скачать книгу бесплатно
Байгород
Юрiй Яновський
Ми, байгородцi, нiколи не любили тимчасовоi влади, себто всiх тих, що, зайшовши у гостi, хотiли покласти на нас своi носилки i повiсити на нашу вiшалку шинелю i кобуру нагана. Нi, iм доводилось у нас спати в переднiй, не знаючи, хто iх збудить ранком. А згадуючи, що ми – мiсто величеньке, звише пiвсотнi тисяч, легко поставити крапку: так, кожна така влада мала з нами клопiт. Ми знаемо, що наше мiсто, розлiгшися на рiчцi головою до сходу, подiбне до прекрасноi дiвчини, що потягаеться ранком на дiвочiй постелi, розметавши ковдру i затуляючи очi руками вiд свiтла. Непорядок у кiмнатi, неприбрано, а дiвчина не встае собi, засинае, пiдклавши руку пiд рожеву щоку. Так мiсто ранком завиваеться в пару з млинiв, в дим i в тумани, що iх нажене вiтер зi степу.
Юрiй Яновський
Байгород
1
Вона, ваша молодiсть, довгая странниця: за степами, за вежами далекими «растЪкашеться мыслiю по древу, сЪрымь вьлкомь по земли, сизымь орьломь подь облакы». Безнастанний юнацький гул, веселий i тривожний, тремтить, як папороть. Першi оази виростають у пустелях розуму. Думок струменi – чистi й прозорi, як гiрний хрусталь, поять верблюдiв i лицарiв. Не чуеш кiнця своеi сили, юначе.
Ех, молодосте буйна!..
Ось вони тут, перед нею, цi речi. Минула вже давно та весна, пройшло за весною лiто й згорiло; i чимало iнших лiт виростало на тiй землi, щоб пов'янути, квiтло, щоб одквiтнути, i жило, щоб iзгинути. Речi зосталися, iх обв'язала ниткою тремтяча рука, вони лежать сиротливо у темному кутку, зберiгаючи на собi минулi дотики, а все прийдешне переходить в минуле. Хiба кладе трохи жовтоi затхлостi на фотографiчну картку дiвчини та на гравюру з «Дон-Кiхота Ламанчського»[1 - Можливо, йдеться про найбiльш вiдомi iлюстрацii до книги М. де Сервантеса Сааведри, якi написав Густав Доре (6.01.1832, Страсбург, Францiя – 23.01.1883, Париж). Цей майстер володiв iдеальною технiкою гравюри на деревi, що виявилася також при оформленнi видань «Пекла» Данте (1861) та Бiблii (1866). У текстi Яновського його картина постае кодом «кiхотизму» як трагiчного свiтовiдчуття, що актуалiзуеться в «переходову добу» (див: Унамуно М. де. О трагическом чувстве жизни / пер. с исп., вступ, ст. и коммент. Е. В. Га-раджа. – К.: Символ, 1996. – 416 с; Белая Г. Дон Кихоты 20-х годов: «Перевал» и судьба его идей. – М.: Сов. писатель, 1989. – 400 с; Хоменко Г. Танатологiчний проект 1920-х в аспектi негативноi алхiмii // Вiд бароко до постмодерну: Збiрник праць кафедри украiнськоi та свiтовоi лiтератури [Харкiвського нацiонального педагогiчного унiверситету iм. Г. С Сковороди]. – X.: Майдан, 2008. – Т. VI. – С 156-182).], де той стереже зброю на постоялiм дворi, перед посвятою в лицарi, i не бачить, що зброя ця – сiдла й ослячi шлеi. Недогарок восковоi свiчки надгризли трохи мишi, шматок шовкового чорного прапора з рештками лозунга «хiя – мать» – припав пилом, наче, залишивши на собi незрозумiлi слова, не надiеться нiколи пiднестися в повiтря. Ще старомодна жiноча рукавичка з невеличкоi руки – вiдгонить контрдансами й ритурнелями.
