Щасливий принц

– Так, мені дуже шкода, – засоромлено мовив Ганс, протер очі й скинув з голови нічний ковпак. – Але я так втомився, що вирішив трохи полежати в ліжку і послухати, як співають пташки. Знаєш, коли зранку послухаєш пташині співи, то й працюється краще.

– Дуже радий за тебе, – відповів Мірошник, поляскавши Ганса по спині. – А тепер скоренько вдягайся та ходімо, полагодиш мені дах у клуні.

Бідолашний малий Ганс дуже хотів попрацювати в своєму садку, адже квіти вже два дні були не политі. Але він побоявся засмутити свого найкращого друга – Мірошника.

– Як ти гадаєш – якщо я скажу, що сьогодні мені ніколи, це знов буде не по-дружньому? – боязко спитав він.

– Ще б пак, – відказав Мірошник. – Не думаю, що прошу забагато, адже я збираюся подарувати тобі візка! Та, звісно, ти можеш відмовитись, і мені доведеться працювати самому.

– Ні, що ти! Ні в якому разі! – вигукнув Ганс, схопився з ліжка, вдягнувся і пішов з Мірошником до клуні.

Він працював аж до вечора, а коли стемніло, Мірошник прийшов подивитись, як іде робота.

– Ну що, малий Гансе, ти вже впорався? – весело гукнув він.

– Так, все готово, – відповів Ганс, злазячи з драбини.

– Отож, – мовив Мірошник. – Як приємно зробити щось для іншого, правда?

– Це справжня честь для мене – слухати такі гарні слова, – відповів зморений Ганс, витираючи піт з лоба. – Боюся, в мене ніколи не буде таких благородних думок.

– Будуть, не сумнівайся, – заспокоїв його Мірошник. – Треба лише добряче попрацювати над собою. Поки що ти засвоїв практику дружби, а колись опануєш і теорію.

– Ти справді так гадаєш? – спитав Ганс.

– Та звісно ж, – відповів Мірошник. – А тепер, коли ти вже полагодив дах, іди додому і відпочинь. Завтра поженеш моє стадо на гірське пасовище.

Бідолаха не посмів сперечатись. Рано-вранці Мірошник пригнав овець до його хатинки, і Ганс повів стадо пастися в гори. Там він провів цілісінький день, повернувся геть знесилений і, заснувши у кріслі, проспав аж до полудня.

«Ну, сьогодні я нарешті попрацюю в садочку!» – вирішив він і мерщій заходився до роботи.

Проте вийшло так, що ні цього дня, ні згодом малий Ганс не зміг подбати про свої квіти, бо найкращий друг раз у раз просив зробити йому ще якусь дружню послугу. У Мірошника було безліч різних справ у місті, та й на млині вистачало роботи, і Ганс мусив устигати і тут, і там. Часом це його дуже засмучувало – а раптом квіти подумають, що він про них геть забув? Але він утішався тим, що Мірошник – його кращий друг. «І до того ж, – думав Ганс, – він збирається подарувати мені свого візка, а це дуже великодушно з його боку».

І малий Ганс працював на Мірошника, а Мірошник весь час говорив йому гарні слова про дружбу, які Ганс старанно записував і, як сумлінний учень, перечитував на ніч.

Одного вечора, сидячи біля каміна, Ганс почув, як хтось грюкає в двері. Ніч була непогожа, і надворі так страшно завивав вітер, що спершу Ганс подумав, наче то шумить буря. Але стук пролунав знову, а тоді ще раз – іще гучніше.

«Певно, це якийсь бідолашний мандрівник», – подумав Ганс і пішов відчиняти.

На порозі стояв Мірошник з ліхтарем в одній руці й великим ціпком у другій.

– Любий Гансе, – залементував Мірошник, – у мене таке лихо! Мій синок упав з драбини і сильно забився. Я пішов по лікаря, але він живе так далеко, а ніч така вітряна, що мені спало на думку – може, ти підеш замість мене? Ти ж пам’ятаєш, я збираюся подарувати тобі свого візка, і буде лише справедливо, коли ти зробиш мені щось у віддяку.

