скачать книгу бесплатно
Лiсова пiсня
Леся Украiнка
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
До видання увiйшли поема та драматичний твiр Лесi Украiнки (справжне iм'я Лариса Петрiвна Косач, 1871—1913) – генiальноi поетеси i драматурга, чиi твори стали класикою украiнськоi лiтератури. За словами М. Стельмаха, «колискою самобутньоi поезii й драматургii Лесi Украiнки були зеленi низиннi лiси Волинi, розвоем поезii i драматургii Лесi Украiнки стала вся наша планета сподiвань, бо до верхiв'я людського духу сягнуло нетлiнне слово творця!».
Леся Украiнка
Лiсова пiсня
Леся Украiнка: «днi працi й ночi мрiй»
«Коли у мене справдi е талан, то вiн не загине, – то не талан, що погибае вiд туберкульозу чи iстерii! Нехай i заважають менi сi лиха, але зате хто знае, чи не кують вони менi такоi зброi, якоi нема в iнших, здорових людей»[1 - Украiнка Леся. Зiбр. творiв. У 12 т. Т. 11. – К.: Наук. думка, 1978. – С. 28. (Далi посилання на це видання в текстi: перша цифра позначае том, друга – сторiнку).].
Леся Украiнка
Леся. У листi до Драгоманових, орiентовно датованому кiнцем 1876 року, п’ятирiчна дiвчинка признаеться: «Мене перезвали на Лесю». Згодом ii сестра Ольга Косач-Кривинюк пояснить: «.Лесю до 5-ти рокiв звали Лосею, а тодi вона перейменувалася на Лесю, бо iй не подобалося iм’я Лося»[2 - Косач-Кривинюк О. З дитячих лiт Лесi Украiнки // Спогади про Лесю Украiнку. – К.: Днiпро, 1971. – С. 42.].
Донедавна в Лесi був лише один братик Михайло (Мiша, Михась), старший за неi на пiвтора року, з яким вона була нерозлучною i в навчаннi, i в розвагах, – жартома iх удома називали спiльним iм’ям – Мишолосiе. Та з’явилася у Мишолосiя сестричка Лiля (Ольга), i вже iх у батькiв – Ольги Драгомановоi (Олени Пчiлки) i Петра Косача – стало трое, знову таких дружнiх в iграх, дитячих забавах, у читаннi книг.
Леся у дев’ятирiчному вiцi напише першого вiдомого нам вiрша «Надiя». Була вражена арештом улюбленоi тiтки Єлi – сестри ii батька Олени Антонiвни, яка навчалася на медичних курсах у Петербурзi. У зв’язку з замахом на петербурзького шефа жандармiв Дрентельна багато свободолюбивих молодих людей було репресовано. Молоденьку Олену Косач заслали спочатку в Оленецьку губернiю, а через два роки, коли сталося вбивство царя Олександра II, дорога тiтки Єлi на засланнi пролягла в глибокий Сибiр. Лише згодом, через кiлька мiсяцiв, Леся дiзналася про те, що вона довго-довго не бачитиме своеi дорогоi тiтки, яка навчила ii плести вiнки, вишивати за народними узорами.
Нi долi, нi волi у мене нема,
Зосталася тiльки надiя одна:
Надiя вернутись ще раз на Вкраiну,
Поглянуть iще раз на рiдну краiну,
Поглянути ще раз на синiй Днiпро , —
Там жити чи вмерти, менi все одно.
Цей монолог лiричноi героiнi вiдтворюе настроi знаноi ще з найменшого малечку «тьотi Єлi», душевнi переживання якоi з драматичним хистом передала маленька Леся.
Леся Украiнка. Весною 1885 року батько Лесi привiз у придбану три роки тому садибу в селi Колодяжному на Волинi свого родича – молодшого брата дружини Олександра Драгоманова. Вiн передав вiд Михайла Павлика кiлька примiрникiв львiвського журналу «Зоря», в якому поряд iз вiршами Олени Пчiлки вперше були надрукованi поезii ii доньки Лесi – «Конвалiя» i «Сафо». Юна поетеса вперше також побачила надрукований свiй лiтературний псевдонiм: Леся Украiнка. Олександр Драгоманов показав ще один сподiваний дарунок – «Вечерницi. Оповiдання Миколи Гоголя. Переклад Михайла Обачного й Лесi Украiнки». Цей творчий тандем брата i сестри – Михайла i Лесi – особливо порадував родину Косачiв, яка три роки тому поповнилася ще однiею донькою Оксаною, а рiк тому – сином Миколою. Наймолодша сестра Ізидора (Дора) з’явиться на свiт у 1888 роцi.
Леся рано пiзнала таiну образного слова, вiдчула магiю творчого осяяння, чому сприяла рiдна мова, народна пiсня, звичаi, обряди, спiлкування iз волинськими селянами та 'iхнiми дiтьми. Змалечку дiти Косачiв гралися iз селянами-однолiтками, бо мати Ольга Петрiвна Драгоманова цiлеспрямовано вводила дiтей в атмосферу украiнськоi народноi стихii, спiлкування, гри, спiву.
