скачать книгу бесплатно
На твердiй землi
Улас Алексеевич Самчук
Життя украiнських емiгрантiв у Канадi е темою романа «На твердiй землi» (1967). Герой роману Павло Данилiв – сильний тип чоловiка-украiнця, який позбавлений комплексiв меншовартостi, яскраво виражений iндивiдуалiст, що хоче жити, а не iснувати. Наскрiзним типом усiх творiв Уласа Самчука е образ сильноi особистостi: працьовитий селянин («Волинь», «Марiя», «Морозiв хутiр»); енергiйний господарник, пiдприемець («Кулак», «Темнота», «На твердiй землi»); iнтелектуал («Юнiсть Василя Шеремети»); воiн («Гори говорять», «Чого не гоiть огонь»). Незважаючи на рiзноплановiсть героiв, у них багато спiльного. Вони неначе творять свiй свiт, свою реальнiсть, у якiй живуть своiм окремим життям.
Улас Самчук
На твердiй землi
Передмова, коментарi І. Руснак
Художник-оформлювач Д. О. Чмуж
У виданнi збережено основнi особливостi лексики та синтаксису авторського тексту.
© Нацiональний унiверситет «Острозька академiя», 2019
© І. Руснак, передмова, коментарi, 2020
© Д. О. Чмуж, художне оформлення, 2019
* * *
У пошуках «Твердоi землi»
Задум роману[1 - Чорновий варiант роману мав назву «Простiр поза нами», про що свiдчить надрукований початок твору в альманаху «Пiвнiчне сяйво»: Самчук У. Мiй дiм i я: Уривок iз роману «Простiр поза нами» // Пiвнiчне сяйво: Альманах. ІІ / Упоряд. Я. Славутич. – Едмонтон: Славута, 1965. – С. 13–18. Уривок мав епiграф: «І еnjоy writing that kind of gossip myself. Aldous Huxley» (Я пишу такi плiтки сам. Олдос Гакслi (Aldous Leonard Huxley; 1894–1963)), який у виданнi 1967 року було замiнено заувагою автора: «Цей твiр належить до жанру мистецькоi лiтератури, а тому всi описанi тут подii, як також всi виведенi в нiм людськi постатi i характери е вислiдом творчих вимог i уяви автора».(Друкуеться за видання: Самчук У. На твердiй землi: Роман. – Торонто: Украiнська Кредитова Спiлка, 1967. – 390 с.)] «На твердiй землi»[2 - Для передмови частково використано матерiали статтi «Кохання – шлюб – щастя: Не зовсiм ювiлейнi роздуми над прозою Уласа Самчука» І. Руснак (Слово i Час. – 2005. – № 2. – С. 27–38).] (1967) зродився у письменника ще на початку 60-х рокiв ХХ столiття. У центрi оповiдi – молодi украiнцi-емiгранти, котрi намагаються «врости» в грунт новоi Вiтчизни i вiдшукати тут свое щастя. Важливим чинником складного процесу розмiщення-розбудовування-упорядкування власного простору була переконанiсть кожного з них у тому, що вiн неодмiнно тут приживеться. Улас Самчук розгортае в романi цiлiсну концепцiю «дому-гнiзда», у якiй центральними е поняття «врослостi», «закорiненостi»: «В зарисах будови таiться мiстика людського серця, вибухова сила душi, напруженiсть м’язiв, це нарештi фiлософiя безконечного видозмiнного пульсування таемничих законiв, що приковують нас до землi на самому днi атмосфери. Ми, як полiпи, прилипаемо до тiла планети, вгризаемося в ii твердiнь, обкладаемось мурами, стiнами, дахами, щоб пристосуватись велiнню стихiй в ворожостi протидiяння. Разом з домом виростае в нас i бiля нас безпека, сила, твердiсть, оборонна наснага».
Дiм вiддзеркалював усе ще iснуючу досконалiсть земноi дiйсностi, на «острiвцi» якоi людина могла опертися у своiх спробах зайняти гiдне мiсце. Вiдтак письменник ще вiд самого початку запрограмував головного героя Павла Данилiва на збереження свого космiчного Храму i людського Дому, адже проектування власного мешкання – це ще одне свiдчення готовностi особистостi продовжувати пошуки чогось особливо важливого в життi.
Павло Данилiв, проектуючи i зводячи свою фортецю, порiднився з нею, поеднався з ii фiзичною будовою та ii моральним еством. Загальною формою новий дiм вирiзнявся з-посеред iнших модерних споруд, але своiм виглядом вiн свiдчив, що саме так його господар хотiв виглядати на цiй землi. То була доцiльно продумана «шкаралуща» Павловоi фiзичноi та духовноi iстоти. Вiдтак герой роману проектуе не тiльки власний дiм, а й самого себе, свою долю. Дiм становить не тiльки матерiальний, а й духовний скарб, у якому закодовано сенс людського життя, долю родинноi спадщини, зрештою, долю роду. Умебльовувати власну оселю для Павла Данилiва – процес iз того ж функцiонального ряду, що й обирати наречену.
У життi головного героя було двi жiнки, i, як то часто бувае, одну кохав, а з iншою одружився. У поведiнцi першоi (Лени Глiдерс) було багато театральностi, картинностi, штучностi. «Мене втомлюють тi самi маски», – зiзналася вона Павловi. Ще Ф. Нiцше пiдкреслював, що в людини взагалi немае обличчя, його замiнила маска. Позбутися машкари можна лишень за умови, що пiд знятою е iнша. Самчукова героiня постiйно прагне бути «учасницею тих двох вiдомих комедiй – Божеськоi i людськоi», тому вмiло мiняе маски. То вона вдавала зi себе дитину, котра бавиться ляльками i вiдривае iм руки, ноги, щоб заглянути досередини, то шпигунку, то лiниву кицьку. Бути вiльною означало для Лени безборонно мiняти своi маски, звiдси – ii непередбачуванi чудернацькi примхи, витiвки, гримаси, кривляння. Навiть портретнi зображення героiнi позбавленi статики й однозначностi. Вагому роль у них вiдiграють окремi деталi, що iх пiдкреслюють не тiльки певну рису зовнiшностi, а й характеру, настрою, душевного пориву. Найчастiше це очi, колiр яких може мiнятися залежно вiд внутрiшнього стану, набираючи дивовижних пивних i сiро-мiдних вiдтiнкiв. Окремi деталi переростають в образ жiнки-птаха. Спочатку це пряма вказiвка на зовнiшню подiбнiсть Лени, котра сидiла посеред кiмнати, пiдiбгавши ноги, до скульптурки птаха. Далi ця деталь розгортаеться до еквiваленту внутрiшньоi нестабiльностi Лениного «я», вiдтак героiня нагадуе маленьку колiбрi – живу, непередбачувану iскорку.
Кумеднiсть i грайливiсть надавали Ленi хвилюючоi грацii, аромату хмiльного трунку. Хтиво-приваблива, лицемiрна, манiрна, позiрна, егоiстична – саме такою вона наснажувала мужнiстю, надихала Павла суперечливими бажаннями. І вiн усе гострiше вiдчував у лукавiй спокусницi «глибинну, надглибинну, пiдглибинну мiстику».
У прагненнi героiнi-художницi перетворити життя на гру, безперешкодно одягати i зривати зi себе маски проступае ii бажання самореалiзацii у свiтi, де гра йде за чоловiчими правилами. Аби розiрвати замкнене коло, Лена зважилася на звичну для жiнки стратегiю – вирiшила стати марсельською повiею, вуличницею. Можливо, тому, що мiж мистецтвом i проституцiею завжди е щось спiльне, що якось незрозумiло поеднуе красу i любощi. Автор не показав, чи впала ця жiнка взагалi, а коли так, то наскiльки низько, але пiсля поiздки до Парижа вона таки стала схожою на громадянку з-пiд мостiв Сени: зiжмаканi штани, не зовсiм чиста блузчина, шлапаки на ногах, неплекане, залишаене обличчя, потрiсканi губи, закудлане волосся. Шокуючою зовнiшнiстю, епатажною поведiнкою героiня Самчука кидала виклик традицiйнiй жiночностi. Вона свiдомо жила у штучному свiтi, де було мiсце тiльки для марiонеток Мулен Руж. Але дiвчинi швидко набридло повсякчас вдавати iз себе когось iншого. Лена вирiшила жити по-своему, стати незалежною, знайти свое мiсце, словом, обжити власний, не обмежений традицiею простiр.