– Так, звісно! – вигукнув Ганс. – Як добре, що ти звернувся до мене! Я зараз піду, тільки дай мені ліхтаря, щоб я не впав у якийсь рівчак, – ніч така темна!

– Вибач, друже, – відповів Мірошник, – але цей ліхтар зовсім новий, і буде шкода, коли з ним щось станеться.

– Ну, то пусте, обійдуся без ліхтаря, – вигукнув малий Ганс, нап’яв кожуха і теплу червону шапку, пов’язав на шию шарфа і вибіг надвір.

Яка то була страшна ніч! Надворі було темно, аж чорно, і Ганс ледве бачив дорогу в темряві, а лютий вітер збивав його з ніг. Проте він відважно рушив уперед і за три години вже стукав у двері лікаревого будинку.

– Хто там? – спитав лікар, визирнувши з вікна спальні.

– Це я, лікарю, малий Ганс!

– Що тобі треба, малий Гансе?

– Мірошниченко упав з драбини і забився, і Мірошник просить вас негайно прийти.

– Еге, он воно що!

Лікар наказав осідлати йому коня, взув високі чоботи, взяв ліхтаря і спустився вниз. Він поїхав верхи до будинку Мірошника, а малий Ганс поплентався слідом.

А буря розходилася ще дужче, дощ лив як з відра, малий Ганс не розбирав дороги і відстав від лікаря. Врешті-решт він заблукав і втрапив у болото, у страшну драговину, де були глибокі провалля. Там малий Ганс і втонув. Наступного дня пастухи витягли його тіло з ями, повної води, і принесли до села.

На похорон прийшли всі селяни, бо вони любили малого Ганса. А розпоряджався на похороні не хто інший, як Мірошник.

– Я ж був його найкращим другом, – говорив Мірошник, – тому по справедливості візьму на себе цей почесний обов’язок.

І він, з голови до п’ят вбраний у чорне, йшов на чолі поховальної процесії і щомить витирав очі великою хусткою.

– Смерть малого Ганса – велика втрата для нас усіх, – сказав сільський коваль після похорону, коли всі, сидячи в затишній корчмі, пили запашне вино і їли солодкі коржики.

– Так, це велика втрата, особливо для мене, – відповів Мірошник. – Я ж зібрався був подарувати йому свого візка, а тепер не знаю, куди його подіти. У мене вдома він якось не до ладу, а продати його – то за такий мотлох і гроша не дадуть. Віднині я більш нічого нікому не даруватиму. Ці благородні вчинки, вони завжди тобі боком вилазять!

– Ну, а що далі? – спитав Водяний Пацюк після довгої мовчанки.

– Це все, – відповіла Коноплянка.

– А що сталося з Мірошником? – наполягав Пацюк.

– О, цього я не знаю, – сказала Коноплянка, – і, по правді кажучи, мене це аж ніяк не цікавить.

– От і видно, яка у вас черства вдача, – обурено мовив Пацюк.

– Боюся, ви не зрозуміли моралі цієї історії, – зауважила Коноплянка.

– Чого я не зрозумів?! – заверещав Пацюк.

– Моралі.

– То це була історія з мораллю?!

– Так, звичайно, – відповіла Коноплянка.

– Он воно що! – розлючено вигукнув Пацюк. – Думаю, ви повинні були мене попередити. Тоді я й слу -хати вас не став би! Я просто б одразу крикнув: «Бридня!» – як отой критик. А втім, ще й зараз не пізно.

І він з відчайдушним криком «Бридня!» махнув хвостом та мерщій сховався у своїй норі.

– Як вам цей Водяний Пацюк? – спитала Качка, трохи згодом підпливши до берега. – У нього є свої гарні риси. Але, знаєте, я все-таки мати – і коли бачу такого впертого холостяка, мені аж плакати хочеться.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.