Високий патрiотичний дух украiнськоi iнтелiгентноi родини Драгоманових огорнув Лесю, яка народилася 25 лютого 1871 року в Звягелi (нинi Новоград-Волинський), бо саме рiшуча в обстоюваннi нацiональних iдеалiв, вольова, енергiйна i безкомпромiсна Ольга Косач-Драгоманова взяла на себе духовне виховання дiтей, прищеплюючи iм передусiм любов до украiнськоi мови, нацiональноi культури i водночас долучаючи iх до свiтовоi лiтератури. По сутi, пiд ii крилом формуеться нацiональна аристократiя. Суворо, вiдповiдально, нерiдко з холодним серцем i прагматичним розумом береться Олена Пчiлка за домашне виховання дiтей. «В дiтей менi хотiлося перелити свою душу й думки – i з певностю можу сказать, що менi се удалося[.] – згадувала Олена Пчiлка в листi до О.Огоновського в лютому 1892 р. – Власне, я […] завше окружала дiтей такими обставинами, щоб украiнська мова була iм найближчою, щоб вони змалу пiзнавали ii якнайбiльше. Життя зi мною та посеред волинського люду сприяло тому».
Про вiдвiдування школи мова не йшла. Треба було вiдгородити дiтей вiд росiйськоi шкiльноi офiцiйщини та контактiв iз привiлейованими, як правило, русифiкованими дiтьми. Ольга Петрiвна прагне культивувати в сiм’i украiнську мову (хоча батько Петро Антонович спiлкувався переважно росiйською), навчати дiтей iноземних мов. Особлива увага – засвоенню свiтовоi лiтературноi класики i спiлкуванню з дiтьми селян, аби ii дiти мали змогу вживатися в побутову атмосферу украiнського життя. Тому обов’язковi виiзди в села – Жаборицю, коли жили в Звя-гелi, Чекни, коли батьки переiхали до Луцька. Особливо зважала мати на те, щоб дiти перебували в селi пiд час календарно-обрядових свят – на Трiйцю, Івана Купала, на Великдень i Рiздво. Й сама не витрачала марно час – записувала народнi пiснi й казки, звичаi, обряди, перемальовувала рiдкiснi узори волинськоi вишивки. Пiдготувала альбом украiнських орнаментiв, який з’явився друком у 1876 роцi, а згодом було ще п’ять видань альбому. Коли родина Косачiв проводила лiто у селi Жаборицi неподалiк вiд Звягеля, Ольга Петрiвна розповiла маленькiй Лесi про мавку. Цей образ зачаруе Лесю на весь вiк, вона буде довго виношувати його в уявi й пам’ятi, щоб згодом втiлити в драмi-феерii «Лiсова пiсня».
Саме в селах Леся навчиться пiсень, переказiв, казок, легенд, звичаiв, обрядiв. Грою зi старшим братом Михайлом у Робiнзо-на Крузо, героiв грецьких мiфiв, «Юнака та бiлу Вiлу» «оживлювала» вона античнi сюжети i лiтературнi образи. Багато читала, опрацювала багатотомну працю з iсторii украiнського фольклору П.Чубинського, вивчала «Сербськi народнi думи й пiснi» в перекладi М.Старицького, «Мiфи класичноi давнини» Штоля. Змалечку дiвчинка захоплювалася мистецьки довершеними творами – украiнських, росiйських, польських, чеських письменникiв, вивчала грецьку, французьку, латинську, нiмецьку, польську, згодом – iталiйську та англiйську мови. Особливу увагу придiляла творчостi Шевченка, В. Гюго, А. Мюссе, О. Бальзака, Стендаля, Жорж Санд, Ренана, Гейне, Мiцкевича, Пушкiна, Байрона, Лермонтова. Так складалася ii доля, що Леся змушена була багато часу проводити в лiжку, залишатися на самотi, тому самоосвiта, духовне самовдосконалення, iнтелектуальний розвиток стали визначальними в боротьбi за iнтелектуальне самовизначення обдарованоi дiвчинки. А доля присудила iй «тридцятилiтню вiйну» з туберкульозом. Щасливе фiзичне життя вже з десяти рокiв Лесi не усмiхалося, тому вона намагалася духовно змiцнювати себе i боротися за будь-яку можливiсть творчоствер-джуватися. Цей дивовижно послiдовний гарт духу й волi розпочався пiсля того, як Леся на рiчцi Стир у Луцьку 6 сiчня 1881 року набрала крижаноi води у валянцi пiд час свячення води на Водохреще. Незабаром почала сильно болiти нога – розвивався туберкульоз в нозi, а через якийсь час ця хвороба захопила кiсточки кисть лiвоi руки. Операцii на руцi, згодом на нозi, потiм туберкульоз прокинувся в легенях…
Лариса Косач. На дванадцятому роцi життя Леся через хворобу лiвоi руки змушена вiдмовитися вiд чи не найсолодшоi своеi мрii – стати музикантом-композитором. А якi були сподiвання матерi, враженоi успiхами доньки! Вiдкривала Лесi таемницi музичного мистецтва дружина композитора Миколи Лисенка Ольга Олександрiвна О’Конор, яка закiнчила клас вокалу Петербурзькоi консерваторii. Десятилiтня Леся не лише брала уроки гри на фортепiано, але й вивчала теорiю i композицiю музики, сама почала компонувати музику. Та пiсля надзвичайно болiсноi операцii на лiвiй руцi розпач охопив Лесю – не могла прийняти розлуки зi своiм другом фортепiано.