Лена Глiдерс – вiльна i сильна особистiсть, вивищення якоi над середовищем У. Самчук показав через наполегливi спроби вийти за межу недозволеного для жiнки, що сама художниця означила поняттями «великий митець, свiтова кар’ера, капiтал, вiлли, авта». Вона обрала шлях, що обiцяв свободу i незалежнiсть, а це було можливо тiльки в разi зречення своеi належностi до другоi статi: «…з мене нiколи не буде доброi жiнки, але навiть доброi коханки. То ж я без статi». Своi сексуальнi пориви героiня трактуе як раптове хвилинне фiзiологiчне збудження, скороминуще подразнення, вiдмовляючись тим самим вiд реалiзацii у традицiйно жiночий спосiб. Лена – художник-модернiст. Рафiноване мистецтво вимагало вiд неi самопосвяти, його важко поеднати з патрiархальними життевими ролями жiнки, вiд яких героiня вперто вiдмовляеться: «Я не та гола жiноча матерiя для постелi, для кухнi, для пологiв, для мадонности». І хоч головний сюжет ii картин – жiнка, котра народжуе, все-таки для малярки це тiльки далека, внутрiшня, атавiстична туга: «Я могла б також родити. Моя бiологiя цiлком в порядку… Але я, моя психологiя до цього не достосована. Мое покликання. Моя мрiя… моi примхи… Це моя доля. Призначення. Приречення». У. Самчук заговорив про психологiю, покликання, мрiю, призначення i приречення новоi жiнки, сильноi жiнки епохи атому. І коли Павло хотiв бачити у нiй тiльки Єву, то не врахував ii наполегливого мовчання i невмолимого заперечення всього патрiархального. Інша (Катруся), як Пра-Єва, переконливо виконала трафаретну сцену з яблуком i виказала готовнiсть за третiм, четвертим i п’ятим роздiлами Мойсеевого Буття прочитати всi подальшi.
Катруся народжена, аби стати турботливою господинею, берегинею домашнього вогнища, вiдданою коханкою, тобто справжньою мiцною дружиною. Ще до одруження з Павлом вона прибирала його мешкання, готувала вечерi, лишала пiд подушкою або на столi романтичнi писульки, стелила постiль так, нiби то був вiвтар. Вiд усiх Катрусиних талантiв вiяло запахом подружжя, родинного затишку, материнства. Їi патрiархальнi чесноти творили дисонанс дивовижним принадам Лени, цiеi жiнки-таемницi. Павла ж бiльше хвилювала й iнтригувала загадка, яку вiн прагнув розкрити. Можливо, не стiльки сама таiна, скiльки процес ii складного осягання. А тому Катруся з наперед-заданою-патрiархальною-передбачуванiстю ще деякий час лишалася поза його увагою.
Любов до малярки стала неповторною подiею в духовному життi головного героя роману. Усi його почування забарвленi почуттям, яке було не тiльки найпотужнiшим мотором його бажань, а й запорукою, що забезпечувала повноту iснування Павлового «я». Нестримнi переживання викликали переключення позитивних почувань молодого чоловiка з обраницi на все, що було з нею пов’язане, особливо це вiдчутно в еволюцii ставлення Павла до модерного живопису, яким захоплювалася Лена. Почуття до загадковоi й екстравагантноi жiнки стало важливою рушiйною силою перетворень предметного свiту. Головний герой будуе власний дiм, плекае здичавiлi яблунi, розбивае квiтники. Навеснi у нього «цвiло навiть камiння». Кохання – це та всевладна творча сила, яка спонукае Павла до вибору активноi життевоi позицii i до «здобування» свiту.
Головний герой переживае справжню пристрасть, занурюеться у романтичну атмосферу ностальгiйноi, засадничо легкоi музики, примiтивних фiльмiв про любов, томливих, завантажених сексом романiв, мелодiйно-млосних i кабалiстично-натхненних вiршiв. Йому все видавалося «надреальним, надфiзичним, наддоторкальним, почував себе не на твердiй грудi земного пiдложжя, а у висотах i надвисотах неуявного хаосу й безконечного всесвiту. Такого сакраментально дурного положення не видумати i не виказати найбезглуздiшому фантастовi, навiть коли ми лежимо десь пiд плотом, залитi алкоголем. Немае бо шаленiшого оп’янiння, як оп’янiння власною кров’ю». Пристрасть до жiнки наповнюе Павлове життя вагомим смислом i значимiстю, хоча автор трактуе ii в суто античнiй традицii як недугу, немiч, паталогiю, гангрену, що примусила головного героя «стати подразненим, настороженим, невротичним, перевантаженим бурхливими iмпульсами». Пiдхоплений хворобливим станом та еротичним жаданням, почуваючись Колумбом, Павло прагне розкрити таемницю жiночоi плотi, вiн мае претензii не до Лени як особистостi, а до ii «очей, уст, грудей, стегон, поглядiв». Закоханий прагне насолоди – цiлком тривiальна ситуацiя. Ще наприкiнцi 30-х рокiв ХХ столiття Д. де Ружмон розрiзняв пристрасть-страждання i пристрасть-насолоду. Видатний швейцарський мислитель нарiкав на надмiрне захоплення книгами i фiльмами, на iдеалiзовану еротику i на втечу вiд механiзованоi нудьги, що надмiр оспiвували тiльки втiху. Внаслiдок цього людина почала вбачати у цьому обiцянку наповненiшого життя, силу, яка може перетворити дiйснiсть у щось, що iснуватиме поза межами щастя i страждання, у палке блаженство. Вона розучилася вiдчувати все, що е стражданням, натомiсть утiшаеться всiм, що е насолодою[3 - Ружмон Д., де. Любов i захiдна культура / Д. де Ружмон; пер. з фр. Я. Тарасюк. – Львiв: Лiтопис, 2001. – С. 14–15.].
Блаженство i втiху першопрохiдцю обiцяло пiдкорення цiлини, океану, гiрського потоку, тобто всього, що зберiгало на собi печать таемничостi, незайманостi, дикостi. Павла Данилiва приваблювала широта i глибина води, ii пасивна жорстока могутнiсть, ii будуюча i руйнуюча стихiя, ii життедайна i смертоносна сила. Нiяке iнше почуття не врiзалося так гостро i глибоко в його чоловiчу природу, як почуття води та ii незбагнутоi дii. У всiх мiфологiях свiту вода становить пасивну первiсну матерiю жiночоi iстоти, з якоi за допомогою плодотворного доторку чоловiчоi iстоти виникало нове життя. Цей анiмiзм, на думку С. де Бовуар, особливо запав у серця чоловiкiв. Для моряка море – небезпека, пiдступна жiнка, яку важко здолати, але яку вiн плекае у своему прагненнi покорити. Для альпiнiста гора – сповнена гiдностi, норовлива, незаймана i зла дiвчина, а вiн, ризикуючи життям, волiе пiдкорити ii[4 - Бовуар С., де. Друга стать: у 2-х т. / С. де Бовуар; пер. з фр. Н. Воробйовоi, П. Воробйова, Я. Собко. – Киiв: Основи, 1994. – Т. 1. – С. 165–166.].
Героя роману «На твердiй землi» вабить океан – разюча близькiсть води, неба, гостра межа життя i смертi, разом iз тим – всеохопне почуття вiдокремленостi людини у Всесвiтi. Павло жадае гри з небезпечними силами природи, втiленням якоi для нього е Лена, прагне сексуальноi втiхи. Це голод, що вимагае потамування. І що гострiше герой вiдчував «жагу розогненого бика», то iнтенсивнiше шукав спосiб заспокоiти ii. Сексуальну гру, насолоду, сп’янiння, екстаз вiд близькостi У. Самчук передав у вишуканих, лiричних, по-чоловiчому стриманих, подекуди вiдвертих картинах: «Як це чудово скомпоновано, коли б’ють громи i шумить вода – стихii, освiтленi мiльйонами амперiв сяйва у славi неперевершеноi казки Богом даноi землi, сонцю, планетам, людинi. Гарячi, мокрi, з болями й скреготом зубiв люди можуть дихати справжнiм вогнем викресаного з крови силою наших грудей, розбитого тiла i гостро колючого насiння, що вириваеться з нутра утроби». Неповторна атмосфера акту кохання завершуеться перемогою божества чоловiчоi статi: «Наша пристрасть розгорiлася i не могла заснути. Це вже пожежа пiд час посухи, це злива вогню».
