Аптекар

– І хочеться тобі ото дурисвітством займатися?

– Така робота. У пеклі, знаєш, кожен має своє заняття. А все ж таки робити фіґлі куди веселіше, ніж гибіти біля котлів з грішниками. За такого гріховоду-ченчика я дістану цілий місяць вільного. Займуся нарешті улюбленою справою.

– А то ж якою?

– Укладанням атласу звуків.

Відьма зиркнула на дідька спідлоба, мовби переконуючись, чи не дере з неї лаха, але чорт підняв голову до стелі і промовляв так замріяно, що не помітно було й тіні глузу:

– Еге ж, такий атлас – то неабияка цінність. Бо так, як співають птахи нині, за років двісті уже не будуть співати. І не будуть пахнути вітром таким, як зараз. І сосна так не скрипітиме, як оце зараз у тебе за хатою. І вітер не так завиватиме. І вогонь не так палахкотітиме. І дощ не так лопотітиме. І листя не так… і вода не так… і трава не так… І навіть я за двісті років матиму інший голос… І хто вийшов з листя, у листя перейде…

Відьма поклала перед ним дерев’яну коробочку з мастю, налила горілки у чарку, випила і захрумкотіла капустою, пропускаючи слова чорта повз вуха, бо той хрумкіт глушив його. Відтак зіщулилася від холоду та, коли пошкандибала до печі, щоб підкинути дрівець, а потім обернулася, то не побачила уже ані чорта, ані пляшечки з приворотним зіллям, ані коробочки з мастю, іно голос його все ще бринів, затихаючи та зникаючи.

– А мій голос давно розділили поміж себе бджоли і трави, – прошепотіла вона.

Рута постукала в двері і, не чекаючи на кректання старої, увійшла. У хаті було сизо, в печі вогонь уже пригасав і лише пихкав та сипав іскрами, а Вівдя курила люльку і замріяно дивилася на стелю, де вовтузилися павуки. Побачивши Руту, зраділа і аж закашлялася, захлинувшись димом, а коли помітила сметану, розплилася у вдоволеній усмішці. Вістка про смерть чорнокнижника викликала у неї нову хвилю кашлю, тепер уже зі сльозами, вона заметушилася та почала збиратися.

– Куди ви? – спитала Рута.

– Іду з тобою, не можна тобі самій у хаті з мерцем бути. Та ще й… – не договорила, мовби спохопившись, і, прихопивши якогось клунка, поквапилася за Рутою, не перестаючи диміти люлькою.

Цього разу дорога через ліс була така легка, що Руті здавалося, ніби вона не йде, а летить поміж деревами, кожен крок піднімав її тіло на мить у повітря і проносив легко, мов пір’їнку, попереду так само злітала й опускалася стара Вівдя, уся чортівня поховалася, і чутно лише було, як сичить вона невдоволено та крекче. Дерева вже не тягнулися до дівчини своїм гіллям, а виструнчувалися і затихали, а щойно потім, уже за спиною починали поміж собою скрипіти про щось. Рута лише раз стрепенулася, коли в темряві засвітилися дві червоні жарини.

– Не бійся, – сказала Вівдя, – то Вовкун – вовчий пастух. Здоров був, старе одоробло, – кинула вона в темряву, а звідти озвався густий хрипкий бас:

– Здорова й ти будь, стара порхавко. Ще не розсипалася? – слова потонули в деренчливому сміху.

– Де там, ще трохи рясту потопчу. Вовки твої ситі?

– Ситі, ситі, можеш не боятися. Нині добре пообідали на полонині.

Десь здалеку почулося вовче виття і потонуло, у зашморгу скарлючених дерев гойдався задушений туман. А потім з гуркотом впав сухий граб, і затріщало на увесь ліс, здалося, що то крокує лісом велетень, бо небавом гугупнуло ще одне дерево, але Вівдя махнула Руті рукою, аби не звертала уваги.