З тобою звикла я дiлитися журбою,
Вповiдувать думки, веселi i сумнi, —
зверталася юна поетеса до свого розрадника i порадника з тужливим передчуттям гiркого розлучення. Не здiйснилися ii мрii творчо реалiзуватися в музицi – вiдкритися перед свiтом своiм музичним талантом i залишити в музичному мистецтвi свое iм’я Лариса Косач, Леся Косач.
Залишаеться лiтературна творчiсть. І хоча пiсля появи в галицькiй «Зорi» перших ii поезiй Леся три роки майже нiчого не писала, проте багато читала, думала, мрiяла. Обдумувала свою долю, гiрко переживала свiй стан, коли тижнями i мiсяцями змушена була перебувати в лiжку, страждати вiд болю i самотностi. Із десяти лiт Леся мобiлiзовуе свiй дух, наперекiр своiй анемii, нападам iстерii, а головне, найбiльшому, найпiдступнi-шому, невiдступному вороговi – туберкульозу. Вона вiдчайдушно чинить спротив тому нападнику, який намагаеться роз’ятрити бiль, спотворити безсилим гнiвом обличчя, змусити ходити на милицях, соромитися своеi хвороi ноги i скалiченоi операцiею руки, а головне – позбавити ii найулюбленiшого заняття – гри на фортепiано. Боротьба щохвилинна, щоденна з особливим напруженням духовних сил, якi Леся поповнювала, поринаючи у художнiй свiт найвидатнiших письменникiв, займаючись iсторiею слов’янських народiв, перекладами з iнших мов. Дiвчина усвiдомлюе, що для неi е один благородний вихiд – духовне лицарство в умовах колонiальноi несвободи рiдного народу. Служити Духу творчостi i через власну творчу дiяльнiсть заявити про свою лицарську мужнiсть та жертовнiсть в iм’я свободи – це той iдеал, який Леся прагне реалiзувати.
У листi до брата Михайла 18 травня 1890 року Леся наводить уривок iз свого програмного вiрша «Contra spem spero!»[3 - Без надii сподiваюсь! (Лат.)]:
[…] Я на гору круту крем’яную
Буду камiнь важкий пiдiймать,
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пiсню веселу спiвать.
Я спiватиму пiсню дзвiнкую,
Розганятиму розпач тяжкий, —
Може, сам на ту гору крутую
Пiдiйметься мiй камiнь важкий[…]
Отак щоденно Леся Украiнка бралася за «сiзiфiв камiнь» свого творчого обов’язку i пiдiймала величезними зусиллями волi свою уяву до високого творчого узагальнення. «[…] тепер знову ходжу[…] по-котячому, та ще й спина болить гiрш, нiж перше, – бiльше яких трьох минут не можу рiвно сидiти[…] Отака-то твоя сестра ледача, Михайлику!» – iронiзуючи над собою, пише Леся про свiй фiзичний стан напередоднi поiздки на лiкування до Вiдня. І наче мiж iншим, мовби про щось другорядне, несуттеве, повiдомляе: «[…] Пишу маленькi вiршики для власноi втiхи i розривки, а роботи жаднiсiнькоi!» (10, 59)
Цi «маленькi вiршики для власноi втiхи i розривки» склали першу збiрку ii поезiй «На крилах пiсень», яка з’явилася друком у Львовi в 1893 роцi. Допомiг видати книжку Іван Франко, який високо оцiнив поезii Лесi Украiнки, наголосивши, що вiд часу Шевченкового «Заповiту» Украiна не чула такого гарячого поетичного слова, як з уст цiеi слабосилоi, хвороi дiвчини. Леся Украiнка вже дивилася далi, обдумуючи свое творче покликання i вдосконалюючи свою поетичну майстернiсть. ii не лякае, що критики i читачi зауважували «сумний колорит» першоi поетичноi збiрки. «“На крилах пiсень” не есть мое остатне слово, а коли я думаю йти далi, то вже ж вперед, а не назад, iнакше не варто було виходити», – вiдповiдала вона Осипу Маковею. (10, 154)
Нiжна серцем i велична духом дiвчина наповнюе свою нацiональну гiднiсть лицарською звитягою задля досягнення свободи людського духу. Вона подiляе думки свого славетного дядька Михайла Драгоманова (який не раз пiдписував своi статтi псевдонiмом Украiнець) про потреби формування духовно суверенноi особистостi на основi культури й етики. На домiнантi лiбералiзму та фiлософського персоналiзму в поглядах М. Драгоманова наголошував Іван Франко, який писав, що Драгоманов «вiрив також у духовну силу, що помагае порушувати вiз людськоi цивiлiзацii. Властивим плодючим елементом у тiй еволюцii вважав людський iндивiдуум, його душу, волю й iнтелiгенцiю»[4 - Франко І. Зiбр. творiв: У 50-ти т. – Т. 45. Киiв: Наук. думка, 1976— 1986. – С. 431.].