Почуття головного героя до художницi, подiбно до будь-яких людських переживань, суперечливе, у ньому нерозривно поедналися свiтло i морок. У. Самчук зобразив, як Павло ледь не фiзично вiдчувае неяснiсть, що постiйно зринае мiж ним i коханою. Усвiдомлення того, що Лена повсякчас грае роль, не свою, фальшиву, кимось накинену, не дае спокою. І коли на початку гра бурхливих демонiчних сил (героiню порiвняно з янголом, скинутим з неба на землю) iнтригувала, приносила насолоду, то згодом почала вимагати завершення. Павло визнавав себе звичайним чоловiком, для якого особливо важливими були стандартнi, загальноприйнятi iдеали: «…я, моя жiнка, моi дiти, мiй дiм». Вiн вiдродив у собi заколисаний советською дiйснiстю iнстинкт власностi i «доброго мiщанства». Вiдтак зримо постала дилема, на одному полюсi якоi були Лена i пiдхмарний замок, на iншому – Катруся, будинок, фiрма, словом, свiт, у який Павло почав уже вростати. Спопеляюча пристрасть i фiлософiя власного «гнiзда» були непоеднуваними цiнностями у Павловому життi. Внутрiшне протистояння мiж уявним i реальним породило двоiстiсть у почуваннях.
Павло Данилiв прагнув небезпеки, i вiн отримав ii, отримав небуденну гру, що вражаюче рiзнилася вiд звичних повсякденних справ. Вона являла собою вигаданий свiт, нове буття, що iснувало паралельно зi свiтом реальним. Ця гра вiдбувалася заради себе самоi, заради задоволення, заради «тiла, гарячого дихання, пристрастi», що загострювали це задоволення. Павлове роздвоення мiж бажаною грою i реальними потребами яскраво проступае у сценi уявноi розмови з «темним двiйником», котрий з’явився з глибин його психiки. Беззубий демон з чорною люлькою нашiптуе, що вибору немае: «Можливо, наша планета також хотiла б зiрватися зi свого ланцюга i полетiти, хто зна куди, вiльною пташкою, але вона мусить, як сторожовий собака, кружляти на прив’язi, яку iй хтось визначив». Для Павла «ланцюг» визначений ним самим. Його намiр затверднути в певнiй формi вимагав власного «гнiзда» з усталеним космiчним ладом. І, за традицiйними законами, у ньому мала б з’явитися жiнка-берегиня. У всякому разi чоловiк готуеться до цього.
Талант, краса, загадковiсть робили Лену привабливою для Павла, вiн дедалi гострiше почувався власником цiеi жiнки, хотiв мати ii тiльки для себе, навiть узяв на себе обов’язки з улаштування ii робiтнi. Вiн упорядкував простiр для майбутнiх символiчних полотен художницi, покладаючись на свiй чоловiчий смак i патрiархальний досвiд. У тiй половинi, де мiстилася майстерня, були зосередженi всi домени господинi дому: будуар, кухня, iдальня, ванна, майбутня дитяча кiмната. Таке впорядкування простору, на думку головного героя, мало б стати втiленням омрiяного «раю». Однак вiн не рахувався зi смаками обраницi, i недопасованiсть будинку до вподобань художницi пiдкреслено в романi кiлькома деталями: зовнi боковi стiни з великими вiкнами i трохи похиленим на один бiк дахом вносили у загальний вигляд споруди дисонанс, а пусте ателье виглядало лишень незграбною кiмнатою. «Не для мене, – резюмувала Лена. – Замале, затiсне, заблискуче». Вона не могла триматися однiеi точки опори, ii не приваблював космос, а манив хаос, як це видавалося Павловi. А його потреба подолати «бездомнiсть» i «безпритульнiсть», концепцiя «твердоi землi» потребували не химерностi й екстравагантностi, а постiйностi та надiйностi. Ось чому для Павла все завершилося жорстоко-педантичним зарученням i формальним весiллям iз Катрусею. Лена була квiнтесенцiею духовних та естетичних поривiв героя-iнтелектуала, Ізольдою його снiв, найпотаемнiшою ностальгiею. Водночас вона стала втiленням плотського духу чи задоволення плотського голоду, iнструментом тiлесноi насолоди. Павло страждае через усвiдомлення протирiччя, через нестерпну напругу розуму, який живе цим протирiччям i який однаковою мiрою прагне i втiхи, i реалiзацii омрiяного iдеалу. Одруження з Катрусею стало компромiсом зi свiтом, у який вiн вростав.
Отже, у романi «На твердiй землi» перемагае патрiархальна мiщанська мораль, що трактуеться письменником як позитивна рiч. Це мораль продовження роду людського i розвитку суспiльства. Шлюб е втiленням рiвноваги (а саме цього прагнув Павло!) i стабiльностi, у ньому Самчуковi героi вбачають красу, поезiю, традицiю. У шлюбi, на думку письменника, захована надiя на щастя. Загальне визначення цього феномену знайти доволi складно, однак увага письменника до серйозноi фiлософськоi проблеми не була випадковою. Їi актуальнiсть для багатьох украiнських емiгрантiв обумовлювалася вiдсутнiстю продуктивноi програми побудови щасливого людського життя в умовах вимушеноi емiграцii. На питання «чи е щастя?» устами головного героя письменник вiдповiдав: «…е. За далекими свiтами, за глибокими морями, за високими горами», наголошуючи тим самим на невловимостi, iлюзорностi цiлковитоi задоволеностi буттям-у-свiтi. Людина постiйно прагне здобути щастя, що для У. Самчука було цiлком природним, хоча й суперечливим, оскiльки великого щастя людина боiться так само, як i великого нещастя. Одного – щоб не згубити, iншого – щоб не знайти. Чи е формула щастя? Можливо, це багатство, кохання, родина, здоров’я, краса? Самi по собi, та й навiть у поеднаннi названi цiнностi щастя не дають. Тiльки «баланс вартостей – баланс нашого щастя». Поняття балансу в Самчуковому визначеннi сутностi щастя е центральним. Із тих кiлькох значень, що iх мае це слово, найбiльш придатним для розумiння мислительних побудов письменника слiд вважати одне, що означае гармонiйне спiввiдношення елементiв у будь-якому явищi. Це спiввiдношення певних цiнностей, якi людина може обирати сама. У. Самчук дае простий рецепт, суть якого полягае у пошуку синтезу вартостей, у досягненнi iхньоi дiйовоi рiвноваги. Коли ж не вдасться досягнути бажаного балансу, цiнностi втратять силу, «i ми зависнемо в порожнечi збайдужiння». Байдужа людина не тiльки нiколи не стане щасливою, вона того щастя i не прагнутиме.
«Тверда земля» змушуе Самчукових героiв жити у злагодi й рiвновазi з навколишнiм свiтом. І то не з чийогось примусу чи наказу, а цiлком добровiльно, за власними бажаннями i вибором. Людина, переконуе письменник, тiсно пов’язана зi свiтом, у якому живе, адже у Космосi немае iзольованих явищ, все у ньому взаемодiе, виконуе свою свiтову роль. Закони «твердоi землi» спонукали У. Самчука поеднати три сторони трикутника: кохання – шлюб – щастя. Не випадково втiленням «запашноi рожевоi радостi i запашного рожевого щастя» у романi стала Марта – одружена жiнка, у долi якоi кохання i шлюб взаемосправдилися. Автор вiдстоював абсолютну нагальнiсть реставрацii основ патрiархальноi сiм’i, адже шлюб – iнституцiя, яка призначена тривати i протистояти соцiальному хаосу. Вiн виконуе завдання зi збереження роду людського, а разом з тим поеднуе любовну втiху двох статей i щастя. Улас Самчук повертався до узвичаених норм i моделей поведiнки, за якими, на його думку, людина ХХ столiття вчилася б мистецтва кохати i мистецтва бути щасливою. У цьому планi його творчiсть, перефразовуючи тезу С. Павличко, може стати «полем гендерноi боротьби».
Ірина Руснак
(Вiнниця – Киiв)
На твердiй землi
We measure history by its catastrophes, we recall the weather by its storms, but the periods of peace and joy – who can describe them?
Hugh MacLennan[5 - Ми вимiрюемо iсторiю за ii катастрофами, згадуемо погоду ii бурями, але перiоди миру та радостi – хто iх може описати? (Х’ю Макленнан; Hugh MacLennan; 1907–1990).]
I
Коли я наважився на цю карколомну авантюру – набути власний будинок iз шести кiмнат з пивницею, за дванадцять тисяч i сiмсот доларiв, маючи на контi Королiвсько-Канадського банку всього лиш тисячу сiмсот готiвкою, – менi здавалося, що я наважився як не на справжне самогубство, то в кожному разi на якусь довiчну каторгу, з якоi не було вороття. Це коштувало менi не тiльки багато доларiв, але ще бiльше безсонних ночей, нiби я збирався ограбувати банк, або виконати атентат. Причин для цього було чимало, а головне – що пiсля довгого одiсейного блукання по широкому, розбурному свiтi, я ступив нарештi на тверду землю великого, спокiйного континенту з його iншим, вiдмiнним ладом, до якого я не мав доступу i на гранi якого стояв грiзний, вогненний напис: Небезпека! Вступ заборонений!