Увечері Вівдя переконала Руту лягти спати в стодолі, а сама зосталася коло мерця. Він уже не мав роззявленого рота, бо відьма підперезала йому щелепу хустиною. Рута послухала і постелила собі в стодолі на сіні, але заснути не могла, крізь шкалубини в стелі проникало світло зірок, довкруж панувала тиша, тільки монотонний кумкіт жаб долинав від ріки, та скрикували кажани, пролітаючи. Рано чи пізно батько мав померти, і Рута мала зостатися сама, але досі її ця думка не лякала, вона була певна, що дасть раду, проте сьогодні, коли це нарешті сталося, вона відчула розпач і страх, мовби мусила тепер рухатися лише навпомацки із зав’язаними очима, бо уже не буде поруч нікого, хто міг би що-небудь підказати. Раптом почула, як щось гучно стрілило, а затим зафуркотіло, дерева затряслися і загомоніли голосно та надривно, немов сповідаючись, а потім зацокотіли копита, зафоркали коні. Рута підхопилася і припала до шпарини в стіні: якісь чорні тіні верхи на інших чорних тінях гарцювали перед обійстям, а з хати долинало буркотіння Вівді, вона щось безперестанку молола і молола, раз у раз голосно зойкаючи, тіні відповідали їй грізним нелюдським шепотом, а Вівдя, мовби сварилася з ними, проганяла, а ті не вступалися і знай басували. Таке враження, ніби Вівдя не хотіла їм віддати те, по що вони примчали, лише тепер помітила Рута, що посеред двору на кілку стирчить кінський череп. Видно, відьма прихопила його з дому і навмисне почепила, аби відлякувати нечисту силу, тому-то тіні й не підступляться ближче, а йно тупцяють оддалік, а все ж не зникають, домагаються свого. Це ж бо вони батька мого хочуть, думала Рута, як добре, що Вівдя зі мною, а то б вони мене розірвали, бо і я б їм не давала тіло, та вони б перемогли, а Вівді, може, і вдасться.

Ніч була наче звір, закутаний в страх. За річкою горіли вогні, червоні мітли метлялися, шмаття їхніх хвостів відривалося і злітало в небо, а поміж вогнів стрибали чорні постаті і линули до їхньої хати. Рута намагалася роздивитися, чия то чорна велика постать вигойдується позаду них, але вогні й дими заважали. Врешті вона лягла на сіно і заплющила очі. Вона не знала, чим би могла Вівді помогти. Хіба знову помолитися до Святовита, аби пробачив батькові гріхи і прийняв його душу. Рута вклякнула, приклала руки до серця і залопотіла пошепки слова, яких навчив її батько, і тепер у тиші крізь гарцювання тіней проростали два шепотіння – Вівдине і Рутине, зливалися в одне, спліталися і борсалися в нічній темряві, а дерева нажахано бовтали кронами, струшуючи гнізда і птахів, вихор гудів розпачливо в димарі і бив кулаками в стіни, а Рута бубоніла:

– Світовите, мій пане, зглянься над душею мого батька, прийми її, адже вірним він був тобі завше, молився до тебе і пожертви складав. Не дай нечисті праху його, прийми його душу, як ми приймаємо ім’я твоє, і оборони нас від лукавого.

Щойно, коли скисле молоко світанку розлилося надовкіл, усе вляглося, чорні сили відступили, і Рута змогла трохи поспати.

Розділ 5. Чари

Весна 1647 року.

Решту осені й усю зиму Рута жила сама, оплетена мріями і маревами, її уява була такою бурхливою і нестримною, що самотності не відчувала, бо завше поруч був хтось невидимий, хтось, кого вона прагнула кохати, хтось неоформлений у чіткий образ, але вона знала, що рано чи пізно це станеться, витканий з повітря і сонячних променів невидимець явиться перед нею, і вона уже навіть смакувала в устах його ім’я. Вона почувалася наче імла, що колишеться між двома берегами безодні, не кохаючи нікого, пашіла коханням.