Вiдчуваючи свою духовну спорiдненiсть iз авторитетним дядьком, Леся активно спiлкуеться листовно зi своiм старшим другом i порадником, звiряе йому найпотаемнiшi думки, сумнiви, надii. Перебуваючи на лiкуваннi у Вiднi, «розглядаючись на тую Європу та европейцiв», Леся швидко розпiзнала певнi хиби «конституцiйноi монархii», хоча перше враження, пише вона в листi до Михайла Драгоманова, «було таке, нiби я приiхала в якийсь iнший свiт – кращий свiт, вiльнiший. Менi тепер ще тяжче буде у своему краi, нiж досi було. Менi сором, що ми такi невiльнi, що носимо кайдани i спимо пiд ними спокiйно.» (10, 83)
Леся майже фiзично вiдчувае пекучий бiль вiд кайданiв на руках i на шиi – ярмо неволi, особливо тяжке тут, в Європi, де утвердився парламентаризм i де права та свободи людини забезпеченi законом. У листi до брата Михайла Леся признаеться: «Менi не раз видаеться (ти знаеш, як розвита у мене «образна» думка, – отже не здивуеш), менi видаеться, що на руках i на шиi у мене видно червонi слiди, що понатирали кайдани та ярмо неволi, i всi бачать тii слiди, i менi сором за себе перед вiльним народом. Бачиш, у мене руки в кайданах, але серце й думка вiльнi, може, вiльнiшi, нiж у сих людей, тим-то менi так гiрко, i тяжко, i сором. Як приiду знов на Украiну, то, певне, мене ще гострiше дiйматиме, i страчу я остатнiй спокiй, який там у мене ще був; та дарма, я о тiм не журюся! Не про спокiй нам тепер дбати» (10, 68).
І хоча Леся вiдчувае себе i серцем, i думками вiльною людиною – шляхом систематичноi самоосвiти та гартуванням волi й духу вона досягла внутрiшньоi свободи, – проте думки про пiд-невiльництво свого народу, його колонiальне ув’язнення i духовне упослiдження не давали спокою молодiй поетесi.
Украiно! Плачу слiзьми над тобою.
Недоле моя! що поможе ся туга?
Що вдiю для тебе сiею тяжкою журбою?[.]
Леся усвiдомлюе, що тiльки плекання свободи людського духу, творення шляхом поширення нових знань i розвинення горизонтiв вiльного мислення, набуття iндивiдуальноi свободи на основi нацiональноi гiдностi й честi наблизять день волi для усього уярмленого чужинецьким режимом люду. З ii iнiцiативи патрiотична украiнська молодь розпочинае важкий культурницький проект – створення бiблiотеки перекладiв на украiнську мову найзначимiших творiв европейськоi лiтератури. Так народилася творча студiя «Плеяда молодих украiнських лiтераторiв». У листi до Михайла Драгоманова, який допомагав не лише порадами , але й надсилав необхiднi для перекладiв книги, Леся радiсно повiдомляе про молодих своiх сучасникiв, серед яких «починае ширитися европеiзм; вони починають учити европейськi мови i iнтересуватись европейською лiтературою. Доказом сього може служити те, що ми (молодiж) задумали видати цiлу серiю перекладiв найкращих творiв европейських i росiйських авторiв» (10, 45). Сама Леся перекладае поезii Альфреда Мюссе, «Мандри Гуллiвера» Джонатана Свiфта, разом iз Максимом Сла-винським вiдкривае украiнському читачевi «Книгу пiсень» Генрiха Гейне; свого дядька просить розшукати добрi збiрники нiмецьких та французьких народних пiсень, ведичних гiмнiв французькою або нiмецькою мовою: «[…]Страшенно менi сподобались тii гiмни по уривках, якi я знайшла в «Історii» Мепапi’а» (10, 64).
Їi мета – розширювати коло вiльно мислячих людей, духовно багатих, внутрiшньо незалежних особистостей, бо чим бiльше буде таких нацiонально свiдомих «апостолiв правди», поеднаних iдеалом свободи людського духу, тим реальнiшою буде перспектива досягнення свободи для рiдного народу, для нацiонального пробудження, суспiльноi свободи.