Але я вiдважився ту заборону порушити, жереб кинуто, i ось я вперше за всi своi тридцять вiсiм рокiв життя зробився власником пречудного кусника нашоi планети, тридцять два фути широкого, сто вiсiм довгого, пiд кокетливим горбиком звивистоi вулицi Глен, де пишався в захiдному сонцi, на два поверхи, «мiй дiм – моя фортеця»[6 - Мiй дiм – моя фортеця (англ. My home is my castle) – англiйська приказка.], з верандою колонiального стилю, до якоi вiд хiдника вело тридцять двое не дуже надiйних, бетонових схiдцiв.
На початку цей дiм i ця фортеця уявляли собою лишень мiстерiйно занедбану порожнечу з атмосферою запаху тютюну, правдоподiбно «огдену», зi стелями, розписаними примарними розводами, якi понуро, кожноi хвилини, погрожували звалитися на голову, з помостами, якi мало чим рiзнилися вiд звичайного хiдника на вулицi, i кухнею, у якiй, можна припускати, замiсть варити iжу, тридцять рокiв кували кiнськi пiдкови.
Агент продажу реальностей новозаснованоi, але вже вiдомоi агенцii «Снилик i Ко», з вулицi Дандес-Захiд 33, якого я просив щось подiбне для мене вичарувати, виконав свое завдання зразково i тим самим заощадив менi принаймнi двi i пiв тисячi готiвкою.
Бо засадничо, мiй дiм (дозвольте на майбутне його так величати) робив цiлковито вдовольняюче враження, мiстився в непоганiй частинi мiста, поблизу Гай-Парку, не позбавлений фантазii в топографii, два, спереду i ззаду, травники, залишки квiтника, пара тiнистих дерев, а головне, вище на взгiр’i за межею, справжнi джунглi флори i фавни, де, крiм дубiв, берез, сосон та iншоi рослинности, водилося також чимало сiрих, ледачих ракунiв, якi лазили поруч з домашнiми котами, перiстих, кокетливих скунксiв, якi тероризували йоркширських пуделiв i цiлi зграi сiрих та бурих вивiрок, якi, мов блохи, стрибали не тiльки по деревах та телефонних дротах, але також по кухнях та iдальнях.
Пернате населення цього строкатого царства було заступлене не менш вражаюче. По травниках, куди не глянь, трудилися заприсяженi, невтомнi ловцi-молодцi всiлякого хробацтва, добродушнi робiни, як фурiя налiтали зграями расовi iмперiалiсти i агресори темно-бурi шпаки, мiж галуззям молитовно перегукувались, у своiх пишних червоних сутанах, педантично-важнi чубатi кардинали, на телевiзiйних антенах рiзко i зловiще скреготали синюхи i багато iнших дивовижних крилатих сотворiнь, мiж якими особливо визначне мiсце займали рiзнобарвнi колiбрi, якi, час вiд часу, блискавично з’являлися, обцiловували кожну квiтку i так само блискавично зникали.
А коли додати, що в зарослому кленовим гаем, давноневживаному гаражi сусiдки Грiнвуд, водилося кiлька осячих гнiзд, а пiд моiм столiтнiм дубом за хатою незалежно i гордо росли червонi з бiлими крапками мухомори i височiла темно-бура пiрамiда муравлища – картина буде завершена. Бракувало хiба iндiян-сиуксiв[7 - Індiани-сиукси – корiннi жителi Пiвнiчноi Америки, племена войовничого характеру.], якi б вийшли з пралiсу сусiда Фiцджеральда[8 - Фiцджеральд Френсiс Скотт Кi (англ. Francis Scott Key Fitzgerald; 1896–1940) – американський письменник, представник «втраченого поколiння».], отаборилися на моему травнику, розложили багаття i пiд звуки тамтаму почали танцювати своi загрозливi гугi-бугi[9 - Гугi-бугi – танець бугi-вугi (англ. Boogie-Woogie), популярний у Європi впродовж 40–60-х рокiв ХХ столiття.].
Така картина далебi могла проймати i найчерствiшого суб’екта, особливо коли западала нiч i з-за побитоi громами сосни на пригiрку висувався щербатий диск мiсяця пiд гiмни мiрiядiв цвiркунiв, якi нагадували дикий захiд, ковбойськi фiльми, Гарi Купера[10 - Купер Гарi (англ. Gary Cooper, 1901–1961) – оскароносний американський актор.] i гавкання койотiв.
І подобався менi не лишень краевид, настрiй, довкiлля, а також весь, його величнiсть, дiм, бо ж це значило не тiльки «дах над головою», не тiльки «домашне огнище», а також копальню золота, бо ж мiж моiми генеральними операцiйними планами, був ще й такий, що для свого особистого вжитку я беру одну, щонайбiльше двi кiмнати, а решту житловоi площi вiддаю в комiрне, що за моiми математичними обрахунками мусiло покрити всi моi будинковi витрати, включно з податком мiськоi управи. Пiсля цього я мав би жити на планетi як спадкоемний паразит, зовсiм задурно, у просторi двох кiмнат з трьома вiкнами i рiзними вигодами, гiдними будь-якоi капiталiстичноi акули.
Але дорога до цього зворушливого парадизу проходила досить тернистими мiсцевостями: весь той дiм, цiле те огнище i славетна копальня золота, вимагали не лишень захоплення, а також поту i крови. Критий зеленими квадратиками папи дах над головою, невiдомо яким правом, дозволяв опадовим стихiям просякати до верхнiх кiмнат i розписувати по iх стелях фрески, гiднi фантазii помпейських майстрiв, а його ринви, як тiльки полив перший дощ, спричиняли на всi боки такий водоспад, що до деякоi мiри нагадував Нiагару. Не маючи нiякого досвiду з нiякими дахами, я також не мав зеленого поняття, що в таких випадках треба робити. Менi завжди здавалося, що всi дахи, яких стiльки набудовано по всiй землi, красуються собi мiж небом i землею, як тi птахи небеснi, що пiклуеться ними сам Господь Бог, а iх власники розкошують собi пiд iх благодатним покровом i покурюють люльку з «огденом».
Щойно аж тепер i на власнi очi я побачив i я переконався, що це соцiально-фiлософське питання виглядае аж не так iдилiйно. Стiни, стеля, помости, ринви, накриття, сходи включно з пивницею i убиральнею обступили мене зо всiх бокiв, «як та чорна хмара», не давали пiльги нi вдень, нi вночi, вимагали ремонту, незважаючи на сумний факт, що мое конто в «Роял-Кенедiен» безнадiйно iзсякло i нiчого не залишалося, як надолужити його моiм власним кривавим потом.
О, той дах i тi ринви! І хто iх таких вигадав? Першим моiм природним вiдрухом було вдатися до вiдповiдних майстрiв цього дiла i вiддати цiлу цю морочливу проблему у iх досвiдченi руки. І дуже до речi, на це навинувся один мiй знайомий, старий емiгрант, поважний громадянин, власник будинку i тягарового авта «Дженерал моторс»[11 - Дженерал моторс (англ. General Motors) – американський автомобiльний концерн.] з Оттави, який саме цим дiлом займався. Я, розумiеться, представив йому весь мiй клопiт, вiн уважно досвiдченим оком позирнув на дах, кiлькакратно обiйшов весь будинок, вiдходив на вiддаль, дивився з перспективи, мов би на абстрактний малюнок, похитував загадково головою, прицмокував зловiсно язиком; я, розумiеться, слiдкував за кожним його магiчним рухом, мое серце, розумiеться, боляче завмирало i майже завмерло зовсiм, коли мiй експерт, з виглядом чародiя, вирiк свое остаточне рiшення: причина злочинного дiяння моiх ринв таiться в тому, що весь той будинок, коли дивитися на нього спереду, похилений на доброго пiв iнча на правий бiк. Така прецизна докладнiсть цiеi експертизи викликала у мене зрозумiлу пошану до ii майстра, а разом з цим спричинила наглу панiку, бо ж чи не значить все це разом, що весь той будинок безнадiйна тандита, пiзiйська вежа[12 - Пiзанська вежа (iтал. Torre pendente di Pisa) – дзвiниця Собору Санта-Марiя Ассунта в мiстi Пiза (Італiя), вiдома своiм нахиленим виглядом.], кандидат на руiну, i що втиснули менi його несумлiннi агенти, як гнилi яйця, та чи не прокинуся я одного разу пiд його звалищами, як кiт, який залiз у невластиве мiсце i обвалив на себе склад череп’яних горшкiв. Я обережно висловив своi сумнiви експертовi, на що вiн, з авторитетним виглядом, мене потiшив, що для песимiзму нема причин, бо, мовляв, коли вiн простояв в такому виглядi три десятки рокiв, вiн зможе простояти i ще стiльки i що тут залишаеться – дати новi ринви i пiднести правий бiк на пiв цаля вище.
