скачать книгу бесплатно
Заради чого, в iм’я яких iдеалiв тривае це самозгоряння на вогнi творчостi, чому митець не уникае цiеi немилосердноi вiйни з творчим вогнем, який незримо i безжально випалюе соки життя?
Леся Украiнка виразно наголошуе на громадянськiй позицii мистецького обов’язку Ади Негрi. Італiйська поетеса свiй обов’язок вбачае у вiдродженнi Італii, в ii свободi, яка немислима без звiльнення робiтництва вiд гнiту та безнадii; iхнi устремлiння, iхня ненависть, муки, боротьба i любов – це першозбудники ii натхнення. Саме вона мае стати музою новоi любовi i загинути з ними в останньому бою. Та Леся Украiнка особливо прихильно зауважуе, що Ада Негрi мрiе, жадае безкровноi перемоги, пiсля якоi i зможе настати час вiчного миру, вiчноi, творчоi, будiвничоi дiяльностi.
І будуть леза чистими вiд кровi,
І бiлий буде розвiватись прапор.
Здавалося б, очевидна пiдтримка революцiйноi iдеi, посвята себе служiнню суспiльним iдеалам, повноi заангажованостi митця – як громадського обов’язку, вiд якого неможливо вiдсторонитися.
Майже хрестоматiйними стали рядки з листа до А. Кримського вiд 16 листопада 1905 року, в якому Леся Украiнка радiсно свiдчить: «Тим часом в поезii я тепер обдарована несподiваною гармонiею настрою моеi музи з громадським настроем (се далеко не завжди бувало!). Менi якось не приходиться навiть нагадувати сiй свавiльнiй богинi про ii „громадськi обов’язки”, так обмарив ii суворий багрянець червоних корогов i гомiн «бурхливоi юрби» (12, 138—139). Бiльше того, вона зiзнаеться, «що це зараз, як ляжу спати, будуть снитись менi червонi корогви,– переслiдуе мене сей сон!..» (12, 151). Водночас Леся Украiнка повiдомляе, що завершила невелику драматичну поему, яку хоче присвятити А. Кримському: «Я занадто горiла, як ii писала, i ii iдея занадто менi близька» (12, 150).
Мова йде про поему «В катакомбах», iдею якоi Леся Украiнка викладае в листi до А. Кримського вiд 9 лютого 1906 року. Вона переконана: першопричина соцiальноi нерiвностi та класового антагонiзму – не лише i не стiльки в соцiально-економiчних обставинах, а в духовному рабствi, в релiгiйнiй абсолютизацii антитези «пана i раба» яко едино можливоi «форми вiдносин межи людиною i ii божеством».
«В найдавнiших пам’ятниках, в «подiях апостольських», в листах апостола Павла, в автентичних фрагментах первiсноi галiлейськоi пропаганди я бачу зерно сього рабського духу, сього вузькосердного квiетизму полiтичного, що так розбуявся дедалi в християнствi» (12, 155).
Християнство перiоду античностi i республiканського Риму було тiею iдеологiею, на визначальних засадах якоi розгортала Леся Украiнка iдейно-фiлософськi та морально-етичнi диспути в драмах «В катакомбах», «Руфiн i Прiсцiлла», «Адвокат Мар-тiан», «Оргiя».
Ідеал Лесi Украiнки – наповнена духом свобода, нескорима особистiсть, яка не може змиритися з iнтелектуальною i духовною залежнiстю, з будь-якими формами рабства, а пориваеться, як Неофiт-раб iз поеми «В катакомбах», «жити не рабом злиденним, а вiльним, непiдвладним, богорiвним…»
Невiльництво наповнило думки i почуття Неофiта-раба безвихiддю, вiдчаем та iнодi зринаючим сподiванням найти свiтло в безоднi безнадii серед перших християн. Вiн i приходить до християнськоi громади тому, що в його душi ще жеврiе надiя бодай в прийдешньому Божому Царствi знайти душевний спокiй i умиротворення. Але вже в перших словах епископа Неофiт-раб чуе те, що не обiцяе йому звiльнення вiд страждань у свiтi новоi вiри, бо й серед вiруючих у вчення Христа нема рiвностi, справедливостi, свободи. Хiба тому, рабовi, легше, коли нове ярмо вважатиметься солодким, бо тепер вiн стане рабом Господнiм»?