Леся Украiнка вiрила, як i Михайло Драгоманов, у «духовну силу, що помагае порушувати вiз людськоi цивiлiзацii» (Іван Франко), бо не лише в сферi матерiальних явищ, але й у сферi духу, вiри, лiтератури й етики вiдбуваються органiчнi еволюцiйнi змiни та розвиток.
Михайло Драгоманов – цей «речник гуманностi» – був для Лесi уособленням духовного лицарства, жертовноi самопосвяти iдеi Святого Духа, коли честь важить бiльше, нiж смерть. Про це високе благородство духу свого дядька i про його гiдну смерть «на полi честi» Леся Украiнка пише 19 липня 1895 року в листi до матерi: «Вiн полiг на полi честi, в останнiй день читав свою останню лекцiю.» (10, 310).
Михайло Драгоманов назавжди залишиться в пам’ятi як духовний лицар Украiни, i вона свiй дух плекае за його прикладом задля присвяти себе благороднiй нацiональнiй справi – будити «розум, що заснув».
Сан-Ремо. Італiя. 26 лютого 1902 року. Лесi Украiнцi виповнився 31 рiк. Настрiй в iменинницi не святковий. У написаному в цей день листi до Ольги Кобилянськоi вона признаеться: «Сей день завжди якось неприемний, бо мимоволi оглядаюсь назад, «на путь минулу» i.» ( 11, 324).
Про свiй настрiй Леся Украiнка волiе далi не говорити. Основна тема цього звернення до емоцiйно i духовно рiдноi подруги («Мiй любий чорненький хтось!») полягае в роз’ясненнi свого ставлення до спiритизму, до спiлкування з «духами»: «Я взагалi давно вже втратила вiру в «духiв» i спiритичних i всяких iнших, добрих i злих, небесних i пiдземних (та, власне, свiдомо й не мала нiколи тii вiри), а часом, в хвилини подразнення нервового, щось одзиваеться, як, напр[иклад], страх дзеркал вночi, прикре почуття вiд темряви i т. i., певне, се якiсь спогади фантастичного настрою мого дитинства, але я знаю, що то «пережитки», – вiрю ж я тiльки в одного духа, того, що про нього спiвав Heine в своiй «Bergidylle» i що йому служили всi найсвiтлiшi душi людськi. І з мене тiеi вiри досить. Той дух може замiнити всiх духiв, що грають на столиках, бо той дух грае просто на серцях людських i що може, те творить просто, без мiстифiкацiй, i створив вiн найкращi дiла людськоi штуки через своiх обранцiв» (11, 324).
Нiмецький романтик Генрiх Гейне був улюбленим поетом Лесi Украiнки. Ще 1892 року у Львовi з’явилася збiрка «Книга пiсень» Генрiха Гейне в перекладi Лесi Украiнки i Максима Сла-винського. Поетеса здiйснила переклад 132 поезiй нiмецького поета, перекладала великий, з кiлькох поем, його твiр «Атта Троль», а ще ранiш, перiоду «Плеяди молодих украiнських лiтераторiв», коли молода поетеса iнтенсивно вивчала iноземнi мови i европейську лiтературу, ii захоплюе романтична «Bergidylle», яку вона перекладае:
Еге ж! Переписала
Я Гейновi пiснi,
Сидiла, як заклята,
Над ними я три днi.
Тепера буду мучить
Альфреда де Мюссе
І як поможуть музи,
То подолаю все, —
писала в квiтнi 1890 року Леся братовi Михайловi в жартiвливому, у вiршах, листi з Колодяжного (10, 56).
Що так привабило юну Лесю в цiй «Гiрськiй iдилii»? Очевидно, романтичний образ лицаря Святого Духа, який мав одважну душу i в розмовi з коханою признався, що своiм духовним обов’язком вважае обстоювання вiри Святого Духа.
Лицарi Святого Духа – це тi, хто «хоче вийти на чесну арену», встати «пiд чесний прапор» (12, 28) i боротися за вiру, за iдею Святого Духа, який i обрав iх для виконання цiеi високоi лицарськоi мiсii:
Щоб його чинили волю,
Душу iм одважну дав.
Леся Украiнка рано вiдчула й усвiдомила себе речником тих iдей i духовних поривань, якi виношувалися i виборювалися в часи нацiонально-визвольних змагань XVII—XVIII ст., i вона цiлеспрямовано готувалася стати духовним провiдником своеi нацii, уярмленоi, приниженоi, без власного духовного лицарства.
