скачать книгу бесплатно
– Попроси мiстера Грея почекати. Я пiдiйду через кiлька хвилин.
Дворецький вклонився i пiшов стежкою до будинку.
Потiм вiн поглянув на лорда Генрi.
– Дорiан Грей – мiй найближчий друг, – сказав вiн. – У нього простий i чудовий характер. Твоя тiтка мала рацiю щодо нього. Не треба його псувати. Не намагайся вплинути на нього. Твiй вплив не пiде йому на користь. Свiт великий, i в ньому е багато прекрасних людей. Не треба забирати в мене едину людину, яка надае чарiвностi моiм творам – мое життя як художника залежить вiд нього. Пам’ятай, Гаррi, я тобi довiряю.
Вiн говорив дуже повiльно, нiби слова виривалися назовнi всупереч його волi.
– Ну й дурницi ти говориш! – з посмiшкою сказав лорд Генрi, взяв Голуорда пiд руку i майже силомiць повiв до будинку.
РОЗДІЛ 2
Увiйшовши до майстернi вони побачили Дорiана Грея. Вiн сидiв за пiанiно спиною до них i гортав сторiнки «Лiсових пейзажiв» Шумана.
– Ти мусиш позичити менi iх, Безiле, – не стримався вiн. – Я хочу iх вивчити. Вони просто неймовiрно чарiвнi.
– Це цiлком залежить вiд того, як ти сьогоднi позуватимеш, Дорiане.
– Менi вже набридло позувати, я не хочу мати власний портрет, на написання якого пiде цiле життя, – вiдповiв юнак, норовливо повернувшись на стiльцi. Помiтивши лорда Генрi, вiн на якусь мить зашарiвся i рiзко пiдвiвся. – Перепрошую, Безiле, я ж не знав, що ти не один.
– Дорiане, це лорд Генрi Уоттон, мiй старий оксфордський приятель. Я якраз розповiдав йому, який чудовий з тебе натурщик, а ти все зiпсував.
– Проте, це аж нiяк не зменшило моеi радостi вiд зустрiчi з Вами, мiстере Грею, – запевнив лорд Генрi, зробивши крок вперед i протягнувши руку. – Моя тiтонька часто розповiдае менi про Вас. Ви один з ii улюбленцiв i, боюся, жертв водночас.
– Нинi я в опалi у ледi Агати, – вiдповiв Дорiан, набувши при цьому кумедно стурбованого вигляду. – Я пообiцяв вiдвiдати клуб у Вайтчепелi разом з нею минулого вiвторка, а потiм менi це просто випало з голови. Ми повиннi були зiграти дует, навiть три дуети. Навiть не знаю, що вона тепер менi скаже. Я страшенно боюся потрапити iй на очi.
– О, то я це владнаю. Вона занадто захоплюеться Вами, щоб дуже сердитись. Крiм того, я не думаю, що Ваша вiдсутнiсть справдi далася взнаки. Публiка, скорiше за все, вирiшила, що це i був дует. Коли тiтонька Агата сiдае за пiанiно, вона здатна наробити шуму за двох.
– Це жахливо по вiдношенню до неi, i не надто приемно по вiдношенню до мене, – крiзь смiх вiдповiв Дорiан.
Лорд Генрi поглянув на нього. Дiйсно, його правильноi форми насичено червонi губи, синi, нiби небо, очi та золоте кучеряве волосся робили з нього просто неймовiрного красеня. Було в його обличчi щось таке, що викликало довiру з першого ж погляду. На ньому вiдобразилась уся бездоганнiсть та непорочна пристрасть молодостi. Здавалося, вiн не дозволяв свiтовi зiпсувати себе. Не дивно, що Безiл Голуорд обожнював його.
– Ви занадто гарний, щоб займатись благодiйнiстю, мiстере Грею, занадто гарний. – з цими словами лорд Генрi влаштувався на диванi й вiдкрив свiй портсигар.
В цей момент художник змiшував фарби та готував усе необхiдне. У нього був збентежений вигляд, а коли вiн почув останню фразу лорда Генрi, то поглянув на нього, i пiсля коротких роздумiв сказав:
– Гаррi, я хотiв би закiнчити роботу над цiею картиною сьогоднi. Ти ж не образишся, якщо я попрошу тебе пiти?