Її реальне життя перепліталося з уявним, з її фантазіями і снами так, що відрізнити одне від одного було неможливо. І коли їй снилося, як вона бере тоненьку голочку і пришиває зозулю навіки до літа, а нитка сиза сплітається ув одно з павутинням і тихо щезає, то, либонь, так воно й було. Або коли обережно брала на руки озерце, клала його на латаття й несла сховати в дуплі; або коли обсівала дзвіночками береги обрію і прислухалася до сумної мелодії квітів; чи коли кумкання жаб приглушувала, а натомість робила гучнішим шелест віття. Вона вилущувала сни, розкладала їх на травах і чаклувала на їхній гущі, вичакловуючи щось лише їй самій відоме, щось, що тривожило її, але потім однаково серед ночі схоплювалася, і черговий сон пришпилювала до стіни, шепочучи його ім’я і думаючи, що, проказавши його, воскресить, добуде з ночі. Вдивлялася в перелітні хмари, в краплини роси на квітах, вслухалася у дзвін струмочка, уявляючи, яким він до неї прийде, той лицар зі сну, але – нічого, нічого, хоча чомусь упевнена, що з’явиться у якійсь крапелинці, пір’їнці, листочкові, піщинці. Та недаремно вона вслухалася в тоненький папірчик вітру – ось долинуло скрекотіння сороки, яке неодмінно віщує гостей, а десь далеко-далеко тупіт копит розлягався, і, якщо вухо прикласти до землі, то чути їхній ритмічний стукіт, дзвіночки сполохано дзеленчать, ліс тривожно шумить. Рута зірвалася і хутенько побігла до хати, щоб причаїтися мишкою.

Мертвий полудень розкладався у пахощах кульбаб, що хижо цвіли на сонячних променях, і обпікав сади жовтогарячий дощ сонця, а небо промовляло зеленим язиком трави. Сойка, що звила гніздо на версі сосни, прискалила око і уважно обстежила вершника, що спинив коня біля хати. Рута припала до вікна – він? Не він? Вершник посеред запліснявілої шиби гукнув просто в безлюддя щось по-німецькому, Рута здогадалася, що питає дорогу на Вижів.

Дзижчання мух у павутинні лісу, що бились об вершника, падали до кінських копит і спиналися знову жовтою шибою вгору, було монотонним і заспокійливим, але Рута спокою не відчувала. Воліла не озиватися. То був не він, не той, кого чекала. У старій хаті панувала напівтемрява, яка перетворювала кожен рух у безрух. Дорога на Вижів? Село, якого вже нема, або воно є, але не хоче з’являтися перед очима, зрештою, так само, як і сама дорога, що веде до нього, можна показувати ліворуч, праворуч, куди хочеш – вона може бути всюди і ніде.

І знову він щось вигукнув – либонь, чи є тут жива душа. Є, але що з того? Кінь гарцював під вершником, і пилюга зойкала під копитами та зблискувала на сонці дрібною лускою. А чому б і їй самій не стати вершницею, що шукає дорогу на Вижів? Авжеж – вершником на баскому коні в простір божевільний і дикий, у спінені водоспади, у вишкірені ліси, в зелені груди гір – мчати і мчати. Покинути цю темну сутінь, запах гною і молока, цілоденне сновигання по господарці, лугами, лісами. Бо хіба ж то її доля?