«Рiч у тому, що Украiнчина «лицарська служба» Святому Духовi, глибоко аристократична вiра «досконалих» («paraits») розвинулась зсередини тiеi культури, котра сама була генетично лицарською – узагальнюе Оксана Забужко, – з культури колишньоi козацькоi шляхти, яка в кiнцi XIX – на початку XX ст. видала в украiнськiй iнтелектуальнiй, полiтичнiй i церковнiй iсторii свiй останнiй сплеск воiстину передсмертноi «краси i сили». Саме тодiшнiй широкосяжний рух повернення сполонiзованого i зрусифiкованого у XVIII ст. украiнського нобiлiтату до «своеi нацiональности», своерiдний вiтчизняний модерний аналог аристократичнiй «контрреформацii», i «порадив» Лесю Украiнку (в прямому i переносному значеннi слова!); саме його речником i «пророком» вона виступала; «саме цiй культурi, перед самим «заходом сонця», встигла дати Новий голос – i повноформатний модерний мiф»[5 - Забужко О. Notre Dame D’Ukraine: Украiнка в конфлiктi мiфологii. K.: Факт, 2007. – С. 290.].
Глибока вiра в свое високе покликання боронити нацiональнi iдеали передбачае, вважае Леся Украiнка, готовнiсть до самопожертви, до смертi на чеснiй аренi боротьби за свою вiру, за незалежнiсть своеi позицii, за свободу своеi думки i свого народу. Для цього слiд бути надзвичайно сильною, внутрiшньо вiльною, незалежною особистiстю, бути «одержимою духом», як ii Мiрiам iз драматичноi поеми «Одержима».
У такiй самовiдданiй, жертовнiй любовi, якою горить Мiрiам до Месii, не може, не повинно бути нi крихти розрахунку, якоiсь вигоди чи навiть дяки, взаемностi. Мiрiам обожнюе Месiю, бо вiн Син Божий i приносить себе в жертву заради спасiння людства, зате ненавидить натовп, який сподiваеться на «небесне царство», але не палае до Месii чистою любов’ю. Юрба корислива, а отже – зрадлива, бо чекае вiд Месii обiцяного вiчного раювання на небесах. То хiба е виправданою жертовна смерть Месii заради безсмертя навiть ворогiв, яких вiн прощае, яким вибачае зло? Мiрiам сумнiваеться. Так, вона любить Месiю, але не приймае його вчення про всепрощення, про непротивлення злу i починае сумнiватися, чи справдi е виправданою самопожертва Месii. Сумнiватися i ненавидiти:
Я всiх i все ненавиджу за нього:
i ворогiв, i друзiв, i юрбу…
Мiрiам починае ненавидiти i себе, i свою власну душу, яку «не хтiв прийнять Месiя», i людей, i свiт. Та ця всезростаюча ненависть не поглинае ii любовi до Месii. Як Ісус Христос принiс свое життя в жертву заради спасiння людства, так i Мiрiам вiддае у жертву своеi любовi до Месii власне життя. Вона згоряе у полум’i несамовитоi одержимостi, яке розпалила любов i ненависть. Цi два антитезнi почуття висiкають такi яскравi iскри страждань, що душа часто опиняеться перед безоднею вiдчаю. Цей душевний стан переживала Леся Украiнка в Мiнську бiля лiжка помираючого друга Сергiя Мержинського. За одну нiч Леся пережила пекельну гiркоту жалю, туги i вiдчаю, i врятувало ii, мабуть, те, що своi почуття, своi переживання вона «передала» завдяки «богинi Фантазii» «одержимiй духом» Мiрiам.
Драматична напруга ii полемiчного двобою iдей, принципiв, свiтоглядних засад наростае з кожною поемою – вiд першоi прозовоi драми «Блакитна троянда» i до драматичних поем «Одержима», «Вавилонський полон», «На руiнах», «Осiння казка», «У катакомбах», «Кассандра», «У пущi», «На полi кровi», «Иоганна, жiнка Хусова», «Адвокат Мартiан», «Бояриня», «Камiнний господар», «Оргiя». Пристраснi полемiчнi дiалоги, талановито «загорнутi» в сюжети з античноi Грецii, Стародавнього Риму, Єгипту, Вавилона, Украiни перiоду Руiни, спрямованi на художньо-фiлософське пiзнання першопричин нацiонального невiльництва, нацiональноi зради, iдейного вiдступництва, ролi нацiональноi елiти, причин i наслiдкiв ii колаборацiонiзму, добровiльного рабства, духовноi мiмiкрii митця.
Свою мiсiю духовного «голосу» уярмленоi нацii Леся Украiнка усвiдомила рано, надаючи особливого символiчного значення слову. Вона часто згадувала Шевченкового пророка:
Неначе наш Днiпро широкий,
Слова його лились, текли
І в серце падали глибоко!
Огнем невидимим пекли
Замерзлi душi…
Пам’ятала Франкового Мойсея, якого не хотiв прийняти народ, не зумiв почути, i тому нацiональний пророк не змiг виконати своеi, як посланця Бога, мiсii рятiвника свого народу.
