошi, час, плiвку, енергiю; я запевняю, що на першому мiсцi е якiсть картини, а не бухгалтерiя й т. iн.)…
– Але заспокойтесь, – кiнчаю я, – я не хочу пiдносити свого голосу, я сваритись не буду.
Режисер здивовано дивиться.
– Я тепер чиновник на фабрицi й перейду вiд авторських сентиментiв до чиновницькоi твердостi. Ви не погоджуетесь викинути цю сцену?
Мовчання.
– Тодi ми пiдемо зараз до Директора – хай вiн нас розсудить.
Я гашу електрику на монтажному столi, i тодi ми обое помiчаемо, що надворi вечiр чи нiч. Директор уже поiхав з фабрики додому. Ми замикаемо монтажну й виходимо на вулицю. На небi зорi пiвденнi, блискучi й миготливi. З моря реве вiтер. Заходимо на територiю фабрики, iдемо до ii краю i стаемо. Внизу пiд нами чорнiе море. Чути шум i рокiт. Вiн розлягаеться по березi, впиваеться в землю й росте з неi, як трава – густа, висока й страшна.
Завтра ми епiзод цей, звичайно, викинемо. Директор буде на моему боцi. Режисер сердитиметься, та, побачивши картину потiм, змiнить свою думку. Коли ж картину ухвалить преса й громадськiсть, – режисер мене почне поважати. Я за свiй смак не боюсь i знаю, що це буде.
Стоiмо кiлька хвилин. Море – воно вурчить i гуде.
«Чого ви сваритесь, чудаки? Все, – хлюп-хлюп, – дурницi. Потоплю я сьогоднi човна з такими дурнями. Ша-шуу! Якi ви смiшнi!» Перед морем завжди себе почуваеш нiби винуватим за те, що мало живеш. За те, що малий такий. За гнiв i хвилювання.
– Пiдемо вже?
Ми йдемо територiею фабрики, виходимо на вулицю й чекаемо трамвая. Ми розмовляемо.
Декорацii в павiльйонах – мов людськi фортуни. Коли зайти до них i пройнятися iхнiм диханням, завмирае серце вiд дотику чужого нутра, стаеш частиною чужоi квартири. Вийшовши з декорацii одноi, потрапляеш до iншоi, i перша виглядатиме тодi обiдраною нiкчемнiстю. Стiни, що здавалися товстими, мiцними й теплими, – одразу побачиш, якi вони насправдi – з фанери, тонких брускiв i шпалери або вапна. Не декорацiя, а наочна фiлософiя життя. Дивлячись, як обставляють та прикрашають рiзнi декорацii, я багато дечого передумав. Я навчився вiдрiзняти людей вiд тих речей, серед яких вони живуть. Я знав, що можна вийняти людину з декорацii, яку вона собi сама або iншi iй збудували, i порозмовляти з такою людиною, позбавленою оточення. Це дуже цiкаво й може дечому навчити. Я вiддаю за це мою подяку Професоровi.
Ім'я Професора ви можете знайти в iсторii архiтектури Республiки, – його будинки, смiливi й простi, i досi прикрашають нашi мiста. В iсторii Великого Кiно – в нього почесне мiсце вiдданого й невтомного працiвника, непомiтного, скромного й упертого в роботi. Розповiдали, що вiн показував теслi, як тримати сокиру, а маляревi – пензель. Як зробити краще форму для пап'е-маше й як швидше вийняти звiдти масу застиглого картону. Як обробляти вогнем дерево, щоб воно виглядало старим i красивим, як з мiшкiв швидко мати гобелени. Його майстерно обробленi стiльцi для iсторичних картин давали заробiток майстрам фабрики, коли вони виходили за ворота. Такi узори i подiбнi вiзерунки з'явилися швидко в меблi на ринках Мiста – i мали добрий попит.
Професор переходить iз павiльйону до павiльйону. Я штовхаю актора, що близько мене стоiть, вiн нас знайомить. І ось я вже йду з Професором.
– Ви давно приiхали? – каже вiн менi.
– Та недавно.
– А надовго?
– Не знаю. Працювати.
– Дуже приемно. Ходiмо зо мною до першоi знiмальноi групи.