Вершник спішився, мухи шаленіли, кроки наближалися. Рута стиснула в руці великий ніж, яким тато колов свиней. Двері заскавуліли, смуга світла запалила долівку і ковзнула до протилежної стіни. Пригнувши голову, вершник зайшов до хати і став, чекаючи, поки очі призвичаяться до сутінків. Рута завмерла біля печі, вагаючись, що має робити – чи, скориставшись несподіванкою, кинутися просто на нього і – в двері, чи зачекати, поки звільнить прохід. Але вершник уже встиг її побачити і був неабияк здивований, що бачить саме дівчину та ще й саму. Він усміхнувся і щось сказав німецькою, Рута нічого не зрозуміла, але здогадалася, що йому забаглося тепер чогось більшого, аніж дороги на Вижів. Вона стиснула ножа і виставила його поперед себе. Вершник зробив кілька кроків, спритно увихнувся, перехопив її руку і відібрав ножа. Тоді вона схопила кочергу і з усієї сили хотіла опустити йому на голову, але вершник і тут виявився спритнішим, хоча кочерга таки зачепила його рамено, і він засичав од болю, а за мить копнув Руту попід коліно, то був дуже болючий копняк, Рута впала. Вершник схопив її за руку, перекинув на спину і притис до долівки обома руками, знову щось пролопотів і вдарив її по обличчю, але то було його помилкою, бо вона блискавично дряпанула його нігтями по щоці, цілячись в очі, аж кров проступила на місці подряпини. Вершник схопився за обличчя, а дівчина зірвалася на ноги й кинулася до дверей. Вершник піймав її за поділ сукні, потягнув до себе, дівчина пручалася, але він не відпускав, врешті йому вдалося обхопити її ноги і знову повалити на долівку. За це він поплатився й другою роздряпаною щокою, дівочі руки не підкорювалися, викручувалися, йому ледве вдалося заломити їх дівчині за спину, він навалився на неї і ногами розсунув її стегна, але коли вивільнив правицю, щоб задерти сукню, вона знову висмикнула руки і тепер уже вп’ялася нігтями йому в носа і губи, кров залила обличчя нападника, а дівчина ще й вкусила його за руку так, що він заревів, мов поранений звір, і втратив на мить володіння ситуацією. Рута скористалася замішанням, підігнула під себе ноги і вдарила його в пах, нападник звалився на спину, а вона підхопила кочергу і тепер уже таки поцілила його по голові. Вершник безпомічно схлипнув і завмер. Рута сіла на лаву і важко дихала, поправляючи обшарпану подерту сукню. Не знати, скільки б отак сиділа, якби не почула іржання коня. Чей же він голодний.

Вийшла з хати, розсідлала вороного і повела в сад, де буяла густа соковита трава, і прив’язала за задню ногу до яблуньки. Кінь спочатку шарпнувся, цвіт осипався, наче волосся старої сивої жінки. Рута погладила його рукою, аби заспокоївся, затим вернулася в хату, поглянула на мерця – лежав непорушно обличчям у долівку. Відчувала, як б’ється її серце і не може заспокоїтися, але опанувала себе і вийшла на подвір’я, роззирнулася за лопатою і спустилася у видолинок за садом. Там було суцільне пісковиння, що лише зверху заросло муравою. Легенько зрізала траву й поскладала обіч, а тоді стала копати, лопата легко входила у пісок, і яма росла на очах. Як уже було їй по груди, вилізла з ями і вернулася до хати. Вершник був важкий, бачила, що не дасть ради. Довелося привести коня і прив’язати ноги вершника до конячої шиї. Кінь покірно ішов за нею і волік за собою мерця аж до самої ями, він нічим не зраджував страху перед мерцем, здавалося, йому було байдуже. Можливо, з утоми. Рута звільнила труп і відвела коня назад у сад, не хотіла, щоб він бачив, як вона закопує вершника. Повернувшись, розстібнула на вершникові куртку і обшукала – знайшла гаман з червінцями і жмут якихось паперів, ще там була глиняна люлька з капшуком тютюну і шість золотих ґудзиків, на декотрих залишилися рештки матерії, це свідчило про те, що їх поспішно зрізали ножем. Либонь, теж у вбитого. Поклала все це набік, а тоді скинула мерця в яму і засипала піском. Час від часу стрибала в яму і трамбувала пісок голими ногами. Та все ж піску ще залишилося доволі, і вона його розсіяла, а могилу зверху обклала дерном.