Ви менi хотiли
поверх ярма гiркого – ще й солодке,
поверх важкого – легке наложити,
i хочете, щоб я ще вам повiрив,
Немов менi вiд того стане легше, —
роздратовано говорить Неофiт-раб тим, хто намагаеться зарадити в його горi рiзними послугами i подачками.
Вiн не хлiба, не одежi i не солодких проповiдей та велеречивих обiцянок сподiваеться вiд християнськоi громади, а волi. Не хоче Неофiт-раб запрягатися в нове ярмо слiпоi вiри – «та двигати хреста по власнiй волi…»
Намулили нам ярма та хрести,
i шию, й душу, аж терпiть несила!
Не може прийняти новоi вiри й молодий римський патрицiй Руфiн – не хоче вiн неволити свiй розум, який розкошуе в диспутах, суперечках, у пошуках iстини, нiяк вiн не змусить свою душу нахилитися пiд ярма християнськоi вiри («Руфiн i Прiсцiлла»). Чиста, вiдкрита душа його дружини Прiс-цiлли вiдгукнулася на християнськi заповiти любовi, милосердя, смирення, змирилася з думкою, що осягнення високих iстин недосяжне людському розуму – чому б не схилитися в покорi, мов овечка, перед пастирем, не втiшитися солодким упослiдженням власноi гординi, не розчинитися в слiпiй вiрi у вчення Ісуса Христа?
У драмi «Руфiн i Прiсцiлла» Леся Украiнка проблему рабства «виводить» за межi iндивiдуального вибору, особистоi драми. Основна полемiка ведеться мiж прихильником iдей республiканського Риму патрицiем Руфiном та апостолом всесвiтньоi мiсii християнського вчення Парвусом.
Парвус сподiваеться, що нове вчення зруйнуе iдейно-духовну основу республiканського Риму i вибудуе нову iмперiю, засновану на християнських цiнностях, з новою столицею – Єрусалимом. Ця iдея новоi iмперii, «небесноi держави», держави наднацiональноi, космополiтичноi, яку обстоюе Парвус, не випадково осуджуеться Лесею Украiнкою, бо вона бачила, як великодержавна iдеологiя Росiйськоi iмперii експлуатуе християнськi цiнностi, як виношуеться i войовничо утверджуеться мiфологема Третього Риму – православноi столицi новоi iмперii Москви.
Варвар Нартал, свободу якому подарував патрицiй Лю-цiй – великий патрiот республiканського Риму, пiд впливом свого недавнього пана, благородного християнина, приймае християнську вiру i починае активно ii поширювати. І тiльки перед стратою колишнiй раб починае прозрiвати, що вiн перетворився в знаряддя Римськоi iмперii, яка прагне втримати завойованi нею народи за допомогою оновленоi полiтики – шляхом демонстративноi любовi, нарочитоi довiри до пригноблених та заманювання новою вiрою в тенета зажерливого Риму.
Я зрозумiв тепер, що вас призводить,
вас, воякiв жорстоких, переймати
релiгiю любовi та покори, —
ви сковуете тим ще не закутих,
без вiйська хочете весь свiт зажерти,
всiх варварiв в кормигу запрягти,
всi Карфагени зруйнувать без зброi.
Християнство як система цiннiсних орiентацiй викликало тривогу в Лесi Украiнки передусiм тому, що формувало масову свiдомiсть, колективiстську людину, та, головне, нiвелювало особистiсть шляхом зневолення ii iндивiдуальноi iнiцiативи, ii права на власну думку та незалежну поведiнку.
Головний герой драми «У пущi» Рiчард Айрон вiдзначаеться вiльнолюбством, силою духу, незалежнiстю думки, тому проповiдник Годвiнсон, який зумiв прихилити громаду пуритан до себе i цим здобув над вiруючими владу, прагне будь-якою цiною, передусiм iнтригами, фарисейським тлумаченням Бiблii, демагогiею та майстерним психологiчним впливом на пуритан, викликати ненависть до гордого митця i викинути його з громади.