Ми дiзнаемося з iсторii, що прапор такий ще пiднiмався i маяв на сотнi верст, як крило ворона. Його носив потiм талановитий Махно. Його було окутано пiснею, як туманом, «яблучко» ревло за ним у мiднi груди, i вiд свисту сiдали конi, поводячи гострими вухами. Але напису на ньому не було. Рука, що хотiла написати, звична була до коня й нагана, i ручка ламалася в мозолявих пальцях. Ми дiзнаемося, що прапор потiм пiдняв високо Махно.
Шоста рiч мало кого зацiкавить. Звичайна пом'ята бинда з iржавими плямами. Ми знаемо, що iржi де взятися на биндi, – це кров, що змiнила колiр вiд давностi.
Вiдчувати фарби життя – головне. Щоб не було воно стежкою в темному лiсi, де вiти придорожнi б'ють по очах, де туман i пахуча гниль. Ставало б воно запашною долиною, що лежить широко й далеко вiд сходу й до заходу. Перед кiнцем захочеш оглянути його – розгульне i солодке, зiтхаючи оглянешся на свою молодiсть, i лежатиме вона перед тобою у всiй красi.
2
Ми, байгородцi, нiколи не любили тимчасовоi влади, себто всiх тих, що, зайшовши у гостi, хотiли покласти на нас своi носилки i повiсити на нашу вiшалку шинелю i кобуру нагана. Нi, iм доводилось у нас спати в переднiй, не знаючи, хто iх збудить ранком. А згадуючи, що ми – мiсто величеньке, звише пiвсотнi тисяч, легко поставити крапку: так, кожна така влада мала з нами клопiт.
Ми знаемо, що наше мiсто, розлiгшися на рiчцi головою до сходу, подiбне до прекрасноi дiвчини, що потягаеться ранком на дiвочiй постелi, розметавши ковдру i затуляючи очi руками вiд свiтла. Непорядок у кiмнатi, неприбрано, а дiвчина не встае собi, засинае, пiдклавши руку пiд рожеву щоку. Так мiсто ранком завиваеться в пару з млинiв, в дим i в тумани, що iх нажене вiтер зi степу.
Дiвчина, що про неi згадуватиметься далi, була з Байгорода. Коли захочете вiдшукати ii, аби переконатися в тiй правдi – ii вам оповiдатимуть, ви згадайте тiльки: дiвчина живе в Байгородi, що нiжиться й зараз на обох боках рiки. Вона покаже вам усе, що залишилось, i усмiхнеться до вас тепло, як колись, коли стояла в борнi.
Може, ви думаете, що дiвчина носила рейтузи або з одрiзаною косою вiялася по мiстi, наче темний одiрвиголова – не чоловiк i не жiнка, бо нащо жiнцi лiзти в мужчини? Помиляетесь, наша землячка ходила тихо, чорна коса одтягувала ii голову трохи назад, i це надавало iй погордого вигляду. Вона знала, що краса дiвчини в тiм, що ii вiдрiзняе вiд iншого полу, i залишалася завжди павою, не надiваючи воронячого пiр'я. Їi очi… але ми надто захопилися нашою героiнею. Продовжуватимемо про Байгород.
Подii ще не розгорнулися до кiнця. Наче чоловiк замiрився рукою на осине гнiздо. Зараз ось вони вилетять гуртом – кiлька тисяч вiдважних лицарiв i смердiв. Секундами лише вимiряють час для повiтряноi атаки, що ii ви враз чуете в бойових фанфарах розлютованого гнiзда. Не махайте вже руками, не рвiть на собi одежi в розпачi та печалi, не тiкайте слiпо, б'ючися головою об придорожне дерево – вам немае порятунку, ви кiнчена людина. По-перше – небо замигтить нестерпним болем, наче сонце почне витрушувати на вас усi колючки, якi тiльки в нього е. Потемнiе в очах несподiвано, пiт холодний пройме вас до нiг, затруситесь ви i впадете на землю.