Ґудзики вона поклала в гаман і сховала у запічку, а папери розклала на столі і хвильку їх розглядала, та, нічого не второпавши, сховала і їх. Відтак вивела коня з саду і напоїла біля криниці. Кінь був сумний та покірний, таке враження, що вершник для нього був чужим, відсутність його зовсім коня не тривожила, натомість, видно, припала йому до душі Рута, бо торкнувся її щоки своїми мокрими губами.

І так ото почали вони жити удвох – Рута і кінь, дівчина з конем навіть розмовляла і була переконана, що він усе розуміє, принаймні бачила, як він не раз кивав головою, погоджуючись із її словами, або ж метляв хвостом, коли чогось тішився. А коли вона дала йому трохи меду, то аж заіржав з утіхи і затрусив гривою. Тепер вона на коневі їздила в луги по трави, і навіть не уявляла, як могла раніше жити без коня.

Окрім коника Рута спілкувалася з Вівдею, помагала їй збирати й сушити трави та корінці, навчалася знахарської премудрості, але не брала участі в чарах, лише спостерігала. Досить було пережити важку смерть батька, аби пересвідчитися, як страшно чарівникам відходити з цієї землі. Їй хотілося поцікавитися у старої, чи вона не боїться займатися усім цим, але не відважувалася. Інколи Рута ночувала у Вівді й помічала, як та серед ночі зникала – виходила надвір і просто щезала. Поверталася натомлена на світанку і приносила якісь гостинці, але Рута до них не торкалася. Ще був один Вівдин гість, який навіть намагався залицятися до Рути, – Франц. Він з’являвся з нізвідки і в нікуди щезав. Рута здогадувалася, що то за проява, але ніколи про нього в старої не розпитувала. Їй здавалося, що вона цим може уразити стару, нагадати їй щось неприємне й болюче, бо ану ж у неї з Францем значно тісніша сув’язь, аніж здається.

До Вівді приходили не тільки за зіллям на різні болячки, а й за чарами. Робилося все це в таємниці, але до пори до часу воду глечик носить. Якось трапилася прикра пригода, яка різко змінили Рутину долю.

Парубок Кирило закохався в доньку коваля Парасю, але вона мала на оці іншого, і бідний хлопець дуже тим переймався. Надаремно купував їй персні, стяжки і хустки. Парася радо приймала дарунки, але потім сміялася з нього. Кирило терпів-терпів, аж врешті подався до Вівді. Та звеліла йому добути пучечок волосся і кусник полотна з сорочки дівчини та прийти опівночі.

Ніч була тиха, ясна, повний місяць легко ковзав у небі. Рута саме тієї ночі зосталася у старої на ночівлю. Хлопець прийшов у домовлений час. Вівдя розпалила в печі вогонь і почала кадити по хаті зелами, а потім, узявши пучечок волосся і клаптик полотна, потримала над димом, щось зашепотіла, а вкінці голосно загукала:

– Прийди, Парасю! Заклинаю тебе! Прийди! З’явися!

Хлопець від тих вигуків здригався і мовчки молився. Раптом чарівниця крикнула:

– Вже йде!

Зірвався вітер, зашуміли верби, застогнали сови і, мовби із-під землі, пролунав пронизливий вереск. Двері розчахнулися, парубок здригнувся, і в хату увірвався вітер, а на порозі з вибалушеними очима, з піною на вустах з’явилася Парася. Вона важко дихала, так, ніби подолала велику дорогу. Чарівниця узяла зілля і стала обкурювати ним дівчину, а потім, силою розтуливши їй зціплені зуби, влила в уста кілька крапель якогось напою, втяла пучок волосся з коси і, обкуривши зіллям, стала щось шептати.

І тут видиво зникло. Чарівниця віддала Кирилові пучок волосся, і сказала:

– Йди додому і будь спокійний. Парася буде тебе кохати. Але нікому не розповідай, що ти в мене був.