Знiмальноi групи тепер немае – такоi, як була колись. Тепер е так звана «режисерiя фiльму». Один режисер i в нього вiд десяти до двадцяти помiчникiв. Перший помiчник – оператор, другий – художник, третiй – органiзатор i т. iн… (див. «Популярний пiдручник органiзацii», видання кiнофабрики «Об'еднаних Нацiй»), Винайдена плiвка найвищоi чутливостi й колосальноi свiтлосили об'ективи в знiмальних апаратах – звели на нiщо неймовiрну витрату свiтловоi енергii фабрики. Нинi знiмають без штучного освiтлення. Теперiшня «режисерiя фiльму» не знае зовсiм освiтлювачiв i всiх неприемностей, що з ними зв'язанi. Тепер у нас актор живе в декорацiях пiд час усього ставлення картини – не треба костюмерiв i реквiзиторiв до режисерськоi групи. Зайвi також гримери, бо чутлива плiвка заборонила грим. Можна лиш деформувати обличчя i залишатися таким пiд час усiеi роботи над фiльмом. Отже тепер вищезгаданi категорii робiтникiв до складу «режисерii фiльму» не входять. Через це одно – нинi легше жити на свiтi.
Тепер послухаемо розмов режисера, оператора й Професора, щоб уяснити собi склад знiмальноi групи та тi змiни в методах роботи, що сталися. Режисер трохи гунявить.
– Я не розумiю, – каже режисер, – при чому тут я. Я не мо-о-жу (вiн трохи розтягае слова, коли говорить) робити в таких умовах. Декорацiя мала бути на восьму годину ранку, а тепер уже обiд. У мене акто-о-ри скаржаться. Грим псуеться. Помреж мiй десь забiг i на очi не показуеться. Я тридцять ро-окiв працюю, а такого не бачив.
Оператор хапае за руки Професора.
– Ну, я не можу. Вiрите менi, що я не можу? Нiяк отой куток не можна освiтлити! Дивiться: ось тут у мене будуть стояки, тут двi трисотки, тут угорi мух повiсимо, в вiкно – прожектор. Тепер дивiться, – оператор добувае спецiальне кобальтове скло, яке обезбарвлюе декорацiю, i дивиться, нiби запаливши всю зазначену свiтлову апаратуру, – дивiться, там зовсiм чорний кут.
Професор сердиться.
– Я вже вам тричi будував. Я не винний, що ви так швидко змiнюете думки. Станьте сюди, подивiться, – Професор витягае й собi скло, – бачите, звiдси коли знiматимете, все буде гаразд?
– Нi, я хочу ставити апарата тут.
– Це, дядю, я вам не дозволю, – Професор, коли сердиться, говорить «дядя», – я будував декорацiю, обраховуючи ii на певну точку знiмання. Я вам не буду щохвилини перебудовувати. Ви ж самi дали згоду на таку точку й пiдписали ескiза? Режисер явно ненавидить декорацiю. Вiн ходить, мацаючи все руками, бурчить щось i лаеться. Мужицькi свити погано виглядають на екранi. Стiни оцi сiрi й нужденнi – дерево й глина. Чому б на них не налiпити веселеньких шпалерiв?
– Ми будемо знiмати з сiткою, – вирiшуе режисер, – воно буде красиво, нерiзке наводження на фокус дасть пригнiченiсть.
– Буде красивенький кадр, – каже оператор, – я не буду брати стелi.
– Як це не будете, – спокiйно зауважуе Професор, – нащо ж я виробляв i вимальовував дрiбницi? Можна було поставити самi стiни i навiть не фарбувати iх та не мазати.
Розмова мае схильнiсть перейти до стiн директорського кабiнету, де закiнчуються завжди подiбнi розмови. Та на сценi з'являеться хазяiн знiмальноi групи – адмiнiстратор. Вiн налiтае на режисера:
– Ви мене зарiзати хочете! Призначено зняти сьогоднi двадцять кадрiв, а ви ще й не починали? За двi години починае третя група – на станцii амперажу не вистачить. Реквiзиторе! Костюмере! Помреже! Давайте сюди акторiв!