Можна порадити: йдучи на ос, майте пiд руками воду. Коли чоловiка жалять оси, вiн тiкае до води i, залiзши пiд неi, порпаеться руками в болотi, щоб його вода не виносила. Ми вагаемось: iз чим порiвняти це бажання води? Хiба що, коли вийти iз Байгорода в степ i покружляти без води довгий, по-степовому довгий день, так, щоб вiддавати в молитвах Боговi усе життя за кружку води i – тодi ж у степу найти чудо. Серед широчезного, як у снi бувае, яшмового степу ляже перед вами озерце. Наче налив хтось живого срiбла на рiвнину i от-от згорне його долонею геть, вiдкрие зелень i траву, i тiльки здасться вам, що тут було нiби озеро. Холодний, як сталь, струмок б'еться в жару i холод з-пiд землi, завмирае бiля корiння верби, розливаеться по холоднiй водi озера, де на вiдбитковi синього степового неба хилитаються високi трави…
Яка насолода пити таку воду!
Зараз Маруся стоiть з ешелоном у Байгородi. Вона недавно приiхала i зараз поповнюе щодня своi сили. Нiччю не одна гармошка переходить мiсто, простуючи до вокзалу, i тягне одну таку довгу ноту, що здаеться – край гармошцi. Це вступ до «яблучка». А далi:
О-у-i-ах, яблучко,
Да куда котiшся?!
До Марусi в ешелон
Подработаться!..
Завмирае одне «яблучко», починаеться друге – Маруся поповнюе лави. Кажуть, що чорний прапор у неi з чистого шовку i називаеться: «Анархiя – мать порядка».
Це Маруся замахнулася рукою на Байгород. Не рвiть на собi одежi з розпачу та печалi. Де та вода, що в неi можна заховатися вiд осиного гнiзда?
Зараз тихо й спокiйно. Лише кине хтось iнодi гранату за мiстом для проби. По дворах без перерви стрiляють. Кулi летять над порожнiми вулицями зi свистами i без свисту – наче хтось камiнцi пускае по залiзному даху. Не бойовi це пострiли – так собi, це байгородцi перевiряють порох у порохiвницях. Нiкому не дивно й не лячно, всi сплять спокiйно.
Мiсто без влади. Пройдiть ви вiд вокзалу до Балки, вiд Балки до Ярмарочноi площi i еврейського гробовища – наче пустелею ступатиме нога, у кожнiм дворi клацатиме затвор, i невидима мушка пройдеться по вас. А ви не бiйтеся, коли свiй.
Пiслязавтра все почнеться з сонцем i розгорнеться в героiчну картину. Без дороги, без прапора, ясним весняним ранком Байгород пiде на ворога. Вiн немилосердно поливатиме своi затишнi вулицi, падаючи вiд ран, i дивним мереживом висiтиме над ним весняне небо.
Тяжко сказати про сили, що цим рухатимуть. Ми люди зацiкавленi – самi ми тодi вихлюпували з себе кров на славну землю Байгорода. Тяжко назвати почуття, що е в нас до кожного каменя на землi нашого дитинства. Це не любов, нi. Ви пам'ятаете про камiнь, що йому викладали своi першi болi й радостi? Ви ще не вмiли ходити, вашi руки з одчаем i надiею обнiмали землю й камiнь. Вiн вивчив вас ходити, теплi боки пiдставляючи пiд вашi руки i приймаючи на себе дитячi сльози – радiснi, печальнi й солонi. Вiн ваш навчитель терплячий i щирий – цей камiнь вашого дитинства. Вiн дав вам найбiльшого щастя в людськiм життi – ходити. Вiн навчив вас, знаючи, що ви пiдете вiд нього i пройдете в кiнець свое життя. Ну, й як вам назвати це почуття до каменя на землi – до Байгорода?
Завтра буде добрий день. Марусин ешелон прокинеться рано i вмиеться лапою, як поганий кiт. В салон-вагонi заворушиться занавiска, i сонний анархiст вигляне на перон. Потiм хтось крикне хазяйським покриком. Теплушки вiдчиняться. Колiщатка дверей утворять дружний хор, i перон вiдразу наповниться смiливими браттями-анархiстами й бандитами. Вони всi зберуться до вагона, де роздаватимуть iжу. Вилаштуються, полаються, поборюкаються i поб'ються трохи солоними огiрками. Так почнеться завтра день.
Маруся вийде трохи згодом. Наче вороняча зграя обсяде перон. Їi джура – рябий i чубатий – крикне про «струнко». Маруся проходитиме перон, i за нею пiвколом будуть сунути браття-розбiйники.