Рута не вперше була свідком таких чарів, але цей випадок викликав у неї тривогу, хоч і сталося так, як обіцяла чарівниця: ковалівна віддалася за Кирила. Однак прожили вони разом не довго. Дівчина поводилася так, ніби перебувала у сні, часто марила, вставала по ночах і тинялася подвір’ям, а на ранок нічого не пам’ятала. І тоді Кирило не витерпів, подався до магістрату і розповів усе райцям.

Розділ 6. Іспит

Із записок Лукаша Гулевича.

«Березень 1647 року.

Мені призначили іспит і в присутності цілого цеху аптекарів я відповів на всі запитання, більшість з яких була не така вже й важка і стосувалася рецептури ліків від найпоширеніших хворіб. Правда, у декого з них були ще застарілі і, чесно кажучи, дикі погляди. Вони ніяк не могли змиритися з тим, що я вважав, що волоські горіхи не тамують пам’ять, а цибуля і часник не загущують кров. Я сказав, що горіхи навпаки дуже корисні для пам’яті і розумової діяльності, а цибуля і часник дуже помічні на застуду, а ще їх треба їсти взимку щодня, аби не було проблеми зі зубами. Частина з них із недовірою слухала мене, а інша відмовчувалася. Мабуть, все ж таки вони зважали на те, що я молодший за них і почерпнув якісь новіші відомості.

Принаймні я іспити склав, і мені дозволено було відчинити аптеку. А незабаром потому зі мною зустрівся війт і поцікавився, чи я б не погодився обійняти посаду магістратського чи то пак судового лікаря. До моїх обов’язків мала б належати присутність на тортурах, я мав би стежити, аби допитуваного не довели до смерті. Я завагався, але він мене заспокоїв тим, що це не так часто відбувається, раптом раз на тиждень, а то й рідше. Винятки трапляються лише під час більших розрухів, коли виловлено цілу зграю розбишак.

– Не бійтеся, не перепрацюєте, – додав він. – Зате будете мати постійну платню. А коли станете магістратським службовцем, то за гроші магістрату вам просмолять дах, підлатають стіни і почистять комин. Ваша ж аптека ще не приносить доброго зиску?

То була правда, тому я погодився.

– Тоді вам доведеться ще відбути один іспит перед нашими док – торами. Ви ж бо, мабуть, також збираєтеся провадити лікарську практику? Ваш стрийко розповідав, що ви вчилися і на хірургії та відвідували лекції провідних хірургів.

Я відповів, що в міру власних сил не хотів би занедбувати своїх знань у хірургії.

– Абисьте знали, – сказав він, – між хірургами і лікарями існує суттєва різниця, яка полягає в тому, що коли останні є вченими і черпають свої знання з книг, хірурги, а точніше цирульники, це всього лише ремісники, що займаються тільки зовнішніми хворобами. Вони однаково вміло послуговуються бритвою для гоління, як і скальпелем, лікуючи карбункули, фурункули, шишки і чорну коросту, практикуючи в крамарських будах на базарах і ярмарках або ж десь при дорозі. Отримавши титул майстра, вони не потребують уже ані науки, ані знання латини. Як і кожен ремісник, вони мусять всього лише відбути свою майстерну «роботу». І люди, скажу вам, довіряють їм більше. От такий парадокс. Я намагаюся якось із цим боротися, тому притягую вчених людей. А ті дурисвіти вже розперезалися не на жарт. Їм уже мало, аби їх називали майстрами чи цехмістрами, вони самі себе ще обдаровують науковими титулами бакалавра, ліценціата, доктора, хоч і не мають на те жодних підстав. А ще зодягають довгу темну сутану й гострокутну шапку, аби відразу видно було, що то за риба. Блазні, одне слово.

І ось я нарешті побачив їх, цих закостенілих у своїх забобонах і переконаннях тугодумів. Перше, що мене запитали, стосувалося того, як я ставлюся до пускання крові при високому тиску. Я відповів, що цей метод уже застарів, його можна вживати лише в крайніх випадках і спустити можна не більше, як пів літра крові. Ці мої невинні слова викликали бурхливу реакцію. Доктор Якуб Ніґель заявив: «Що більше води витягують з криниці, то більше доброї до неї натікає; що частіше дитина смокче свою матір, то більше вона має молока. Так само і з пусканням крові».