Лорд Генрi посмiхнувся та поглянув на Дорiана Грея.
– Менi пiти, мiстере Грею – запитав вiн.
– Не треба, лорд Генрi, будь ласка. Я бачу, Безiл в поганому настроi, а я не можу знаходтится поруч з ним у такi моменти. Крiм того, я хочу, щоб Ви пояснили, чому менi не варто займатися благодiйнiстю.
– Навiть не знаю, чи варто менi розповiдати Вам про це, мiстере Грей. Це настiльки нудна тема, що ii доводиться обговорювати серйозно. Проте я точно не пiду пiсля того, як Ви попросили мене залишитися. Ти ж насправдi не проти, Безiле, чи не так? Ти ж часто говорив, що тобi подобаеться, коли твiй натурщик мае з ким побазiкати.
Голуорд закусив губу.
– Якщо Дорiан так хоче, то, звiсна рiч, ти мусиш лишитися. Забаганки Дорiана – закон для всiх, окрiм нього самого.
Лорд Генрi взяв свого капелюха та рукавицi.
– Як би ти не наполягав, Безiле, боюся, я мушу пiти. У мене зустрiч в Орлеанському клубi. На все добре, мiстере Грей. Запрошую Вас вiдвiдати мене на Карзон Стрiт якось ввечерi. Я майже завжди вдома о п’ятiй годинi. Напишiть менi, коли вирiшите прийти. Менi буде шкода не зустрiтися з Вами.
– Безiле, – закричав Дорiан Грей, – якщо лорд Генрi пiде, то я також пiду. Вiд тебе не почути нi слова, доки ти працюеш, а це ж страшенно нудно – стояти на платформi та ще й гарно при цьому виглядати. Попроси його залишитись. Я наполягаю.
– Залишся, Гаррi, Дорiан та я будемо твоiми боржниками, – сказав Голуорд, пильно дивлячись на свою картину. – Я дiйсно нiколи не розмовляю, та й не слухаю, доки пишу картини, i це, мабуть не стерпно втомлюе моiх нещасних натурщикiв. Благаю, залишся.
– А як же моя зустрiч в Орлеанському клубi?
Художник засмiявся.
– Не думаю, що в тебе через це виникнуть складнощi. Сiдай, Гаррi. А тепер, Дорiане, ставай на платформу. Постарайся не рухатись i не звертати уваги на те, що говорить лорд Генрi. Вiн дуже погано впливае на всiх своiх друзiв окрiм, хiба що, мене.
Дорiан Грей ступив на платформу з виглядом юного грецького мученика i розчаровано поглянув на лорда Генрi, котрий йому досить сподобався. Вiн був такий несхожий на Безiла. Вони створювали приемний контраст. І в нього був такий чарiвний голос. Через кiлька хвилин вiн звернувся до нього
– Ви справдi дуже погано впливаете на людей, лорде Генрi? Безiл мае рацiю?
– Не iснуе такоi речi, як поганий вплив. Будь-який вплив – це аморально. Аморально з науковоi точки зору.
– Чому ж це?
– Тому що впливати на людину означае вiддавати iй власну душу. Ця людина бiльше не мае власних думок i пристрастей. Їi чесноти бiльше не справжнi. Їi грiхи, якщо все ж таки iснуе така рiч як грiхи, позиченi. Вона стае вiдлунням чужоi музики, актором, котрий грае роль, написану не для нього. Сенс життя полягае у самовдосконаленнi. Кожен з нас тут для того, щоб повнiстю зрозумiти власну природу. У наш час, люди бояться самих себе. Вони забули про найголовнiший з обов’язкiв – обов’язок перед самим собою. Звiсно, вони милосерднi. Вони годують голодних та допомагають нужденним. В той же час, iхнi власнi душi голоднi та безпомiчнi. Наша раса втратила смiливiсть. А можливо, ii в нас нiколи i не було. Страх перед суспiльством, на якому базуеться мораль i страх перед Богом, який е основою для релiгii, – ось двi речi, якi керують нами. Проте …
– Поверни голову трiшечки праворуч, Дорiане, будь хорошим хлопчиком, – сказав художник. Вiн був заглиблений у свою працю i звернув увагу лише на те, що вiн ранiше нiколи не бачив такого виразу на обличчi юнака.