Малого зросту, опецькувата, з великими зеленими очима – вона е взiрець похiтливоi жiнки. Мускулястi ноги ii ось-ось наче розiрвуть штани-галiфе. Френч, начеб i великий розмiром, сидить, як гумовий. Вiд кожного кроку ii груди тремтять. Де вона випаслась, така повнокровна самка?
Вона знае добре мiсто, бо стоiть у Байгородi тиждень. Щодня вона посилае одного чи другого свого помiчника у мiсто по контрибуцiю. Гуркотить по головнiй вулицi грузовик, зупиняеться коло лавок i пекарень. Переляканi прикажчики винесуть все, що тiльки е. Пекарнi – хлiб, ковбаснi – шинку, масло i сир, мануфактурнi – сукно i шовк, i iншi – чоботи.
Навкруги стоiмо ми, байгородцi, i дивимось мовчки. Нам досадно та боляче. Все це належить нам – ми його реквiзували i записали в фонд Республiки. Маруся, прийшовши, дозволила торгувати, i ми бачимо тепер, як швидко розтiкаеться на всi боки добро.
Десь за сотню кiлометрiв вiд нас б'еться золотий погон iз червоним прапором. Ми терпляче чекаемо. Ми поiмо й годуемо всiх гiнцiв з тоi сторони, що привозять нам вiдгуки i печаль. Не можемо ми зараз дати Марусi по шапцi – ще не час, не виповнився ще наш келих.
Завтра Маруся, кажемо, пройде перон, зайде до вокзалу i вийде на той бiк його до автомобiля. Чотири цигани замруть бiля двох кулеметiв, ледве вона вийде. Сяде в авто, за нею наб'еться туди цiла банда. Наче гора людей iде. Авто помчить до заводу, де збираеться цвiт Байгорода.
Зайва рiч пiдкреслювати склад справжнiх байгородцiв. Це, звичайно, робiтники, люди околиць i гетто. Вони люблять свое мiсто, рiчку i заводи; прив'язанi на все життя до нього, вони знають його, як своi мозолi. В той час як буржуазiя вiдкупатиметься вiд Марусi грiшми, вони зберуться на товариську розмову.
Величезнi корпуси заводу мовчать, i не чути життя в них. Як же боляче стояти й гладити холодну машину-матiр! Або заглядати в закутки, примiряти гарячим розумом усе, з бiллю опускати руки – несила! Хоч би одна трансмiсiя раптом закрутилась та погнала паси. Та ба!
Автомобiль пiд'iде в розгарi балачок. Стане коло ворiт i зареве сиреною. Маруся ввiйде до двору i пiднiметься схiдцями до зали (колишня iдальня) i, залишивши своiх анархiстiв коло дверей, сама зайде досередини.
Одразу почнеться гамiр i крик. Усi повскакують iз мiсць. Стиснуть кулаки. А Маруся пiде крiзь усю залу до столу президii, стане збоку мовчки i мовчки також – вийме з-за пояса два нагани. Покладе iх на стiл перед двотисячним натовпом. Все вщухне.
Потiм хтось один вискоче на стiлець. Закричить полохливо, зблiдши до краю. Цей крик пiдхоплять iншi. Ще iншi. Вся зала крикне:
– Геть бандитiв! До стiнки Марусю!
Закусить собi губу Маруся. Заграють зеленi очi. І стоятиме вона мовчки – смiлива жiнка.
Байгородцi, далi менi сором оповiдати. Залишити ж так i не розповiсти, тодi буде незрозумiлим наше геройство потiм. Ми червонiемо, коли нам доводиться згадувати, як ми тiкали тодi з зали. Наберiмося ж твердостi, бо я не можу не оповiсти.
Маруся виклично дивитиметься на всiх. Вона стоятиме непохитно, чекаючи можливостi – справдити своi вчинки. Вона чекатиме довго. Потiм вона схопить обидва нагани i почне стрiляти поверх натовпу, поверх натовпу. Щось приказуватиме i зовсiм аж заплющить очi.
За цi двi хвилини зала стане порожньою. Ой, як соромно буде нам потiм! Ми винесемо всi вiкна i вирвемо з корiнням дверi, ми ревтимемо, як череда.