– А скiльки б це коштувало? – поквапився я запитати.
– О… – казав той, розтягаючи кожне слово, – коли брати дiло поважно i зробити, як слiд… О! Сто двадцять…
– …долярiв? Сто двадцять… Чекайте, чекайте… Це щось… – Я замовк.
Це, мабуть, щось справдi не те. Я не мав нi стiльця, нi горшка, в моiй кишенi… Словом – звiдки вiзьму сто двадцять доларiв на такi другоряднi, тридцять рокiв задавненi справи i коли та вода свобiдно лилася стiльки часу – хай ллеться далi, не буду iй перешкоджати. Я розпрощався з експертом дуже чемно, подякував дуже щиро, а заразом з дуже виразним намiром не турбувати його бiльше.
Одначе тi триклятi ринви отруiли весь мiй спокiй, особливо, коли я вертався з нiчноi змiни i мусiв хоч трохи заснути; чортовi ринви, без огляду на втому, зривали мiй сон i хоч-не-хоч я мусiв ними бiльше цiкавитись, нiж небезпекою атомовоi бомби. Я виходив на оглядини, я наподоблював експерта, вдивлявся спереду i ззаду… Знизу, розумiеться, не багато побачиш, треба б вилiзти на дах, а це значило – як-не-як, а два поверхи, до того не було драбини, а ще до того – що б я порадив, коли б вилiз наверх? Коли треба все мiняти, пiдносити на пiв цаля – вагання оправданi. Лишень через мою дурну i вперту вдачу, мене зачепили за живе, я все-таки заризикував, а що не мав драбини (голота хитра на вигадки), я використав вiкно убиральнi, яке дуже доречно виходило на дах сусiда, звiдки без труднощiв можна потрапити куди слiд.
Вiдповiдно причепурившись, озброiвшись генеральним знаряддям, молотком i обценьками, без яких я не сiдав навiть снiдати, витиснувся бочком крiзь вузьке вiкно, подряпав до крови носа, викарабався на сусiдський гарячий, як сковорода, дах i моi злочиннi каналii ринви опинилися перед самим моiм носом у всiй своiй первобутнiй подобi. І що я побачив? Моi ринви по вiнця заваленi гнилим листям, залитi водою, що в них посходили клени i можливо навiть водилися дикi качки. З пересердя я забув своi страхи, перелiз на свiй дах, навколiшках обслiдкував усе довкруги i пiсля цього почувався далебi не гiрше, нiж дослiдник Стенлi[13 - Стенлi Генрi Мортон (англ. Henry Morton Stanley; 1841–1904) – валлiйський журналiст i мандрiвник, першовiдкривач рiчки Конго в Африцi.], який вiднайшов початок рiки Конго.
Я абсолютно й незаперечно ствердив, що моi ринви давно обiрвали будь-якi дiловi стосунки з рурою, яка, у свою чергу, була старанно забита всiляким добром, включно до якогось дитячого черевика i залишкiв мертвого птаха. Вимагалося негайноi операцii, i я мусiв ii негайно виконати.
І я без надуми взявся за дiло. Великого мистецтва не вимагалося. Звичайною голою рукою я звiльнив ринви вiд вiкових нашарувань органiчних i неорганiчних пород, ручкою молотка пробив вхiд до рури, i на мое радiсне здивування застояна вода полилася до рури з таким щирим плюском, нiби ви одного соняшного ранку вiдчинили клiтку i випустили зграю ув’язнених птахiв. За кiлька хвилин моi обездоленi ринви пишалися чистотою, моi руки, обличчя й сорочка нагадували смаровоза, а сам я, коли знов опинився внизу на твердiй землi, був гордий, нiби еспанський матадор, який перемiг найсильнiшого бика.
А коли прийшов черговий дощ, я з приемнiстю ствердив, що вода з мого даху захоплено стiкала законними дорогами, не зраджуючи нiяких ознак спротиву, а ще згодом я мав шану ствердити, що достойний будинок був невинно обвинувачений, що вiн стояв бездоганно, а що вислiди експерта з Оттави були звичайним наклепом.
Пiсля цього я внадився на той дах, нiби до парку на прогулянку, я полюбив цю благородну мiсiю рятування занедбаних i занепалих, я безоглядно полював за кожною пiдозрiлою щiлинкою, несамовито замазував все таке асфальтом, аж поки весь той дах не став плямистий, як леопард, а стеля не звiльнилася вiд втручання стихiй i зовсiм висохла. Перша рiшальна i безперечна перемога була за мною.
Але далеко не остання. Усi моi п’ять кiмнат, убиральня, кухня, пивниця i навiть сходи вимагали допомоги. І то негайноi, бо ж вiд цього невмолимо залежав успiх усiх моiх господарських затiй. Час не стояв на мiсцi, вiдсотки невблаганно росли i по-хижацьки пожирали всю мою платню на фабрицi чоколяди «Равнтрi»[14 - «Равнтрi» (англ. Rowntree’s) – британський кондитерський бiзнес, вiдомий у всьому свiтi своiми виробами Chupa-Chups, Milky Way, Kinder Surprise, Kit-Kat, Nutella.]; я мусiв негайно поробити всi можливi заходи, щоб уникнути цiлковитого провалу. Бо ж, як сказано, ввесь мiй нижнiй поверх, а також поважна частина верхнього були остаточно й ритуально призначенi в жертву боговi наживи й добробуту, але це могло дати ефект лиш тодi, коли там все заблищить i засяе всiма барвами веселки.
Годi справдi вгадати, хто були тi суворi аскети, якi призвели це затишне примiщення до такого консеквентного сюрреалiзму. Коли ми вперше зайшли сюди з агентом, тут було тихо, мрачно i порожньо, нiчого не вказувало на присутнiсть будь-яких мешканцiв цього простору, iсторiя про це також мовчала, а деякi залишки археологii у виглядi черепкiв вазонiв та деякi уривки iероглiфiв по стiнах не казали багато. Правдоподiбно це були нащадки суворих предкiв, напевно, з бородами, не конче соняшного характеру, для яких задимлений ватран, порядна люлька крутого бакуну, добра чарка «Скол»-у спричиняли багато бiльше насолоди, нiж естетика й гiгiена.
Деякi натяки на вияснення ситуацii вносили, як сказано, залишки древнiх написiв, ось як «Джюлiет» зi серцем, пробитим стрiлою, накресленi крейдою зi зовнi пiд кухонним вiкном, як таке ж «Дейвiд» з таким же серцем i такою ж стрiлою видряпанi на цеглi веранди. Таких сердець i таких стрiл, переважно майже затертих часом, зустрiчалося бiльше, i це могло створювати легенди про лицарiв, закованих у панцерi, про закоханих красунь у замкових вежах i взагалi про любов, молодiсть, щастя навiть у цих суворих клiматах.
І можливо, мое втручання до цього свiту романтики не було виправдане. Я, наприклад, озброювався щiтками, шкарабульцями, фарбами i як тiльки приходив з роботи, чи ввечерi, пiсля денноi змiни, а чи рано, пiсля нiчноi (моi змiни мiнялися що три тижнi), я одразу наряджався у одяг жреця i мiстерiя перезмiни клiмату починалася.
Було лiто, термометр показував переважно понад 80 Фаренгейта[15 - 80 Фаренгейта – 26,6
Цельсiя.], безнастанно пились «севен-апи»[16 - Севен-ап (англ. «7Up») – подiбний до сучасного спрайту лимонно-лаймовий безалкогольний газований напiй без кофеiну. Вiдомий вiд 1929 року.], лились поти, найхоробрiший iз зулусiв не мав краще розписаного, нiж мое, лиця, паркети були встеленi «Дейлi Старами»[17 - «Дейлi Стар» (англ. «Daily Star») – щоденна британська газета чуток, плiток i сенсацiй, що виходить вiд 1978 року.], заставленi бляшанками «Старляк Пейнтiв»[18 - «Старляк Пейнт» (англ. Star lake Paint) – назва малярськоi фарби.], нi одна з моiх поклонниць не могла б повiрити, що цей брудомаз е той самий дендi, якого звикли бачити у найкращих одягах найкращих фiрм.
Зате по двох чи трьох тижнях такого дiяння весь мiй нижнiй поверх i частина верхнього направду сяяла чистотою аптечноi склянки, кухня нагадувала наречену у бiлому вельонi, готову пiд вiнець, вiтальня пишалася кольорами «дрифтвуд-у 162» (фахiвцi це знають), iдальня сяяла барвами оливкiв, гол оздобився шпалерами пiд стару бронзу, а верхня спальня соняшними красотами «саншайн 54». Не рушенi зiсталися моi власнi покоi – господар може зачекати, але поза тим не забуто нiчого. Все довкруги блищало, радiло, смiялося.