– Проте, – продовжив лорд Генрi супроводжуючи свiй низький голос, що звучав нiби музика, характерним помахом рук, котрий вирiзняв його з-помiж iнших ще з часiв навчання в Ітонi, – я вважаю, що якби хоч одна людина змогла прожити свое життя цiлком i повнiстю, змогла вiдчути кожне почуття, виразити кожну думку i здiйснити кожну мрiю, то свiт отримав би такий величезний заряд радостi, що ми змогли б забути про чуму середньовiччя i повернутися до еллiнiстичного iдеалу, або, можливо, навiть до чогось кращого й багатшого, анiж еллiнiстичний iдеал. Та найсмiливiшi з нас бояться самих себе. Те, що залишилося в нас вiд дикунiв, вiдчайдушно намагаеться вижити попри вiдмови самим собi, котрi руйнують нашi життя. Кожен порив, який ми стримуемо, бродить в нашiй головi, отруюючи наш розум. Тiло грiшить, i на цьому грiх закiнчуеться, адже дiя – це спосiб очищення. Нiчого не лишаеться на потiм, окрiм згадки про задоволення чи розкошi вiдчути докори сумлiння. Єдиний спосiб позбутися спокуси – пiддатися iй. Якщо ж опиратися iм, то душу будуть руйнувати бажання того, що вона сама собi заборонила, жага до того що вона за допомогою власних потворних правил оголосила потворним i неправильним. Кажуть, що найвизначнiшi подii трапляються в головi. Так само i грiхи iснують в головi, i лише в головi. Та i Ви, мiстере Грею, у вашiй квiтучiй нiби троянда юностi вже вiдчували пристрастi, якi Вас лякали, до Вас приходили думки, що викликали у Вас жах, ви бачили сни, одна лише згадка про котрi змушуе Вас червонiти.
– Заждiть! – вигукнув Дорiан Грей, – заждiть! Ви заплутали мене. Я не знаю, що сказати. Я маю щось Вам вiдповiсти, проте не можу знайти слова. Не кажiть нiчого. Дайте менi подумати. Точнiше, дайте менi спробувати не думати. Вiн стояв так, з вiдкритими вустами i вогнем в очах, близько десяти хвилин. Нiби крiзь туман, вiн бачив, що пiддаеться впливу чогось абсолютно нового, проте вiн вiдчував, нiби джерело цього впливу знаходилось у нього всерединi. Тi кiлька слiв, якi сказав йому друг Безiла, слова, сказанi, без сумнiву, випадково, i в якi лорд Генрi навмисно вклав парадокс, зачепили таемну, не стривожену до того, струну. Проте зараз вiн вiдчував, як ця струна вiбруе i пробуджуе в ньому щось нове.
Подiбним чином його бентежила музика. Музика часто його бентежила. Проте музика була незрозумiла. Вона створювала всерединi не новий свiт, а, скорiше, новий хаос. Слова! Всього на всього слова! Якi ж вони були жахливi! Якi зрозумiлi, живi та жорстокi! Вiд них не було порятунку. І в той же час у них була якась ледь вiдчутна магiя! Здавалося, вони могли надати форми безформним тiлам i несли в собi музику, не менш прекрасну, нiж звук скрипки чи флейти. Просто слова! Чи iснувало щось бiльш реальне, анiж слова?
Так. В його юностi були речi, котрих вiн не розумiв. Вiн зрозумiв iх тепер. Раптом, його життя нiби охопило полум’я. Здавалося, вiн йшов цим полум’ям. Чому ж вiн не знав цього ранiше?
Лорд Генрi дивився на нього з легкою посмiшкою. Вiн точно знав, коли психологiя вимагала мовчати. Йому було дуже цiкаво. Його вразив раптовий ефект, який справили його слова. Вiн пригадував книгу, яку прочитав, коли йому було шiстнадцять, i яка вiдкрила йому очi на багато речей, котрих вiн не знав до того, i йому було цiкаво, чи переживав Дорiан Грей щось подiбне в той момент. Вiн випустив стрiлу наослiп. Невже вона влучила в цiль? Як же захопливо було спостерiгати за хлопчиною!