Наче з-пiд декорацii з'являються названi персонажi знiмальноi групи. Починаеться метушня. Обставляють реквiзитом декорацiю. Освiтлювачi совають по долiвцi апаратуру. Оператор свариться за ампераж. Ставлять нове вугiлля в стояки. Пробують, чи горить. Шаркотить i спiвае вогонь вольтовоi дуги в лампi. Метушаться робiтники, переставляючи меблi. Скоро почнеться знiмання.
Ми з Професором виходимо надвiр. Нам не хочеться нiчого говорити.
– Да-а, – кажу я.
– Мистецтво, – каже Професор.
І ми розходимось.
IV
Хай простить тому небо, хто пiдозрюе мене в повсякчасному ухиляннi вбiк iз широкоi дороги. Я нiколи не любив ходити по дорогах. Тому я й люблю море, що на ньому кожна дорога нова i кожне мiсце – дорога. Старiсть дае право це резюмувати. Треба не губити напрямку, бачити попереду верхiв'я гори й iти крiзь хащi. Я вас доведу до краю, шановнi. І, зупинившися на останнiй перепочинок, коли нашi шляхи розiйдуться, я покажу вам перейдену путь. Ви побачите, як слiдом за нами йтимуть дослiдники шляхiв. Вирубуватимуть хащi. Прокладатимуть шлях. І може зарости та непевна дорога, на яку ввесь час штовхають мене консерватори.
Я зовсiм не хочу вiдчувати себе романiстом. Коли я читаю роман – не мого сина, звичайно, – я уявляю собi заклопотаного автора. Вiн сидить бiля столу, повний всiлякоi премудростi, знань i вражень. Його лабораторiя виробляе елементи майбутнього роману. Інодi автор зупиняеться. Перечитуе написане. «Це не цiкаве нiкому, крiм мене» – раз! – вiн викреслюе абзац. «Тут читач нудьгуватиме», – на тобi! – таемна обiцянка майбутнього захоплення вплiтаеться новим абзацом. «Це читач не так зрозумiе», – героiне, не посмiхайся – вiн тобi дасть тут плаксиву реплiку. Автор ховаеться за лаштунками, а його героi ходять по сценi, коли вiн шарпае за шпагатинку. «Душка автор, – скаже прекрасна читачка, – як вiн умiло ними керуе! Який вiн розумний. Я не могла покинути книжки». – «Я уявляю його собi красивим мужчиною, – скаже друга, – вiн, певно, так любить свою дружину». Розумний автор, якому тiльки й треба, щоб його книжку прочитали, не встаючи з мiсця, за один раз, i зiтхнули потiм, наче по обiдi, – такий автор досяг мети. Вiн сiдае за iнший роман.
Я не збираюся, пишучи мемуари, коритися практицi писання романiв. Це менi тепер непотрiбне. Моi романи вже написанi, лежать по бiблiотеках (а фiльм-романи – по фiльмотеках), вони дали в свiй час те, чого я добивався. Там я, як чесний майстер, продавав споживачам смачну iжу й кориснi думки. Тепер я не пишу роману. Я пишу мемуари. Згадую певний шматок життя, що менi вiн дорогий, i пишу про нього. Я не боюсь, що мiй читач почне нудьгувати або йому не сподобаеться усмiшка героiнi. Коли б я писав роману, я за цим стежив би i менi не тяжко було б смикати героiв за ниточки, сидячи за сценою. Однаково – героiв видумано, героi безсловеснi для iхнього автора, i вiн може ними керувати. Інша справа тепер. Я пишу насамперед для себе, i менi все цiкаве. Я, може, не хочу показувати красивоi, витонченоi будiвлi, а хочу так дати матерiал, щоб у кожного читача вирiс в уявi свiй окремий будинок художнього впливу. Той, кому тяжко буде прочитати до кiнця, може вiдкласти книжку. Я не ображусь так, як образився б романiст. Значить, iще не час йому читати моi мемуари. Я, лежачи в могилi, можу почекати ще сотню-другу рокiв.
Свою власну характеристику я почну з того моменту, коли я складаю конституцiю, що iй пiдлягав би я сам, керуючи художньою роботою на кiнофабрицi. Складати для себе закони – неприемна рiч. Добре було Мойсеевi одержати iх на горi. Я iх проглядав i зробив висновок, що вони лише формулювали те, що вже iснувало тодi на землi. Цi закони були в мозкових клiтинах людей. Вони тисячолiття переливалися з кров'ю по жилах. Їх породила в головi перша ж проллята кров i перший передсмертний зойк.