Залишалося – заповнити все це життям, найкраще б парою молодих, бездiтних, без собак, котiв i канаркiв людей – вимоги, як бачите суворi, але наш модерний, рафiнований час не визнае сентиментiв, вiн важить вартостi цифрами, вигодами, як мав сказати один фiлософ, що модерна людина це синтеза бетону, нейлону, нiкотину, у якоi почуття й спiвчуття заступленi примхами, димом i алкоголем. Не переконаний, чи це справдi так, любимо перебiльшення, але якась частина цiеi фiлософii, можливо, виправдана, бо менi самому не раз настирливо видавалося, що вiд певного часу мiй будинок i я сам втiлилися у одну химерну iстоту, у якiй моi нерви i його цегла починали жити самостiйним ритмом i творити якiсь своерiднi токсини щастя. Не маю дiла з нiкотиною i не люблю диму, але в таких обставинах, не знаю чому, сама собою напрошуеться добра гаванська цигара, яка б доповнила упокорюючi пристрастi бетону й нейлону i тим самим сприяла б вростати у твердiнь новоi землi на новiй плянетi.
І нарештi «фiнiс коронат опус» – драма вiдогралася, завiса спадае, перший роздiл моеi патетичноi сонати закiнчився iдiлiйним фiнале.
II
Якийсь, здаеться, китайський мудрець мав сказати, що для того, щоб зробити тисячу миль дороги, необхiдно зробити один перший крок – мудрiсть очевидно незаперечна, але iнший жидiвський мудрець, бiблiйний цар Давид, додав до цього, що «шляхи твоi, Господи, неiсходимi i мудрiсть твоя незбагнута».[19 - Тут згадано один з висловiв давньокитайського фiлософа Конфуцiя (551 до н.д. – 479 до н.д.): «Шлях в тисячу миль починаеться з одного кроку».]
Проходимо не тисячу миль, проходимо десятки й десятки тисяч, шукаемо свого мiсця i ось знаходимо його пiд горбиком, записане на вас у актах адвоката Гуменного. На цьому мiсцi стоiть невелика споруда з дверима i вiкнами. У нiй ви маете право сидiти, спати, iсти, читати газету i мати тривалу адресу, на яку посилатимуть вам рахунки, пакунки i листи зо всiх континентiв свiту. Мiсце, яке ви вважаете своiм.
Зрештою, я завжди подивляв i любив будови, ще з часу, коли будувались вони з сiрникiв, патичкiв, пiску, болота на спiлку з мамою в iмперii дитячоi уяви. Пiзнiше захоплювався ними i в книжках, i в життi, у великих мiстах, у малих селах, як у себе дома, так i далеко поза домом. І однаково, чи це були древнi таемничi замки, незбагнутi пiрамiди, розкiшнi палаци, а чи просто стрункi теперiшнi мешканевi i немешканевi споруди, якими обросла, як губками, цiла планета.
В зарисах будови таiться мiстика людського серця, вибухова сила душi, напруженiсть м’язiв, це нарештi фiлософiя безконечно видозмiнного пульсування таемничих законiв, що приковують нас до землi на самому днi атмосфери. Ми, як полiпи, прилипаемо до тiла планети, вгризаемося в ii твердiнь, обкладаемось мурами, стiнами, дахами, щоб протиставитись велiнню стихiй i ворожостi протидiяння. Разом з домом виростае в нас i бiля нас безпека, сила, твердiсть, оборонна наснага.
У моiй уявi всi матерiальнi споруди, чи були спорудами людей на землi, чи коралiв у водi, чи птахiв на деревах, чи звiрят пiд землею, будили такий же подив, як споруди атома, космосу i цiлого всесвiту.
Я жив у однiй системi пробiркового життя, у якiй людинi засадничо вiдiбрано право дому. Цю привiлею iнтимного, особистого, радiсного будування дитини, людини, комахи, птаха присвоiла собi збiрна, обезличена кабалiстично-нетерпима iстота, яка обернула будiвництво у камiнь i бетон, а мешкання у «житлову» i звузила його до кiмнати, пiвкiмнати, а чи просто мiсце на лiгво. Мiльйони майстрiв будiвництва опинилися поза межею будування, прикованi на все життя до холодноi, безобличноi доктрини.
До цих мiльйонiв належав також i я. Будова для мене була мрiею, я нiколи не жив у помешканнi, я нiколи не сягав поза одну кiмнату, я тридцять вiсiм рокiв затратив в тузi за мiсцем людини.
І, здаеться, щойно тепер на цьому мiсцi пiд горбиком я перемiг цю тугу. Це чиста, справжня, намацальна реальнiсть. За певну кiлькiсть рокiв я звiльнюся вiд боргiв i стану неподiльним паном цього, закрiпленого за мною законом Божим i людським, мiсця. Я витисну свою форму, засную родинну сiтку i дам нащадкiв.
А тим часом, пiсля початкових крокiв моеi блискучоi комерцiйноi операцii, на мене насторожено чигали новi драпiжнi завдання. Я належав до секти «Дi-Пi»[20 - Дi-Пi (англ. Displaced Persons, D.P.) – табiр для перемiщених осiб у Захiднiй Нiмеччинi, окупованiй пiсля завершення Другоi свiтовоi вiйни американськими, британськими i французькими вiйськами. Через такi табори пройшов i Улас Самчук.], насильно вирваних, штучно пересаджених, а з ботанiки знаемо, що такi рослини вимагають часу i уваги, щоб пустити корiння в новий грунт i почати нове органiчне зростання.
Я був втомлений, розумiеться… Ще не встиг висохнути пiт попереднiх тижнiв, але разом з цим не хотiлось навiть думати про вiдпочинок. На мене напала пропасниця дiяльности, нiби я потрапив у тенета, з яких намагався як найскорiше вибратись. І прикметна властивiсть: чим бiльше витрачалось на це зусилля, тим сiтка ставала непереможнiшою. Але мене це бавило, я вiдчував насолоду борюкання, в ньому завжди ж таiлась нова несподiванка.
Я займав двi кiмнати – передня з двома широкими вiкнами, з виглядом на вулицю, на забудований протилежний простiр i задня, звернена вiкном на травник, на квiтник, на зарослий пригiрок. І, розумiеться, не мав нiяких меблiв. Цiла моя рухома посiлiсть вмiщалася у двох великих, ще з Европи, валiзах та кiлькох картонових коробках з вiйськових «кер-пакетiв»[21 - Кер-пакет (вiд англ. K-ration) – т. зв. Рацiон K, або iндивiдуальний щоденний харчовий рацiон, введений армiею США пiд час Другоi свiтовоi вiйни. K-рацiон мав три окремо запакованi коробки: снiданок, вечеря, вечеря. Але 1948 р. К-рацiон був оголошений застарiлим; бiльшiсть наявних запасiв були розповсюдженi серед програм годування цивiльного населення за кордоном, зокрема i в таборах Дi-Пi в Нiмеччинi.], i складалася з кiлькох одягiв, пари плащiв, кiлька тузинiв бiлизни i всiлякого iншого майна, а в тому кiлькох десяткiв книг кишеневого видання i пари оригiнальних малюнкiв Лени Глiдерс.
Пiсля мого останнього мешкання при вулицi Маркгам, у будинку, де крiм мене мешкало iнших шiстнадцять душ, мое теперiшне житло справляло враження, нiби я вирвався з Шанхаю на широкi прерii Саскачевану[22 - Саскачеван (англ. Saskatchewan) – степова провiнцiя Захiдноi Канади.]. Я мав стiльки мiсця, що далебi не знав, що з ним робити. Мою коштовну гардеробу непомiтно проковтнула вмурована у стiну шафа, за стола правила скринька вiд мила «Люкс», у меншiй кухоннiй кiмнатi зворушливо красувалась ще одна подiбна меблева споруда «санкiст»[23 - Санкiст (вiд англ. Sunkist Building) – тут згадано восьмиповерхову будiвлю Sunkist Building у Лос-Анжелесi, яка належала компанii з вирощування цитрусових. Протягом багатьох рокiв у цiй будiвлi мiстилась штаб-квартира компанii. У текстi автор використав слово у переносному значеннi – кiлькаповерховий.], на якiй знайшла примiщення електрична, портабельна плитка на два пальники.
Спальню в головнiй кiмнатi репрезентував вживаний, стовчений матрац, розложений просто на пiдлозi i прикритий унiверсальним накривалом вiйськового походження, ще з таборiв, фабрикацii «Меркур Вул Ко» з Фiладельфii.
Харчування, машина для стриження трави, кишка для поливання травникiв, рискалi, лопата, сокира i безконечна черга безконечних потреб i всiляких наглих несподiванок. От хоч би такий класичний приклад: нi з сього, нi з того в туалетi вiдмовилась текти вода… Сам Аллах знае, що там сталося, туалетнi механiзми не вашоi компетенцii, i ви змушенi кликати експерта. Вiн приiжджае пишним фургоном з безлiччю барвистих написiв, входить до вас з виглядом, нiби прибув рятувати вас вiд смерти, заходить до туалети, хвилин десять там чаруе i, вiдходячи, залишае на п’ять доларiв i двадцять п’ять центiв рахунок. Або яка-небудь одна паскудна ганчiрка, яка випадково потрапить до стiчноi рури ватерклозету, наробить вам бiльше халепи, нiж цiла холодна вiйна мiж Сходом i Заходом. Повна пивниця води, все плавае, викликаете пожежну сторожу, з гуком i ревом приiжджае величезна споруда з помпами, вриваються кiлька у гумових одягах i сталевих шоломах дядькiв, починаеться ходження, тупання, помпування i рахунок на 25 долярiв… І так без кiнця. Ванни, крани, електричнi втички, телефон, розваленi сходи, зарослi квiтники, спiзнений молочар, настирливий газетяр… І свiдки Єгови, якi чи не кожного дня, саме коли ви пiсля нiчноi змiни намiряетесь спати, приходять навертати вас на справжню вiру i спасати вiд пекла.
Але питання меблiв можливо найбезогляднiше… Наприклад, валятися в кутi на старому матрацi у своiй власнiй хатi або iсти на скриньцi, яка пахне милом, в наш цивiлiзований, нуклеарно-атомовий вiк, i кому це може iмпонувати… Хтось колись вiдвiдае, котрась з тих поклонниць в капелюсi з вуалькою… i взагалi життя без меблiв не життя, а тому коли я з великими жертвами у одного череватого добродiя на тiй самiй вулицi Маркгам за двадцять доларiв роздобув антикварну, ще з-перед першоi свiтовоi вiйни, канапу, я вважав це за величезне господарське досягнення.
Спочатку я не знав, де ту чудову рiч поставити, дарма, що всi моi кiмнати були порожнi (проблема мiсця, особливо коли його багато, завжди морочлива), але коли я нарештi це вирiшив, я не мiг нею вистарчально налюбуватися. Це була справдi благородна древнiсть, добре збережена, з мiшаним запахом тютюну, поту i собак, яка так доречно заповняла порожне мiсце пiд головною стiною i тим самим дала початок мого меблевого устаткування взагалi. Я мiг сидiти, спати, лежати горiлиць i мрiяти про щасливе майбутне.
І приблизно до цього ж часу належить ще одна подiбна подiя, трохи правда харитативного забарвлення: коли я одного вечора вернувся з працi, то побачив перед моею верандою зовсiм доброго кухонного стола, який безрадно лежав догори ногами на травнику. Нiхто не мiг пояснити, як вiн сюди потрапив, нiякi моi здогади не дали роз’яснення, але пiсля певного вагання я вирiшив, що це добродiйство i що стосуеться воно мене, а тому я пiдняв стола, занiс його до передньоi кiмнати i поставив перед канапою. Не знав, хто був цим благородним добродiем, але хто б вiн не був, я був йому вдячний, бо пiсля цього засадничо я мав вже меблi сливе в повному комплектi… І в основному був вдоволений.
Не можу сказати, щоб я не був вдоволений взагалi. Мiй район, моя вулиця, моi сусiди i взагалi цiле оточення, атмосфера, середовище, топографiя, кольори… Це лагiдна, довiрлива, упорядкована картина з привiтальних листiвок, з перевагою густо-зелених i цегляно-бронзових барв, похилена до пiвдня, дуже часто освiтлена ласкавим полудневим сонцем. Коли падав дощ, а особливо коли приходила злива, тодi цiла вулиця оберталась у бурхливу рiку, яка з погрозливим шумом гналася униз i далi, на перехрестi вулиць, западала до стiчних отворiв. Будиночки ще так виразно нагадували добу Вiкторii[24 - Доба Вiкторii – iсторичний перiод Великоi Британii, пов’язаний з правлiнням королеви Вiкторii (англ. Victoria; 1819–1901).], забувалося, що ми на континентi Форда й Рокфеллера, виложена червоною цеглою вулиця натякала на Европу, квiтники й городи заросли гiрськими соснами, глодом, ялiвцем, туями, вересом, мохами, повзучими рожами, чорнобривцями i цiлими гнiздами петунiй. І все це старанно вирiзьблено, мовби на добрiй бронзовiй гравюрi, на тлi широкоплечих дубiв, якi статечно i певно, мов середньовiчнi лицарi у панцерах, заступали весь краевид.
Розумiеться, гострий контраст вносили численнi «форди», «даджi», «монархи», «моррiси» i iншi рiзнобарвнi, рiзноцiннi механiзми, якi протягом круглих двадцяти чотирьох годин бiгали, або стояли здовж бетонових хiдникiв, але з огляду на округлi таблицi, що попередливо казали, зараз на перехрестю – «етап», «спiд 25» – все це особливого шуму не спричиняло… Мотори намагалися бурчати пошепки i ступати на пальцях, за вийнятком хiба, коли сюди втискалася така базарна сидуха, як цистерна огрiвальноi оливи, або той робот у рудiй унiформi, зi своею танкеткою, який безнадiйно намагався ранками, помiж автами, пiдмести цей метушливий форум. І це, здаеться, було б усе.
О! Ще населення… Люди. Законно i справедливо, це мало б бути те основне, але моя вулиця, зо всiма ii прерогативами, людьми не була перевантажена, а тi, що були, не конче висувалися на кiн ii дiяльности i творилося враження, що це здебiльшого жiнки i переважно старшого вiку, можливо трохи затiненi домашнiми звiрятами. Можливо, це вулиця пенсистiв, iдилiйний притулок залишених батькiв, яких дiти давно вилетiли з цього теплого гнiзда i розлетiлися по широких просторах турбулентноi землi канадськоi… За вийнятком хiба одного симпатичного шотландця з його не менше симпатичною, перманентно вагiтною, французькою дружиною, та iх пречудовими, округленькими, замурзаними п’ятьома дiтьми. Нашi старшi панi дивилися на це незвичне видовище з вибухом страху й здивування. Як i звiдки вони тут з’явилися? Тi зворушливi малi сотворiння, якi кожного ранку, гарно вимитi i причесанi, висипалися гурточком – малi-меншi i найменшi, вiд шести до двох рокiв, на вулицю i верталися звiдти, часто пiд вечiр, замурзанi i розхристанi, нiби вони весь той день працювали на копальнi вугiлля. Що вони десь там робили, що iли, нiхто цим не цiкавився i в загальному вони нагадували тих рекламних експертiв бруду, на яких звичайно покликаються фiрми пральних порошкiв.
Для мене цей мальовничий виводок спричиняв багато приемности, особливо той найменший його представник, маленький, розкарякуватий, бiлоголовий хлопчик, який звичайно не встигав за своiми старшими друзяками i був змушений наздоганяти iх, притримуючи своi штанята, дуже часто наповненi чимсь таким, що спричиняло йому виразну неприемнiсть. Зворушувала його особиста iнiцiатива i недоторкальнiсть, що запевняло йому повну незалежнiсть дiяння. Нiхто збоку, за вийнятком iх матерi, не втручався до iх довiрочних справ.
Найближчою моею сусiдкою з правого боку була елегантна, неодружена, горда мiс рокiв тридцяти з пишним червоним волоссям, яка носила завжди моднi капелюхи i мала забавного, кудлатого, сiрого йоркширського пуделя. Вона жила зi старою, завжди хворою, бурчливою матiр’ю та молодим пристойним племiнником, студентом медицини, який мав новеньке авто кольору кави, що постiйно стояло на вулицi перед будинком. Вона була незвичайно чемна, офiцiйно товариська, занята лиш собою i своею посадою у однiй летунськiй компанii i вийнятково не зацiкавлена своiм зовнiшнiм господарством, особливо своiм задвiрком, який зарiс кленовим гаем, де водилися оси i де знайшли свое постiйне примiщення пара скунсiв. Вечорами звiдти доносились концерти котiв, а часом повiвало не зовсiм приемним запахом.
Сусiдкою злiва була старша, солiдна панi, вдова, яка займала невеличкий будинок зi скляним ганком, разом зi своiм рокiв вiсiмнадцяти сином, акробатом якогось цирку i малою, рокiв п’ятнадцяти, дочкою ученицею «гай-скул». Вона не мала нi собак, нi котiв, але мала темно-синього, не зовсiм нового «Меркурiя», яким часто кудись виiжджала, була помiтно заклопотана, але не дивлячись на це, старанно плекала свiй невеличкий, скелястий квiтничок i тим самим творила радикальну протилежнiсть до моеi сусiдки справа.
А ще… ще крiм цього багато iнших сусiдiв, чи радше сусiдок, таких i iнших, переважно солiдних пань, напевно, з цiкавим минулим, при зустрiчi з якими ми дуже чемно i привiтливо вiталися, мiнялися враженнями про погоду i розходилися кожне своею дорогою. Їх, напевно, iнтригувала моя поява у цьому просторi, як також, напевно, вражала моя жорстока вимова iх рафiновано плеканоi мови.
Я не мав часу для глибших спостережень, знайомств чи розмов, як також для вiльних прогулянок, але все-таки менi траплялося iнколи перекинутися кiлькома словами з моiми сусiдами, або навiть гарного передосiннього вечора пройтися вверх вулицею, полюбуватись квiтниками, дiйти до Гай-Парк авеню, повернути вправо i поволi та спокiйно пройтися здовж геть до самого парку. Менi iмпонувала ця широка, колись, мабуть, люксусова алея, висаджена старовинними дубами з ii вичовганими, вгрузлими в землю хiдниками, на яких виразно виднiлися печатки «сiтi 1911»[25 - «Сiтi 1911» (англ. City 1911) – очевидно, дата заснування мiста, в якому живе головний персонаж.] – дати невеликоi давности, але великоi мотивацii. Перед тим, на цьому самому мiсцi, можливо ще паслися дикi кози i таборували iндiяни. Здовж хiдникiв, на чималiй вiдстанi, попередженi стриженими травниками, спокiйно i солiдно, стояли мурованi здебiльшого з цегли й переважно двоповерховi з мезонiном та просторими критими верандами, котеджi, що своею подобою виразно стверджували iх англо-саксонське походження. З них можна було читати трагiку Шекспiра, мiстику Мiльтона, романтику Байрона, вони оповiдали понуру загу про твердих людей, мiцнi темпераменти, наснажливi характери. Видавалося, що тепер вони залишенi, оповитi сторожкою тишею, але в кожному iх примруженому вiкнi, десь в глибинi, пiд чорним абажуром, свiтилось таемниче свiтло, а у кожному гаражi стояло завжди готове до послуг авто i це свiдчило, що тиша цих будинкiв, це лиш стримана пристрасть закованих у тверду форму аргонавтiв.
І мiж цим, невiдмiнно появлялася ще одна з’ява, яка не залишала мене нiде й нiколи, при всiх нагодах i погодах, а особливо при таких ось лiричних прогулянках, пiд осiнь, коли все довкруги торкалось моiх нервiв. Звичайно в такий час, вечiрньою, iмлистою добою, ввижалася менi Лена Глiдерс. Їi великi, нервовi, скорше сiрi, нiж синi, очi дивилися на мене зо всiх вимiрiв, я зупиняв думку, закривав свiдомiсть i поринав у блаженну нiрвану особливого, опалюючого почуття, яке мудро i дотепно лiпило з мене найхимернiшу подобу рабськоi креатури. В моiх вухах звучала ii картава, бляшана мова, хвилююче тепло наповняло кров, я намагався бути романтичним i цiкавим, а робився безбарвним i безглуздим.
Один тiльки раз ми пройшлися були цiею алеею, десь також пiд осiнь, перед ii виiздом до Монтреалу, i ця наша прогулянка робила менi це мiсце привабливим. Легка, струнка, незалежна, осiннiй кремовоi барви плащик, бiлi на високих закаблуках черевички, намагання ступати в ногу i звичайно, ми не йшли, а бавились, грайливо оглядали музейчик Говера, кормили верблюдiв i бiзонiв, говорили про мистецтво Кокошки[26 - Кокошка Оскар (нiм. Kokoschka Oskar; 1886–1980) – австрiйський художник i письменник чеського походження, представник австрiйського експресiонiзму.] i на кожному кроцi фотографувалися, особливо в одному закутку пiд бiлими березами.
Останнiй ii лист з Монтреалу найкоротший з коротких: «Павле, я вийшла замiж», з невiдмiнним додатком «нiколи-нiколи не забуваюча»[27 - Прототипом головноi героiнi е монреальська художниця украiнського походження Люба Генуш (англ. Luba Genush; 1924), про що свiдчить сам автор до адресатки в листi вiд 21 грудня 1961 року: «Багато тепер думаю над темою роману про нашi зустрiчi, але все це не хоче компонуватися в цiлiсть. А головне – нема фiналу, бо хотiлося б, щоб ця композицiя вийшла завершеною. Може, це прийде» (Ф. 195. – Од. зб. 422).У романi письменник зберiг iнiцiали Люби Генуш в iменi головноi героiнi: Л.Г. (Лена Глiдерс). Головному персонажевi дав прiзвище Данилiв, спiвзвучне з прiзвищем Данильчук, на яке 1975 року вiн отримав паспорт громадянина Канади.У романi чимало автобiографiчних деталей, що вказують на взаемини закоханих свого часу письменника i художницi.Листiв Люби Генуш в архiвi У. Самчука немае.]. Розумiеться, що це за того лiкаря шведа[28 - Розумiеться, що це за того лiкаря шведа… – П’ер Глор (нiм. Pierre Gloor; 1923–2003), чоловiк Люби Генуш, був швейцарсько-канадським неврологом, клiнiчним нейрофiзiологом та епiлептологом.], про якого iнодi згадувала i з яким минулого лiта несподiвано й демонстративно лiтала до Ню Йорку, жила в готелi Асторiя[29 - Готель «Асторiя» (англ. Waldorf Astoria) – фешенебельний багатоповерховий готель на Манхеттенi в Нью-Йорку, вiдкритий для вiдвiдувачiв 1931 року.] i писала менi ту саму листiвку з Імперським будинком[30 - Імперський будинок – iдеться про Емпайр-Стейт-Бiлдiнг (англ. Empire State Building) – хмарочос в окрузi Мангеттен мiста Нью-Йорка, США. Назва походить вiд повсякденного найменування американського штату Нью-Йорк – «Імперський штат».] при нiчному освiтленнi. «Тiшуся вашими успiхами i гратулюю», – вiдповiв я iй телеграмою, але це мене вдарило, пригнобило, не хотiв вiрити, не годився, вiдiйшов вiд людей, замкнувся сам в собi i сталося це з кiнцем травня, а вже сьомого серпня, зi зневiри i розпачi, замiсть впитися горiлкою, я пiдписав свiй перший договiр на купiвлю моеi першоi хати.
III
Пригадую середину вересня, точнiше суботу чотирнадцятого числа, як це занотовано у моему записнику, сльотистий, сiрий день, пiднесений настрiй, у моему домi багато руху, хiдники i сходи затупанi брудом, iнженер-архiтект Михайло Бояр i його дружина Марта вселилися до нижнього поверху i тим самим засадничо й революцiйно змiнили мiй соцiальний статус. З традицiйного, уродженого пролетаря-пiднаемника, нараз стаю домовласником i наемником, порушуючи основнi засади моеi класовоi непорочности.
Годi сказати чи це поеднання було влучне – старе знайомство, задавненi клопоти, рiзноманiтнi вдачi, скомплiкованi взаемини. Родинна доля моiх комiрникiв не конче iдеальна – не мали дiтей, забагато претенсiй, екзальтованi настроi, напружене шукання виходу. А разом – здiбний, порядний, iнiцiативний, з надiйним майбутнiм, знавець свого дiла i метка, зарадна комерцiйна бухгалтерка з добрим знанням англiйськоi мови.
Я не був переконаний, чи це спiлкування вийде нам на здоров’я, але так сталося, що це мусiло статись, ми мали забагато спiльного – вiйна, Европа, земляцтво, втiкацькi табори, небезпечнi роки. Такий час i такi умови зливають людськi долi в одну долю i роблять iх взаемно зобов’язаними.
І менi здавалося, що основним i рiшальним гросмайстром цiлоi гарячковоi iнтермедii була Марта. Недавно ми всi трое iздили на Нiагару i по дорозi, у малiй, придорожнiй освiжальнi[31 - Придорожня освiжальня – придорожнiй магазинчик iз прохолодними напоями, кавою тощо.], за чашкою кави, ми цю справу порушили, обговорили i зробили постанову. Марта, як звичайно, була захоплена, мала багато планiв, малювала прекраснi картини майбутнього, а вже першого вечора iх переселення, коли ще нiчого не було на своему мiсцi, ми вже сидiли внизу перед ватраном при столику, частувалися «рай-вiски»[32 - «Рай-вiски» (англ. Ryewhiskey) – мiцний житнiй напiй.] i пiд шелест дощу у листi широкого клена, що доносився до нас через вiдчинене вiкно, завзятюще на цiлу вулицю сперечалися.