Та не можна вiдчаюватися – не повинен пророк вiдмовлятися вiд божественноi мiсii будити «розум, що заснув», адже Святий Дух не для того тривожив пророка серед ночi, розв’язував його тихi уста «i речi надав iм пророчi.» Хай не зараз, але прийде той день, коли слова самотнього пророка розтривожать сумлiння нацii, вкладуть в ii безсловеснi уста високу iстину нацiонального самоусвiдомлення, i слава зiйде на пророка i його народ.
У вiршi «Пророк» Леся Украiнка звертаеться передусiм до себе самоi, до своеi мiсii виразника нацiональних iдей, будителя оспалих людей своiм вiщим словом.
Мiй дух промовляе менi:
«Ставай, вартовий, без вагання на чати!
Хоч люди замлiлi в рiднiй сторонi
На голос твiй будуть мовчати,
Та слава про них загримить до зiрок,
Що е з iх народу пророк».
Поетеса чуе цей внутрiшнiй голос, вiн належить i iй, i не iй – якомусь безжалiсному в своiх пристрасних домаганнях вибухнути слiпучим каскадом образних iнвектив демону, гордiй, променистiй музi, таемничiй богинi Фантазii.
Хто гордощi вложив менi у серце?
Хто дав менi одваги меч двусiчний?
Хто кликав брать святую орифламу
Пiсень, i мрiй, i непокiрних дум?
Боже провидiння наказало iй не полишати зброi – двосiчний меч в образi Слова, не вiдступати, не падати, не втомлюватися. Поетеса не смiе тiкати з поля честi – з важкого ристалища боротьби за Украiну, бо так велить iй нацiональний обов’язок, бо до цього зобов’язуе владарка ii душi й почувань – Муза. Ця горда цариця одбирае в поетеси все – безжально творить з неi невiльницю, яка пiд ii владним поглядом вiддае усi своi таемнi скарби i на ii поклик розпочинае iз тремтячим серцем свою пiсню. Муза, втiшена цим спiвом, з вогнем натхненним в очах торжествуе перемогу: найкращi думи бранки стали для неi золотим вiнцем. Затаене в глибинах пiдсвiдомостi божевiлля мистецькоi пристрастi пiд пломенiючим переможним вогнем очей безжалiсноi Музи виливаеться в слова, якi поетеса зроду нiкому вголос не наважувалася висловлювати. Згубне промiння гордоi переможницi заслiплюе ii очi. Муза привабила скромну поетесу маревом щастя i вирвала з неi слова, що спали в ii серцi i мали б померти разом iз нею.
Леся Украiнка болiсно i солодко переживала цi несподiванi митi натхненного запаморочення i тому цiй царицi-музi спiвае гiмн:
Все ти вiд мене взяла. Де ж твоi подарунки,
царице?
Ось вони, пишнi дари: сльози – коштовнii перли,
Людське признання – холодний кришталь,
Смуток мене одягае чорним важким оксамитом,
Тiльки й скрашае жалобу жалю кривавий рубiн.
Гарна одежа для бранки, що йде в трiумфальному ходi.
Радуйся, ясна царице, бранка вiтае тебе! (1, 147—148).
Цi шаленi набiги натхнення виснажували, втомлювали немилосердною напругою уяви i пекельною знемогою вiд навального вивiльнення образiв, сюжетiв i думок, якi жадають нових форм.
Ти, музо винозора, не слiпи
Мене вогнем твоiх очей безсмертних!
Дай руку, притули мене до свого лона.
Тобi я вiддала усе, що мала,
Подай менi великую пораду, —
звертаеться Леся Украiнка до своеi «порадницi надземноi» з надiею визначити свою життеву долю. Що iй робити? Чи скувати зi своеi лiри рало i «орати перелiг i сiяти», чи в диких нетрях з сокирою в руках та з тонкою пилою пробивати в пущi дорогу, чи злетiти високо орлицею у безмежний простiр, вхопити ясну блискавицю, «зiрвати з зiрки золотий вiнець i запалати свiтлом опiвночi»?
Роздуми, сумнiви, тривога повсякчас охоплюють Лесю Украiнку, вiдповiдь криеться лише в пiдсвiдомому спалаховi почуттiв i болiсних переживань мистецького самовираження. Отже, погляд – угору, до свiтла, до гордоi музи, яка лише одна здатна пiдняти ii «на крилах пiсень».
Мовчиш ти, горда музо! Тiльки очi
Спалахнули вогнем, барвистi крила
Широким помахом угору здiйнялись
І сплеснули… О чарiвнице, стiй!
Вiзьми мене з собою, линьмо разом! (1, 150)
Особливо важко було тодi, коли знесилене хворобами тiло породжувало «хворi примари», коли на серце налягали «чорнi хмари лихого пречуття» фiзичного завершення життя, – тодi «скарги жалiбнii» у пiснях-сиротах линули до людей, та нiхто не приймав iх, хоча вони були i милi серцю, за своiх, i поетеса знову й знову переконуе себе, що не може, не повинна одягати своi мрii в «смутковi шати» – до молодоi своеi музи прагнуть ii надii, ii сподiвання вiдродити «щирi, одважнi слова», бо тiльки вона, далекая муза, владна захопити ii, свою вихованку, в танок натхнення i пiдняти на своiх крилах до зiрок. Магiя творчого горiння була такою жаданою i непереборно навальною, що поетеса поринала у цей вир образного шаленства з надiею пригасити, притлумити бодай на якусь мить фiзичний бiль i скорботнi переживання своеi недуги.