Я забув вiдзначити, що я сиджу на березi моря. Купатися – холодно, та я вiдчуваю екзальтацiю й вiд морських пахощiв. А пахне море, треба сказати, знаменито. По-перше – гнилою морською травою, йодом, гiркою сiллю, холодним ефiром. Солодка млость ефiру особливо п'янить. Тiло застигае в нiрванi, нiби отруене морською диявольщиною. Здаеться, що тiло не може вже знати болю й нiвечення. Лежу на камiнцях, обнiмаю всi краi, слухаю, вдихаю в себе берегову гниль.
Як аргонавти в давнину,
Покинемо свiй дiм.
Ту-тум, ту-тум! Ту-тум, ту-тум!
За руном золотим.
Я спiваю, бо я радий. Нiхто мене тут не бачить, як я, утiкши з фабрики, роблю скрижалi. Небо не встеляють оболоки, грiм не б'е на мiй затишний берег, i вся природа тихо допомагае. Я кидаю камiнець у воду – вiн пiдскакуе на водi й тоне. Мене кличе заобрiйна синь. Я бачу, як камiнець опускаеться щораз нижче й нижче в глибiнь моря. Нiби одразу бiля берега море не мае дна. Я нахиляюся до води i мовби торкаюсь рукою до холодного чола нареченоi, до ii холодноi шиi. І як було всiм зрозумiти, що в мене одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав, мабуть, i тодi, коли не вмiв ще говорити. Наречена, що для неi я жив цiле життя, iй присвятив сталеву шпагу й за неi пiдставляв пiд мечi важкий щит. Сiмдесят рокiв стою я на землi, пройшли передi мною поколiння чужих i рiдних людей, i всiм я з гордiстю дивився в вiчi, боронячи життя й честь моеi нареченоi. Їi коси, як струменi, розлились по землi, ii руки, як благословення, лягли на поля, ii серце палае, як серце землi, посилаючи жагучу кров на новi й новi шляхи. Для неi я був смiливий i впертий, заради неi я хотiв бути в першiй лавi бiйцiв – бiйцiв за ii розквiтання. Для неi я полюбив море, поставив на гербi якiр, залiзний важкий якiр, що його приймають усi моря свiту, i колишеться над ним могутнiй корабель. Культура нацii – звуть ii.
Уявiть собi юнака – невисокого i стрункого, з сiрими очима i енергiйним ротом, погляд насмiшкуватий i впертий, руки, що люблять доторкнутись до забороненого й вiдчути приемнiсть там, де страшно. Руки, що люблять жiнок i iхне тiло, люблять парус i гвинтiвку, а iнодi полишають те й iнше для любовного вiрша. Людина без iдеалiв, бо не знае авторитетiв, без ворогiв, бо вважае, що друг i ворог – два обличчя одного тiла, егоiст, бо не знае нiкого не егоiста, цинiк, бо так називають людей з iхнiми думками, працiвник i ледар в один час, бо думае, що людина працюе для лiнi й лiнуеться для того, щоб працювати. Цi вiдомостi трохи показують характер нового редактора. Та хай вони лише пояснюють його поведiнку в цих мемуарах, де розум староi людини хоче переформувати клiтини своiх сiмдесяти рокiв на молодий лад. Інодi йому щастить, i його молоде «я» рухае думку. Інодi крiзь молодiсть проглядае спокiйна досвiдченiсть життьового шляху i спокiйнi бiлi поля висот. Приймiть те й iнше, як приймаете ви природу, що молодiе й старiе разом, приймiть, як море, що молоде е завжди через свою старiсть. Хай у вас лишиться дотик думок i тодi, коли вiтер рознесе прах i хтось виросте з вiчноi матерii.
Я сидiв над морем i раптом оглядiвся, де я е. Позбирав свою конституцiю з камiнцiв, по яких розвiяв ii вiтер, пiшов переплигувати з каменя на камiнь, подерся по горi й перебрiв бур'яни.