Анархiсти влетять досередини з гранатами. Побачивши свого командира живою, вони майже винесуть ii на руках до автомобiля. Автомобiль рушить знову на вокзал.
Не встигне вiн проiхати усiх заводських будiвель, як з вiкна вигляне голова байгородця. Цей останнiй простягне руку, i один iз п'яти пострiлiв влучить Марусю в руку. Шофер пустить швидше машину, а рябий джура, стрiляючи з лiвоi руки назад, правою хотiтиме дiстати щось iз кармана Марусиного френча – зав'язати руку. Але вiн знайде там лише жiночу старомодну рукавичку, що ii не могла викинути жiнка-командир. Рукавичка полетить на брук.
Пiзно ввечерi Марусин панцерник[2 - Тут: броньовик.] разiв зо два проiдаться по головнiй вулицi Байгорода, стрiляючи на обидва боки з кулеметiв по вiкнах. Потiм i вiн заховаеться на вокзалi. Напружено йтиме нiч.
Всi цi подii вiдбудуться лише завтра.
3
«…Рыцарь даль волю своему коню идти, куда ему хотЪлось, надЪясь, что приключенiя сами встрЪчаться будуть».
М. Сервантъ «Донь-Кишоть Ламанхскiй»
Сьогоднi вечiр. Тепле блимання весняних зiр. Розпустiть скорiше своi бруньки, дерева. Наливаються вони у вас молоком i медом, незрiвнянними пахощами. Ударте в литаври, гуси, перелiтаючи нiч над Байгородом. Ну, допоможiть же iй завiтати – веснi.
Стань на вартi коло Байгорода, мiсяце: розлiгся вiн зручно, на рiчцi. Ага-ав! – як брешуть десь собаки. Жаби почали лаятись. Їхнi голоси не перестають заплiтатись у вiнки, битися об воду i дзвiнко-дзвiнко стогнати. Наче нiч не може жити без цих звукiв. Вони частина ночi; i мiсяць, що пливе в хмарах, як чудна дiрка в синiй гаптованiй плахтi неба.
Пара ходить по водi. З неi формуються дивнi примари. І доки роса впаде на холодну ще весняну землю, мiсяцевi набридне ховатися й випливати.
– Вона якась чудна жiнка. Їi очi блимають, як на небi свiтила, i дивиться вона завше крiзь вii. Щосуботи йде до церкви i, поставивши свiчку, жадiбно тулиться до одежi божих матерiв. Сухi гарячi губи наче хочуть щось iзнайти. А дома в неi горить невгасима лампадка, пахне воском i оливою. Сухi трави, чорнобривцi й мак, освячений на Спаса[3 - Ця та множина iнших точок в оповiданнi Яновського («…Сьогоднi четвер перед Великоднем»; «Пiвнiч пiд Страсну п 'ятницю тiльки що надiйшла»; «…несе зараз себе, як Великодню вербу» тощо) виконують традицiйну функцiю сакрального коду, сенс якого можна зрозумiти за книгою: Воропай О. Звичаi нашого народу: Етнографiчний нарис. Репринтне видання. – К.: Оберiг, 1991. – Т. 1; Т. 2.], – дарують хатi степовi пахощi. Дивно й чудно це менi.
Так говорить молодий юнак, блукаючи байгородськими вулицями. Веснянi подихи густiють, як молоко. Могутнi груди матерi-землi не в силi тримати його в собi i точать на трави, що вийшли i виходять весною.
– Хай би вона була старою бабою, а то лише дев'ятнадцять лiт цвiли iй квiти. Рiк лише ходить замiжньою, доглядаючи чоловiкову дитину, а тепер ось третiй мiсяць його не бачить.
Юнак зупинився.
Вона вийшла замiж наче через жалiсть: залишився чоловiк сам, дитина на руках i контужений у голову. А вона дурною жiночою любов'ю цiею занапастила свiй день.
Поле, мое поле! Мiсто мое. Ти найпрекрасна в свiтi дiвчина. Ти лежиш на затишних берегах. Бажання стискують мое серце. Твоi ноги пахнуть травою, i, впавши на твоi груди, я вiдчуваю найбiльшу насолоду в свiтi. Хай хмурять чола одвiчнi скептики – вони не здiбнi до життевих пристрастей, i зайва склянка вина молодостi згiркне i зав'яне, дiйшовши до iхнього шлунка. Синiми ралами оре нiч, падають у воду високi зорi, падають всю нiч i не можуть долетiти.