Голуорд, тим часом, малював у своiй смiливiй манерi, яка надавали картинi свiжостi i нiжностi i яка в будь-якому мистецтвi могла з’явитися лише завдяки силi. Вiн не звертав уваги на тишу.
– Безiле, я втомився стояти, – раптом поскаржився Дорiан Грей. – Менi треба пiти на вулицю i посидiти в саду. Тут занадто душно.
– Мiй любий друже, пробач мене. Коли я малюю, то не можу думати бiльше нi про що. Але ж ти позував чудово як нiколи. Ти був абсолютно незворушний. І я упiймав бажаний ефект – напiврозтуленi вуста й вогонь в очах. Не знаю, що там тобi наговорив Гаррi, але вiн викликав найчарiвнiший вираз на твоему обличчi. Мабуть, вiн робив тобi комплiменти. Тобi не слiд вiрити жодному його слову.
– Те що вiн сказав – точно не комплiменти. Мабуть, саме тому я йому й не вiрю.
– Ви знаете, що у все це вiрите, сказав лорд Генрi, спрямувавши свiй лiниво-замрiяний погляд на нього. – Я пiду з Вами в сад. В майстернi неймовiрно спекотно. Безiле, дай нам чогось попити, чогось з льодом i полуницею.
– Звiсно, Гаррi. Подзвони в дзвiночок i коли прийде Паркер, я скажу, що вам потрiбно. Менi треба попрацювати над фоном, тож я приеднаюся до вас пiзнiше. Не затримуй Дорiана надовго. Я ще нiколи не був у такiй чудовiй формi, як сьогоднi. Це буде мiй шедевр. Це вже шедевр.
Лорд Генрi вийшов у садок i знайшов там Дорiана Грея, котрий поринув обличчям у квiти бузку i спрагло впивався iхнiм ароматом, нiби вином. Вiн пiдiйшов ближче i поклав руку йому на плече.
– Ви все робите правильно, – сказав вiн. – Лише вiдчуття можуть зцiлити душу, i лише душа може зцiлити вiдчуття.
Юнак випрямився i вiдступив на кiлька крокiв. На ньому не було капелюха, тому листя стривожило його бунтiвнi кучерi i заплутало iхнi позолоченi кiнчики. В його очах читався страх, який вiдчувае людина, якщо ii раптом розбудити. Його нiби висiченi з мармуру нiздрi розширились, а прихована напруга вкрала червоний колiр його губ i залишила iх тремтiти.
– Саме так, – продовжив лорд Генрi, – у цьому полягае один з найбiльших секретiв життя – зцiлювати душу за допомогою вiдчуттiв i зцiлювати вiдчуття силою душi. Ви дивовижний. Ви знаете бiльше, нiж Ви думаете, але менше, анiж Вам хотiлося б.
Дорiан Грей насупився i вiдвернувся. Йому подобався високий, грацiйний молодий чоловiк, котрий стояв перед ним, i вiн нiчого не мiг з цим вдiяти. Його романтичне обличчя оливкового кольору з дещо втомленим виразом викликало у Дорiана Грея цiкавiсть. У його низькому байдужому голосi було щось захоплююче. Навiть його холоднi бiлi руки несли в собi чарiвнiсть. Доки вiн говорив, вони рухались нiби музика, нiби говорили своею власною мовою. Але вiн все бiльше боявся його i вiдчував сором за свiй страх. Чому незнайомець мав вiдкрити йому очi на самого себе? Вiн знав Безiла Голуорда вже кiлька мiсяцiв, проте дружба з ним не змiнювала його. Раптом у його життi з’явився хтось, хто, здаеться, розкрив перед ним таемницю життя. І все ж, чого ж тут боятися? Вiн був уже не школяр. Лякатися було безглуздо.
– Давайте пiдемо сядемо десь у затiнку, – сказав лорд Генрi. – Паркер вже принiс напоi, якщо ми ще трохи постоiмо пiд сонцем, то це Вас зiпсуе, i Безiл бiльше нiколи Вас не малюватиме. Вам справдi слiд уникати сонячних опiкiв. Це було б неприпустимо.
– Яке це мае значення? – зi смiхом вигукнув Дорiан Грей, присiдаючи на лаву на краю саду.