Директор ходив, похитуючись i припадаючи то на одну, то на другу ногу, як моряк, – до речi, вiн i був колись моряком. Його корабель плавав лише в одному морi, бо, коли вiн служив у флотi, саме була вiйна, вихiд в iншi моря охороняли турки, i iхнiй крейсер «Ісмет» навiвав жах i збуджував панiку у флотi. Несподiвано з'являючись, вiн, як демон, налiтав на туманнi береги i громив важкими набоями далекi поля й форти. Матрос малював собi велетенського командира невловимого крейсера. Залiзнi руки турка гнули залiзнi перила, коли вiн настирливо вдивлявся в горизонт, ведучи закованого в панцир гiганта. Щохвилi «Ісмет» мiг полетiти вiд мiни в повiтря, та заворожив його командир – колосальний велет.
Матрос ненавидiв його, як смерть i тайну. Нiч кругом стерегла проклятого хижака, а мiни хиталися в водi пiд хвилею, i об них торкалася риба, зневажаючи смерть. Тодi вибирали темну нiч, темну, як кава з матроського пайка. З кожного корабля йшло в чергу кiлька матросiв. Бралося нiкудишнього старого пароплава i його вантажилося мiнами. Збiрна команда без трапа, просто з берега плигала на борт цього брудного гробовища й вiдпливала в море розставляти мiни. Цю операцiю робилося в тих мiсцях, де мав звичку ходити ворог. Але спитайте в матроса, яка капризна рiч плавуча мiна, особливо вночi, коли треба поспiшати i плисти далi, треба повернутися й додому, доки не вдарив по морю меч сонця й не накрив ворожий пострiл. Дуже капризна рiч плавуча мiна, – кажуть матроси, i вони мають цiлковиту рацiю, бо ще нi разу не повернувся поганий пароплав, якого не шкода, до своiх берегiв. Мiни лежать на палубi й у трюмi, вогню запалювати не можна, блоками опускають iх у морську дорогу, вони непевнi. Бувало, що зiпсуеться на мiнi ударник або вчиниться хiмiчна реакцiя в гримучiм живiм срiблi капсуля. Вiзьмуть розриватися тодi мiни на пароплавi. Феерична картина, що на неi пiсля першого ж вибуху вже нiкому дивитись. А то ще – поставивши мiну, забудеш шлях i на неi ж повернешся. Проклятий «Ісмет» раптом ударить пароплав прожектором i не зведе його вбiк, доки примiриться наводчик. Погасне прожектор несподiвано, як i з'явився. Будуть красиво рватися мiни на пароплавi вiд набоiв крейсера. Розставляти мiни – вiрна смерть для матроса.
Матрос це знае й матрос зневажливо свище. Вiн почувае пiд ногою хистку палубу судна, i йому не треба твердiшоi опори. Вiн може й умерти, та треба ще подумати, чи варт. Матрос перед смертю вiдпрошуеться на берег. Твердий камiнь естакади, брук на вулицях i лiхтар, що бiля нього починаеться й кiнчаеться матроська любов, народжують йому прекрасну думку про матiр i коня Савку. Матрос знову зневажливо свище. Але цей свист – чуете? – мае в собi мало певностi. Вiн ховае страх i тамуе дрижу. Матрос боiться, як кожна жива iстота.
Негайно ж вiн шукае грошей i шукае жiнки, щоб затулити в своему ротi крик смертi ii устами. Вiн, як божевiльний, стискае жiнку, i вона, злякавшися, вириваеться з його обiймiв, тiкае геть, зникае в пiтьмi. А матрос iтиме вiд лiхтаря до лiхтаря. Йому залишилася година стояти на твердiй землi й жити. Вiн пливе вiд лiхтаря до лiхтаря. Заходить до потайного салуну i дзвонить кулаком у дверi. Йому ще лишилася година життя. Вiн п'е якусь пахучу рiдину, молочно-бiлу, розведену водою. Затуляе носа, щоб не занудило його вiд запаху одеколону, що вiн його п'е. (Горiлки немае – вiйна.) Методично ламае стiльцi, продавлюе пальцем столи, плюе на долiвку й пробуе розвеселитись пiснею. А час iде. А пароплав гуде. Вимагае денатурату. Зляканий хазяiн приносить його з усiма приладдями до пиття: фiльтром, хлiбом, цукром i водою. Але матрос розбивае фiльтр, топче хлiб i нехтуе цукром. Просто в горлянку виливае вiн пiвпляшки. Часами йому здаеться, що вiн уже на тiм свiтi. Уперто натягае на лоба шапку. Губить помалу свiдомiсть i чуе, як скажено працюе серце. Зовсiм не вiдчувае рота й носа. Валиться на долiвку й лишаеться на нiй.