По сутi, проповiдник Годвiнсон руйнуе громаду як «вiльне й незалежне тiло», як живий органiзм, який здатний до самооновлення завдяки внутрiшнiй енергii кожного iз його вiльних членiв.
Годвiнсон своiми демагогiчними проповiдями iз вiльних особистостей творить контрольовану ним масу, натовп, який готовий дiяти так, як велить iхнiй iдейний провiдник. Вiн вселяе у iхню свiдомiсть рабський дух, проти якого з особливою iдейно-емоцiйною пристрастю бунтувала i Леся Украiнка, i Іван Франко, i Тарас Шевченко…
Подолання, викорiнення «сього рабського духу» – основна спонука громадськоi активностi i Лесi Украiнки, i Франка – вони приреченi «гукати на майданах», «прорицати, аки одержимi», «двигати це ярмо» нацiонального обов’язку. Це своерiдний нацiональний фатум. Але заради чого? Щоб посiяти революцiйну бурю, викликати гнiв кривавоi помсти рабського народу i залити край руiни ворожою кров’ю? Нi, так не думае нi Леся Украiнка, нi Іван Франко, який, до речi, в листi до Ольги Рошкевич вiд 20 вересня 1878 р. пiсля свого першого арешту писав: «Пiд словом „всесвiтня революцiя” я не розумiю всесвiтнiй бунт бiдних проти багатих, всесвiтню рiзанину… Я розумiю пiд революцiею iменно цiлий великий ряд таких культурних, наукових i полiтичних фактiв, будь вони кривавi або й зовсiм нi, котрi змiнюють всi дотогочаснi поняття i основу i цiлий розвиток якогось народу повертають на зовсiм iншу дорогу. Хто затим говорить о «будущiй соцiяльнiй революцii» – той дае собi свiдоцтво бiдностi, показуючи, що не розумiе поняття революцii»[6 - Франко І. Зiбр. творiв: У 50-ти т. – Т. 48. – С. 111.].
Найвiдомiший на той час соцiалiст у Галичинi не виключае й кривавого засобу «злагодження соцiальноi революцii», але ставить на перше мiсце не класову боротьбу, не диктатуру пролетарiату, не праведний гнiв рабiв, який через кров i руiну поведе iх до щасливого ладу, а культурнi, науково-полiтичнi фактори. Іван Франко надiеться, що «освiта i наука зможе прояснити масам робочого народу цiль i способи» «послiднього акту великоi революцii соцiальноi». Але як ii здiйснити? Кривава оргiя знедолених, анархiчних «ревнителiв» абсолютноi рiвностi не породить справедливостi, бо комунiстична утопiя нiколи не викине «деспота з своеi утопii». Леся Украiнка розгортае перед А. Кримським свое розумiння християнського комунiзму, так майстерно експлуатованого радикальними соцiал-демократами – майбутнiми бiльшовиками: «Комунiзм першого християнства – се фiкцiя, його нiколи не було, або се було комунiзмом жебрака, що все одно не мав нiякого маетку, або ще „комунiзмом” добродiйного багача, що кидав „крихти вiд свого стола” комунi „псiв, що сидять пiд столом пана свого”. От i все» (12, 155).
Так само скептично оцiнюе вона революцiйнiсть, себто «анархiзм» християнства: «[…] се просто неосвiченiсть i невихованiсть полiтична безправноi маси, що може уявити собi тiльки утопiю: деспот i народ, i нiкого бiльше межи ними[…]» (12, 155).
Ось чому ii жахае ота руйнiвна сила полiтично невихованоi, безправноi юрби, яка мислить лише в параметрах: ми i деспот, ми i цар. І будь-яка революцiя, «анархiзм» рабського духом народу завершиться руiною i появою на престолi нового деспота, який «узаконить» оту вiчну, введену в догму християнством най-первiснiшу форму утопii: «деспот i народ».