Життя – е молодiсть, труд i любов. Дайте менi посмакувати цих напоiв. Молодiсть, як дивовижний рубiн, мусить горiти на серцi. Все життя чоловiк лише шлiфуе гранi своеi молодостi. На заходi днiв вiн засяе нестерпучим блиском. І погасне. Бо другоi молодостi немае в свiтi.
Труд, як матерня рука, веде нас по стежцi. Вiн е вiрним другом молодостi. Вiн нiколи не зраджуе. У радiснiй знемозi – вiн пахтить, як дорога. Вiн отруюе серце морською водою далеких обрiiв. Труд у печалi – заспокоюе голову холодним вiтерцем. Холодно, тихо, пахне туманом, i печаль летить, не в силi стати проти двох друзiв – труда й молодостi.
Любов, вiдчуваю я ii, як дорогу, теплу долоню на головi. Вона перебирае мое волосся, лоскоче мене за вухом, нiби я якесь мале. Вона – щось таке, що пiдносить чоловiка вгору, i завмирае в нього дух, i мить вiн думае про вiчнiсть. Вона знае такi таемницi, що вiд них розриваеться серце, як стигла слива, надвое. Скiльки людей спiвало iй. А вона, пишна, сходить, сонцем iде на небо, свiтить, б'е в очi, як у глибокий колодязь пустелi. І молодiсть дзвенить, як ранковий вiтер над безконечними полями…
Думки цi не виходять з голови юнака. Довгi вулицi байгородських околиць тихо сплять. Яка наiвна ти, молодосте!
Над мiстом стояла нiч. Нiччю все здаеться чужим i примарним. Давнiй табiр купи людей – спочивае мiсто – рушiй культури i людськоi едностi. Що зiбрало цi всi будинки докупи? Хто порадив першого мандрiвника осiсти тут, одгородити себе вiд цiлого свiту i жити для себе? Тiльки степ без краю – кордон, небо просторе – закон i свята святих – труд, що заплiднюе землю. Де кiнь ямку копитом вибив, де хазяйська кров на чорнозем падала, де хазяйськi нащадки зброю кинули – росте зараз трава, колоситься жито, i перепел по ночах закликае самку.
Може, з'еднали iх гульня та бражництво? Може, прийшлий Тiмур[4 - Ідеться про Тамерлана (Темерленга) (1336, Кеш поблизу Самарканда – 19.11.1405, Отрар поблизу Чимкента), тюркського завойовника, чиi володiння простягалися вiд Індii i Росii до Середземного моря. Як вiдзначають iсторики, з допомогою пiдступностi й iнтриг Тимур захопив усю Середню Азiю й проголосив себе вiдроджувачем iмперii монголiв. Вiн вiдзначився нечуваною жорстокiстю пiд час завоювання Персii, Індii, Месопотамii та Грузii. Зруйнував усi пам'ятники Багдада. Мав на метi перетворити у полiтичний, культурний та науковий центр Самарканд, куди вивiз найбiльш талановитих людей з усього свiту. Помер пiд час походу на Китай.] побоявся сюди йти через рiку i через це – мiсце на рiцi запахло першим димом людськоi оселi? Вони сiли на землю, не думаючи про неi, торгували, воювали, кували конi своiм синам i збирали в собi цiнностi людського розуму. Це були першi мешканцi над рiкою. А потiм вигiдний шлях по рiцi, мiцнi стiни, що захищали вiд хижакiв, близькiсть «начальства», збiг капiталiв, винахiд машин. Тисячi рокiв проходили з одного людського вiку в другий, поколiння за поколiнням змiнювали мiсто, i тепер ось воно яке на рiцi.