Матроса витягають iз салуну недбайливо, як пса. Його волочать за ноги. На бруковi кидають i розбiгаються в рiзнi боки. Матрос лежить, його трясе, вiн уже бачить десятий фантастичний сон, вiн мучиться неймовiрно, бо кожен раз виривають кишки з тiла. Тут його знаходить патруль, читае на шапцi адресу й волоче на корабель. Тиждень матрос у кубрику бореться з нереальною смертю й реальним доктором. Нарештi одужуе. І тодi дiзнаеться, що пароплав, на якому вiн мав повезти мiни, щасливо полетiв у повiтря бiля турецьких берегiв.
Вiдтодi матрос ненавидить спирт. А коли йому треба пити, затуляе носа й цiдить у рот по краплинi. Це в нього е й тепер, я спостерiг одного разу й послухав його оповiдання про денатурат.
Як аргонавти в давнину,
Покинемо свiй дiм.
Ту-тум, ту-тум. Ту-тум, ту-тум!
За руном золотим… —
спiваю я, повертаючись до фабрики й несучи конституцiю. Мене зустрiчае кур'ер: «Швидше до Директора!» Я поспiшаю до iдальнi, де вiн тепер сидить.
Бiля ворiт фабрики товчуться люди. Актори й авантурники, жебраки й чеснотники, жiнки, чоловiки й дiти. Вони лагiдно зазирають у вiчi всiм, хто впевнено ходить, хто твердо ставить ногу й високо несе голову: то, мабуть, хазяi, службовцi, недосяжнi режисери й всемогутнi помiчники режисерiв. Тут вони товпляться з ранку до вечора.
Їдальня мiститься в бруднiй кiмнатi, де стiни запливли парою й салом, столи покрито з минулого року папером, так вiн i лежить. Перед дверима стоiть напiвгола жебрачка, яка нiчого не просить, а тiльки топчеться по своiй одежинi й сумно сповiщае кожному: «Конвертiв бiльш немае». В холодну пору мухи сидять на стелi й облiпили електричний шнур, на якому висить лампа. Шнур зовсiм чорний i дивно кострубатий. Мухи сидять i по однiй умирають, сиплються на стiл i на похиленi голови. В жарку пору – вони лiтають i пустують, грацiозно сiдають на хлiб i на руки, злiтаються до стелi, роблять мертвi петлi i лiзуть до рота й до носа. Ми, лагiдно посмiхаючись, невпинно женемо iх i не хочемо дiлити з ними нашоi трапези. Нам навiть дивно – як може бути iдальня без мух? До цього ще – пси. Невiдомо, кого бiльше завсiди в iдальнi: людей за столами чи псiв пiд столами. Кожен спiвробiтник мае свого улюбленця. Деякi – двох i бiльше. Пси гуляють, жирують, плодяться й поповнюють iдальню щенятами, блохами й нудним запахом. Директор сидить окремо й iсть так швидко, нiби в нього в руцi двi ложки. Я сiдаю бiля нього й розкладаю на столi конституцiю. Я йому голосно читаю, а вiн мовчки iсть. Подають другу страву. Директор дае шматок м'яса котовi, що сидить поблизу. Це матроська звичка – любити тварин. Одразу котовi ще перепадае кiлька шматкiв м'яса вiд людей, що сидять навкруги: таемна думка, що на них таким чином зверне Директор увагу. Така увага нi до чого, але людям приемно навiть погладити ту тварину, до якоi торкалось начальство. «Як аргонавти в давнину», – спiваю я сам до себе, закiнчивши читати пункти, навiянi морем. І другу страву вже з'iдено. Директор мовчки думае. Пам'ять у нього гарна – кожне слово в головi.
– Роботи багато, – каже вiн, коли ми виходимо з iдальнi, – тiльки розбалувались вони всi. Халтуру розводять.