Хоча Леся Украiнка переконана, що соцiальне рабство не здолати одним лише словом, але що робити, коли для неi найстрашнiше – духовне рабство, моральна деградацiя людини, суспiльна пасивнiсть, безпораднi квилiння та голосiння слабких духом. Тому, бачачи перед собою духовну руiну, сонне царство пригнiчених, затлумлених землякiв своiх, поетеса мимоволi вiдчувае гнiв. Згадаймо бодай ii звернення до свого «занапащеного, нещасного краю», над лихою долею якого вилито поетесою чимало слiз.
Краiна цiла може в них втопитись;
Доволi вже iм литись, —
Що сльози там, де навiть кровi мало!
(„І все-таки до тебе думка лине…”)
У «дiалозi» «В дому роботи, в краiнi неволi» раб-гебрей жадае в египетськiй неволi помсти i на запитання раба-египтянина «Що б ти зробив, якби ти вiльним став?» вiдповiдае:
Я! Що зробив би я? Розруйнував би
усi тi храми вашi й пiрамiди!
Порозбирав би всi камiннi довбнi!
Всiх мертвякiв повикидав би геть!
Загородив би Нiл i затопив би
увесь сей край неволi!
Та раб-гебрей вiдрiзняеться вiд раба-египтянина тим, що вiн у рабствi подвiйному – вiн раб ще й у чужiй краiнi, серед чужих його культурi, його традицiям i вiруванням богiв:
Гiрка неволя, та найгiрше
в нiй те, що я служу отим потворам…
Раб-египтянин хоча й живе в «краiнi неволi», бо сам е невiльником, проте це його «дiм роботи», i якби вiн «сам був паном над собою», тодi б не мури мурував цього храму для нацiональних богiв, а виконував би благороднiшу роботу – рiзьбу, малярство, будiвництво…
Не раз, менi здаеться, я робив би
незмiрно краще, якби я був вiльним…
Храм для египетських богiв – це духовний символ iмперii, яка будуеться i рабами домiнуючоi нацii, i рабами iнонацiональними, iншоземними. «Будова храму-iмперii е священним дiлом, – узагальнюе украiнський лiтературознавець з ФРН Юрiй Бойко, – основним iсторичним завданням, яке об’еднуе всi соцiальнi складники iмперii. Не класово-соцiальна боротьба, а нацiональна еднiсть е пiдставою iсторичного процесу»[7 - Бойко Ю. «В дому роботи, в краiнi неволi». Вибране. Том 2. – Мюнхен, 1974. – С. 323.].
Як бачимо, класовоi едностi мiж рабом-египтянином i рабом-гебреем нема. Ця класова солiдарнiсть штучна, бо не мае духовноi нацiональноi основи, не заглиблена в нацiональнi базовi цiнностi, отож не здатна духовно еднати людей. І хоча раб-егип-тянин i просить вибачення у раба-гебрея за удар в лице, але внутрiшнiй незмирливий конфлiкт мiж рабами вiд iмперськоi нацii i рабом iнонацiональноi нацii залишаеться. Раб-египтянин вивищуеться навiть своiм iмперським рабством над рабом-геб-реем, бо той тут, у цiй краiнi будови, чужий, у цьому краю неволi – вiн «раб рабiв».
Росiйська iмперiя жахала Лесю Украiнку своею похмурою атмосферою пiдозр, терору, цензури, шовiнiзму i тиранiчного абсолютизму. У листi до Михайла Павлика iз Софii 19 квiтня 1895 р. вона признаеться: «Кажучи правду, я тiльки до Вас пишу з охотою, в Росiю писати для мене мука, я вже одвикла тримати свою думку в кайданах, а пiсля новiтнiх подiй iнакше писати листiв в Росiю не можна, як замовчуючи про добру половину того, що варте писання. Сором i жаль за мою краiну просто гризе мене (се не фраза, вiрте), i я не думала, що в душi моiй е такий великий запас злостi. Я не знаю, що буду робити, вернувшись в Росiю, сама думка про се тюремне життя сушить мое серце. Не знаю, як хто, а я не можу терпiти мовчки пiд’яремного життя» (10, 297—298).