Люди мiста знають вагу i значення працi. Безугавно з дня на день вiддають вони iй сили. Наче, здаеться, припини вони працювати – одразу стане земля, розпадуться на порох будинки, i перший друг вищирить звiрячi зуби. Безугавна праця з дня на день. Цим мiсто й вiдзначаеться вiд села. Село iнакше думае про це. Воно не мае культури великих селищ. Машина ще не вплинула на нього органiзованiстю i еднiстю. Земля, як ненажерлива iстота, забирае всi сили. Каторжний, неймовiрний труд на землi! Вiн привчае до хижацтва i чужолюбства. Гаряча пора лiта вiдiйде, сiдае на коня хазяiн землi – iхати погуляти i пошукати слабшого.
Далi буде показано анархiстськi легiони i чорний прапор, що впаде на брук. Органiзоване мiсто переможе всiх. Єднiсть i дисциплiна подолають. Ревтиме вiд дзвонiв повiтря над берегами рiки.
4
Вогники ходять по Байгороду. Поламанi тiнi метушаться по стiнах будинкiв. Прослiдкуемо за ними. У мiстi тьма. Вогники ходять групами, хвилюються, зникають, знову свiтять. Ми так що й забули, що сьогоднi четвер перед Великоднем.
Наш герой iде собi й iде. Його iм'я звичайне i аж надто просте. У Сервантеса воно звучить добре. Але герой наш iще юнак зовсiм. Вiн не може бути мудрим лицарем Ламанчi i пiдняти на своему щитi iм'я Дон-Кiхота. Вiн юнак, з якого, може, ще виросте лицар. Тому ми робимо його лише небожем славного ламанчця i даемо йому перше iм'я дядька – Кiхана. А може, це буде до деякоi мiри й присвятою. Кому ми присвячуемо героя.
Починаючи з цього мiсця, ми розкрили своi намiри. Тобi дивно, читачу? Ти морщиш чоло? Невже – скажеш ти – е це тепер? Залишивши суху матерiю передмов i пояснень, ми тепер аж починаемо оповiдати. Коли десь далi треба буде згадати пахи i безконечнi степи Байгорода, нiчнi симфонii та сюiти, жаб'ячi скрипки та гобоi, любов байгородських iсторикiв до свого мiста – звертайся до перших цих роздiлiв. Ми викидаемо прапор Ламанчi.
Отже, в дорогу!
5
– Тихий Вiтре, – сказав сам собi Кiхана, повторюючи iм'я, що дала йому Лiза, – як ти гадаеш, Тихий Вiтре?
Запитання показувало задуму. Кiхана ходив вулицями мiста в задумi. До кого адресував вiн останню фразу?
– Чи будеш ти моею жiнкою? Чи матиму я сили тебе взяти?
Безперечно, це торкалося Лiзи. Про неi одну думае зараз Кiхана, ходячи вже скiльки годин по мiстi. Вiн почувае якусь незручнiсть – ходити вночi та думати. Але героi книжок, що вiн iх перечитав, лише так i робили. Чому вiн мусив бути кращим за них? Упертiсть, упертiсть, упертiсть, коли вiн хоч трохи поважае себе!
Зрiдка окремi фрази вiн вимовляв голосно, iншi – мимрив крiзь зуби i жестикулював. Без жодних труднощiв можна викласти його думки. Тим бiльше, що читач навряд чи повiрить у таку можливiсть.
Пiвнiч пiд Страсну п'ятницю тiльки що надiйшла. Ледве коливав ii вiтер. Дзвони зрiдка бовкали похмуро й у жалобi. Наче поломенi всiх свiчок збиралися разом догори i там в одну маленьку мить набували звукових властивостей, звучали i текли.
Кiханинi кроки то були самi, то до iх долучалася хода людей, що несли свiчки з церкви додому. Рiзнобарвнi лiхтарики чудними плямами точили свiтло. Обличчя людей, знизу освiтленi, – здавалися кроткими i добрими. В такiм свiтлi, такою нiччю – Кiхана обмiркував питання дружби i любовi.
«Дружба, – думав вiн, – е вища за все на свiтi. Їi треба шукати й шукати. Їi треба випробувати сто разiв». Коли Лiза запропонувала йому дружбу, вiн прийняв це як неминуче зло. Зараз же почав iспита – захворiв. Лежав два днi, обмотавши себе компресами i стогнучи без звуку, як це роблять мужчини. Лiза прийшла першого ж дня. Вона виказала силу уваги до його хвороби, сидiла коло нього i веселим голосом щебетала про мiсто, вулицi, траву, що ледве виходила з землi. Їi розмова лунала бадьоро в кiмнатi.