Я не можу говорити – менi не дае авторське задоволення. Мого проекта блискуче прийнято.
– Ти, може, думаеш, що в рукавичках працюватимеш? – каже вiн далi.
Ми заходимо до зали переглядiв, провадячи далi розмову. Це – невелика кiмната, в якiй, певно, завiсився не один бiдолаха, бо й тепер вона навiвае думки про самогубство. Вона з тих кiмнат, до яких нудно заходити й радiсно виходити. Стiльцiв немае. Двi-три лави стоять на бруднiй долiвцi. В кутку пiч, що нiколи не топиться. Ми сiдаемо.
– Лiнii я одразу не братиму, – кажу я тихо, – бо тут, де справа торкаеться творчостi, я не можу замiнити собою всiх творцiв фiльму. Я хочу заслужити в них повагу й авторитет.
Механiк за стiною пускае апарата. Апарат деренчить i шумить, заглушаючи розмову. На екранi миготять шматки чергових знiмань якоiсь режисерськоi групи. Директор робить зауваження про роботу оператора, хтось позад нас це нотуе. Я мовчу, дивлячись на екран. Я вступаю до смуги повсякденних iнтересiв, приiздiв на фабрику ранком, переглядiв, розмов, директив, сварок, монтажiв – усього того, з чого складаеться цiле наше життя, коли викреслити з нього недiлi та весни.
V
– Любий Сев, – хочеться менi почати, – нарештi й про вас iтиме мова. У мене на стiнi висить портрет – ваш дiд у бiлiй полотнянiй сорочцi й в полотняних штанях, босий i без шапки. Вiн стоiть у садку, спираючись на палицю. Йому не менше дев'яноста. Але вiн стоiть так, як ви стояли колись у Мiстi, у нього буйне волосся й рiвнi плечi. Вiн з однаковою гордiстю стоятиме серед велетенських машин, вiн стоятиме на палубi океанського корабля, що йде в невiдомi краiни, вiн стоятиме з однаковою гордiстю й серед немiряного степу, спираючись на палицю. Бо в ньому е одвiчне обличчя Людини, суворi риси завойовника, серце мандрiвника i творця.
– Любий Сев, – кортить менi казати, – я пам'ятаю й досi ваше сприймання життя. Жiнку треба вмiти понести на руках. Не боятися нiколи помилок, бо той, хто боiться, швидко старiе, i в нього холоне голова. Йому годi шукати повноти життя, йому досить тоi молодостi, що залишилася в нього позаду, а тоi молодостi, що е попереду й е навкруги, – вiн не бачить.
– Любий Сев, – хочеться менi казати ще далi, але я стримую себе й переводжу думку на iнше. Менi не личить користатися прийомами романiста, щоб прив'язати увагу читача. Романiст обов'язково вже повiдомив би, що «Ісмет» у нього буде дiяти ще раз, що дванадцять весел матиме шлюпка, яка привезе до берега турецького мiнiстра. Вiн побожився б, що герой не любитиме балерини, i потiм показав би протилежне. Я цього не зроблю, хоч i кортить менi сказати кiлька таемниць i кiлька фраз, що iх можна рiзно розумiти. Замiсть цього я просто перейду до дальших сторiнок розповiдi, щоб продовжити обiцянi мемуари староi людини, яка, проте, вважае себе здатною жити iще пiвсотнi рокiв.
Менi неприемно, що я написав останнi слова фрази. Але тому, що я iх подумав, я не маю права таiти. Чи ж не обiцяв я казати тiльки правду?
Мое перебування в Мiстi вступало до новоi фази. Менi сьогоднi сказали, що приiхав Сев. Я його не бачив. Художник Сев – мiй перший друг. Прийшовши режисером до кiно, вiн поставив невеличку комедiю й блискуче провалився. За це вiн дозволив собi вiдпустку на кiлька мiсяцiв. Тепер вiн знову повернувся до Мiста й буде ставити ще одну картину.
Я виходив схiдцями на третiй поверх готелю. Горiли електричнi лампи. Був вечiр, що не вiщував менi нiчого особливого, нiяких подiй. Весело пiдскакуючи, я майже вибiг нагору й там раптом зупинився, пригадуючи, до кого йду.
– До високого режисера, – вiдповiв я сам собi, поновлюючи рух по паркету коридорiв третього поверху. Ми умовилися з ним порозмовляти увечерi про сценарiй – той, що вiн почав ставити. Отже, я йшов, як веселий журавель. Моя печiнка почувала себе добре, i жовч не виливалась, куди iй не треба. Я був розiгрiтий, як вiск, своiми планами, майбутнiми успiхами, романтичнiстю натури, тишею коридора, вiдбиток чужих пальцiв залишився б на моiй шкiрi, коли б хтось спробував узяти мене за руку.
Постукав до кiмнати. Тиша. Ще постукав. Двое голосiв – жiночий i чоловiчий – вiдповiли разом: «Можна». Я переступив порiг кiмнати й одразу нiкого не побачив. Праворуч пiд стiною на столi стояла лампа з абажуром i темною матерiею на ньому. Вiд цього вся кiмната була темною, задушливою i чужою, як вулиця незнайомого мiста. Крiзь одчиненi вiкна долiтала музика ресторану, перериваючись i глухнучи, коли там раптом зачиняли дверi. Потiм знов лунала, вирвавшись в щiлину. Пахощi жiнки примусили мене глибше зiтхнути, набираючи повiтря.
– Добривечiр, – сказав я.
Менi вiдповiли не зразу, певно, чекаючи когось iншого замiсть мене. Хтось бiля вiкна палив цигарку, i вогник ii раптом збiльшився, зробивши потiм у темрявi траекторiю яскравоi зiрки. З лiжка до мене озвався високий режисер:
– Засвiтiть, будь ласка, горiшне свiтло.
Я повернувся до дверей i, доки намацував рукою вимикач, подумав, що я прийшов невчасно й менi краще пiти, не перешкоджаючи людям заповняти вечiрнiй присмерк розмовами. Пахощi жiнки знову долинули до мене. Я запалив свiтло.
Високий режисер лежав на лiжковi, що стояло лiворуч, упирався головою в стiну й ноги звiсив на долiвку. Бiля вiкна сидiла жiнка – бiлоголова, стрижена, в англiйськiй блузцi, поклавши довгi ноги на стiлець перед собою. Вона палила, дмухаючи в вiкно, i ледве подивилася на мене.
Режисер одразу скочив з лiжка й простяг руку. «Дуже радий бачити. Уже гадав, що не прийдете. Сiдайте, будь ласка, знiмайте вашу куртку й почувайте себе вiльно».
Я роздягатися вiдмовився.
– Дякую, – сказав я, – але ми сьогоднi, здаеться, не встигнемо поговорити, я ще маю побачення з моiм товаришем, що вчора приiхав до Мiста.
– Із Севом? – запитала жiнка.
– Дозвольте вас познайомити, – заметушився високий режисер, – це, так би мовити, мое начальство з фабрики – редактор, а це моя приятелька й землячка.
Землячка, не встаючи з мiсця, простягла менi руку. Я ii взяв – безвольну, трохи холодну й гладеньку. Жiнка менi рiшуче не сподобалась. Менi стало чомусь досадно.
– З Севом, – вiдповiв я, – а ви його хiба знаете?
– Я Сева знаю, – жiнка викинула у вiкно сигарету i встала з стiльця, – учора мене ось вiн познайомив.
Вона почала ходити по хатi. Я одразу став забувати свое незадоволення. З нею менi захотiлося погуляти по вулицях, мiцно притиснувши до себе ii лiкоть. Вона трималася так, нiби iй шлейф несли пажi. Розмовляючи з високим режисером, я вiдчував на собi погляд, крайки моiх вух червонiли.
– До побачення, – закiнчив я розмову, – завтра умовимось. До побачення, товаришко. – Я вийшов з кiмнати, почувши за собою, коли зачиняв дверi: «Хочете чаю, Тайах?» Це мене вразило, i я навiть не в той бiк коридора вiдразу повернув. Потiм я почав згадувати, перебираючи прiзвища й знайомих. Замислившись, я набрiв на Сева, що мешкав за кiлька номерiв далi в коридорi i виходив кудись iз своеi кiмнати.
– Сев, Сев, – закричав я, – ви це чи не ви?