Не може поетеса творити в цiй «тюрмi народiв» духовнi храми для чужих богiв, коли своi, нацiональнi, поруйновано. У цiй «в’язницi поетiв» Леся Украiнка почувае себе «спiвачкою-невiль-ницею, позбавленою iменi». Свiй памфлет, спрямований проти дiячiв французькоi культури, якi своiм мистецтвом славили росiйського царя Миколу II пiд час його вiдвiдання Францii в 1896 р., вона пiдписуе анонiмно: «Ув’язнена».
Поетеса вважае себе ув’язненою в духовно убогiй краiнi, яку французькi митцi називають великою. «Так, Росiя величезна, росiянина можна заслати аж на край свiту, не викидаючи поза державнi межi. Так, Росiя величезна, голод, неосвiченiсть, злодiйство, лицемiрство, тиранiя без кiнця, i всi цi великi нещастя величезнi, колосальнi, грандiознi. Нашi царi перевищили царiв египетських своею схильнiстю до масивного. iхнi пiрамiди високi й дуже мiцнi» (8, 18), – запрошуе «спiвачка-невiльниця» своiх французьких побратимiв здiйняти своi котурни i оглянути «нашу прекрасну в’язницю». І з гнiвною iронiею продовжуе: «Не бiйтесь, побратими, в’язниця поетiв, що люблять волю, батькiвщину i народ, не така тiсна, як iншi мiсця ув’язнення, вона простора й ii славне iм’я – Росiя» (8, 18). У цiй духовнiй Бастилii, свiдчить ii «ув’язнена», можна мешкати лише за умови, що добровiльно позбавиш себе iменi або позбавишся всього. То хiба «спiвачка-невiльниця» може спiвати на руiнах нацiональних святинь?
Леся Украiнка, як пророчиця Тiрца з драматичноi поеми «На руiнах», «не хоче грати на руiнi» – обов’язок митця полягае в тому, щоб руiна нацiональних святинь озвалася на пророче слово, щоб збудила в нiй «не тiльки голос, а й душу вiчну».
Для поетеси служiння нацiональнiй iдеi не е свiдченням тенденцiйностi творчостi, засобом упокорення творчоi фантазii задля припасування образноi системи твору в «прокрустове ложе» класовоi iдеi.
Устами Тiрци вона закликае до едностi всiх нацiональних сил, а не до класового розмежування в нацiональному станi, на гнобителiв i гноблених.
Вже пора,
щоб лев з ягням як браття поеднались,
Іудин лев нехай шакалiв душить,
а не займа господню отару.
Нацiональне еднання, збратання творчих сил необхiдне для того, щоб на своiй землi силами молодих взятися «до iншоi сiвби i ждати iнших жнив». Для цього необхiдно «розкувать ярмо залiзне на коси та серпи» та зорати плугами покрите зчорнiлою стернею широке поле землi обiтованоi.
Чого блукати нам? Чого шукати?
Чи се ж не та земля, що здобували
для нас батьки своею крiв’ю й потом?
Подвижницька праця на нацiональнiй нивi спроможна об’еднати пригнiчений духовно люд, який складе камiння в пiдмурiвки:
Щоб не казали люди: тут руiна;
щоб мовили: колись тут стане дiм.
У пристрасному памфлетi-посланнi славетним французьким митцям, якi прославляли Миколу II, Леся Украiнка як одна iз багатьох «росiйських ув’язнених» сказала: «Ганьба вiльним поетам, якi перед чужинцем дзвенять ланками своiх добровiльно накладених кайданiв. Неволя ще мерзотнiша, коли вона добровiльна» (8, 17).
Висловлюючи ганьбу лицемiрнiй музi, Леся Украiнка вiд свого iменi та вiд iменi iнших ув’язнених поетiв, якi «призвичаiлися до пiсень без вiдгуку», стверджуе: «Можна все згнiтити, за винятком голосу душi, – вiн дасть себе почути i в дикiй пустелi, i серед натовпу, i навiть перед царями. І чоло, що нiколи не зазнало лаврiв, не менш горде, не менш чисте, воно не потребуе лаврiв, щоб приховати якесь безчестя» (8, 17).