– Це повинно мати Величезне значення для Вас, мiстере Грей.
– Чому ж?
– Тому що ви маете найчарiвнiшу молодiсть, а молодiсть, це едина рiч, варта того, щоб ii мати.
– Я не вiдчуваю цього, лорд Генрi.
– Звiсно нi, зараз Ви цього не вiдчуваете. Та одного дня, коли Ви вже будете старий, зморщений i потворний, коли думки залишать смуги на Вашому чолi, а пристрасть обпалить Вашi вуста своiм згубним вогнем, Ви це вiдчуете, ви це нестерпно вiдчуете. Зараз, куди б Ви не пiшли, Ви зачаровуете весь свiт собою. Чи так буде завжди?… У вас надивовижу гарне обличчя, мiстере Грей. Не хмуртеся, це правда. А краса – це форма генiальностi, насправдi, вона навiть вища за генiальнiсть, адже ii непотрiбно пояснювати. Це одне з величних явищ природи, таких як сонячне сяйво, весна, чи вiдображення срiблястого мiсяця у темних водах. Їi неможливо пiддати сумнiву. Вона дивовижна в своiй незалежностi. Вона перетворюе тих, хто нею володiе, на принцiв. Ви смiетеся? Що ж, коли Ви ii втратите, Вам буде не до смiху… Інодi люди кажуть, що краса поверхова. Може й так, але вона не настiльки поверхова, як про неi думають. Люди, якi не судять за зовнiшнiм виглядом, не здатнi, на глибокi судження. Справжня таемниця свiту полягае скорiше у видимих речах, анiж невидимих… Так, мiстере Грею, боги зробили Вам щедрий подарунок. Але боги швидко забирають своi подарунки. У Вас е лише кiлька рокiв, щоб жити справжнiм, досконалим i повним життям. Коли Ваша молодiсть мине, Ваша краса мине разом з нею, i потiм ви раптом зрозумiете, що для вас бiльше не лишилось перемог, або ж Вам доведеться задовольнятися пiдлими перемогами, котрi спогади про Ваше славне минуле зроблять навiть гiркiшими за поразки. Кожен мiсяць, що минае, на крок наближае Вас то жахiття. Час Вам заздрить i йде вiйною на цвiт Вашоi юностi. Ви станете блiдим, з запалими щоками i пустими очима. Ви будете невимовно страждати… Ех! пiзнайте власну молодiсть, доки не пiзно. Не марнуйте багатство Ваших днiв прислуховуючись до нудних людей, намагаючись виправити безнадiйнi помилки, чи вiддаючи свое життя невдячним, простим i вульгарним людям. Це хворобливi цiлi, фальшивi iдеали нашого часу. Живiть! Живiть власним прекрасним життям! Не пропускайте нiчого в ньому. Завжди шукайте для себе новi вiдчуття. І нiчого не бiйтеся. … Новий Гедонiзм – ось що потрiбно людям нашого столiття. Ви можете стати його живим символом. З такою особистiстю, як у Вас, немае нiчого неможливого. На даний момент, свiт належить Вам. Тiеi ж митi, коли я Вас побачив, я зрозумiв, що ви не знаете, хто Ви такий насправдi, чи ким можете стати. Ви так захопили мене, що я вiдчув необхiднiсть розповiсти Вам дещо про Вас. Я подумав про те, якою трагедiею це стало б, якби Ви змарнували себе. Адже Ваша молодiсть триватиме так недовго, так недовго. Звичайнi квiти в’януть, але цвiтуть знову. Наступного червня так само зажовтiють цi чарiвнi квiти. Через мiсяць зацвiте ломинiс, i його зелене листя буде пiдтримувати пурпуровi зiрочки рiк за роком. А от наша молодiсть нiколи не повернеться до нас. Радiсть, що пульсуе, коли нам двадцять, поступово слабшае. У нас вiдмовляють кiнцiвки, нашi вiдчуття притуплюються. Ми перетворюемося на незграбнi ляльки, котрих переслiдують спогади про пристрастi, яких ми боялись, i спокуси, щоб пiддатися яким нам бракувало смiливостi. Молодiсть! Молодiсть! Немае в свiтi нiчого кращого за молодiсть!