Доктор Мартин Ґрозваєр запитав, чи відомо мені, скільки крові міститься у людському тілі? Я відповів, що п’ять літрів, і почув гучний регіт та ляскання долонь по колінах.

– Чого вас там учили? – волав Мартин Ґрозваєр. – Людське тіло містить двадцять чотири літри крові! А отже, без смертельних наслідків можна двадцять літрів вицідити.

Я запитав, чи хтось із присутніх був свідком такого рясного зціджування, чи бачив хто, щоб комусь пустили крові більше, як п’ять літрів. Ніхто не відповів ствердно, але всі зосталися при своїх думках. Я знав, що сперечатися з ними безглуздо, адже і у Венеції, і в Пруссії я зустрічав таких самих лікарів, які іноді ставали причиною смерті свого пацієнта саме тому, що спускали надто багато крові. Однак нікого з них не покарали, бо віра в цілюще кровопускання була повсюдна. Цуралися її тільки мальтійські лицарі, у яких на озброєнні були арабські медичні трактати, а отже і я перейняв від них, не раз, зрештою, переконавшись у їхній правоті, негативний погляд на часте кровопускання.

Але львівські лікарі так просто не здалися і почали мене питати, які саме жили треба відкривати при різних хворобах. Я бачив уже, що тільки собі нашкоджу, якщо казатиму те, що думаю і що насправді збираюся робити, тому відповів, що відкривати потрібно ті жили, які знаходяться безпосередньо біля хворого місця. На прохання уточнити я продовжив: «У випадку хвороби голови, обличчя, очей – треба відкривати жили на скронях, на кінчику носа і внутрішніх куточках очей; при виразках в роті і болю зубів – жили на губах та під язиком, при хворобах серця і легенів – серединну жилу на плечі; при недузі печінки – праву жилу плеча, а при болях у нирках і міхурі – підколінні жили. При геморої, хворобах матки і браку менструації – жили на стопах».

Якби не мої попередні заяви, вони б цю мою відповідь зустріли жвавіше, бо на оплески я бігме не розраховував, але вони обмежилися згідливими кивками та задоволеним гомоном. Так виглядало, що вони мене приборкали і вибили з мене всю дурість. Принаймні я бачив, що вони заспокоїлися, а моє невігластво щодо вмісту крові у тілі людини вирішили вважати несуттєвим, бо ж головним у цій суперечці було не те, що я вважаю вміст крові меншим, а щоб, не дай Боже, не думав, що її більше.

Я не хотів казати, що в тих нечастих випадках, коли мені доводилося пускати кров, я обмежувався лише жилами на ліктях, плечах і стопах. І місце кровопускання не мало жодного значення. До того ж я вважав холодні ванни і обливання холодною водою набагато ефективнішим в окремих випадках за кровопускання. Але на цьому іспит не завершився, мене стали атакувати запитаннями, джерелом яких були стародавні, ще античні уявлення.

Як ви ставитеся до праці медика Гаспара Боена «Анатомічний – театр», що була видана у 1621 році, де він пише, – тут Ґрозваєр зодяг окуляри і розгорнув якісь свої записки: – «У тілі людини є певна кістка, яка не схильна до знищення ні водою, ні вогнем, жодним іншим елементом, також не може вона бути розбита або розламана жодною зовнішньою силою. У день Страшного суду Господь окропить цю кістку небесною росою, і тоді всі члени зберуться навколо неї і об’єднаються в одне тіло, яке, будучи оживлене Духом Господнім, воскресне живим. Євреї називають цю кістку «Люс» або «Люц».

Що я мав відповісти, якщо, багато разів роблячи різноманітні розтини, я жодної схожої на цей опис кістки не виявив? Я так і сказав: