скачать книгу бесплатно
– Не пiзнаете мене, Павле? – i простягнула менi руку, яка видалась менi неймовiрно довгою.
– Чи я пiзнаю? О! Це iй-богу вона! Звiдки? Як? Коли? Лено! – я захлинався, нiби потопельник.
– Шукаю вас цiлий вечiр, – далi чую ii намацально- реальний голос, нiби я чув його учора. – Де ви пропадаете?
– Де пропадаю? П’ю. Ось з тими капiталiстичними акулами. А де ви тут взялися? Чи можна торкнутися? Так! Лена! – театрально казав я, що ii бавило, i вона поблажливо пiдсмiхалася.
– Приiхала навiдати друзiв, – казала вона.
– А як з недрузями? Наприклад, я? А де ваш шановний чоловiк? Як приемно звучить: чоловiк, газбенд, ман, муж!
– Чоловiк, газбенд, ман – дома, – казала вона. – А ви, бачу, виключаете себе з числа моiх друзiв.
– Це хочете сказати – я? Провокацiя.
– Ви так поставили питання… Не я.
– Горда невиннiсть. Вибачте. А газбенд дома. І як ви могли? Забуваете, куди ви попали. Чи ви знаете, що ви мiж пiратами? Професiйними контрабандистами? Насильниками й людожерами?
– Не забуваю. Менi саме таке товариство iмпонуе.
– Що вас тут розiрвуть?
– Готова на розтерзання.
– А коли ви з’явилися? Маю на увазi Торонто.
– Учора.
– Грiшниця! Мiй телефон Джi-Ю 3252.
– Звiдки могла знати? В телефоннiй книзi вас ще немае.
– Цiле Торонто знае. Спитайте на вулицi першого газетяра. А де ви зупинилися?
– У Манi.
– Зарубовськоi? Та, що вперто мене бойкотуе? І не каже, за що.
– А може, ви знаете, за що.
– Я ще не е аж такий ясновидець.
– Цiле Торонто знае.
– То кажiть! То кажiть! Щаслива i радiсна, мадам…
– Соренсен.
– Ясно – Соренсен. Нарештi. І щаслива.
– Ясно, щаслива. Може, запропонуете якийсь коктейль… Для бiльшого щастя, – казала Лена.
– Вибачте! Розумiеться. Що ви п’ете? Чи по-старому?
– На цей раз звичайна вiскi. Без нiчого.
– Пам’ятайте, що ви мiж пiратами. Розiрвуть.
Я кинувся в атаку на вiскi, проломив буфетну чергу, роздобув двi склянки «рай» зi содою i льодом (дабл i ще раз дабл!) i вирвався назад – переможний i радiсний, по дорозi натрапив на Михайла, який прибув сюди, мабуть, з тiею самою мiсiею, нагадав менi Марту, побачив Лену, все зрозумiв, вдоволено посмiхнувся i заняв мiсце у лавах буфету.
– Павле. Але я просила… – кинулась до мене Лена.
– Чистоi. Розумiю. Зараз дiстанемо ще. Вибачте.
– Добре й так.
– Зараз! Зараз! – метушився я невiдомо чому зi склянками в обох руках, оглядався за мiсцем, i на диво нам пощастило – столик, залитий кольоровою рiдиною i заставлений порожнiми пляшками з дуже бурхливим краевидом у кутi пiд чорною стiною. Я згорнув набiк пляшки, паперовою серветкою витер калюжi «севен-ап»-у… – Чи ж не чарiвне гнiздечко, – захоплено казав я.
– Ідеальне, – смiялась Лена.
– Лиш погляньте, що отам дiеться, – вказав я на публiку.
– Веселяться.
– Чи ж не бурхлива радiсть? Бачите, що дiеться з нашим Торонтом? Чуете? Розтяжна, степова… Чудово! Отже, за радiсть! – i ми пiдняли склянки.
– За радiсть, – казала Лена.
– Ох, та безбожна флейта. І як вона баламутить «Розпрягайте, хлопцi, конi». Тож ви також з Харкова!
– З Харкова – казала Лена.
– І скажiть… Признайтеся. За яким таким циганським законом, ви так ганебно мене залишили? Чи вас не мучить сумлiння? Отже, за зустрiч! – i я пiдняв склянку.
Лена пила також.
– Павле, – казала вона по хвилинi надуми. – Я нiколи вас не залишала.
– Мовчiть! – стукнув я по столу кулаком.
– Я вас не залишила, – спокiйно повторила вона свое i зосереджено дивилась на мене.
І я раптом замовк. Менi видалось, що вона говорить якусь правду. Я вiдчув знайомi нотки ii мови… Нашi очi визивно зустрiлися, було замало свiтла, щоб бачити iх вираз, але я вiдчував. Наступило раптове вiдпруження.
– Менi хочеться когось вдарити, – вирвалось у мене.
– Перед вами стiл, – вiдповiла Лена.
– Чортова справа! І кому це потрiбно? – лютував я.
– Ви ж тодi обiцяли, – казала далi Лена.
– До чорта ясного… Коли i що обiцяв?
– Телефонувати.
– Куди i кому?
– Ви! Менi! Пiсля балю в Каса-Ломi[75 - Каса-Лома (iсп. Casa Loma) – неоготична замкова садиба сера Каса Ломи, розташована на пагорбi в Торонто. Вiд 1937 року функцiонуе як музей.]. Я ж просила. І дала вам телефон. І чекала цiлий день. І чому ви не телефонували?
Я був п’яний, моя голова варилася, як котел з брагою, але я враз задубiв. Що справдi сталося? Чому я задубiв? Чому менi занiмiв язик? І я враз пригадав.
– Я ж телефонував! – вирвалось у мене сливе розпачливо. Цiлий день.
– Але куди i кому?
– На Шша[76 - Шша – так герой вимовляе назву краiни (США).]!
– На Шша! Я ж вам… – i вона замовкла.
Я мовчав також. Я зрозумiв. Вона дала менi телефон Зарубовськоi, а я переплутав.
– Леночко! Знаете! Мене мало повiсити! Мене треба розiрвати на шматки! – викрикнув я, схопив свою склянку i випив до дна.
Але мое оп’янiння швидко проходило, я був приголомшений, не мав нiяких слiв пояснення. Анi виправдання. Я вперше зрозумiв цiлу цю вийнятково безглузду, безмiрно судьбоносну ситуацiю.
– Фу! – вирвалось у мене. – Чи ви будете тут ще завтра?
Вона подумала i вiдповiла:
– Нi.
– Прокляття! – вiдповiв я. – Чому б вам не зiстатися? Один тiльки день.
– Який сенс?
– Сенс? – вирвалось у мене.
– Як би ви це назвали?
– Маете рацiю, маете рацiю. Вибачте.
– Ви ж мене так добре знали.
– Як i ви мене. Що власне сталося?
– Мабуть, помилка, – казала вона.
– І ви не могли… перевiрити?
– Як було перевiрити? – казала вона. – Не було часу. Не було сили. Я боролася… До останнього. Ви знаете, що все це… Все це важилось роками. Зрештою, я не хочу сподiватися.
– Не треба. Я зрозумiв. Вина за мною i тiльки за мною. Я був ганчiрка. Сам не знаю… Я… Я… не раз! У мене завжди так складалося, це моя якась патологiчна хиба. Ви знаете, що я був… Зрештою, ви це добре знаете. Я був ненормальний i я е тепер ненормальний, я був вирваний… Я вас люблю! Я вас… вами хорий. Я хорий! Я хорий! Лено!
Я мав руки спертi лiктями на стiл, голову обняту долонями, дивився невiдомо куди. Лена мовчала.
– Можливо, нiчого не сталося, – проговорила вона по часi.
– Як ви це розумiете? – глянув я на неi.
– Бо я ще та сама, – вiдповiла вона.
– Як це справдi розумiти? Я це вдруге чую. Вперше, коли ви вернулися з Ню Йорку.
– Бо це правда, – казала вона. – Не знаю, як ви, але я та сама, направду та сама… Мене виповняе мистецтво, iнакше я б… здохла.
Я глянув на неi i хотiв вгадати ii справжню думку. Вона дивилася на мене довгим, впертим, рiвним поглядом.
– Так. Я та сама. Ви для мене той самий, – казала вона.
– Можете працювати? – запитав я спокiйнiшим тоном.
– Дуже добре.
– Вiн розумiе?
– Дуже.
– А як мама? Вдоволена? Напевно.
– Не знаю, можливо. Вона в нас нiма. Говоримо на мигах.
У цей час хотiлося сказати дуже i дуже багато, сказати все повною, ясною, чистою мовою, висказати невисказане, пояснити непояснене. Але не було нiякоi для цього сили. Я бачив перед собою Лену, вона на досяг моеi долонi, але вона була поза межами досягнення, i я не мiг iй нiчого, абсолютно нiчого сказати. Як знайти доступ або вихiд, або вхiд, або вiдхiд, щоб вона зрозумiла. І я знав, що вона розумiла, i, напевно, так само, як я, i так само нiчого, крiм коротких, холодних, сухих слiв не могла сказати. Ми замовкли. За нами i бiля нас бушувало те чорне море музики, танцю, спiву, розкритi i закритi пристрастi гойдалися, як хвилi великого океану, набридлi та одноманiтнi. Ми сидiли в кутi, пiд стiною, заваленi i заставленi масою нiг, спин, животiв, голiв, рук, нами, на щастя, нiхто не цiкавився i ми, на щастя, нiким не цiкавились. Я вигнав з пам’ятi все, що було до цього, я заставив всi входи сторожею своiх найiнтимнiших проблем, я мав на досяг долонi Лену… І завтра ii не буде.
– На якiй мовi говорите? Дома. – запитав я ii.
– Англiйська. Трохи нiмецька.
– Лена Соренсен, – вiдповiв я.
– Вам це подобаеться?
– Це так е. Інтернацiональне. Ми проти iнтернацiоналу.
– Можливо, проти. Але ми iнтернацiонал.
– А як там мiй портрет?[77 - – А як там мiй портрет? – Висить на стiнi… – у листi вiд 26 серпня 1960 року У. Самчук повiдомляв Любi Генуш: «Ваш портрет висить над моею канапою у приймальнiй кiмнатi» (Ф. 195. – Од. зб. 422)]