– Приходь погуляти, Лiзо. Увечерi я сьогоднi вiльний, – передав вiн iй одного разу. Лiза прийшла в новенькiм капелюсi, вiд неi пашiло разом молодiстю й зрiлiстю. Жiноча зрiлiсть завше приваблюе. Вона, як стиглий плiд, здаеться витонченою й пахучою. Жовтавi вiдблиски, золотi переливи почуваються в червоних фарбах закiнченого росту: сизий налив плоду стоiть пiд тонкою шкiркою, що не мае жодноi зморшки.
Лiза принесла з собою свiжiсть i пахучiсть. Вона покружляла по кiмнатi, почуваючи, що Кiхана не зводить з неi очей, заглянула в люстерко i розповiла про дитину свого мужа. Їi вона любила. Кiхана думав, що не може бути дружби мiж ними довго, що iнше почуття неминуче прийде – на горе чи на радiсть. Надворi день хтось завiсив синьою шторою: вечiр.
На лавцi Кiхана сiв не близько i не взяв ii руки. Лiзу це здивувало. Вона присунулася до Кiхани, торкнула його руку i сказала:
– Тихий Вiтре, що ви носа повiсили?
Пiсля цього вона навiть висловила намiр поскубти його за вуха. Дружба кiнчалася. Кiхана й сам не знав, як зустрiлися iх очi. Тодi ж вони витерли губи, наче пiсля поцiлунку, i обое разом почервонiли.
Вогники свiчок ходили по мiсту. Кiхана мiж ними. Зустрiвши чоловiка, вiн машинально звертав йому з дороги. Другий раз звернув, десятий. Далi почав не звертати нiкому з дороги. Цим вiн хотiв гартувати свiй характер. Йому почали звертати або, зачепивши його плечем, просили вибачання. Вiн приймав на себе всi стусани, але йшов просто. Настрiй був чудовий: такий вiн буде i в життi.
Нараз Кiхана пiшов швидше. Вiн почув голос. Двi жiночих фiгури несли свiчки, вогники припадали до самого воску, майже погасали, знову пiднiмалися i коливалися, як живi. Свiтло слiпило очi жiнкам, вони йшли наче самi серед безлюдного поля, несли вогонь, що запалив його для всiх неврастенiчний пiп, несли з вогнем своi думки i розмовляли.
– Я не знаю, – сказала молодша, продовжуючи розмову, – чи всi вони однаковi?
– Не всi. Є сильнi… мужчини… знають… пiсля однiеi ночi… батьком дитини, – почув Кiхана розiрвану вiдповiдь старшоi. Вона трохи мимрила, говорила тихо, та й вiтер задував iй свiчку, вона свiчку обгортала й говорила, i через це не все можна було почути. Зате молодша говорила досить голосно.
– Я йшла, як на ешафот. Менi було млосно до краю. Якесь дивовижне почуття вiдчувала я в легенях, наче не стане менi повiтря. Мене нудило. Я знала, що це мусить сьогоднi прийти. Мабуть, я згадала всiх жiнок свого роду вiд матерi Єви. Я вiдчула, як вони носили дiтей в собi по гарячих пiсках пустелi, по сушi й по морю. Сьогоднi, сьогоднi! – все наче стогнало в менi. Колiна моi були холоднi, страх напав на мене, i стегнами моiх нiг проходили мурашки. Але я й жагуче чекала. Я випила вина, щоб у мене не тремтiли губи. Вiн був такий добрий, як мiй батько. Вiн цiлував мене. І з тiеi пори…
Жiнка засмiялась iстерично й важко:
– …З тiеi пори я ходжу з нерозплетеною дiвочою косою! Рiк, подумайте, рiк! Я вам сказала, але ви запевнили, що такий мiй хрест. Я не можу…
Одну свiчку задув вiтер.
– …О, коли б менi сильний юнак! Я чекаю його всi днi. Коли вiн прийде, я йому…
– Доброго вечора! – перебив Кiхана. «Чудно. Нiчого не розумiю», – сказав сам собi. Вiн упiзнав Лiзу.
6