«[…] вiд Рiздва до Великодня сього року я абсолютно нiчого не могла писати, та й се фраза, що я пишу „только в припадке умопомешательства”, – признаеться Леся Украiнка на початку червня 1912 р. в листi до Л. М. Старицькоi-Черняхiвськоi, – бо я тiльки тодi можу боротись (чи скорiше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температурою i iншими пригнiтающи-ми iнтелект симптомами, коли мене попросту гальванiзуе якась idee fixe, якась непереможна сила. Юрба образiв не дае менi спати по ночах, мучить, як нова недуга, – отодi вже приходить демон, лютiший над всi недуги, i наказуе менi писати, а потiм я знов лежу zusammengeklappt (розслаблена. – нiм.), як порожня торбина. Отак я писала „Лiсову пiсню” i все, що писала остатнього року» (12, 394).
Украiнське радянське лiтературознавство, iдеологiчно заякорене на обов’язкову соцiально-полiтичну заангажованiсть кожного митця, якого велено було ввести в пантеон украiнськоi класики, не наважувалося i не смiло одверто говорити про iррацiональний характер мистецького самовираження Лесi Украiнки. ii немилосердна боротьба з фiзичною недугою розглядалася пiд кутом зору громадянського обов’язку поетеси, рацiонально вивiреноi необхiдностi повстати супроти темних сил капiталiстичного свiту. Що ж, так було, i переважна бiльшiсть украiнськоi iнтелiгенцii вимушена була запрягатися в нацiональний вiз вiдповiдальностi за мову, освiту, культуру, соцiальне визволення i здобуття державноi незалежностi. Проте сам творчий процес – явище складне, суто iндивiдуальне, його спонуки криються в глибинах пiдсвiдомостi, мають iррацiональний характер i не пiдлягають повному розшифруванню. Тому особливо важливо вiдшукати в життi i творчостi митця, передусiм у його мистецьких вивершеннях спонтанних спалахiв образноi уяви, тi еднальнi, синтезнi вияви гармонiйного вираження пiдсвiдомого, символiчного i логiчного, рацiонального, передовсiм стимульованого високим нацiональним обов’язком.
Леся Украiнка не раз замислювалася над природою мистецького самовираження, над психоемоцiйними збудниками натхнення не лише в собi, хоча могутня, знесилююча навала творчого пережиття i вабила, й лякала…
Зима i весна 1912 року були особливо важкими. Гостре запалення нирок поклало Лесю Украiнку в лiжко надовго, налякало, бо вона знала, що це значною мiрою й плата за «Лiсову пiсню» – за горiння i болiння душi, за нашестя демонiв творчостi, якi шматували свiдомiсть i вимучували тiло. «[…] вже нехай нiхто не скаже, що я «нi горiвши, нi болiвши» здобуваю собi «лаври», бо таки в буквальному значеннi горю й болiю кожнiсiнький раз, – скаржиться вона в листi до матерi. – Та ще, як навмисне, ледве заберуся до якоiсь спокiйнiшоi роботи, так i «накотить» на мене яка-небудь непереможна, деспотична мрiя, мучить по ночах, просто п’е кров мою, далебi. Я часом аж боюся цього – що се за манiя така?..» (12, 380).
Безперечно, цими непереможними, деспотичними мрiями, якi «накочувалися» на поетесу i вимучували ночами ii свiдомiсть, змушуючи пересилювати хворобу, фiзичну втому i сiдати за письмовий стiл, були образи, iдеi, сюжети як з нацiональноi iсторii, так i з iсторii людства, зокрема християнства. Та всi вони, цi iдеi, сюжети, образи, «кружляли» навколо головного, визначального у творчому самовираженнi Лесi Украiнки – «спогаду про абсолютно невiльну Украiну», i творчий демон передусiм «експлуатував» почуття i свiдомiсть поетеси заради мистецького осягнення першопричин нацiональноi трагедii i пошукiв форм, шляхiв i засобiв звiльнення Украiни.
Ось Леся Украiнка аналiзуе творчiсть Ади Негрi, зокрема ii перший поетичний збiрник «Баiаiiiа», i наголошуе, що для iталiйськоi поетеси мистецьке покликання також щось фаталiстичне, мiстичне, вiд чого неможливо нi уберегтися, нi ухилитися. Для Ади Негрi муза – також грiзна жiнка з вогненним мечем у руцi i з непереможним поглядом. І Леся Украiнка, i Ада Негрi вважають мистецтво вампiром, який висмоктуе зi своiх жертв кров (8, 34).
